Додержавні форми організації суспільства

1. Початки суспільних об’єднань. Родина-рід-плем’я — як первісні форми суспільних груп.

2. Об’єднуючі сили первісних груп.

3. Суспільна диференціація первісного суспільства.

4. Ставлення до території у первісному суспільстві.

5. Влада в додержавних формах організації суспільства.

1. Початки суспільних об’єднань. Родина-рід-плем’я — як первісні форми суспільних груп.

Проблема зародження перших суспільних утворень в історії людства є надзвичайно складною і віддавна перебуває у полі зору науковців. Вже у стародавній Греції вона була предметом для роздумів мислителів і давала підставу для висування гіпотез і будування теорій. Так, Арістотель вважав, що родина (сім’я) — це первісна природна форма людської організації, вищою формою цієї організації було село (поселення), як зв’язок певної кількості сусідських сімей, і власне об’єднання цих сил (поселень) і утворюють найвищу форму суспільної організації — державу. На протязі останніх двох століть ця проблема й надалі залишається предметом наукового дослідження і наукових дискусій. І на сьогоднішній день існує цілий ряд поглядів і позицій щодо цієї проблеми. Тому в літературі можна зустріти її різний виклад і трактування.

Найдавніші первісні людські об’єднання — це об’єднання, які виникнули на грунті кровного зв’язку, і першою формою суспільної організації можна вважати родину (сім’ю). Це така людська група, яка об’єднує батьків та їхнє потомство. Її об’єм та форми можуть бути різними. Вона може охоплювати батьків та їхніх дітей — так звана мала родина — або також і потомство дітей — так звана велика родина. Батьки — це або визначена пара людей, тобто моногамна сім’я, або чоловік та кілька жінок — полігамія, або, навпаки, кілька чоловіків та одна жінка — поліандрія, або, врешті, кілька чоловіків і кілька жінок — гуртове (групове) подружжя. Чи ці форми існують одночасно, чи приходять на зміну одна одній, однозначно сказати важко. Але щодо проблем держави це питання не має принципового значення. Однозначно тільки те, що саме сім’я є першою найнижчою формою суспільного об’єднання. І тому скрізь, де забезпечення життєвих потреб, у першу чергу забезпечення харчування, не вимагає більшої групи людей, де, навпаки, кількість харчування обмежена і надмірне збільшення її здобувачів небажане, там суспільне об’єднання не вийде за межі сім’ї. Прикладом може бути життя мисливців.

Рід — це ширше об’єднання. Він об’єднує собою вже не тільки батьків і потомство, але й певну кількість сімей. Чинником, що зв’язує рід, є не фізичне існування спільних батьків, але пам’ять, традиція спільного походження від спільного предка чи предків.

Аналогічно і в наступному, ширшому, ніж рід об’єднанні — племінному. У племені присутнє почуття кровної спорідненості, приналежності. При тому, що воно у племені відіграє ще більшу роль, ніж у роді, тут не завжди можна пов’язати його з означеним хоча б символом родоначальником. Але саме кровна спорідненість є основою для розуміння “свій” і “чужий”, тобто такий, що не пов’язаний з племенем кровним зв’язком.

2. Об’єднуючі сили первісних груп.

В аспекті зародження політичної організації суспільства найважливішим є питання про сутність тих сил, які об’єднують первісне суспільство. З огляду на це, треба пам’ятати, що тривалий період часу людські гуртування не відрізнялися принципово від “об’єднань тваринного світу”. Первісна людина — це людина інстинктів. Власне інстинкти є тією основою, на якій будується найстаріша з форм суспільного об’єднання — сім’я. Ті ж почуття об’єднують і більші групи — роди та племена. Власне тому, факт фізичного походження і кровного зв’язку є визначальним у її приналежності до певної групи, абсолютно незалежно від її волі. Пов’язаність первісної людини з її групою може дивувати нас своєю силою і повнотою. Первісна людина становила, у повному розумінні слова, частину групи і вона існувала соціально тільки, як частина групи. Протиставлення особи і групи було немислиме у первісні часи. Група поглинає кожного індивіда психологічно і соціально і творить одну спільність, індивідуальність. Первісна група не тільки охоплює соціально індивіда, вона охоплює всі сфери його життя: господарську, статеву, релігійну. Справи культу — це справи групи, й індивід не приймає ніяких рішень у цих питаннях. Врешті, все первісне право пов’язане не з індивідом, а з групою, головно зі сім’єю та родом. Всередині родини індивід зовсім безправний, у зовнішньому правовому житті бере участь група, а не він.

3. Суспільна диференціація первісного суспільства.

Диференціація — розчленування чого-небудь на окремі, якісно відмінні частини. Первісний устрій не знає суспільної диференціації у межах груп. В них панує рівність. Це, звичайно, зовсім не те саме, що суспільно-політична рівність у сучасному розумінні. За нею не стояла ніяка “ідея”, ніяке оцінювання суспільної та політичної вартості людини, як людини. Це була виключно фактична рівність. Навіть природні відмінності статі не відіграють у первісному суспільстві такої ролі, як пізніше. У період розвинутого родо-племінного устрою починається первісна диференціація. Цей поділ спочатку виникає на основі фізичних, природних відмінностей статі та віку, і, залежно від розвитку умов життя, ці відмінності набувають практичного, а то й вирішального, значення для становища людини у групі.

У сфері господарського життя наступає поділ діяльності між чоловіками і жінками, а постійний стан війни з сусідніми групами викликав необхідність постійної бойової готовності. Одне і друге у тісному зв’язку між собою перетворили життя групи і розділили її на дві половини, кожна з яких виконує своє завдання і, разом з тим, займає певне становище у групі. Чоловіки об’єднуються в окремі “круги чоловіків”, які перебирають у свої руки право вирішувати, у першу чергу, питання пов’язані з війною, а далі й про всі справи групи. У соціології ці “круги мужчин” названо предтечами парламенту. Аналогічно повстали і “круги жінок”, але вони є явищем значно менш загальним і у груповому житті не відіграли важливої ролі. Далі, знову ж таки у зв’язку з потребами та вимогами війни, відбувається поділ на категорії серед чоловіків. Цей поділ відбувається на основі вікових відмінностей: армія — запас — старі. Відповідно до належності до певної категорії визначається і місце у групі.

Поза цією диференціацією первісна група являє собою групу гомогенну (однорідну за своїм складом чи походженням). Навіть ті чи інші заняття — гончарство, ковальство тощо — стають заняттям всієї групи, а не окремого її члена. Рід занять первісно не розбиває одноманітності в межах групи.

Цієї одноманітності та стану суспільної недиференційованості не порушують у первісному суспільстві і відмінності економічного характеру. У силу природних обставин, заняття мисливством, землеробством чи скотарством не дають змоги виникненню значних і тривалих відмінностей у майні, за винятком, може, скотарства, з якого, на думку ряду дослідників, бере початок суспільна нерівність, але й ця відмінність не може відігравати суттєвої ролі.

4. Ставлення до території у первісному суспільстві.

Тривалий час у науці панував погляд, згідно з яким переломним в історії людського суспільства вважався перехід від кочового до осідлого способу життя. Цей погляд не відображає того тривалого історичного процесу, який відбувався, з огляду на ставлення людини до території. Перехід від кочового до осідлого способу не можна розуміти, як одноактову дію. В цьому процесі особливо важливе значення мали природні умови: вони або обмежували можливість подальшої мандрівки, або сприяли заселенню певної місцевості, аналогічно могла впливати і зустріч з іншими племенами. Таким чином, певна група, плем’я, не перестаючи бути кочовим, поступово обмежує територію свого кочування і займає певну окреслену територію. Первісні хлібороби так само не були осілими, як і мисливці чи скотарі. Тільки пізніше, з розвитком культури землеробства, воно стає осілим, і вже яскраво проявляється відмінність між землеробським і кочовим укладами життя. Первісний зв’язок населення і території має тільки фактичний характер. Правовий зв’язок з’являється пізніше, коли до фактичного зв’язку з певною територією додається впевненість, що так повинно бути, що даний край зв’язаний тільки з даною групою і ніхто не сміє порушувати цей зв’язок, зокрема ніхто не сміє вступати у країну групи без її згоди. У зв’язку з цим народжується поняття кордону. Він має характер “фактичності” і базується на інстинктивних засадах первісної групи. Ще не йдеться про точне відмежування своєї і чужої території. Роль кордонів, головно, відіграють природні чинники: гори, річки, болота тощо. Якщо ж таких нема, тоді відмежування відбувається за допомогою великих “нейтральних” смуг.

Осілість та прив’язаність до території має надзвичайно важливе значення. Якщо до цього часу роль відігравав тільки кровний зв’язок, то тепер головне значення має факт проживання в одному краю. Починається боротьба двох факторів і, в результаті довгого історичного процесу, цей останній переміг.

5. Влада в додержавних формах організації суспільства.

Влада у сучасному розумінні передбачає наявність волі, від якої виходить наказ, і волі, яка цьому наказові підпорядковується. Такої влади у первісному суспільстві нема. В ньому воля індивіда повністю розчинялася у волі групи. Індивід психологічно не міг мати іншої волі, ніж воля загалу, групи.

У розвинутому родо-племінному устрої можна вже говорити якщо не про владу, то про її зародки. Як правило, влада знаходиться у руках загалу або, власне, частіше у руках чоловічої частини групи. Всі головні питання господарського та військового життя вирішуються на племінних зібраннях. Склад їхній спершу невпорядкований. Згодом участь у них точно обмежується колом певних осіб, як правило старших, — батьків родин. На тлі цієї громадської рівності два моменти дають підставу для того, щоб окремі індивіди займали вище становище у громаді. Перший — це війна, ведення якої вимагає одноособового керівництва. Другий — на грунті ставлення людини до надприродних сил появляються індивіди, які виділяються над загалом особливими знаннями чи здібностями і стають посередниками між громадою і надприродними силами. Ці люди займають передове суспільне місце.

Між воєначальником і жерцем принципова відмінність. Перший діє на період війни, з її закінченням він зрівнюється зі всіма. Він також вміє і знає, може, тільки трохи краще все те, що знає і вміє кожен. Військове вміння не тільки бажаний, але й обов’язковий атрибут виховання. Жрець потрібен завжди, і те, що знає та вміє він, не знає і не вміє ніхто. Свої знання він передає вибраним. Він також не несе, на відміну від воєначальника, особистої відповідальності за свої дії. Єдиним чинником, який скріплює становище ватажка, воєначальника, є постійність війн та воєнної небезпеки. На тлі цього влада ватажка стає постійною, хоча і при цьому він тільки перший серед рівних. Інколи відбувається злиття в одній особі ватажка і жерця. Де цього нема, там наступає дуалізм влади, їхнє суперництво і боротьба між собою. Ця боротьба між світською і духовною владами є першою формою політичної боротьби.