Прийняття Кримінального кодексу України 2001 р. започаткувало новий етап у формуванні вітчизняної правової системи. Саме він призваний слугувати тим підґрунтям, яке разом з Конституцією України 1996 р. має призвести до подальшого поступального розвитку суспільних та правових відносин нашої держави. Одначе й у ньому мають місце деякі прогалини, які необхідно заповнити якомога швидше. І однією з них є фактична відсутність правового захисту однієї з найважливіших таємниць, а саме – таємниці сповіді.

Деякі релігії вимагають від своїх послідовників сповідатися перед своїми духівниками й забороняють останнім розголошувати таку інформацію. У багатьох країнах конфіденційність сповіді захищена законом – настільки, що за порушення духівником заборони на розголос інформації, отриманої під час сповіді, призначають відповідну кару. Однак у країнах, де конфіденційність сповіді не визнано законом, державна влада може змушувати духівника "поділитися" інформацією, отриманою при сповіді. В тій останній групі країн цей важливий обов’язок, що його приписує релігія, виконаним бути не може.

Незважаючи на те, що правовому захисту різного роду таємниць та пов’язаних з ними діянь присвячено 15 статей Кримінального кодексу України (ст. 114, 132, 145, 159, 160, 163, 168, 231, 232, 328, 329, 381, 387, 397, 422), вони не охоплюють діянь щодо незаконного розголошення таємниці сповіді та примушування до такого розголошування. Характерно, що й інші галузі права не встановлюють відповідальності за такого роду діяння.

Отже, законодавство жодним чином не обмежує права сповідника на власний розсуд поширювати інформацію, отриману ним під час сповіді (хоча така заборона й міститься у нормах канонічного права, але її не можна повною мірою вважати правовою, оскільки канонічне право офіційно не визнається галуззю права України, і до того ж воно поширюється не на всіх людей на території держави, а на вірних відповідної Церкви як на території держави, так і поза її межами). І це має місце у той час, коли такого роду факти зустрічаються доволі часто. Наведемо ж лише один з найбільш резонансних прикладів, який мав місце нещодавно.

Суд м. Нью-Йорк (США) звільнив засудженого, що просидів у в’язниці 12 років за вбивство. Підставою для цього стало свідчення священика, який повідомив, що багато років тому на сповіді в цьому злочині зізналася інша людина. Реабілітованого Хосе Моралеса (Jose Morales) було звільнено без застави.

У 1988 р. над ним відбувся суд за обвинуваченням у вбивстві Хосе Антоніо Рівери. Вони обоє були членами злочинного угруповання під назвою Wolf Pack. Але через 12 років католицький священик Джозеф Тоул (Joseph Towle) зробив сенсаційну заяву, що через рік після суду у вчиненні вбивства йому зізнався інший член того ж угруповання на ім’я Хесус Форнес (Jesus Fornes), якому у 1989 р. було 16 років. На сповіді він сказав, що його спільниками були дві особи, серед яких Моралеса не було.

"Важко уявити собі, що суд без всякого сумніву визнав винність Моралеса," – сказав Тоул в суді. Протягом усього минулого часу святий отець мовчав, не дозволяючи собі порушити таємницю сповіді. Але потім він прийшов до висновку, що цю сповідь не можна вважати священною з точки зору католицького закону, оскільки зізнання підлітка було зроблене в ході особистої бесіди з Тоулом. Тільки після цього отець Тоул вимовив слова, що означають відпущення гріхів.

Та що можна говорити про окремі випадки розголошення таємниці сповіді, якщо деякі високопоставлені представники Церкви фактично пропонують перетворити таке діяння у практику.

Представник Відділу Московського Патріархату з взаємодії із збройними силами і правоохоронними органами протоієрей Алексій розповів у інтерв’ю "Независимой газете", що іноді звертаються люди, які мають намір вчинити злочин, і священнослужитель може впливати на злочинця, відрадити його. Більш того, коли злочинець має намір вчинити злочин проти держави, наприклад, терористичний акт, священик може, не розкриваючи імені зловмисника, повідомити правоохоронним органам місце і час злочинного посягання. Зі слів протоієрея Алексія, це не може вважатися порушенням таємниці сповіді.

Які ж можливості має вітчизняний законодавець, щоб вирішити досліджувану проблему?

Перший полягає у підписанні двосторонніх договорів між Україною та відповідними церковними інституціями, у яких має бути передбачено гарантований державою правовий захист таємниці сповіді, наслідуючи приклад Литви, Латвії, Естонії та деяких інших держав. Так, 8 листопада 2000 р. між Латвією і Священним престолом було підписано конкордат, де таємниця сповіді проголошена недоторканою. Ніхто і ні в якому випадку не може допитувати католицького священика з питань, пов’язаних з таємницею сповіді, навіть у тому випадку, якщо цей священик є свідком або учасником процесу в державному суді.

Потрібно зазначити, що інші країни Балтії також уклали договори зі Святим престолом (Естонія – 1999 р., Литва – 2000 р.). У договорі Естонії зі Святим престолом таємниця сповіді не обумовлена. Договір, укладений Литвою, встановлює, що таємниця сповіді визначена і гарантовано заборону на допит священика. Договір також встановлює, що державні установи зобов’язані інформувати церкву в тому випадку, якщо проти духовної особи порушено кримінальну справу.

Однак такий шлях є надто проблемним для сучасної України. Причиною цього є значна мультиконфесійність та мультирелігійність нашої держави, внаслідок чого потрібно було б укласти значну кількість договорів, а це б створило ще більшу розпорошеність законодавства у сфері свободи віросповідання та розтягнуло б час врегулювання питання правового захисту таємниці сповіді на доволі значний час.

Інший варіант – безпосередня імплементація у вітчизняне законодавство відповідних положень та приписів. Саме цей шлях видається найбільш простим та логічним. Відтак, на думку автора, для кримінально-правового врегулювання питання про правовий захист таємниці сповіді необхідно доповнити Кримінальний кодекс України статтею, яка би встановлювала кримінальну відповідальність за розголошення відомостей, отриманих під час сповіді, сповідником, перекладачем чи іншою особою, якій ці відомості стали відомі в момент сповіді.

Автор розуміє, що запропоновані заходи не спроможні повною мірою захистити право кожної людини на таємницю сповіді від протиправних посягань, але вони могли б стати тією відправною точкою, яка б наблизила вітчизняного законодавця до вирішення цього питання у недалекому майбутньому.