Конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права: деякі теоретичні аспекти

Автор: Людмила Луць . Опубліковано: 06.11.04 .
Джерело: LawSchool.lviv.ua

Динамічний розвиток міждержавно-правових систем на сучасному етапі, розширення простору взаємодії національних правових систем між собою та з міжнародними системами потребує ефективного правового механізму, який би враховував узгоджені способи такої взаємодії, сприяв би гармонійному функціонуванню вказаних систем у єдиному правовому просторі. Для забезпечення такого стану сьогодні особлива увага повинна приділятися створенню конституційно-правового механізму взаємодії міжнародного та національного права.

 

Основним шляхом конституціалізації міжнародного права та зовнішньої політики на сьогодні є внесення відповідних норм до національної Конституції і законів або видання спеціального акта, згідно з яким норми міжнародного права набувають юридичної сили в межах національного права.

 

Визначаючи конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права, необхідно вказати на мовний зміст терміна "механізм". В українській мові цей термін трактується по-різному: 1) пристрій, що передає рух; 2) внутрішня будова, система чого-небудь; устрій; 3) сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище.

 

У правознавстві цей термін використовується досить часто під різними кутами зору: "механізм правового впливу", "механізм правового регулювання", "механізм правотворчості", "юридичний механізм управління" тощо. Загальним є те, що термін "механізм" розуміється як спосіб функціонування системи засобів впливу.

 

Водночас термін "взаємодія" тлумачиться як "співдія; взаємний зв’язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь". Таким чином, якщо правовий механізм взаємодії визначити як систему правових засобів, то конституційно-правовий – можна трактувати як систему конституційно-правових засобів.

 

Отже, конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права – це конституційно-правові норми та інші правові засоби, що забезпечують узгодження міжнародного та національного права.

 

Саме за допомогою такого механізму здійснюється інкорпорація міжнародно-правових норм у Конституцію та інші законодавчі акти. Хоча він може передбачати і здійснення відповідної практики органами держави.

 

З огляду на об’єктивні закономірності правового розвитку кожна держава створює особливий, лише їй характерний конституційно-правовий механізм взаємодії.

 

Основні проблеми співвідношення національного та міжнародного права, як правило, фіксуються у конституціях чи конституційних законах держав. І якщо звернутися до європейського досвіду, який концентрує кращі світові правові здобутки, то можна звернути увагу на стійку традицію щодо ідеї формування правової держави, дотримання прав та свобод людини, визнання пріоритету міжнародного права.

 

Конституційний розвиток у європейських країнах нині пов’язаний насамперед з інтеграційними процесами. Зароджуються нові взаємозв’язки міжнародного та внутрішньодержавного права, а це потребує створення нових конституційно-правових положень, що закріплюють їх.

 

Аналізуючи конституційні положення, характерні для європейських держав, необхідно звернути увагу на визначення в них співвідношення міжнародного та національного права. У зв’язку з прийняттям Маастрихтського договору та інших установчих договорів конституції низки держав були доповнені принциповими положеннями, що визначили правові основи держав – учасниць Євросоюзу.

 

Фіксація у конституційних положеннях чітко визначеного співвідношення між національним та міжнародним правом забезпечує їх узгодженість та сприяє попередженню юридичних колізій.

 

Ряд європейських конституцій фіксують положення щодо визначення загальновизнаних норм та принципів міжнародного права як складової частини національного права.

 

Так, наприклад, ст. 25 Конституції ФРН загальновизнані норми міжнародного права визначає як частину федерального права. Вони згідно із Конституції мають переваги перед законами і безпосередньо породжують права та обов’язки для осіб, що проживають на території Федерації. Це положення фіксує принцип верховенства загальновизнаних норм та принципів міжнародного права над внутрішньодержавним.

 

Варто відзначити, що у ряді конституцій положення щодо місця у національній системі права загальновизнаних норм і принципів міжнародного права є менш деталізованими, тобто лише на рівні визнання їх складовою частиною національного права. Зокрема, це ст. 9-1 Конституції Австрійської Республіки; ст. 8 Конституції Португальської Республіки; відповідні положення Конституції Естонської Республіки та інші.

 

Значна кількість європейських конституцій фіксує верховенство міжнародних договорів щодо національного законодавства в разі виникнення розбіжностей між ними і водночас визнає їх складовою частиною національного законодавства.

 

Так, у ст. 55 Конституції Франції фіксується верховенство міжнародних договорів щодо національних законів; ст. 15 Конституції Російської Федерації визнає міжнародні договори, як і загальновизнані принципи та норми міжнародного права, складовою частиною національної системи права, надаючи в разі колізій перевагу правилам міжнародного договору. Таку ж перевагу надає останнім і конституція Республіки Болгарія. Відповідні положення конституцій Іспанії, Литовської Республіки називають міжнародні договори складовою частиною національної системи законодавства або права без подальшої деталізації цих приписів.

 

У ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори визнаються складовою частиною національного законодавства. Про пріоритет міжнародних договорів, що укладені у формі закону, перед національним законодавством йдеться у Законі України "Про міжнародні договори України". Водночас законодавець визначає і те, що міжнародні договори не повинні суперечити нормам Конституції.

 

Отже, навіть у тих правових системах, де таке верховенство визнається, воно не є беззастережним. Зокрема, міжнародне звичаєве право та міжнародні угоди в цих країнах не можуть суперечити конституційним нормам або основним засадам конституції. І тільки судовий орган, що має повноваження тлумачення конституції, може вирішити питання стосовно переваг у співвідношенні міжнародного та національного права.

 

При цьому конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права держав – учасниць Європейського Союзу повинен включати і положення верховенства, прямої дії права Європейського Союзу щодо внутрішньодержавного. Ці положення закріпляються на конституційному рівні.

 

Так, Конституція Австрійської Республіки має підрозділ, що називається "Європейський Союз", який містить статті щодо виборів у Європарламент, участі Австрії у роботі інститутів Європейського Союзу та спільній зовнішній політиці. Ідентичний розділ містить Конституція Французької Республіки. Конституції інших держав – учасниць Європейського Союзу містять правові основи взаємодії з Євросоюзом або у розділах "Міжнародні відносини" або в окремих статтях. Проте більш досконалими та ефективними є положення конституції, які фіксуються в окремих розділах і визначають усі необхідні аспекти взаємодії держави-учасниці та Євросоюзу.

 

Очевидним фактом є і фіксація в Конституціях європейських держав окремих розділів щодо правового статусу фізичних осіб, юрисдикційного механізму забезпечення прав людини та громадянина.

 

Таким чином, на конституційно-правовий механізм взаємодії європейська практика покладає здебільшого завдання щодо забезпечення дієвості норм права у спільному міжнародному та внутрішньодержавному правовому полі. Основи такої взаємодії мають визначитися насамперед нормами Конституції. Для реформування сучасних національних правових систем саме конституційно-правові положення, що фіксують відповідні правові засоби, є основою становлення демократичної правової держави, організаційним фактором законотворчості.