Державотворчі процеси вимагають аналізу всіх суспільних явищ та вироблення конкретних стратегічних напрямів, за якими здійснюватиметься формування національного права. Основним суспільним явищем є культура як результат діяльності людини у двох сферах: фізичному й інтелектуальному. Інтелектуальна сфера культури містить результати державотворчих процесів, які здійснюються цілеспрямовано, і потребує філософського осмислення. Тому є потреба розглянути аспекти філософської культури, яка обґрунтовує формування і функціонування держави.

Філософія культури (культурфілософія) – загальна теорія культури, яка стосується сутності і природи культури, її взаємовідносин з природою та суспільством, класифікація видів, форм і напрямів, а також деяких окремих проблем, передусім пов’язаних з цивілізацією. Філософія культури ? це система метафізичних утверджень про сутність, генезу і найбільш загальні закони культури, які прямо не спираються на емпіричні факти.

Предмет філософії культури двоїстий. По-перше, це загальні проблеми культури ? культурологія; по-друге, це методологія осмислення загальних проблем культури, або методологія запитів про смисли культури з метою усвідомлення себе в культурі й осмислення мети культури і нашої ролі в цій культурі.

Ми розглядатимемо філософію культури у контексті державотворення, який ґрунтується на правових принципах, обумовлених філософськими категоріями. Видається, що серед таких основних принципів є усвідомлення правової природи людини, правова синергетика та філософія правової освіти. Звичайно, людина – це передусім "продукт" природи, її вершина, вінець. Ступінь життєдіяльності людини залежить від її духовного стану та розвитку. Хоча історичні аспекти мають великий вплив на формування особи (онтологія людини залишається незмінною), її трудову діяльність.

Трудова діяльність визначається такими категоріями, як праця, робота. Розмежування "праці" і "роботи" є проблемою радше морфології, ніж філософії. Не можна вважати працю лише біологічним функціонуванням людського організму, а роботу – неприродністю людського існування, яке не втягується у вічноповторюваний цикл життя людського роду і смертності (праця тіла і робота рук).

Так, "праця" людського організму і "робота" самої людини є різними правовими поняттями. Людський організм "працює" без прояву вольових зусиль людини, хоча ці зусилля можуть мати інколи істотний вплив. Фізична чи інтелектуальна "робота" людини, на перший погляд, не залежить від стану "праці" людини. Однак від стану функціонування всіх органів людського організму часто залежить якість "роботи" людини. Тому поділ діяльності людини на працю і роботу у філософському розумінні є безпідставним.

Інша справа, що фізична та інтелектуальна діяльність людини повинна бути синхронною (у дотриманні правових норм) до біологічної її діяльності. Крім того, поява людини у світі передбачає власні витвори діяльності, але ці витвори повинні мати аналоги у природі або бути з нею узгоджені. Тоді "робота" не характеризуватиметься неприродністю.

Людина вступає у суспільні відносини та бере участь у їх створенні і зміні. Однак цей вольовий акт здійснюється не вимушено, не з примусу чи насильства, а з необхідності. Онтологія людини ? це не буття без запрограмованої дії, а надія на активну дію. Адже людина є діяльнісною особою. На її дії "чекає" Всесвіт. Іншою справою є якість цих дій, при яких можливе порушення гармонії. Причому гармонія порушується тоді, коли людина не втручається у суспільні відносини чи пасивно до цього ставиться, що й призводить до порушення онтологічних законів. Тобто байдужість і пасивність призводять до недіяння людини, що суперечить принципам онтології людини, професійній орієнтації і взагалі життєдіяльності.

Професійна діяльність людини входить у поняття "життя". Тому кваліфікована праця також повинна мати свою форму й гармонію. В іншому випадку порушиться рівновага самого життя. Для підтримання гармонії життя важливу роль відіграє якість професійної праці, тобто професійна культура.

Професійній культурі юриста внутрішньо притаманна властивість порядку справедливості. Крім того, професійна діяльність юриста пов’язана з предметними та смисловими значеннями знаків, які породжують різноманітні види культур, норми яких визначають позитивне право. Семантика істини повинна випливати із культурних здобутків, культурних потенціалів та культурних тенденцій, але в погодженні з правовими нормами. Зрозуміло, що семантика істини потребує природно-правового обґрунтування в реалізації норм позитивного права. Тим самим буде зменшуватися похибка відносності.

Тобто природна вимога впливу на поведінку людини знайшла своє відображення у професійних діях окремих суб’єктів ? творців культури. Такий зв’язок уже відображає (хоча й не абсолютно) закони природи. Звичайно, точне співпадання вимог природи і вимог навіть людини високої юридичної кваліфікації до правопорушників не можливе. Це залежить не тільки від того, що існують різні кваліфікації освіти юристів чи суб’єктивні фактори, а й від того, що людина може засвоїти лише певну частину таємниць законів природи. Тому професійна культура юриста потребує постійного дослідження, доповнення та вдосконалення.

Для цього необхідно більш предметно вникати у правову природу людини, її умосяжність, чуттєвість, трансцедентальність і феноменологічність. Звичайно, взаєморозуміння умосяжного і чуттєвого потребує філософського осмислення діяльності людини. Тобто на власну діяльність потрібно дивитися "зверху", абстрагуючись від усталених практичних настанов самого життя, від повсякденних турбот та потреб. Те, що людина може досягнути своїм розумом, повинно пройти через почуття гармонійності, дійсності Всесвіту. Контролером почуття стає запитання: чи не порушую я своїми думками природні закони? Тим самим людина створює для себе своєрідний кодекс професійних думок, що є синхронним до функціонування Всесвіту. Ці думки, як і дія людини, відносні. Людина не може реалізовувати абсолютного, навіть на деякий час. Абсолютне реалізувати цілком неможливо. Все, що реалізовує людина у практичній чи професійній діяльності, відносне. Абсолютне є вічним джерелом для множини відносного. Причому це джерело є невичерпним.

Трансцедентальне, так і феноменологічне вивищуються над усіма категоріями буття. В онтології людини (феноменологічний аспект) є також те, що виходить за рамки дослідження (трансцедентальний аспект), коли ми досліджуємо людину в межах можливого. У цьому античні філософи слугують зразком для сучасних дослідників. Справжня античність, яка не має авторських перекосів у її тлумаченні, містить велику цінність для досліджуваної проблеми.

Досліджуючи другий принцип – правову синергетику, зауважимо, що процеси самоорганізації структур різноманітної природи, універсальні закономірності виникнення порядку із хаосу досліджує нова наука (якій усього понад 30 років) – синергетика, засновником якої є брюссельський вчений І. Пригожин. Він зі своїми послідовниками, базуючись на фізико-хімічних експериментах, зробив філософські висновки про перехід від простого до складного, відкрив нову наукову картину світу, яка тісно пов’язана з полісемантичним світоглядом. Для юридичної науки синергетика є корисною тому, що вона дає можливість по-новому обґрунтувати діалог людини з природою, зрозуміти, що людина продовжує творити природний порядок (на цьому наголошували ще древні філософи). У цьому й полягає основний зміст правової синергетики.

Зокрема, це стосується висновків про випадковості в поведінці, у професійній діяльності. Синергетика доводить, що випадковостей не існує: існує чітка закономірність, яка залежить від якості діалогу людини з природою чи людини з людиною (навіть у думках). А теорія ймовірностей обчислює навіть ступінь вірогідності поведінки людини. Отже, існує універсальний світопорядок, у створенні якого бере участь і сама людина у вигляді державотворення.

Звичайно, діяльність держави необхідно розглядати як частину в регулюванні суспільних процесів. При цьому вплив на поведінку людини потрібно здійснювати неадекватно, нелінійно, тобто синергетично. На поведінку людини мають вплив й інформація минулих поколінь, історична пам’ять, суспільна спадковість. Їхню дію на людину часто називають "дивом", випадковістю, невідомою силою. Звідси випливає, що людина має великі можливості сприймати закони Всесвіту, підтримувати їх шляхом поширення позитивної, корисної правильної, інформації (виважені думки, почуття та дії). Тут велику роль відіграють інтелект людини та інтелектуальна культура суспільства загалом.

Провідником правової синергетики у державі є юрист. У юридичній діяльності передаються різноманітні державні форми, методи та прийоми, часом незалежно від волі юристів (на підсвідомому рівні). Також здійснюється синергетичне формування стихійної професійної культури. Причому синергетичні процеси мають нелінійний характер: до певних спадкових традицій додаються різні модифікації, закони розвитку суспільства у конкретний відрізок часу тощо. Природа обов’язку юриста забезпечує стабільність державної системи. Виконання службового обов’язку будь-якою ціною утворює своєрідний ринок. Юрист вимушений у складній ситуації прийняти одне правове рішення, яке має бути справедливим. За допомогою синергетики юрист створює новий, власний підхід до виконання обов’язку, оскільки ця наука пов’язує хаос і порядок.

Синергетика загалом доводить, що правовий порядок у хаотичних системах можна навести за допомогою природних законів. Йдеться про природне право, яке впорядковане й досконале. У ньому є природний хаос, який можна назвати вищим порядком.

Ми часто розглядаємо суспільне становище людини, її участь у суспільних відносинах. Саме ця участь створює неповторну людську екзистенцію, яка може мати антиправовий характер. Звідси випливає призначення філософського обґрунтування правової держави, яке зводиться до природно-правового врегулювання суспільних відносин, природного відновлення становища людини та захисту надбань членів суспільства, що потребує передусім філософського осмислення правової освіти.

Що треба розуміти під "надбанням"? Адже не все почуте, засвоєне, здобуте, нажите можна вважати надбанням людини в контексті філософії освіти. Здобутки людини повинні пройти своєрідну духовну "експертизу" для визначення ціннісних орієнтацій, що й повинно визначити онтологію й аксіологію людини. Тому в розумінні освіти необхідно виділяти передусім духовний портрет людини, який склався унаслідок ціннісних надбань, узгоджених з природними нормами. Тоді освіту визначатиме не механічний обсяг знань, а їх духовно-моральна якість, корисність та цінність. Тобто філософія правової освіти враховує активну і пасивну соціалізацію членів суспільства, вплив на них синергетичних факторів. Однак вона не може описати чітку модель громадянина, з конкретно визначеними особистими властивостями та професійними якостями. Це не під силу жодній науці. Можна лише констатувати, що філософія правової освіти визначає параметри того духовно-правового стану громадянина, який потрібен у конкретну історичну епоху й відповідає конкретним історичним обставинам, існуючому у конкретний час чинному законодавству (позитивному праву).

Так, закони природи містять велику таємницю, часткове розгадування якої призводить лише до певних конкретизацій. Однією з таких конкретизацій є культура юридичної діяльності, тобто застосування норм позитивного права для регулювання суспільних відносин. Причому саме позитивне право є також конкретизацією частини законів природи. Філософський аналіз правового впливу на неправомірні дії людини дає можливість передбачити виникнення нових правових явищ, розуміти причини їх виникнення, що підвищує рівень державотворчих процесів.

Отже, філософська культура сприяє більш предметно, цілісно підійти до проблем державотворення, де основна роль належить людині. Пошуки ефективних способів регулювання суспільних відносин повинні починатися із соціокультурних надбань людства, предметного пізнання світу, філософського осмислення держави як правового явища у Всесвіті.