Згідно з давньоруськими літописами перші вірменські поселенці з’явилися в Україні ще на початку ХІ ст. Більш активне переселення вірмен на територію українських земель припало на часи володарювання Данила Галицького. Великі групи вірмен поселилися на території Галичини у таких містах, як Львів, Самбір, Броди, Станіслав, Снятин, Кути та ін.

Із наданням Львову магдебурзького права у 1356 р. вірмени, поряд з іншими народами, отримали право судитися у власному суді під головуванням міського війта. У процесі здійснення судочинства на практиці часто виникали проблеми з правильним трактуванням норм вірменського права, які були написані маловідомою для органів влади вірменською та вірмено-кипчацькою мовами. Для усунення цих суперечностей львівські вірмени підготували кодифікований проект вірменських законів, який з часом отримав назву Вірменський статут. Він був написаний латинською мовою та затверджений королем Сигізмундом І у 1519 р. У Вірменському статуті (далі – Статут) широко регулювалися правові відносини церковного, шлюбного, фінансово-економічного, цивільного та кримінального характеру.

Відповідно до Статуту відповідальність за злочини наставала з досягненням певного віку. Старовірменське право і Статут подібно трактують вікову категорію, застосовуючи при цьому різні підходи. Старовірменське право наголошує на віці вбивці (злочинця), у той час як Статут бере до уваги вік убитого (потерпілого). Таким чином, нормою старовірменського права встановлювалося: якщо дитина, яка має 12 років, убила в сварці іншу дитину, то вона повинна заплатити повну головщину. Якщо винний мав 10 або 11 років, то повинен був заплатити половину головщини, а менше ніж 10 років – одну третину головщини. Норми старовірменського права, які враховували вік убивці, були змінені, очевидно, під впливом західних правових норм, які не зважали на індивідуальні якості убивці. У ст. 3 Статуту, як і в старовірменському праві, також містяться аналогічні норми стосовно покарання, які беруть до уваги вік, але навпаки – стосовно вбитого, а не вбивці.

Подібно до Статуту, старовірменське право трактує відповідальність за поранення чи смерть хлопця, який, побившись об заклад з друзями, стрибнув з високого місця. Той, хто спричинив такий випадок, платив половину головщини, якщо мав 12 років, одну четверту – якщо мав 10–12 років, відповідно одну шосту, якщо ще не мав 10 років. Таке ж співвідношення застосовувалося при сплаті відшкодування за дії, наслідком яких було поранення. Порівняно із старовірменським правом ст. 3 та 6 Статуту відрізняються тим, що у випадку смерті чи поранення передбачається виплата половини головщини, яка зменшується залежно від віку не винного, а потерпілого.

Незважаючи на те, що в стані сп’яніння людина часто не дає собі звіту про вчинене злочинне діяння, старовірменське право надзвичайно суворо ставилося до злочинів, вчинених у стані сп’яніння. Якщо одна людина поранила другу, перебуваючи у стані сп’яніння, то той, хто винен, повинен був відшкодувати шкоду і витрати на ліки. Якщо ж п’яниця вчинив убивство, тоді суд зобов’язаний був уважно дослідити справу та розпізнати, чи таке вбивство було вчинене зі злим та навмисним наміром або ж під час сварки, або хто спричинив до цього випадку. Співучасники злочину були зобов’язані судом відшкодувати заподіяну шкоду. Відповідно до ст. 8 Статуту співучасники злочину притягалися також до кримінальної відповідальності.

При призначенні покарання за вчинений злочин до уваги бралася форма вини, тобто вчинення злочину умисно чи з необережності.

Статут передбачає відповідальність за співучасть у злочині (ст. 8). У свою чергу ст. 1 передбачає відповідальність за співучасть у змові проти королівського права або проти самого короля (пана).

Статут, як і старовірменське право, звільняє винного від відповідальності за дію з примусу, тобто вчення діяння у стані необхідної оборони. Якщо, наприклад, на когось вчинено напад із засади і він, себе обороняючи, вбив нападника, тоді він звільнявся від відповідальності. Проте, як передбачено нормами сакрального (церковного) права, воно зобов’язує чинити покуту, сповідатися.

Убивство злодія в нічний час, який вдерся до чужого дому, не підлягало покаранню. Не підлягало також покаранню, за старовірменським правом, убивство на війні, але така людина була виключена з громади віруючих на три роки. Статут це положення змінив, приписуючи тільки сповідь і покуту як вид покарання.

У старовірменському праві використовувалися такі види покарання: смертна кара, ув’язнення, обтинання кінцівок, штраф і церковне стягнення (покарання): сповідь і покута. Смертна кара здійснювалася через повішання або через розп’яття. Статут додатково передбачає покарання у вигляді конфіскації маєтку, а також втрати гідності, чого не знало старовірменське право.

Переходячи до окремих норм кримінального права, варто перш за все згадати про злочини проти короля або свого "пана". Статут присвячує цьому злочину ст. 1, в якій говориться: "Якщо хтось виступив би проти королівського права або свого пана, він виступив би проти Королівського Маєстату або свого пана, такий заслуговує на смерть, а його сини і брати батьківського місця не отримають через злочинний виступ їхнього батька, але діти батьківських маєтків не втрачають, якщо не були з батьком у такій злочинній змові і, подібно, брати згаданого злочинця. Якщо ж були у вищезгаданій змові, тоді кожен з них відповідно до вчиненого має терпіти. Діти тих, хто виступає проти Королівського Маєстату і держави, також батьківські маєтки втрачають, оскільки у такому випадку все конфіскується".

У цьому випадку вірменське право строго карало образу Маєстату і покарання поширювалося на родичів винного, виходячи з того, що родичі, можливо, знають, що зробив один з них. Родич, який довів, що не брав участі у змові, не підлягав покаранню.

Статут містить багато норм, які стосуються злочинів проти особи, а саме: вбивство, поранення (спричинення тілесних ушкоджень) та ін. Старовірменське право розрізняло види вбивства залежно від виду вини: умисне, вчинене з необережності, причому було чітко передбачено покарання за окремий вид.

Старовірменське право передбачало за вбивство людини відповідальність у вигляді штрафу у великому розмірі, який отримав назву головщини. Головщина, яку вбивця повинен був сплатити родині вбитого, становила 365 злотих, оскільки стільки ж днів є у році і стільки ж людина (людський організм) має частин. Головщина підлягала збільшенню, якщо вбитим був християнин і то якийсь знатний, а також підлягала зменшенню, якщо вбитим виявився невірний. У ст. 17 Статуту говориться: "Якщо християнин вб’є вірменина або вірмен християнина, тоді винний карається за магдебурзьким або королівським правом".

У випадку смерті, яка була спричинена лікарем унаслідок його недбалого лікування, причому немає значення, чи смерть настала внаслідок недостатньої кваліфікації лікаря, чи з ненависті, чи з надання неякісних або невідповідних ліків, які викликали смерть, потрібно було сплатити головщину. Проте якщо хворий не виконував порад лікаря і внаслідок цього помер, тоді лікар не притягувався до відповідальності.

Якщо на межі або у полі була знайдена вбита людина і вбивця невідомий, до місцевої влади належала констатація приналежності вбитого до місцевості, де його знайшли. Тоді суддя із старшими міста, яке найближче прилягає до місця злочину, повинні визначити, до якого міста чи повіту віднести місце злочину. Слідство у справі про вбивство, внаслідок якого не було знайдено вбивцю, визнавалося офіційно припиненим, але пошуки вбивці залишено ініціативі родини. Якщо родина віднайшла вбивцю, то він підлягав смертній карі.

Убивство слуги господарем так само каралося головщиною, як і вбивство знатної людини, якщо убитий був християнином. Якщо ж смерть наставала не відразу, а через день або пізніше, тоді господар не платив головщини, тому що сам також поніс страту через смерть слуги, якого купив, але повинен був за цей вчинок виконувати покуту.

Ст. 20 Статуту передбачає, що батько не відповідає за злочин, що вчинив його син, і навпаки. Винятком є злочин про образу Королівського Маєстату.

Відповідно до старовірменського права, якщо одна дитина поранила другу, необхідно було розібратися, чи сталося це з помсти, чи випадково, при цьому брався до уваги також вік винного. По-іншому це питання врегульоване у Статуті, який брав до уваги вік пораненого, а не винного, і то незважаючи на те, чи діяння було вчинено з помсти чи випадково. Суд повинен був дослідити справу так, якби йшлося про вбитого, а розмір відшкодування залежав від того, в якому стані була поранена дитина, незалежно від обов’язку відшкодувати шкоду і витрати на лікування.

У ст. 11 Статуту говориться: "За смерть чи поранення у збіжжевій ямі через нестачу повітря або газів при видобуванні збіжжя або чогось іншого відповідальність ніс той, хто до такої праці цю людину призначив". За смерть винний сплачував головщину, а за поранення ніс витрати, пов’язані з відшкодуванням шкоди та придбанням ліків. Якщо винний дотримався правил безпеки при опусканню працівника у яму, вичекавши певний час після відкриття ями для очищення повітря, суд свій висновок будував на обставинах справи.

У старовірменському праві, подібно як при відповідальності працедавця за смерть або поранення у підземній ямі, відповідав пан, який наказав робітникам виконувати певну роботу, при виконанні якої працівник отримав поранення або смерть. Якщо працівник загинув, пан платив головщину, а також повинен був відбути покуту; якщо виконання такої роботи потягло за собою хворобу, пан платив відшкодування і витрати на лікування, але якщо хвороба виявилася невиліковною, то пан платив головщину. Статут змінив ці положення у такий спосіб, що у випадку хвороби, отриманої працівником у підземній ямі, пан платив відшкодування і витрати на лікування; у випадку хвороби, яка виявилася невиліковною, міру покарання належало вирішити судові, який повинен був розглянути справу відповідно до вимог справедливості.

Невільник, якому пан вибив око, повертав собі свободу, якщо він був християнином, а якщо він був поганином, то його повинні були продати за половину ціни. За старовірменським правом невільник повертав собі свободу також і за вибитий зуб.

Як за Статутом, так і за старовірменським правом власник ями, до якої впав чоловік і загинув, платив цілу головщину, якщо випадок настав уночі, а половину головщини – якщо вдень. Натомість Статут нічого не згадує про таку норму старовірменського права, що якщо убитий був сліпим, п’яним або неповнолітнім, то власнику ями необхідно було сплачувати також цілу головщину.

За нещасний випадок, який трапився зі слугою в дорозі, відповідальність ніс пан, який його послав по справах, особливо, якщо слуга відмовлявся від такої подорожі, а пан його до неї примусив. Якщо слуга вибрався у небезпечну дорогу без відома пана, тоді за нещасний випадок який стався у дорозі пан не ніс відповідальності. Подібно до цього відповідальність лягала на того, хто для власної потреби вислав слугу у дорогу без відома його пана, якщо в дорозі його спіткала смерть. Дещо по-іншому виглядав випадок, якщо слуга всупереч волі пана подався в дорогу для власної потреби і там спіткала його смерть. Тоді пан не ніс відповідальності, хоча рахувався винним, якщо, незважаючи на поради інших людей, дозволив слузі податися в дорогу, на якій його спіткало нещастя.

Якщо під час сварки між двома чоловіками була вдарена вагітна жінка, внаслідок чого стався викидень, винний повинен був сплатити чоловікові цієї жінки половину головщини або стільки, наскільки вони погодилися (домовилися). Якщо ж таке трапилося на пізньому місяці вагітності, сплачувалася ціла головщина.

Відповідно до старовірменського права поєдинок був заборонений, а винний, який поранив іншого, зобов’язаний був відшкодувати витрати, пов’язані з каліцтвом. Статут додатково постановляє, що винний підлягає ще й грошовому покаранню.

Оригінальною, з огляду на існуючі тоді відносини, є норма, яка забороняє викрадення людини. Однак на початках переселення вірмен до Польщі (Галичини) такі випадки мали місце. Особа, яка викрала людину, а потім її продала, підлягала покаранню у вигляді позбавлення волі аж до того часу, коли змогла б віддати викраденого, а також гроші, виручені з продажу; а якщо останній помер, то винний повинен повернути господареві гроші, виручені з продажу.     Незалежно від описаних вище покарань старовірменське право передбачало також покарання у вигляді виколупування очей і таврування. Цю норму старовірменського права Статут модифікує у такий спосіб: покарання включало відтинання руки і таврування на чолі в знак вічного сорому, щоб цією страшною караю відлякувати інших від таких вчинків. Ці норми Статуту стосувалися лише випадку викрадення людей між вірменами; у разі викрадення вірменином християнина така справа підлягала розгляду у Королівському Маєстаті.

Як за власноручне вбивство ніс відповідальність власник "невгамованого" вола, який убив людину, оскільки повинен був сплатити головщину, а вола потрібно було вбити, його м’ясо продати, а гроші, виручені від продажу, роздати бідним. Якщо віл був загрозою для оточуючих, а його власник, незважаючи на застереження людей, його не продав, платив тільки головщину. У випадку поранення через вола господар, який не знав про небезпечність свого вола, звільнявся від відповідальності, а якщо знав про це, то відшкодовував шкоду і витрати на ліки.

Переполохання коня, на якому сидів наїзник, внаслідок чого наїзник упав та помер, трактувалося як вбивство, і винний у цьому платив головщину. За поранення наїзника винний сплачував відшкодування за спричинення каліцтва, а також за придбання ліків. Якщо кінь сполошився сам, тоді за випадок, спричинений конем, ніхто не ніс відповідальності. По кожному окремому випадку суд детально досліджував обставини справи. Подібно тлумачить закон поведінку "невгамованого" коня, який убив або поранив когось з господарів. Якщо пан застерігав людей перед таким конем, тоді він не ніс відповідальності, а якщо, незважаючи на свої ж застереження, пан не продав такого коня, він ніс відповідальність у вигляді сплати головщини.

Особливого значення надається у Статуті відносинам між батьками і дітьми. Дитина, яка б підняла руку на своїх батьків, за старовірменським правом, вважалася "мертвою" для Бога. Статут визначав, що "така (дитина) повинна до смерті нести покуту". Якщо ж випадок настав ще в дитинстві, батьки зобов’язані були таку дитину або самі покарати, або віддати до суду. У випадку злісної непокори сина, незгоди, пияцтва чи злості батьки могли його привести до старших і оскаржити дії сина, внаслідок яких їх можна було б трактувати так, якби син підносив руку на батьків.

Обмовляння своїх батьків, здійснення стосовно них наклепу прирівнювалося до їх побиття, причому батьки мали право таких дітей позбавити спадщини. Як виняток, діти могли викрити таємні сторони життя батьків у тому випадку, якщо йшлося про виступ проти Королівського Маєстату та держави.

Взагалі, обмовляння і наклеп вірменське право трактувало досить суворо: хто заплямував королівську гідність чи гідність королівської ради, підлягав прокляттю, а якщо був духовною особою, то позбавлявся духовного сану. Таку сакральну норму закон тлумачить так, що королівська влада містить у собі елемент Божої влади. У Польщі ця норма повною мірою не застосовувалася, тому що вірмени не мали судів за участю духовного елемента, а тільки світського, і тому не застосовувалося покарання у вигляді прокляття. Оскільки таке діяння не підлягало юрисдикції міського суду, то воно додатково регулювалося ще нормами німецького та польського права.

Право забороняло заплямовувати і злословити проти духовних осіб, зважаючи на їхній сан. До старших вимагалася повага, про що свідчать норми старовірменського права. Якщо молодший потягнув старшого за бороду, підлягав покаранню у вигляді половини грошового відшкодування за образу потерпілого. Статут передбачав у цьому випадку аналогічне покарання, як за поранення.

Якщо один звинуватив іншого в убивстві, а не зміг цього довести, підлягав покаранню у вигляді смертної кари. Так само і за недоведене звинувачення, яке вірменин вірменину пред’явив, що останній є поганином, перший підлягав покаранню у вигляді штрафу та ув’язнення.

Старовірменське право передбачало покарання у вигляді смертної кари за "зґвалтування чиєїсь жінки, дочки на дорозі", якщо винного спіймали "на гарячому". Статут розрізняє саме зґвалтування і замах на зґвалтування, при цьому за замах передбачається покарання у вигляді штрафу та ув’язнення.

Цікавою є норма, яка говорить про випадок, коли жінка втрутилася у сварку між двома чоловіками і, ставши по сторону одного, другого зловила за пах. За таке діяння передбачалося покарання у вигляді відтинання руки, хіба що вона би відкупилася відповідною сумою.

Злочини проти майна (власності) підлягали суворому покаранню. Тому вбивство злодія, який вночі вліз до будинку, не підлягало покаранню. Злодій повинен був, якщо вкрадену річ не можна було повернути, відшкодувати її вартість у чотирикратному розмірі, якщо річ можна було повернути – у двократному розмірі, незалежно від повернення цієї речі. Ці норми старовірменського права не знайшли відображення у Статуті. Проте норми Статуту передбачали, що злодія, спійманого на гарячому, потрібно було разом з вкраденим привести до суду і подати скаргу, відповідно до якої суд визначав кару на підставі проведеного слідства. В такому випадку у вигляді покарання виступала смертна кара. Смертній карі підлягали не тільки злодії, а і розбійники. Відмінність смертної кари полягала у її видах чи способах виконання. Злодії підлягали повішанню, причому труп злодія повинен був висіти аж до ночі. Розбійники підлягали смертній карі шляхом стинання. Вбивство злодія вдень без приводу до суду каралося як звичайне вбивство.

Відповідно до норм старовірменського права ремісник, який зіпсував даний йому матеріал для переробки, повинен був після проведеного слідства повернути його вартість у чотирикратному розмірі, а якщо він не володів коштами для відшкодування вартості зіпсутого матеріалу, то йому було необхідно вчинити покуту. Статут постановляє: якщо цей вчинок був викритим, винний платив відшкодування у подвійному розмірі, при цьому підлягав знеславленню.

Подібному покаранню підлягав призначений місцевою владою керівник лікарні, який щось собі привласнив і не забезпечив хворих необхідним харчуванням та одягом.

Свідомий і підступний продаж фальшивого або зіпсутого товару тягнув за собою, незалежно від цивільної відповідальності, і кримінальну відповідальність, межі якої визначав суд.

Суворим було покарання стосовно зберігача, який розтратив довірене йому на зберігання майно і був звільненим від відповідальності через присягу. Якщо б така присяга виявилася неправдивою, то "кривоприсяжник" платив відшкодування у подвійному розмірі, а також підлягав оголошенню нечестивим. Такому ж покаранню підлягав наклепник, який стверджував, що дав майно на зберігання, а насправді цього не робив.

Особливої уваги старовірменське право приділяло підпалювачам. Підпалювач, якщо вчинив підпал з неприязні, підлягав суворому покаранню залежно від величини втрати. Якщо при пожежі загинула людина, винного карали відтинанням руки, хіба що він відкупився шляхом сплати головщини, величина якої залежала від його майнового стану. Якщо підпал був вчинений з особливою зухвалістю, винного карали відтинанням руки, виключаючи апеляцію. Якщо під час пожежі загинула худоба, то підпалювач повинен був відшкодувати збитки у чотирикратному розмірі, якщо згоріло інше майно – у подвійному розмірі. Натомість Статут передбачає, що підпалювач, якого піймали на гарячому, повинен був бути спаленим, тому що "через вогонь згрішив". Пійманий пізніше, підпалювач підлягав покаранню у вигляді штрафу і ув’язнення, не залежно від обов’язку сплати відшкодування за заподіяну шкоду. Якщо доведено, що діяння вчинене зі злим умислом, то винний підлягав покаранню у вигляді смертної кари шляхом стинання. Спричинення пожежі без спеціального підпалу також підлягало покаранню. Суд повинен був визначити, хто або що було джерелом вогню (чи зблизька чи здалека, від приятеля чи неприятеля, умисно чи з необережності, від старої людини чи дитини) і після цього призначав покарання. Якщо хтось розвів би вогонь умисно чи з необережності недалеко від чийогось маєтку, що потягло б за собою пожежу, винний платив відшкодування у подвійному розмірі, а якщо пожежа була спричинена вогнем здалека, винний був зобов’язаний повернути тільки половину відшкодування за завдані збитки.

Покаранню у вигляді втрати честі підлягав суддя, який судив упереджено (на користь однієї із сторін) і несправедливо. Нікчемний вчинок судді не підлягав оскарженню, якщо суддя подав апеляцію з метою змінити винесений ним несправедливий вирок.

Відповідно до старовірменського права викопування померлого з могили та його обкрадання підлягало покаранню у вигляді смертної кари. Якщо винний визнав свою провину, він не підлягав смертній карі, а якщо не визнав, то міг відкупитися головщиною. Натомість Статут однозначно передбачає смертну кару, якщо винного було схоплено "на гарячому".

Підробка мір і ваг, а також їх використання підлягало покаранню у вигляді обов’язку відшкодувати шкоду у чотирикратному розмірі і таврування. На відміну від старовірменського права, Статут, замість таврування, передбачав знеславлення. Фальсифікація монет каралося відтинанням руки. Додаток короля до ст. 104 Статуту передбачав, що фальсифікатори підлягали відповідальності за магдебурзьким правом.

Таким чином, Вірменський статут 1519 р. широко і на досить високому рівні регулював існуючі на той час відносини кримінально-правового характеру. Згідно зі Статутом кримінальне право розрізняло види злочинів та види покарань за їх вчинення. При призначенні покарання до уваги бралися форма вини, пом’якшуючі та обтяжуючі відповідальність обставини. Із наведеного вище можна зробити висновок, що норми старовірменського права були значно м’якшими стосовно визначення видів покарань та міри відповідальності за вчинені злочини порівняно з Вірменським статутом, на норми якого великий вплив мало німецьке право.

_________________________________

* Старовірменське право ґрунтувалося на нормах вірменського "Судебника" Мхитара Гоша XII–XIII ст.

** Головщина – штраф у великому розмірі (365 золотих).

***  Старовірменське право ґрунтувалося на нормах вірменського "Судебника" Мхитара Гоша XII–XIII ст.