nashe pravo
/ ГоловнаПонеділок, 20 Листопада 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Джерела (форми права)–загальнотеоретична характеристика

Віталій Косович 24.01.2004, 18:06

Право сучасної України переживає період оновлення та входження у європейський правовий простір. Важливим з огляду на необхідність приведення українського права у відповідність з нормами та принципами міжнародного права є вивчення європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні науковцями Європи, – проблема джерел та форм права (ця проблема активно обговорюється також українськими та російськими теоретиками). Проблема зумовлена не тільки науковим інтересом, а й важливістю з’ясування особливостей права міждержавних об’єднань, зокрема права Європейського Союзу, що є сьогодні реальністю і конкурує з національним правом.

 

Студентам-юристам, як правило, з метою кращого з’ясування пропонується розуміння понять "джерело права" та "форма права" як тотожних. Як відомо, форма (джерело) права – це спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву правових норм. У наукових дослідженнях ці поняття розмежовуються. Спробуємо розглянути природу такого розмежування та його особливості в правовій системі України.

 

Поняття "джерела права", на думку деяких дослідників, запропоноване римським вченим Тітом Лівієм, який у своїй "Історії" називає закон ХІІ таблиць джерелом усього публічного та приватного права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш.Л. Монтеск’є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншими юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченням права. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російській юридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася через дослідження поняття "джерела права", дослідження різних видів джерел права (основний акцент при цьому робився на три їх види – закон, звичай та прецедент), характеристику кожного джерела права.

 

На початку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього терміна. Під ним розуміли: а) сили, що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада; б) матеріали, що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право стало джерелом німецького цивільного кодексу; в) історичні пам’ятки права, наприклад, "Руська Правда"; г) засоби пізнання чинного права або а) джерела пізнання права; б) джерела права в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори; в) джерела права в формальному розумінні. В останньому випадку під джерелами пізнання права розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, тексти законів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом права в матеріальному розумінні виступає правосвідомість суб’єктів права. Джерела права в формальному розумінні – фактори, через які здійснюється об’єктивація права, тобто створення системи загальнообов’язкових правил поведінки.

 

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше місце ставили звичай, позитивісти – нормативно-правовий акт, теоретики соціологічного та психологічного напрямів – судову практику і звичаєве право.

 

У сучасній юридичній літературі також простежується певний плюралізм щодо поняття "джерела права". Поняття "джерело права" більш широке, ніж поняття "форма права". Під джерелом права необхідно розуміти три фактори: джерела в матеріальному розумінні (наприклад, форми власності, потреби та інтереси людей); джерела в ідеологічному розумінні (наприклад, правова доктрина та правосвідомість суспільства); джерела у формально-юридичному розумінні, які і є формою права (нормативний акт, нормативний договір, правовий звичай та юридичний прецедент).

 

Теорія комунікативного права дає підстави розрізняти низку понять, пов’язаних із терміном "джерело права", а саме: "джерело права", "джерело правового тексту", "джерело норм права", "джерело суб’єктивних прав і обов’язків". Кожне з понять має своє змістове навантаження. Так, під джерелом права як цілісним явищем необхідно розуміти спільну діяльність членів суспільства, спрямовану на задоволення своїх потреб (необхідність спільної діяльності породжує феномен права). Вольові настанови чи домовленості об’єктивуються у формі правового тексту. Найбільш відомими джерелами правового тексту у світовій практиці виступають міфи, правові звичаї, судові прецеденти, судова й адміністративна практика, нормативно-правові договори, правова доктрина, священні книги, акти міжнародного права, нормативно-правові акти.

 

Термін "джерело права" використовується для позначення одночасно змістовних і формальних джерел права. Змістовні джерела права – це явища соціального буття, які виступають основою права (моральні, релігійні, філософські принципи, вимоги життєвої ситуації тощо). Формальні джерела права – це правові акти, в яких містяться правові норми.

 

Нарешті, "джерела права" – це створювані чи санкціоновані державою офіційно документовані способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов’язкового характеру. Джерела права визнаються державою, мають офіційний та публічний характер. Існують три основних види джерел права, які відповідають трьом формам позитивного права ("право законодавця", "звичаєве право", "право суду").

 

У контексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднести правосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб’єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

 

Юридичне поняття "форми права", на думку деяких науковців, з’явилось через неоднозначність розуміння джерел права. Поняття "форми права" було покликане іменувати різні види права, що містили юридичні норми, вибір способів закріплення яких залежав від волі держави. Найчастіше під формою права розуміють спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву права. На основі такого розуміння пропонується виокремлення внутрішньої і зовнішньої форм права. Внутрішня форма права – це її структура та зв’язки (сюди належить система права, структура її елементів). Розуміння зовнішньої форми права визначається тим, що розуміється під змістом права (оскільки форма вважається способом існування та вираження змісту). З одного боку, існує позиція згідно з якою зміст права – це воля держави, а форма права – це юридичні норми; з іншого боку, – позиція згідно з якою змістом права вважається не державна воля (це його сутність), а самі юридичні норми.

 

Розкрити зовнішню форму права – означає вияснити яким способом реалізується воля суб’єктів творення права і яких форм набувають правові норми. Право завжди набуває певних форм, воно завжди формалізоване. Зовнішню форму права можна виділити як спосіб вираження, існування, перетворення правових норм, що діють у певній державі.

 

Сьогодні у літературі найчастіше вирізняють чотири основних (класичних) форми права – судовий прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий акт та нормативний договір. Поряд з цим, згадується і про правові доктрини, релігійні книги, акти міжнародного права, судову та адміністративну практику, тлумачення законів. Світова практика знає також таку особливу форму права, як принципи права. Характеристика даних форм права та їх співвідношення потребує окремого дослідження (як і проблема співвідношення форми права та правової форми). Для правового регулювання суспільних відносин в Україні, видається, найчастіше застосовуються нормативно-правовий акт та нормативний договір. Використання ж інших форм права має свої особливості.

 

На основі наведеного можна зробити висновок про доцільність розмежування двох понять – "джерела права" та "форми права". Джерела права – це його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правові настанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права – це способи об’єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такого розмежування зумовлюється гуманістичною спрямованістю сучасного права. Людина та її природні права визнані найвищою соціальною цінністю. Відповідно потреби та інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступати постійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовно відносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному та національному праві.

 

Розглядувана проблема має ще один аспект – певна група норм, що виникли на основі джерел права, набувши відповідної форми права, у свою чергу, виступають джерелом права. Наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р., зокрема її оціночні норми.

 

Запропоновані положення вказують на складність та неоднозначність проблеми співвідношення джерел права та форм права і вимагають додаткових наукових досліджень.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .