nashe pravo
/ ГоловнаПонеділок, 20 Листопада 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Про суперечності між окремими статтями Кримінального Кодексу України та шляхи їх подолання

Вячеслав Навроцький 15.01.2004, 17:05

1. Системний характер законодавства передбачає, що окремі норми та їх сукупності не повинні суперечити одна одній. Тим більш це стосується норм однієї і тієї ж галузі.

 

2. Разом із тим, аналіз Кримінального кодексу України 2001 р. (далі – КК) показує, що ряд положень, викладених у статтях його Загальної частини, явно не відповідає положенням Особливої частини, суперечливими є і норми самої Особливої частини КК. Причому мова йде не лише про термінологічну неузгодженість, дрібні "помарки", які не перешкоджають правильному застосуванню закону, а й про значні розбіжності, які стосуються самої суті положень, регламентованих у нормах, що перебувають у відносинах колізії.

 

3. Неузгодженість між окремими нормами Особливої частини КК загалом не перешкоджає їх правильному застосуванню. Адже кожна із цих норм відносно автономна, може застосовуватися незалежно від іншої. Тому, наприклад, неодноразово вказана в літературі невідповідність між визначенням поняття вбивства в ч. 1 ст. 115 КК як лише умисного діяння і використання цього ж терміна в ст. 119 КК для позначення відповідного необережного злочину, мабуть, не стає на заваді кваліфікації відповідних посягань та призначенню за них покарання.

 

4. Принципово інша ситуація має місце при колізії між положеннями, які викладені в статтях Загальної і Особливої частини КК. Відомо, що вони не застосовуються самостійно, у відриві від інших. Тому суперечність між ними ставить питання про необхідність визначення, якою ж нормою – Загальної чи Особливої частини КК – слід керуватися в конкретному випадку, якій із них віддати перевагу.

 

Можна навести ряд конкретних прикладів різного підходу законодавця до вирішення одних і тих же питань у статтях Загальної та Особливої частин КК. Обмежимося двома.

 

У ч. 4 ст. 28 Загальної частини КК у понятті злочинної організації чітко вказано, що її наявність обумовлена "метою безпосереднього вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації". Тобто така організація відсутня, якщо кілька осіб зорганізувалися для вчинення одного злочину, незалежно від наявності інших ознак (стійкість, ієрархічні зв’язки тощо). В той же час у ст. 255 Особливої частини КК, регламентуючи відповідальність за створення злочинної організації, законодавець передбачив, що це відбувається "з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину", – про такий злочин сказано в однині. Аналогічно щодо бандитизму (ст. 257 КК) передбачено, що він має місце при "організації озброєної банди з метою нападу", "участі у нападі", – знову ж таки, про напад сказано в однині. Тому в теорії і на практиці немає одностайності при вирішенні, зокрема, такого питання: чи можливе застосування ст. 255, 257 КК, якщо встановлена мета вчинення учасниками відповідних об’єднань лише одного злочину. Якщо виходити лише зі статей Особливої частини КК, то можлива позитивна відповідь на це питання, коли ж враховувати його регламентацію статтею Загальної частини, то кваліфікувати скоєне в аналізованій ситуації як бандитизм чи створення злочинної організації неприпустимо.

 

Другий приклад стосується регламентації конфіскації майна. У ч. 2 ст. 59 КК вказано, що "конфіскація майна встановлюється лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини". У статтях же Особливої частини так звана спеціальна конфіскація (знарядь і засобів вчинення злочину, предметів злочину, предметів, здобутих у результаті злочинного посягання) передбачається і щодо злочинів, які не є тяжкими чи особливо тяжкими (в санкціях 26 статей чи частин статей), а конфіскація майна передбачена щодо злочинів, які можуть вчинятися як з корисливих, так і з інших мотивів (у 35 випадках, включаючи і ті, де злочини не належать до тяжких чи особливо тяжких). Унаслідок цього в ході правозастосування виникає питання: чи може наставати відповідальність за статтею, санкція якої передбачає конфіскацію майна, при відсутності корисливих мотивів. Наприклад, чи настає відповідальність за ч. 3 ст. 364 КК, якщо зловживання владою працівником правоохоронного органу вчинене не з корисливих мотивів, а в інших особистих інтересах чи інтересах третіх осіб.

 

5. Можна констатувати, що наявність колізій між статтями Загальної та Особливої частин КК, як правило, обумовлена використанням понять різного ступеня узагальнення, тих, які не узгоджуються об’ємом.

 

6. Інколи стверджують, що статті Особливої частини КК можуть і не відповідати, не бути строго підпорядкованими щодо статей його Загальної частини, що Особлива частина кримінального законодавства розвиває і уточнює Загальну частину, а відповідні норми перебувають у співвідношенні загальної та спеціальної. На цій основі робиться висновок, що у випадку невідповідності між ними питання кваліфікації і призначення покарання слід вирішувати так, як це випливає зі статей Особливої частини КК. Погодитися з таким підходом не можна, оскільки:

 

– співвідношення загальної і спеціальної норм аж ніяк не тотожне співвідношенню загального і особливого. Перше характеризує співвідношення норм за об’ємом та відмінність у колі випадків, які охоплюються кожною із ним, друге – виражає взаємозв’язок окремих сторін одного і того ж явища, взаємодоповнення ознак, які стосуються єдиної норми;

 

– концепція про співвідношення загальної і спеціальної норм може бути застосована лише щодо правових норм, які в цілому виражені в статтях як Загальної, так і Особливої частини КК. Тому не можна говорити про те, що в такому співвідношенні знаходяться положення, які виражені окремо в статтях Загальної і Особливої частин КК. Адже в жодній із таких статей не викладена правова норма повністю;

 

– положення Особливої частини КК щодо положень Загальної частини цього закону перебувають у відносинах субординації, вони не можуть виходити за межі того, що визначено Загальною частиною КК. Це випливає, перш за все, з розуміння Загальної частини як того, що "винесене за дужки" з усіх норм кримінального закону, що спільне, однакове для відповідних норм Особливої частини;

 

– виділення певного законодавчого матеріалу в Загальну частину служить не лише суто технічним потребам – уникнути повторень, скоротити обсяг закону. Це має куди більш глибокий зміст – задекларувати і закріпити найбільш принципові положення, встановити чіткі рамки, в яких мають вирішуватися часткові питання. Загальна частина КК виступає запорукою того, що при встановленні відповідальності за окремі злочини і її реалізації не будуть порушуватися обмеження, вироблені в ході багатовікового розвитку права, будуть дотримані гарантії прав особи, щодо якої застосовується кримінальний закон, реалізуються принципи конкретного нормативно-правового акта. Інакше виділення Загальної частини КК, за великим рахунком, втрачає своє значення.

 

7. З викладеного випливає, що Загальна частина КК має пріоритет над Особливою частиною. Це стосується як питань законотворчості, так і правозастосування. Інакше кажучи, законодавець зобов’язаний так формулювати статті Особливої частини КК, щоб вони не виходили за межі, не входили у суперечність зі статтями Загальної частини; особа ж, уповноважена на застосування кримінально-правових норм, мусить при виявленні колізії між частинами одного і того ж закону вирішувати певні питання так, як цього вимагає Загальна частина КК.

 

8. Колізії повинні усуватися з КК шляхом внесення до нього змін. Однак це процес непростий, і внесення найближчим часом більш-менш масштабних змін до закону, прийнятого внаслідок складного, тривалого, нерідко конфліктного процесу кодифікації кримінального законодавства України, чекати не доводиться.

 

9. Тому питання про подолання колізій має дві складові. По-перше, як вирішувати відповідні питання в ході застосування норм чинного КК, по-друге, яким чином змінювати КК, щоб усунути виявлені колізії.

 

10. Питання про подолання колізій між окремими статтями чинного КК у ході застосування його норм має вирішуватися таким чином:

 

– при колізії між нормами Загальної та Особливої частин – на користь норм Загальної частини;

 

– при колізії в межах самої Особливої частини КК має застосовуватися норма, яка найбільш "сприятлива" для особи, що перебуває під слідством чи судом.

 

11. Щодо усунення колізій у процесі удосконалення чинного кримінального законодавства, то для цього можна запропонувати кілька шляхів.

 

12. Так, у Загальній частині КК можна викласти загальне правило про те, що регламентація злочинності та караності окремих злочинів в Особливій частині КК може відрізнятися від вирішення відповідних питань у Загальній частині. Тобто йдеться про проголошення можливості розбіжностей між Загальною та Особливою частинами одного й того ж самого закону. Однак, по суті, це означає декларування необов’язковості Загальної частини, за великим рахунком, її непотрібність. Враховуючи, що ступінь досконалості кримінального законодавства (як і будь-якої іншої галузі законодавства) багато в чому визначається тим, наскільки розвинутою є його Загальна частина, що саме в Загальній частині закріплюються найбільш важливі, принципового характеру питання, піти на такий крок не уявляється можливим.

 

13. Ще один прийом подолання колізій може полягати в тому, що такого роду положення можуть міститися в окремих статтях Загальної частини. Викласти їх можна шляхом застережень типу: "за винятком випадків, передбачених статтями Особливої частини цього Кодексу".

 

Тоді як за загальне правило буде прийняте те, що Особлива частина підпорядковується Загальній частині КК, регламентує питання відповідальності в межах, визначених нею. Однак щодо вирішення певних питань допускається відхід від правил, унормованих у Загальній частині КК. Наприклад, ознакою злочинної організації визнаватиметься наявність у ній трьох чи більше учасників, окремі ж види таких організації, зокрема банда, матиме місце і тоді, коли вона утворена двома суб’єктами.

 

Таке рішення також не видається бездоганним. Адже при його реалізації:

 

– все одно буде підірване значення Загальної частини КК як сукупності положень, що поширюються на всю Особливу частину;

 

– враховуючи динамічний характер кримінального законодавства, те, що зміни та доповнення переважно вносяться у статті Особливої частини КК, проблематично визначити коло випадків, щодо яких регламентація у Загальній та Особливій частинах КК повинна відрізнятися;

 

– вимагаються чіткі й однозначні формулювання в Особливій частині для того, щоб можна було визначити, чи в конкретному випадку потрібно виходити з положень Загальної частини, чи має місце виняток. Сучасний же рівень законотворчості не дає підстав сподіватися на те, що відповідні норми будуть викладені належним чином. Крім того, це призведе до необхідності перехресних посилань між статтями Загальної і Особливої частин КК й збільшення обсягу нормативно-правового акта загалом.

 

14. Виходячи з викладеного, найбільш вдалим способом усунення аналізованих колізій видаються зміни у статтях Загальної та Особливої частин КК – такі їх формулювання, при яких відповідні питання регламентувалися б на основі єдиних вимог. Ці зміни можуть і повинні стосуватися:

 

– статей Загальної частини – розширення об’єму викладених там понять з тим, щоб вони охоплювали всі випадки, передбачені статтями Особливої частини КК. Так, доцільно змінити поняття повторності злочинів у ст. 32 КК, передбачивши, що нею визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті, а у випадках, передбачених Особливою частиною цього Кодексу, – і різними її статтями. Що ж до статті, яка регламентує конфіскацію майна (ст. 59 КК), то в ній варто вказати, що так звана спеціальна конфіскація застосовується щодо злочинів будь-якого ступеня тяжкості. А ще краще, інститут спеціальної конфіскації взагалі регламентувати в Кримінально-процесуальному кодексі України, а в КК передбачити лише загальну конфіскацію – як вид покарання;

 

– статей Особливої частини – звуження об’єму понять, які там застосовані і зведення їх до тих, які містяться у Загальній частині КК. Так, поняття злочинної організації у ст. 255 КК, банди у ст. 257 КК належало б викласти так, щоб не викликало сумнівів, що вони створені для вчинення щонайменше двох тяжких чи особливо тяжких злочинів. Якщо ж законодавець дотримується іншої позиції щодо ознак злочинного співтовариства, то йому належить внести зміни в ч. 4 ст. 212 КК.

 

15. Загалом ж слід констатувати, що наявність колізій між нормами одного і того ж нормативно-правового акта є неприпустимим явищем. Суперечливість же між нормами різних галузей, а тим більше – між нормами однієї і тієї ж галузі законодавства, свідчить про його недоліки. Їх необхідно попереджувати в ході правотворчості, усувати під час вдосконалення законодавства.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .