nashe pravo
/ ГоловнаПонеділок, 20 Листопада 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Речові права за римським правом і сучасний рівень законодавчого регулювання

О.С. Яворська 01.06.2004, 12:12

Речові права були широко відомі римському праву. За обсягом повноважень, які надає суб’єктивне речове право його носію, всі речові права можна поділити на дві групи: 1) право власності; 2) право на чужу річ. Саме за таким критерієм викладена Книга третя нового Цивільного кодексу [1] “Право власності та інші речові права”, яка включає два розділи: Р. І – Право власності; Р. ІІ – Речові права на чуже майно.

 

Римлянам було відомо декілька видів прав на чужу річ: сервітути, суперфіції, емфітевзиси, право застави.

 

Якщо суб’єкт права власності при реалізації своїх повноважень діє на власний розсуд, у межах визначених законом, то суб’єкт права на чужу річ має більш обмежену владу.

 

Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває у сфері її володіння. З такого розуміння речового права не випливає, що право закріплює відносини особи до речі.

 

Визначальними для розуміння суті речового права є такі моменти:

 

1. При реалізації речових прав вирішальне значення мають саме дії уповноваженої особи, поведінка всіх інших осіб зводиться до пасивного обов’язку – не шкодити, не втручатися у сферу інтересів уповноваженої особи. Тоді як у зобов’язальних правах наголос переноситься на дії зобов’язаного суб’єкта. Саме від його активної поведінки (в більшості випадків) залежить можливість реалізації права його контрагентом.

 

2. Речові права мають, як правило, безстроковий характер. Така характеристика справедлива, наприклад, для права власності, але для права володіння чи для інших речових прав строк їх існування може бути визначеним.

 

3. Об’єктом речових прав є річ. Хоча речі можуть бути і об’єктами зобов’язальних прав.

 

4. Для речових прав характерне право слідування. Наприклад, згідно із ст. 268 чинного Цивільного кодексу при переході права власності на здане в найми майно від наймодавця від іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника. При переході права власності на заставлене майно право застави зберігає силу для нового власника (ст. 17 Закону України “Про заставу” [2]).

 

5. Речові права захищаються від їх порушення будь-якою особою (абсолютний захист). У новому Цивільному кодексі передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, зокрема від власника майна. При захисті права володіння застосовуються ті ж положення, які передбачені для захисту права власності.

 

6. Усі речові права припиняються із загибеллю речі або якщо ця річ вилучається з обігу і не може тому належати на праві власності і на інших речових правах (повна націоналізація землі 1917 р. мала наслідком припинення права приватної власності на землю взагалі).

 

Законодавча “доля” речових прав досить складна. За Цивільним кодексом УРСР 1922 р. [3] до розділу “Речові права” були поміщені право власності, право забудови, застава. Політико-економічні чинники привели з часом до різкої зміни структури власності. З цивільного обігу фактично були вилучені земля, її надра, засоби виробництва та багато інших об’єктів. Державна власність, яку помилково чи умисно ототожнювали із загальнонародною, охоплювала майже 95% загального обсягу. Щодо права забудови, то Указом Президії Верховної ради УРСР від 14 травня 1949 р. визнані такими, що втратили чинність, відповідні норми ЦК УРСР про право забудови. Кожному громадянину надавалося право купити або збудувати для власних потреб і потреб сім’ї на праві особистої власності житловий будинок. Земельні ділянки для таких потреб надавалися у безстрокове користування.

 

Щодо застави, то в науці переважали погляди, що застава тяжіє до зобов’язальних прав, виступаючи одним із способів забезпечення виконання зобов’язань.

 

Таким чином, коло речових прав значно звузилося, фактично залишилося лише право власності. За таких умов відпала потреба в законодавчому їх закріпленні. Уже в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і в Цивільному кодексу УРСР 1963 р. нема правових норм, які б визначали поняття, зміст та види речових прав. Інститут “право власності” йде безпосередньо за “загальними положеннями”.

 

Відродження поняття “речові права” на законодавчому рівні пройшло в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. [4] (не були введені в дію на території України), в яких був спеціальний розділ “Право власності і інші речові права”. Закон України “Про власність”[5]  не закріплює речові права як об’єкти правового регулювання. Однак, виходячи із аналізу положень закону, треба слід констатувати, що правовий захист надається не тільки власнику, а й володільцю (суб’єкту речового права). Згідно із ст. 48 положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління чи на іншій правовій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

 

Закріплена у Законі “Про власність” презумпція правомірності володіння (ст. 49) очевидно, має “римське походження”. Згідно із ст. 49 володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським судом, третейським судом. Норма закону визначає саме “володіння”, а не “власність”.

 

Право володіння (possessio) за римським правом розглядалося як одне з речових прав. Його значення зводилося переважно до таких характеристик:

 

Володіння річчю є необхідною умовою для того, щоб власник міг користуватися нею;

 

Володіння у римлян є складовим елементом майже всіх способів виникнення права власності;

 

Найбільш істотне значення в тому, що володіння річчю само по собі, незалежно від права власності на неї, часто користується юридичним захистом. Володілець речі може вимагати, щоб ніхто інший самоуправно не перешкоджав йому у здійсненні володіння; він може відповідати насильством на насильство; він може повернути своє володіння назад, якщо воно було самоуправно відібране [6].

 

Такі особливості права володіння і його захисту викликали неоднозначні оцінки і навіть здивування. Чому власне володілець, а не власник користується таким захистом? Чому суди, розглядаючи спори про захист володіння, не допускали, виключали спір про право на володіння? Трактування цих проблем вченими різних періодів історії права так і не стало довершеним, переконливим. Одним із пояснень є таке: якщо особа володіє річчю, а інша оспорює це право, то суду логічніше визнати право володіння за тим, у кого така річ уже є, а не за тією особою, яка лише на неї претендує. Фактичний володілець у переважній більшості випадків є власником речі. Однак зрозуміло, що такий аргумент не є вичерпним і достатнім.

 

Чому ж закон “Про власність” закріплює презумпцію правомірності володіння, а не правомірності власності? Адже застосування такої презумпції може призвести до явної переваги володільця над власником.

 

Новий Цивільний кодекс не розкриває змісту поняття “речове право”. Видами речових прав є: право володіння, право обмеженого користування (сервітут), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Законодавчо пропонований перелік не є вичерпним, оскільки законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно.

 

Зміст права володіння у новому кодексі не розкривається, а суб’єктом такого права (тобто володільцем) є особа, яка фактично тримає майно у себе. “Фактичне тримання” вказує на можливість лише безпосереднього фізичного впливу на майно, а це значно звужує зміст права володіння як самостійного речового права. Право володіння охоплює не тільки можливість фізичного впливу на майно, а й можливість вольового впливу. Чи може володілець здійснювати своє право через представника, чи залишається він володільцем, не “тримаючи фактично” майно?

 

Очевидно, що відповідь буде ствердною. Тому право володіння потрібно визначати не тільки як можливість фактично утримувати, а й можливість впливати на річ. У новому Цивільному кодексі розкривається суть сервітуту, емфітевзису. Ці права пов’язані з таким об’єктом, як земельна ділянка, і чинний Земельний кодекс [7] (наприклад, гл. 16) визначає зміст права земельного сервітуту, його види, дію, припинення. Яке співвідношення норм Земельного кодексу і Цивільного кодексу 2001 р.? Очевидно, норми ЦК мають бути узгоджені із нормами вже чинного ЗК.

 

Із набранням чинності нового Цивільного кодексу України практика застосування передбачених у ньому законодавчих положень, зокрема щодо речових прав, виявить можливі проблеми, прогалини в правовому регулюванні. Наукова апробація законодавчих новел у кінцевому підсумку повинна сприяти високій ефективності правового регулювання.

 

__________________________________________________

 

1. Цивільний кодекс України від 12.10.2001 р.

2. Закон України від 2 жовтня 1992 р. “Про заставу”// Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 47. - Ст. 642.

3. Цивільний кодекс УРСР. – К.: Держполітвидав, 1959.

4. Основы гражданского законодательства СССР и республик. // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1991. - № 26. – Ст. 733.

5. Закон України від 7 лютого 1991 р. “Про власність” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 20. – Ст. 249.

6. Хвостов В.М. Система римского права. – М.: Спарк, 1996. – С. 271-272.

7. Земельний кодекс України. – К.: Атіка, 2001.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .