nashe pravo
/ ГоловнаНеділя, 19 Листопада 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Проблеми відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві: реальнысть та перспективи

М. Гузела, E-mail: [email protected] 02.06.2004, 12:12

Прийняття нової Конституції України визначило новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави, відтак основним завданням суспільства і держави є впровадження в життя конституційних положень. Конституція України залишатиметься декларативним актом, якщо чинне законодавство в найкоротший термін не буде приведене у відповідність до її норм, якщо не буде сформовано і визначено механізму реалізації цих норм, здатного забезпечити дотримання основного принципу Конституції України – людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю для держави. В свою чергу головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Отже, вся діяльність держави повинна бути спрямована на реальне забезпечення прав і свобод своїх громадян, поваги до особи та якнайширшого визнання загальнолюдських цінностей. Особливої ваги такий обов’язок держави набуває у випадку найнебезпечнішого порушення прав особи в державі – вчинення злочину.

 

Вчинення кожного протиправного з точки зору кримінального закону діяння неминуче породжує різноманітні шкідливі наслідки. Однак злочинними такі наслідки будуть тільки в тому випадку, якщо вчинене суспільно небезпечне діяння спричиняє реальну і суттєву шкоду об’єктам, які охороняються кримінальним законом. Тому законодавець вносить до предмета доказування в кримінальній справі не всі різноманітні негативні наслідки злочину, які входять до об’єктивної сторони його складу, а лише характер та розмір заподіяної цим злочином шкоди . Встановлення обставин, які стосуються характеру і розміру заподіяної злочином шкоди, визначення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням і заподіяною ним шкодою, безумовно, є необхідними як для кваліфікації самого діяння, так і для визнання осіб потерпілими в кримінальній справі та для подальшого усунення завданих цим особам збитків [6; с. 112; 2, с. 33].

 

Закріплення серед обов’язкових елементів предмета доказування у кожній кримінальній справі характеру та розміру заподіяної злочином шкоди свідчить про те, що шкода підлягає доказуванню у всіх випадках (у тому числі і тоді, коли вона не є ознакою складу злочину) [9; с. 65]. Як видається, така думка заслуговує на увагу. В контексті розробки нового законодавства про кримінальне судочинство слід лише додати, що в системі обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному судочинстві, пункт 4 " Характер і розмір шкоди, заподіяної злочином" повинен би займати, на нашу думку, наступне місце після пункту 1 " Подія злочину …"

 

Ми свідомо в цій статті не з’ясовуємо поняття шкоди. Звернемо лише увагу на класифікаційні ознаки характеру заподіяної злочином шкоди. Шкідливі наслідки злочину за своїм характером дуже різноманітні і їх можна класифікувати за різними критеріями. Якщо вибрати як класифікаційну ознаку наявність або відсутність у результаті вчинення суспільно небезпечного діяння матеріальних збитків, то наслідки, які виникають у результаті вчинення такого роду діяння можна поділити на матеріальні і нематеріальні [7, с. 76].

 

Матеріальні наслідки злочину передусім, чітко виражаються у майновій шкоді, що заподіюється матеріальним об’єктам, які наділені кількісною характеристикою. Отже, матеріальний наслідок злочину можна чітко виразити у грошовому еквіваленті, відтак додаткові проблеми з приводу його усунення відкидаються (відшкодування збитків). Суд, оперуючи документальним підтвердженням вартості майна, яке було знищене або якому заподіяна шкода, своїм вироком постановляє відшкодувати потерпілому встановлену вартість. Отже, усувається негативний матеріальний наслідок учиненого злочину (відшкодовується майнова шкода). Треба додати, що матеріальні збитки, як один із шкідливих наслідків учиненого суспільно небезпечного діяння, виникають не тільки в результаті посягання на відносини власності в формі певних матеріальних об’єктів. Вони можуть виникнути і у випадку посягання на особу та її права (наприклад, трудові, авторські).

 

Щодо нематеріальних наслідків (моральні страждання, фізична шкода), то важливо відзначити, що, зважаючи на тяжкість і суспільну небезпеку вчиненого злочину, кількісне визначення цих наслідків є завжди відносним. Потерпіла від злочину особа сама встановлює кількісну ознаку (грошовий еквівалент) заподіяної їй шкоди, а суд у процесі розгляду справи та дослідження наявних доказів повинен дійти однозначного висновку: повністю чи частково задовольнити цю вимогу потерпілого, чи взагалі відмовити в її задоволенні. В окремих випадках завдана злочином фізична шкода буває тісно пов’язана із шкодою матеріальною (зокрема, матеріальні витрати та видатки потерпілого в результаті втрати заробітку, у зв’язку з відновленням здоров’я, внаслідок втрати годувальника).

 

Аналіз ознак складів злочинів, які передбачені особливою частиною Кримінального кодексу України, свідчить, що шкідливим наслідком більшості передбачених нормами злочинів, все ж є заподіяння майнової шкоди. Проте, незалежно від того, який саме характер шкідливого наслідку від злочину – матеріальний чи нематеріальний – порушені злочином суб’єктивні права особи повинні бути відновлені в повному обсязі. Тобто заподіяна злочином шкода має бути відшкодована незалежно від її характеру [2, с. 24].

 

З метою забезпечення і захисту закріплених у Конституції України суб’єктивних прав, особливо у випадках найнебезпечнішого посягання на них шляхом учинення суспільно небезпечного діяння, законодавець передбачив декілька кримінально-процесуальних форм (способів) їх захисту і відновлення. Зокрема, потерпілі особи, яким унаслідок вчинення злочину заподіяно майнову, моральну чи фізичну шкоду, мають право на її відшкодування шляхом реалізаціїї в кримінальному судочинстві закріплених у законодавстві форм (способів) захисту. Йдеться про захист порушених злочином прав та законних інтересів специфічними кримінально-процесуальними засобами. За існуючим загальним правилом, у випадку заподіяння шкоди злочином головною формою (способом) її відшкодування є пред’явлення цивільного позову в кримінальному процесі. Ще з ХVІІІ ст. у судову практику ввійшов так званий з’єднаний процес, який і передбачав можливість одночасного розгляду і вирішення як питань про кримінальну відповідальність, так і питання про відшкодування заподіяної злочином шкоди.

 

Позовна форма захисту порушених злочином прав та інтересів потерпілих осіб і на сьогодні залишається основною в науці про кримінальне судочинство та в кримінально-процесуальному законодавстві, як розгляд та вирішення цивільного позову в кримінальній справі (ст. 28 КПК України).

 

Проте вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство, як і більшість правових систем, передбачає можливість відшкодування заподіяної злочином шкоди, спираючись не тільки на засаду диспозитивності, але й на публічну засаду, яка полягає в праві суду залежно тільки від його угляду відновити порушене злочином право потерпілого шляхом відшкодування йому заподіяної злочином шкоди. Цей факт спонукає визнати існування інших (непозовних) форм відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному процесі. До таких форм (способів) відшкодування відносимо: повернення потерпілим від злочину особам об’єктів (предметів) злочинного посягання (кримінально-процесуальна реституція) (п. 5ст. 81 КПК України), а також донедавна закріплені в законодавстві України відшкодування завданих злочином матеріальних збитків з власної ініціативи суду, покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки, що застосовується у вигляді пробаційної (іспитової) умови у разі відстрочки виконання покарання у вигляді позбавлення волі та покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру. Зазначимо, що названі дві останні форми захисту порушених внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння прав потерпілих були передбачені не кримінально-процесуальним, а кримінальним матеріальним законом. Разом з тим заслуговує на увагу твердження проф. В.Т. Нора, що застосування цих двох форм (способів) відшкодування заподіяної злочином шкоди було можливим лише у кримінальному судочинстві і тільки у встановленому кримінально–процесуальним законом порядку. Тому є всі підстави віднести ці способи відшкодування шкоди до числа кримінально-процесуальних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих осіб, які покликані досягти відновлення порушеного злочином майнового стану [8, c. 17].

 

З теорією кримінально-процесуального права, форми (способи) захисту порушеного злочином права передусім треба поділити на дві групи: позовні і непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права [8; с. 16].

 

Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПК України право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі. Для позовного способу захисту характерним є пред’явлення цивільного позову потерпілим (або в його інтересах – прокурором). Цей факт зумовлює виникнення певного виду кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередню участь беруть цивільний позивач (здебільшого – потерпілий) та відповідач (здебільшого – підсудний). Суд, спираючись на досліджені в судовому засіданні докази, у своєму вироку вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні вимоги цивільного позивача або ж про задоволення цієї вимоги в частині. Всі ж інші названі форми захисту порушених злочином прав є непозивними, оскільки реалізуються (радше, реалізувалися) судом самостійно, тобто незалежно від волі потерпілих, яким унаслідок вчинення злочину було заподіяно майнову, моральну чи фізичну шкоду.

 

Реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав потерпілих, суд керується презумпцією, що державі (в його особі) не байдуже щодо факту спричинення вчиненим злочином шкідливих наслідків для потерпілого у вигляді порушення його майнових та інших прав. Тому держава, виконуючи вимоги кримінально-процесуального закону, сприяє всебічному захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, навіть якщо він не заявив з певних причин вимоги про відшкодування завданої йому шкоди. Іншими словами, держава в особі суду, реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав, спонукає підсудного до усунення шкідливих наслідків злочину і виходить з презумпції, що "кожна особа, якій злочином завдано матеріальних збитків, бажає їх відшкодування".

 

З’ясуємо ще один аспект досліджуваної проблеми – можливість компенсації заподіяної злочином моральної шкоди в кримінальному судочинстві (шляхом виразу її в кількісному (матеріальному) еквіваленті). Судова практика України в кримінальних справах, щоразу порушуючи вимоги кримінально-процесуального закону, йде по шляху вирішення питання про можливість компенсації моральної шкоди. Зокрема, ст. 49 КПК України вказує на моральну шкоду як одну з підстав визнання особи потерпілою від злочину і, відповідно, ця особа має право на компенсацію такої шкоди передбаченими в кримінально-процесуальному законі способами.

 

До прийняття остаточного висновку про можливість компенсації моральної шкоди спонукають керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Зокрема, в п. 2 ч. 3 Постанови №4 від 31 березня 1995 року "Про практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" наголошується: "відповідно до ст. 28 КПК України потерпілий… вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі..." [1, с. 336-337]. Незважаючи на те, що Пленум Верховного Суду України в цьому випадку вийшов за межі своїх повноважень, ми підтримуємо таку позицію Верховного Суду України і вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до ст. 28 КПК України.

 

Однак, зауважимо, компенсація моральної шкоди в кримінальному процесі є можливою тільки шляхом заявлення потерпілим цивільного позову в кримінальній справі.

 

Стосовно ж можливості реалізації непозовних форм захисту порушених злочином прав потерпілих у кримінальному судочинстві, то в цьому випадку мова може йти хіба що про відшкодування реально завданих матеріальних збитків.

 

У контексті положень чинного Кримінального кодексу України та розроблюваного законодавства про кримінальне судочинство не зайвим буде наголосити на перспективах розвитку головних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих. Зокрема, виходячи з нормативних положень новоприйнятого Кримінального кодексу України, поставимо під сумнів можливість реалізації в кримінальному судочинстві України такої кримінально-процесуальної форми (способу) захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб, як покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки як пробаційну (іспитову) умову в разі відстрочки виконання покарання у вигляді позбавлення волі. На сьогодні чинний Кримінальний кодекс України тільки закріплює як один із обов’язків, які може покласти суд на засудженого у випадку звільнення його від відбування покарання з іспитовим строком: "попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого" [4].

 

Разом з тим, проект Кримінально-процесуального кодексу України не передбачає такої форми захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, як відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду [5]. Тобто ще одна форма захисту прав потерпілих від злочину осіб не знайшла свого відображення в розроблюваному законодавстві про кримінальне судочинство.

 

Вважаємо, що хоч названі вище непозовні форми (способи) відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілим втратили практичний інтерес законодавця стосовно їх реалізації в кримінальному судочинстві, проте ці форми відшкодування не позбавлені інтересу наукового і навіть деяких практичних моментів. І все ж у тих випадках, коли потерпіла особа в силу дуже поважних причин не мала змоги захистити належним чином свої порушені злочином права в процесі, суд мав би бути наділений правом присудити до відшкодування заподіяну злочином шкоду (характер і розмір цієї шкоди входить до числа обов’язкових елементів предмета доказування), виходячи з презумпції, що кожна особа, якій злочином заподіяно шкоду, зацікавлена в її відшкодуванні. Проте, якщо особа категорично відмовляється від відшкодування заподіяної шкоди, то ця відмова є достатньою підставою утримання суду від такого відшкодування в кримінальному судочинстві.

 

Однак, якщо стояти на позиції "ідеальної" теорії кримінального процесу, то суд, вирішуючи питання відшкодування шкоди в кримінальному судочинстві з власної ініціативи, фактично реалізує не властиву йому функцію обвинувачення. Ініціатива суду в цьому випадку була зумовлена обмеженою участю прокурора в кримінальному судочинстві. Судова практика в кримінальних справах десяти- або п’ятнадцятилітньої давності свідчить, що практично 50% справ слухались судами без участі прокурора. Звичайно, за таких умов суд брав на себе функцію обвинувачення. Ситуація докорінно змінилась з прийняттям у 1996 році Конституції України, яка закріпила обов’язкову участь прокурора як державного обвинувача в кримінальному судочинстві. Суд же, відповідно до Конституції України, стає арбітром і не може підтримувати ні сторону обвинувачення, ні сторону захисту.

 

У випадку наявності поважних причин, які стоять на заваді можливості самостійного захисту своїх прав потерпілою особою, право на захист її прав повинен реалізувати прокурор. Це й визначило перспективи аналізованої форми захисту прав. Тому, можливо, на превеликий жаль мусимо визнати, що, підкреслюємо, в ідеальних теоретичних підходах, суд не повинен реалізувати відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи. Як бачимо, законодавець дотримується саме такої позиції.

––––––––––––––––––––

1. Відшкодування моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз’яснення, коментарі. – К.; 1998.

2. Гошовський Н.І., Кучинська О.П. Потерпілий в кримінальному процесі України. – К., 1998.

3. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., 2002.

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України //під ред. Мельника М.І. – К., 2002.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України (проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України). – К., 2000.

6. Михеєнко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984.

7. Михлин А.С. Последствия преступления. – М., 1969.

8. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К., 1989.

9. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. – Львів, 1979.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .