nashe pravo
/ ГоловнаПонеділок, 20 Листопада 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Кримінальне-процесуальне законодавство України: питання становлення і розвитку

Маляренко В. (Голова Верховного Суду України) 15.04.2004, 15:03

Кримінально-процесуальне законодавство надає органам дізнання, досудового слідства, прокуророві та судові такі владні повноваження, реалізація яких завжди тією чи іншою мірою обмежує або ущемлює найбільш значущі конституційні права і свободи людини, яка потрапляє в сферу його діяльності. Найменший відхід від демократичних чи гуманістичних засад як при законодавчому регулюванні кримінального процесу, так і під час правозастосовної діяльності призводить до істотного ущемлення прав людини та заподіяння шкоди авторитетові держави. Невипадково основоположні принципи кримінального процесу продекларова-ні в ряді міжнародних документів про захист прав людини і громадянина.

 

В Україні органи дізнання, досудового слідства, прокуратури та суди застосовують Кримінальне-процесуальний кодекс (далі КПК), прийнятий 28 грудня 1960р. та введений у дію з квітня 1961 p., тобто кодекс, який передбачає правила і стандарти, які діяли в колишньому Союзі РСР, з притаманними йому ідеологією та правовими цінностями. Цей кодекс, хоч і в певній мірі пристосований до реалій сьогодення, але все ж ускладнює правозастосов-чу практику, гальмує процеси, шо відбуваються в демократизації суспільства. Його вади особливо стали помітними у зв'язку з прийняттям у квітні 2001 р. нової редакції Кримінального кодексу України та в 2002 р. закону «Про судоустрій України».

 

28 квітня 1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову, якою схвалила Концепцію судово-правової реформи в Україні, в якій проголошено, що основними принципами судово-правової реформи є:

 

— створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості;

 

— радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом;

 

— диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеня тяжкості злочину;

 

—  розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособове, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів;

 

- чітке визначення умов допустимості доказів;

 

—  встановлення судового контролю за законністю і обгрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян;

 

— перевірка законності й обгрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами;

 

— вилучення з кримінального законодавства переліку діянь, які в сучасних умовах не визнаються злочинами;

 

—  реформування системи кримінальних покарань.

 

31 жовтня 1995 p. Верховна Рада України прийняла Закон про приєднання до Статуту Ради Європи, чим Україна взяла на себе зобов'язання привести своє національне законодавство у відповідність до загальновизнаних норм міжнародного права та процесуальних нормативів, передбачених Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини. Слід зазначити, що протягом останніх років в Україні чимало зроблено в цьому напрямі. З прийняттям Конституції України та ряду інших законів наша держава у законодавчій сфері значно наблизилась до міжнародних стандартів. Зокрема, ст. 129 Конституції містить основні конституційні засади судочинства, в тому числі такі, що раніше законом не передбачалися. Це — змагальність сторін та свобода в наданні ними судові доказів та доведення перед судом їх переконливості, повне фіксування судового процесу технічними засобами, забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, та ряд інших.

 

Безспірним здобутком Конституції України є детальне розроблення розділу про права, свободи та обов'язки людини і громадянина з врахуванням Європейської конвенції та пактів, прийнятих у різний час міжнародними організаціями. В Конституції закріплено правові засоби їх захисту, більшість з яких може розглядатися як процесуальна гарантія прав учасників кримінального процесу. Так, згідно зі ст. 28 Конституції ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ст. 29 передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обгрунтованість останнього протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Тією ж статтею передбачено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути надана можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Згідно зі ст. ЗО Конституції не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Без рішення суду проведення цих процесуальних дій можливе лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Ст. 31 Конституції передбачена гарантія таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. З метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, зняття інформації з каналів зв'язку можливе лише за рішенням суду у випадках, передбачених законом.

 

Надзвичайно важливими в плані процесуальних гарантій прав учасників кримінального процесу є положення ст. 32 Конституції про недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, передбачених законом; ст. 61 про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; ст. 62, яка закріплює презумпцію невинуватості особи, а також забороняє використовувати при здійсненні правосуддя докази, одержані незаконним шляхом, будувати обвинувачення на припущеннях; ст. 63, яка передбачає звільнення від обов'язку свідчити щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Передбачено також багато інших процесуальних гарантій прав особи у кримінальному процесі.

 

Особлива цінність Конституції для кримінального процесу полягає в тому, що відповідно до ст. 8 її норми є нормами прямої дії.

 

З набуттям Україною незалежності й у зв'язку з цим переорієнтацією в політичній, суспільній і соціальній сферах до окремих норм Кримінально-процесуального кодексу внесено зміни ідеологічного порядку, а також зміни, викликані конкретними проблемами дізнання, слідства та судового розгляду справ.

 

Разом з тим доводиться констатувати, що нині тільки Конституція в цілому відповідає положенням Конвенції про захист прав і основних свобод людини та інших міжнародних документів у цій галузі. Що стосується галузевого законодавства, то воно ще не все переглянуте щодо його відповідності міжнародним документам і багато в чому суперечить інтересам захисту основних прав і свобод людини. Ця обставина повною мірою стосується кримінально-процесуального законодавства. У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду України (постанова від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя») рекомендував судам загальної юрисдикції при розгляді судових справ у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. З метою спрямування судової практики на шлях, який би відповідав Конституції України (за відсутності необхідного законодавства), Пленум Верховного Суду України прийняв постанову від ЗО травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина». Ще раніше з аналогічною метою була прийнята постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. «Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів». Але Верховний Суд не може замінити законодавця, не може компенсувати, заповнити прогалини в законодавстві.

 

Як відомо, чинний КПК діє з 1 квітня 1961 р. Відповідно до його ст. 2 завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний. На перший погляд, ці завдання відповідають вимогам часу, оскільки вони сформульовані в 1992 p., тобто уже в часи існування незалежної України. Водночас у зв'язку з прийняттям нової Конституції України 1996 р. завдання кримінального процесу потребують серйозних уточнень, насамперед шляхом прийняття нового КПК України.

 

Робота над створенням проекту цього Кодексу триває з 1992 р. Його основні концептуальні положення неодноразово обговорювались на різних конференціях, «круглих столах», з'їздах і конференціях суддів, зустрічах вчених і практиків. Проект розповсюджувався серед фахівців України, надсилався для вивчення відповідним комітетам Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, судам, органам Міністерства юстиції. Генеральній прокуратурі, МВС, СБУ, науковим і навчальним закладам України. З проектом ознайомилися фахівці Ради Європи, а також правники США і Швейцарської Конфедерації. Неодноразово проект обговорювався на міжнародних конференціях за участю зарубіжних експертів, які високо оцінили його основні положення, відзначивши, що за основними інститутами, а також за рівнем захищеності особи проект повністю відповідає сучасним світовим підходам до регулювання кримінального судочинства.

 

При підготовці проекту робоча група ставила за мету створити таку процедуру досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, яка відповідала б міжнародним стандартам, досягненням вітчизняної і зарубіжної науки в галузі процесуального права, потребам слідчої і судової практики. Основними орієнтирами в цій роботі були Конституція України, а також міжнародно-правові акти, обов'язковість яких визнала Україна (насамперед такі важливі документи у сфері регулювання кримінального судочинства, як Загальна декларація прав людини (1948 p.); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 p.); Основні принципи, що стосуються незалежності судових органів (1985 p.); Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи позбавленню волі у будь-якій формі (1988 р.) та ін.). Під час роботи над проектом КПК враховувалися також положення Закону України «Про судовий устрій», Кримінального, Цивільного і Кримінально-виконавчого кодексів, інших нормативних актів, зауваження і пропозиції, що надійшли від державних установ, наукових і навчальних закладів, відомих вчених і практиків, використовувалися матеріали судової практики, результати наукових досліджень, законодавство інших країн. Збережено норми чинного процесуального законодавства, які виправдали себе на практиці.

 

Проект побудовано за традиційною для України системою, відповідно до якої норми, що мають загальний характер, розміщені у Загальній частині, а норми, які регулюють спеціальні процедури, — у Особливій. Структуру обох частин становлять розділи, глави, статті, частини статей, пункти частин.

 

Загальна частина містить положення про завдання кримінально-процесуального законодавства та його основні засади, про суб'єкти кримінального процесу, процесуальні дії, рішення, строки і витрати, запобіжні заходи та інші заходи процесуального примусу, доказування і процесуальні джерела доказів.

 

Особлива частина регламентує питання попередньої перевірки і вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини; провадження дізнання і досудового слідства; оскарження дій і рішень начальника органу дізнання, дізнавача, начальника слідчого підрозділу, слідчого, прокурора, слідчого судді; дій прокурора у справі, що надійшла від дізнавача, слідчого; підсудності кримінальних справ; їх попередній розгляд суддею; головного судового розгляду, в тому числі особливості провадження в суді присяжних; особливості провадження по деяких категоріях справ, апеляційного і касаційного провадження та перегляду судових рішень у порядку виключного провадження; виконання судових рішень та вирішення питань, що виникають у цій стадії; питань кримінального судочинства, пов'язаних з міжнародними відносинами.

 

Структурна побудова КПК залежить насамперед від визначення завдань і засад кримінального процесу, кола суб'єктів кримінального процесу, їх повноважень, прав і обов'язків, а також стадій процесу.

 

Зупинимося на найважливіших аспектах цих питань, які значною мірою визначать майбутній основний кримінально-процесуальний закон України.

 

Передусім це питання про завдання кримінального процесу. Як зазначалося, чинний кримінально-процесуальний закон (ст. 2 КПК) визначає, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, а жоден невинуватий не був покараний.

 

Становлення нового характеру взаємовідносин між державою і громадянином вимагає суттєвого зміщення акцентів у цьому визначенні та вилучення з нього елементів, які мають ідеологічне, а не процесуальне забарвлення. До останніх насамперед належать такі завдання, як швидке і повне розкриття злочинів та невідворотність покарання. Загальновідомо, що злочинність має істотну латентну компоненту, яка є досить високою, особливо коли йдеться про такі злочини, як зґвалтування, розкрадання державного майна, шахрайство, хабарництво тощо[1]. Значна частина латентної злочинності зумовлена чинниками, які не залежать чи майже не залежать від того, наскільки ефективно працюють державні органи, компетенцією яких є боротьба зі злочинністю (зокрема, інертністю населення, небажанням жертв злочинів повідомляти про злочинні дії, вчинені щодо них, тощо), тобто мають об'єктивний характер.

 

Крім того, який би високий рівень організації роботи правоохоронних органів не був, досягти стовідсоткового розкриття зареєстрованих злочинів неможливо. Зрозуміло, що низький рівень розкриття злочинів значною мірою зумовлюється чинниками організаційного, фінансового та кадрового характеру. Проте частина злочинів не розкривається і з причин, які також можна віднести до об'єктивних.

 

Отже, вимога закону щодо швидкого і повного розкриття злочину та забезпечення невідворотності кримінальної відповідальності ігнорує об'єктивні чинники, вона має декларативний, а до певної міри і лицемірний характер. Очевидно, що ці положення закону були включені для того, щоб спонукати правоохоронні органи працювати більш ефективно. На практиці ж вони призводять до масового приховування злочинів від реєстрації, яке В.Зеленецький не без підстав називає «злочинною латентністю злочинності»[2], а також до поширення практики безпідставного притягнення до відповідальності осіб шляхом примушування їх до самообмови чи шляхом фальсифікації доказів. І в першому, і в другому випадках посадові особи правоохоронних органів порушують закон з метою показати видимість належного виконання завдань, передбачених ст. 2 КПК.

 

З огляду на сказане, на мою думку, перед новим процесуальним законодавством не повинні ставитися завдання про невідворотність покарання, про забезпечення швидкого та повного розкриття злочинів. Основними завданнями кримінально-процесуального законодавства, які треба закріпити у новому КПК, є:

 

- регулювання процесуального порядку викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливе їх покарання;

 

— регулювання процесуального порядку викриття осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння у неповнолітньому віці або в стані неосудності, і застосування до них передбачених законом примусових заходів;

 

— регулювання процесуального порядку звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння, у передбачених законом випадках;

 

— захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності й засудження невинуватих або застосування до них примусових заходів;

 

— захист особистої свободи особи, її майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів, а також державних інтересів, інтересів і прав юридичних осіб.

 

Принципове значення для змісту і структури майбутнього КПК має питання про засади кримінального процесу. На мою думку, засадами кримінального процесу є фундаментальні ідеї й положення, які визначають його спрямованість і побудову, форму і зміст його стадій та інститутів. Вони є гарантією додержання прав і законних інтересів особи, яка потрапляє у сферу кримінального судочинства, тим лакмусовим папірцем, з допомогою якого вирішуються питання про те, як тлумачити ту чи іншу конкретну процесуальну норму і як вирішувати суперечності, що виникають під час провадження у кримінальній справі.

 

Визначивши в Конституції України перелік основних засад судочинства (ст. 129), законодавець тим самим сказав, що 'їх зміст має бути розкритий в інших законах, які регулюють окремі судові юрисдикції. Очевидно, що зміст засад кримінального процесу має бути розкритий у КПК. На мою думку, реалізація цих конституційних положень повинна здійснюватися як через конкретні статті КПК, у яких будуть дані дефініції тих чи інших засад, так і через статті, які регламентують обсяг прав, обов'язків і повноважень суб'єктів процесу, механізми і процедури їх здійснення.

 

Насамперед треба дати законодавче визначення засад, які закладені в Конституції. Це такі засади, як законність, рівність учасників кримінального судочинства перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність учасників процесу та свобода в наданні ними судові своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості, підтримання державного обвинувачення прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, обов'язковість рішень суду.

 

Крім того, у КПК треба дати законодавче визначення і тих засад, які не згадуються у ст. 129 Конституції, проте випливають з інших її норм. Це — незалежність суддів і підкорення їх тільки законові (ст. 126), поважання честі і гідності особи (ст. 28), недоторканність особи, її житла, майна, охорона таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень, охорона особистого і сімейного життя (статті 29, ЗО, 31, 32).

 

За обсягом змісту та сфери дії засади кримінального процесу неоднакові. Проте це не означає, що є засади більш важливі і менш важливі, одні — головні, а інші підпорядковані їм. Усі засади є однаково важливими, вони взаємопов'язані, доповнюючи одна одну та сприяючи їх здійсненню. З цього випливає, що майже всі засади повинні мати розумні винятки як результат «компромісу» між ними.

 

Очевидно, що в новому КПК треба дати законодавче визначення і таких важливих та традиційних для вітчизняного кримінального процесу засад, як публічність, безпосереднє та усне дослідження доказів.

 

Обставиною надзвичайної ваги для України сьогодні і в майбутньому є мова. Проблема мови кримінального судочинства — важлива компонента загальної мовної проблеми, і тому вирішення її потребує виваженого державного підходу. Україна є багатонаціональною, багатомовною країною, але переважаючим її етносом, який дав назву державі, є українці, їх мова на зазначеній території є найпоширенішою, тому в ст. 10 Конституції закріплено, що державною мовою в Україні є українська мова. Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. визнано, що під положенням Конституції, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», слід розуміти, що ця мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом. Це свідчить про те, що й судочинство в державі повинно провадитися українською мовою. Даний принцип має застосовуватись на всіх стадіях кримінального процесу.

 

Значною проблемою в застосуванні української мови в кримінальному судочинстві є відсутність тлумачення поняття «не володіє мовою судочинства» та нормативів того, як визначити, володіє чи ні особа мовою судочинства. Слід нагадати, що в усіх міжнародно-правових документах з прав людини немає вимоги про володіння чи неволодіння мовою як про обставину, від якої залежить право мати захисника та перекладача. Так, відповідно до п. 2 ст. 5 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 р.)[3] кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення проти нього. Пунктом 3 ст. 6 тієї ж Конвенції, зокрема, передбачено, що «кожен, кого обвинувачено у вчиненні злочину, має щонайменше такі права: а) бути негайно і докладно поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього»; «е) якщо він не розуміє мови, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, — отримувати безоплатну допомогу перекладача». Згідно з підпунктом «а» п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (16 грудня 1966 р.) кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення бути терміново й докладно оповіщеним мовою, яку він розуміє, про характер і підставу висунутого проти нього обвинувачення[4]. В Європейській комісії та Європейському суді з прав людини склалася практика, яка передбачає, що обвинувачений повинен розуміти суть аспектів своєї справи. Водночас у справі К., в якій адвокат вільно володів рідною мовою обвинуваченого, за відсутності перекладача Європейський суд не знайшов порушення положень підпункту «е» п. З ст. 6 Конвенції.

 

Як бачимо, у міжнародно-правових актах та рішеннях Європейського суду з прав людини наголошується не на володінні мовою, а на її розумінні. Однак ці терміни не є синонімами. За «Новим тлумачним словником української мови», поняття «розуміти мову» означає «правильно сприймати сказане, написане, уміти говорити мовою»[6]. Порівняймо з поняттям «володіти мовою» — і побачимо суттєву відмінність. Законом має бути визначено, за яких обставин особу можна вважати такою, що не розуміє мови судочинства, оскільки без цього пануватимуть суб'єктивізм і свавілля.

 

Конституція передбачила судовий контроль за органами і посадовими особами, які провадять досудове розслідування кримінальних справ, тільки для випадків, коли виникає необхідність обмежити чи ущемити найбільш значущі права і свободи людини. Цей перелік, однак, може і має бути розширений. Насамперед треба передбачити судовий контроль за застосуванням до підозрюваних чи обвинувачених усіх запобіжних та інших заходів процесуального примусу, якими істотно обмежуються конституційні права і свободи людини,— затримання, взяття під варту, подовження строків тримання під вартою, передача під нагляд міліції, відсторонення від посади, застава, домашній арешт, поміщення особи до медичного закладу.

 

Відповідно до наведених положень Конституції до повноважень суду належить і прийняття рішень про проведення огляду приміщення чи іншого володіння особи, обшуку і виїмки, накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку, зняття інформації з каналів зв'язку.

 

До компетенції суду необхідно віднести і вирішення питань про відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, позивача, відповідача, законного представника, перекладача, понятого, спеціаліста, свідка, судового експерта, поручителя, особи, якій передано під нагляд неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого за невиконання або неналежне виконання ними процесуальних обов'язків, покладених на них згідно з КПК компетентною посадовою особою чи органом.

 

Досвід застосування статей 236-1, 236-2, 236-5, 236-6 чинного КПК показав, що оскарження до суду постанов про відмову в порушенні кримінальної справи і про її закриття є надзвичайно ефективним і дієвим засобом захисту законних прав та інтересів громадян, передусім тих, які стали жертвами злочинів. Можливість оскарження цих рішень органів і посадових осіб, які провадять досудове розслідування, потрібно зберегти і в новому КПК.

 

Особливу увагу треба приділити гарантіям захисту від пред'явленого обвинувачення особам, які притягуються до кримінальної відповідальності, насамперед шляхом залучення до участі в справі захисника.

 

У майбутньому КПК треба ретельно регламентувати права та обов'язки захисника. Зокрема, на реалізацію принципу змагальності захиснику необхідно дозволити збирати відомості про факти, що можуть використовуватись як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами (окрім тих, таємниця яких охороняється законом), одержувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань.

 

Надзвичайного значення мають межі використання обвинуваченим права на захист та можливість виведення захисника з кримінального процесу.

 

Проблема правди і неправди в кримінальному процесі завжди хвилювала юристів. Особливо вона загострилася нині, в період кризи духовності і моралі. Судова практика має багато фактів, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний під час слідства і суду, а в багатьох випадках — і засуджений у касаційній скарзі чи в клопотанні про витребування справи для перевірки в касаційному порядку, захищаючись, всупереч об'єктивним доказам перекладає свою вину у вчиненні діяння на інших обвинувачених або осіб, що не були притягнуті до відповідальності, необгрунтоване обвинувачує свідків та потерпілих у завідомо неправдивих показаннях, експертів — у завідомо неправдивому висновку.

 

Норми КПК, які регулюють права й обов'язки обвинуваченого та його захисника, свідчать, що обвинувачений при захисті має право використовувати лише законні засоби і захищати лише законні інтереси. На це безпосередньо орієнтує ст. 55 Конституції України, в якій зазначено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Проте зводити наклеп на іншу людину чи робити неправдивий донос законом заборонено всім, у тому числі й обвинуваченому в злочині.

 

Відповідно до ст. 63 Конституції України обвинувачений має право на захист і не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи визначених законом близьких родичів; разом з тим згідно зі ст. 68 Конституції він зобов'язаний неухильно додержувати її вимог та законів України і не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Будь-яких винятків з цього правила Конституцією не передбачено.

 

В обранні обвинуваченим методів захисту особлива роль повинна належати захисникові. Він має стримувати підзахисного від прагнення захищатися незаконними методами. Сувора скрупульозність у будь-якому твердженні, необхідність визначитися, чи мав місце відповідний факт, є обов'язком захисника. Тому останній не повинен брати на себе обов'язок захисту в разі, коли клієнт ставить вимогу використовувати при цьому засоби, які спотворюють дійсність. Якщо для обвинуваченого у злочині цілком можливо спотворювати істину, то для захисника встановлення істини є обов'язком. Однак адвокатові сьогодні це зробити важко. Справа у тому, що ст. 48 КПК України передбачено, що відмова захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства та в судовому засіданні від захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного не допускається. У ст. 61 цього Кодексу наведено жорсткий перелік ситуацій, коли адвокат не може брати участі у справі як захисник, але в Кодексі не передбачено можливості відмовитися від участі у справі в разі, якщо обвинувачений вимагає від адвоката незаконних дій по його захисту. Не передбачено такої можливості і в Законі «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. Ця проблема давня, вона існує ще з часів створення адвокатури, і її, нарешті, належить розв'язати.

 

Згідно з Основними положеннями про роль адвокатів, прийнятими VIII Конгресом ООН із запобігання злочинам у серпні 1990 p., адвокати повинні постійно дбати про честь і гідність своєї професії, подавати допомогу будь-яким клієнтам, але тільки законним способом, вчинювати для захисту лише правові дії. Адвокат повинен мати кримінальний та цивільний імунітет від переслідувань за заяви, що стосуються справи, однак лише за умови сумлінного виконання свого обов'язку[7]. Те, що адвокат ні в якому разі не повинен повідомляти судові явно невірогідні відомості, а при недодержанні цих правил може бути покараним, закріплено в Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства (прийнятий делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі у жовтні 1988 р.)[8].

 

Істотним недоліком чинного закону є відсутність належно урегульованого механізму усунення захисника від участі у справі.

 

Законодавство України передбачає (хоч і не дуже виразно й чітко), що захист повинен здійснюватися встановленими законом засобами. Зокрема, у ст. 48 КПК встановлено, що захисник зобов'язаний використати всі зазначені в законі засоби захисту. Водночас ці положення не забезпечені нормою про відповідальність за їх порушення. В КПК не передбачено процедури усунення захисника з процесу, тим більше у випадку, коли він здійснює свої повноваження на шкоду правосуддю.

 

Усе це вимагає законодавчого закріплення в КПК України норми, яка давала б можливість вивести з процесу захисника, котрий виконує свої обов'язки з порушенням закону. Слід встановити відповідальність захисника за захист обвинуваченого всупереч законові.

 

В майбутньому КПК необхідно також розширити гарантії захисту громадянина в сфері кримінального судочинства, зокрема права потерпілого, позивача і відповідача в процесі. Потерпілому треба надати можливість стягнути з винного не тільки майнову, а й моральну шкоду, а також передбачити можливість відшкодування заподіяної злочином шкоди за рахунок спеціального державного фонду, який може створюватися з надходжень від конфіскації майна та різних грошових стягнень з винних у вчиненні злочинів осіб.

 

Треба також чітко визначити, хто є підозрюваним. На мою думку, підозрюваним спеціальним процесуальним рішенням повинна визнаватися особа, щодо якої заведено кримінальну справу, особа, щодо якої до притягнення її як обвинуваченого застосовано запобіжний захід, і особа, від якої до притягнення її як обвинуваченого відібрано письмове зобов'язання про явку.

 

У відповідних статтях КПК слід детально регламентувати права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які випливають зі ст. 11 Загальної декларації прав людини, ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, статей 9, 10 і 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та з інших міжнародних угод, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і в силу чого відповідно до ст. 9 Конституції вони є частиною національного законодавства України.

 

Питання про права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного в кримінальному судочинстві надзвичайно тісно пов'язане з проблемою регламентації застосування запобіжних заходів. Чинне законодавство України щодо застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (статті 148, 155 КПК) не відповідає нормам міжнародного права. Згідно з п. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду їхньої справи, не повинно бути загальним правилом. Взяття під варту до суду може застосовуватись відповідно до закону лише у тому разі, якщо воно є розумним і необхідним. Під «необхідністю» розуміють запобігання втечі, впливу на свідків чи потерпілих, рецидиву злочину, а також очевидна небезпечність особи для суспільства. Отже, сама по собі тяжкість злочину не є достатньою умовою для тримання особи під вартою.

 

Тримання під вартою повинно бути винятковим запобіжним заходом, який застосовується лише тоді, коли є всі підстави вважати, що інші, менш суворі запобіжні заходи, неспроможні забезпечити виконання обвинуваченим процесуальних обов'язків і належної поведінки, а також встановлення істини у справі та виконання вироку. Це випливає не тільки з принципу презумпції невинуватості, а й з міжнародних правових актів. Однак тримання під вартою застосовується нерідко не тільки для досягнення тих специфічних завдань, які ставляться перед запобіжними заходами, а й як засіб примусити підозрюваного, обвинуваченого дати «бажані» для слідчого показання або не відмовитися від показань, які він уже дав, а нерідко і як покарання за злочин, вина у вчиненні якого ще не доведена.

 

Розширення кола питань, пов'язаних з контролем суду за роботою органів, що здійснюють попереднє розслідування справ, без сумніву, тягне за собою збільшення навантаження на місцеві суди. Це в свою чергу вимагає внесення істотних змін в організацію роботи судів та збільшення кількості суддів. Коли зважити на те, що суддя, який приймав будь-яке рішення, пов'язане з контролем за розслідуванням справи, не зможе розглядати її по суті, то єдиним виходом з такого становища буде виділення зі складу того чи іншого суду суддів, які займатимуться суто згаданими питаннями. Ми пропонуємо такого суддю називати слідчим суддею[1].

 

Крім того, суди неминуче зіткнуться з проблемою збирання, перевірки і вивчення інформації, яка має значення для вирішення питання про застосування, зміну чи скасування запобіжного заходу. Це зумовлено тим, що (особливо у випадках затримання особи) питання про те, який запобіжний захід обрати, вирішується у надзвичайно стислі строки — згідно з проектом КПК протягом трьох діб з моменту затримання. Досвід показує, що в такі короткі строки дізнавач, слідчий встигає зібрати тільки деякі відомості про злочин. Проте у більшості випадків такої інформації замало для того, щоб визначитися з питанням, чи треба особу утримувати під вартою чи щодо неї достатньо застосувати запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою. Надзвичайно важливою на цьому етапі є інформація про особу — ЇЇ сімейний і матеріальний стан, заняття, спосіб життя, поведінку в побуті і на роботі, соціальні зв'язки тощо, тобто дані, які дають можливість прогнозувати поведінку особи після обрання їй запобіжного заходу.

 

За поведінкою особи, щодо якої обирається запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою, необхідно здійснювати дієвий контроль[2].

 

На нашу думку, такі функції по збиранню, перевірці і вивченню інформації могли б виконувати служби з досудових питань, які необхідно створювати. Вивчення практики застосування Закону США від 1982 р. «Про досудові служби» показує, що здійснення такого характеру функцій підпорядкованими судам службами дає можливість з дуже високою вірогідністю прогнозувати поведінку особи, забезпечити контроль за нею, суттєво зменшити кількість осіб, що в очікуванні судового розгляду справи перебувають під вартою, зменшити витрати держави на утримання в'язнів, істотно зменшити число осіб, засуджуваних до позбавлення волі.

 

Необхідність наповнення конкретним змістом положень ст. 121 Конституції вимагає також докорінного перегляду чинного законодавства щодо місця і ролі прокурора в кримінальному процесі. Конституція покладає на прокуратуру нагляд за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, а також підтримання державного обвинувачення в суді. Практика доводить, що форми і методи здійснення прокуратурою нагляду за додержанням законів органами, які провадять дізнання чи досудове слідство в кримінальних справах, є достатньо ефективними і їх треба зберегти в новому КПК.

 

Справедливість кримінального процесу, забезпечення прав людини є неможливими без додержання встановлених законом строків на відповідну процесуальну дію. Вони дисциплінують суб'єктів кримінального судочинства, роблять процес динамічним і прогнозованим. Передбачені кримінально-процесуальним законом строки процесуальних дій мають надзвичайне значення в плані захисту особи від обвинувачення.

 

У багатьох країнах світу кримінально-процесуальний закон не завжди детально регламентує строки виконання слідчим, суддею, прокурором кожної процесуальної дії, зазначаючи, що вони повинні виконуватися в розумні строки. Таким чином, закон розраховує на високу моральність і високу порядність суб'єктів судочинства, не спонукає їх до бюрократизму і формальності. Слідчий у такому разі не може пояснювати потерпівшому свою бездіяльність в абсолютно простій справі тим, що у нього ще є передбачений законом строк, а повинен діяти швидко, щоб виправдати довіру закону як до розумної і порядної особи. Кримінально-процесуальне законодавство України повинно максимально орієнтувати слідчих, дізнавачів, прокурорів і суддів на аналогічну поведінку, водночас враховувати ментальність нашого народу і бути реальним.

 

В Україні на сьогодні діє апеляційний та касаційний розгляд справ. Існуюча система виправлення судових помилок в Україні в цілому забезпечує режим законності та правопорядку в державі, хоча потребує серйозного реформування.

 

Справедливість судового рішення неможлива без реалізації права заінтересованої особи на його перевірку іншим складом суду. Причому таким складом суду, який є колегіальним, незалежним від суду, що постановляв оскаржуване рішення, та який без відправлення справи в той же суд може сам скасувати попереднє рішення і, дослідивши необхідні обставини, постановити своє, остаточне. Такий порядок перевірки судових рішень прийнято називати апеляційним. Він притаманний більшості країн світу, оскільки вважається найбільш надійним.

 

Більша частина території України протягом віків розвивалась відповідно до європейських поглядів та ідеалів, тому інститут апеляції відомий їй здавна. Уже з 1581 р. діяв Головний литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському (офіційна назва держави), в яке входили землі України. Багатовіковий досвід апеляційних судів та апеляційного провадження в Україні був зібраний, вивчений і докладно врегульований у «Правах, за якими судиться малоросійський народ. 1743». У цьому правовому акті апеляція визначалась як «правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді».

 

У 1864 р. апеляційна перевірка судових рішень була сприйнята і запроваджена в Російській імперії, проте діяла лише до 1918 р. У 2001 р. з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу (далі — КПК) у Російській Федерації знову було відновлено апеляцію, але лише щодо рішень, постановлених мировими судами. Щодо всіх інших судових рішень був залишений касаційний порядок перевірки. Додержуючись багатовікових історичних традицій, законодавець відновив у судочинстві України апеляційну перевірку судових рішень, зокрема в 2001 р. згідно з Конституцією в главах 29 і ЗО КПК передбачено порядок апеляційної перевірки вироків, постанов та ухвал суду, постановлених місцевими судами. Разом з тим не додержано послідовності, оскільки щодо вироків, постанов та ухвал, постановлених апеляційними судами як судами першої інстанції, тобто у найбільш складних справах, було залишено касаційну перевірку. Але ця непослідовність буде виправлена зі створенням Апеляційного суду України.

 

Таким чином, понад 80 останніх років Україна не знала апеляційного перегляду судових справ. У зв'язку з цим не вистачає відповідної національної літератури, немає досвіду у суддів, прокурорів та адвокатів. Усе це необхідно надолужувати. Зрозуміло, що і законодавство поки що недосконале, написане з урахуванням загального світового досвіду, але без досвіду національного. Запровадження апеляційного розгляду кримінальних справ уже протягом першого року висвітлило цілий ряд проблем, які потрібно обговорювати і вирішувати. Необхідні й відповідні коментарі чинного законодавства. Насамперед необхідно звернути увагу на те, що в розд. IV КПК передбачено три види апеляційного провадження, кожний з яких має свої особливості. Такого висновку можна дійти, аналізуючи зміст ст. 347, ч. 5 ст. 349 та ст. 382 КПК. У загальному порядку розглядаються апеляції на вироки, які не набрали законної сили, постановлені місцевими судами, та постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами (ч. 1 ст. 347 КПК). Дещо обмежена апеляційна перевірка ухвал (постанов) про закриття справи або про направлення її на додаткове розслідування, а також на окремі ухвали (постанови) й інші рішення.

 

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України єдиною касаційною інстанцією по перегляду кримінальних справ в Україні є Верховний Суд, і зокрема його судова палата — у кримінальних справах і військова колегія. Звузивши коло судів, які мають право касаційного перегляду справ, законодавець у той же час розширив коло справ, які можуть бути перевірені в касаційному порядку. Зокрема, в касаційному порядку, а не апеляційному переглядаються найбільш складні й важливі кримінальні справи, що були розглянуті по першій інстанції апеляційними судами. Оскільки в апеляційній інстанції можливе погіршення становища засудженого чи виправданого місцевим судом, то, за логікою, вироки і постанови, які постановлені апеляційною інстанцією після скасування вироків та постанов місцевих судів, також переглядаються в касаційному порядку.

 

Усвідомлюючи, що неможливо в усіх випадках забезпечити виправлення судових помилок до набрання судовим рішенням законної сили, законодавець передбачив можливість перегляду окремих судових рішень, що набрали законної сили, назвавши цей перегляд також касаційним. Деякі судові рішення, що набрали законної сили, переглядаються у виключному порядку. Таким чином, ст. 383 КПК передбачено, що в касаційному порядку можуть бути переглянуті судові рішення чотирьох категорій кримінальних справ: 1) вироки, ухвали та постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції; 2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку; 3) вироки та постанови місцевих судів, які не були предметом розгляду апеляційної інстанції і набрали законної сили; 4) вироки та постанови місцевих судів, які були предметом розгляду в апеляційній інстанції і залишені без зміни, змінені, скасовані (повністю або частково) із закриттям справи, поверненням на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд, інші ухвали апеляційного суду щодо вироків та постанов місцевих судів, що набрали законної сили. На жаль, окремі статті, в яких регулюється питання про предмет касаційного розгляду, не узгоджені між собою.

 

Як бачимо, в одній главі КПК, в одних і тих же статтях врегульовані надто різні правовідносини касаційного перегляду справ, судові рішення в яких не набрали законної сили, і справ, судові рішення в яких набрали законної сили. Змішування порядку розгляду різних за природою справ ускладнює його сприйняття та застосування.

 

Зазначивши у п. 2 ч. 1 ст. 383 КПК, що в касаційному порядку можуть бути перевірені лише вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, законодавець створив серйозну проблему, оскільки таким чином передбачив, що ухвали апеляційного суду набирають законної сили і можуть бути переглянутими лише як судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК. Проте, як свідчить практика роботи колишніх президій обласних і прирівняних до них судів, діяльність касаційних, а нині апеляційних інстанцій судів обласного рівня не завжди бездоганна. Президії обласних судів оперативно, майже в межах тижня — двох мали змогу виправити кожну помилку, допущену касаційною інстанцією. Сьогодні це зробити можливо лише після багатомісячної тяганини.

 

Тривалий час точилися дискусії навколо питання, чи допустимий у кримінальних справах перегляд судових рішень, які набрали законної сили і є обов'язковими до виконання. Переміг здоровий глузд. Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» в цій дискусії поставлено крапку. Держава визнала, що такий перегляд зазначених судових рішень необхідний, оскільки він є додатковою надзвичайно важливою гарантією забезпечення законності і справедливості в суспільстві. Цим Законом замість перегляду судових рішень у порядку судового нагляду з притаманними йому рисами адміністративно-командної системи (протести відповідних вищих посадових осіб прокуратури і суду) передбачений дещо інший суто судовий порядок: судові рішення, які набрали законної сили, можуть бути переглянуті у касаційному і виключному порядку.

 

З підстав, передбачених у п. 2 ч. 1 ст. 400-4 КПК, в порядку виключного провадження можуть бути переглянуті: судові рішення, постановлені Верховним Судом України в касаційному порядку; судові рішення, постановлені апеляційним судом як судом першої інстанції, які не були предметом розгляду касаційної інстанції і набрали законної сили; вироки та постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, які не були предметом розгляду касаційної інстанції і набрали законної сили; вироки та постанови місцевих судів, які були предметом розгляду апеляційної інстанції і залишені без зміни чи змінені, якщо вони не були предметом розгляду касаційної інстанції; вироки та постанови місцевих судів, які не були предметом розгляду апеляційного суду, набрали законної сили і не були предметом розгляду касаційного суду за пропуском строку на оскарження чи внесення подання; передбачені законом судові рішення апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, і не можуть бути предметом касаційного розгляду; передбачені законом судові рішення місцевих судів, які не можуть бути предметом касаційного розгляду.

 

Законом передбачено в цілому хороший порядок перегляду судових рішень у виключному провадженні, хоча його ще необхідно конкретизувати і доповнювати. Разом з тим аналіз законодавства виявив наявність серйозної проблеми, яка негативно позначається на законності та правопорядку в державі. Ліквідація перегляду кримінальних справ у порядку нагляду, коли в більшості випадків ініціатива у виправленні судової помилки належала суддям, і перехід до перегляду справ, судові рішення в яких набрали законної сили, лише за Ініціативою учасників процесу зводять нанівець передбачену ст. 24 КПК декларацію про те, що Верховний Суд здійснює нагляд за судовою діяльністю всіх судів України.

 

Якщо не брати до уваги організаційне забезпечення діяльності судів, яке здійснюється в непроцесуальній формі (узагальнення судової практики, публікування оглядів та конкретних судових рішень, роз'яснень законодавства, які даються в постановах Пленуму Верховного Суду), то нагляд за судовою діяльністю судів України в процесуальній формі здійснюється лише шляхом прийняття судових рішень у конкретних кримінальних справах. Але ці рішення не можуть прийматися за ініціативою Верховного Суду, і тому такий нагляд надзвичайно вузький та неефективний, він призводить до того, що одна й таж норма закону може по-різному застосовуватись у різних судах, оскільки спрямувати судову практику в одному напрямі, якщо про це не клопочуться визначені законом учасники процесу. Верховний Суд не може. Наприклад, у ході узагальнення судової практики відповідної категорії кримінальних справ виявлено численні факти засудження людей при відсутності в їх діяннях складу злочину (через неправильне тлумачення закону). Оскільки учасники процесу не подають відповідних клопотань, незаконні вироки будуть виконуватись, бо Верховний Суд сам, за своєю ініціативою не може виправити ці судові помилки. З урахуванням того, що постанови Пленуму Верховного Суду України по роз'ясненню законодавства не є обов'язковими для судів, а процесуальної форми реагування Верховним Судом на зазначені явища не існує, в державі буде поступово встановлюватися законність «західна» і «східна» або «північна» та «південна».

 

Тим більше це відбуватиметься у зв'язку з тим, що Верховному Суду в касаційному порядку і порядку виключного провадження дано право виправляти помилки не з усіх підстав, передбачених ст. 367 КПК. Неможливість у касаційному та виключному порядку скасувати судове рішення місцевих судів, постановлене при однобічному й неповному дізнанні, досудовому і судовому слідстві, призведе до спрощень у розслідуванні та судовому розгляді справ як у судах першої інстанції, так і в апеляційних судах, і як наслідок — до масового порушення законності, що є надзвичайно небезпечним.

 

Не виключено, що практика застосування законодавства поставить також інші проблеми. Над цими проблемами слід замислюватися як законодавцям, так і всім іншим, кому не байдужі доля України, законність та правопорядок у державі.

 

_______________________________

 

Використана література:

 

1. Див.: Мельник М.І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства. — К., 2000. — С. 12—13.

2.  Зеленецкий B.C. Возбуждение уголовного дела. — Харьков, 1998. — С. 14.

3.  Практика Європейського суду з прав людини: рішення, коментарі. — 1999. — № 1. — С. 28-29.

4.  Права людини і професійні.стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. — Амстердам; К., 1996. — С. 12.

5. ДоннаГом'єн. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / Перекл. з англ. — Львів, 2000. — С. 60.

6.  Новий тлума


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .