nashe pravo
/ ГоловнаВівторок, 22 Серпня 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Конституція - форма правового закріплення зміни владних відносин в державі (до постановки проблеми)

Стецюк Петро, доктор права 01.08.2004, 15:03

Нелегкий процес перетворення пострадянської України в сучасну демокра­тичну національну державу, утвердження в ній нової конституційно-правової системи привертає увагу як науковців, так і широкої громадськості до цілого спектра проблем, пов’язаних із явищем “конституція держави”. Зокрема це проблеми, як визначення сутності та змісту конституції держави, причин її виникнення, характеристики її як нормативно-правового акта, її особливостей як політичного та ідеологічного документа, визначення її місця і ролі в процесі утвердження конституційної держави та громадянського суспільства. Однією з таких проблем є проблема її походження (виникнення) конституції держави. Такий інтерес є цілком закономірним, оскільки, визначившись у причинах виникнення даного явища, можна якнайкраще зрозуміти його первинну сутність та зміст, простежити процес утвердження (становлення) конституції держави як політико-правового інституту, а щодо нині чинної Конституції України, то можна також зробити спробу з урахуванням конституційного досвіду інших європейських народів спрогнозувати перспективи її подальшого розвитку. В той же самий час, хибне розуміння причин виникнення конституції, її первинного призначення та логіки змін у цьому важливому політико-правовому явищі (еволюції змісту конституції), особливо тоді, коли це має вихід на практику державного будівництва, може негативно відбитися на всьому процесі демокра­тичного розвитку як держави, так і суспільства.

 

У науковій юридичній та політологічній літературі знаходимо різні підходи як щодо розуміння сутності та змісту конституції держави, так і бачення її основних теорій (у тому числі і питання виникнення конституції). У підручниках з конституційного права, монографічних працях, наукових статтях найчастіше згадуються теорії конституції як суспільного договору, марксистсько-ленінська теорія конституції, дещо рідше – теологічна, природничо-правова теорії конституції (В.Ф.Мелащенко, К.І.Козлова та О.Є.Кутафін, Ю.М. Тодика та ін.). Також є пропозиції розглядати питання теорій конституції як комплексне крізь призму розвитку трьох наукових правничих шкіл – юридичної, соціологічної та політологічної шкіл права (В.М.Кампо). Такий підхід зрозумілий, логічний і досить обгрунтований. Однак він є сприйнятливий тільки для ХХ ст., оскільки саме на його першу половину ці наукові школи остаточно зформувались, зміцніли і фактично посіли провідне становище у правознавстві. А проте поза цей період понад сто років існували конституції як такі, а отже, і погляди учених щодо них, наукові дефеніції, доктрини та ін. Відтак, розглядаючи питання основних теорій конституції, зокрема і причин її виникнення, хоча б коротко, звернемо увагу на такі теорії конституції: “теорії конституції як суспільного договору”, “теологічній теорії конституції”, “звичаєво-природничій теорії конституції”, “теорії конституції представників юридичної школи права”, “теорії конституції представ­ників соціологічної школи права”, “теорії конституції представників політологічної права”.

 

Історично першою за часом появи вважається теорія конституції як суспільного договору. Вона загалом виступає похідною від загальної теорії “суспільного договору”, за якою, як відомо, публічна влада ґрунтується на вільній згоді всіх між собою, при цьому саме згода членів суспільства виступає основою законності та легітивності самої влади, а в кінцевому підсумку – суспільна згода стає загальним благом (Руссо). Ідеологами теорії “суспільного договору” були такі знані мислителі минулого, як Гуго Гроцій, Гобсс, Локк, Монтеск’є і особливо Руссо з його працею “Суспільний договір” (1762). З появою конституції як такої досить поширеною і популярною у різні часи, і ще й на сьогодні, є трактування конституції як своєрідного загальносуспільного договору (угоди) – договору всіх членів суспільства (громадян) між собою. Предметом такої угоди є згода всіх членів суспільства щодо переліку й змісту прав, свобод і обов’язків громадян, порядку організації та форм діяльності органів державної влади тощо. Формою укладення такого договору, на думку його ідеологів, мала б стати персональна участь усіх членів суспільства у прийнятті (затвердженні) такої конституції. Принагідно варто згадати як не реалізований на практиці проект “Народної Угоди” Олівера, який передбачалось підписати всім народом, так і відомі висловлювання Жан-Жака Руссо про те, що для встановлення конституції необхідна згода всіх громадян – конституція має бути підписана ними, а противники конституції (ті, хто її не підписує) – вважатимуться іноземцями серед громадян.

 

Порівняно з теорією конституції як суспільного договору теологічна теорія конституції поширена значно менше. Зміст її полягає в тому, що людина, суспільство, держава, право і все інше, – є творінням Божим. Бог як творець для людини, для її загального блага і добра створив також і конституцію. Відповідно, в конституції втілюються ідеї вищої справедливості, розуму (К.І.Козлова, О.О.Кутафин). На думку Ю.М.Тодики, подібний підхід у розумінні сутності конституції можна побачити в позиціях відомих мислителів не тільки кінця середньовіччя, а й недалекого минулого, зокрема у Гегеля.

 

Звичаєво-природниче розуміння (тлумачення) сутності конституції виходить з того, що в ній втілюється багатовіковий досвід народу, зокрема досвід щодо організації публічно-державних форм співжиття громадян, при цьому широко повинні бути враховані традиції народу, його ментальність та ін. Відомий український правник та громадсько-політичний діяч доби УНР-ЗУНР Сергій Шелухін з цього приводу писав, що конституцію “відірвати від вже пережитого народом шляху історії не можна”, вона виходить “з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, стремлінь і ідеалів народу”, в іншому противному випадку, конституція може стати “плагіатом, … шаблоном … державним делітантським експериментом для насильства над життям, волею і бажанням народу”. Саме тому прихильники “звичаєво-природничої” теорії конституції обстоюють, щоб вона була Основним Законом держави, законом, який убособлює в собі первинний акт суверенної влади і була основою для виникнення самої держави (Ю.М. Тодика, Є.М. Супрунюк).

 

В основі теорії конституції представників юридичної школи права лежить уявлення про конституцію як вираз ідеї вищого і всемогутнього закону, закону, який має силу верховенства над усіма нормативно-правовими актами в державі. У цьому випадку тут певною мірою виявляється подібність, явна наближеність до “теологічної теорії конституції” в частині розуміння “конституції як всемогутнього закону”. Відмінність полягає у природі появи конституції: за теологічною теорією, конституцію створює Бог; за уявленнями представників юридичної школи – держава в особі органів влади, або народ (як безпосередньо, так і через представницькі органи).

 

На початку ХХ ст. провідні представники юридичної школи права говорили про конституцію як про вищий, основний закон – закони держави, “які визначають основні засади державного устрою і видаються особливим ускладненим порядком”. Відповідно до такого закону, “організовується управління державою і регулюються відносини індивидів чи юридичних осіб уцілому”, нормами цього закону не тільки визначені вищі органи держави, а й “порядок їх утворення, їхні взаємовідносини і компетенцію, а також принципове положення індивида щодо державної влади” (М.Коркунов, Ж.Боржо, Г.Єлінек.). У середині ХХ ст. англійські конституціоналісти Уейд і Філліпс писали, що під “конституцією, як правило, розуміють документ, який має особливе правове значення і який визначає основи організації органів держави, їхні функції, а також в якому визначаються принципи діяльності цих органів”. Приблизно в той же самий час, український вчений-правознавець С.Е.Базилевич писав, що “конституція, як основний закон держави, є сукупність норм з вищою юридичною силою, які закріплюють основи суспільного і державного ладу, систему, принципи організації і діяльності державних органів, основи правового положення громадянина в державі”. І сьогодні, даючи визначення конституції, багато вчених стоять (тією чи іншою мірою) на позиції юридичної школи права.

 

Представники соціологічної школи права, (цей напрям правової науки виникає на початку ХХ ст. передусім як критика поглядів представників юридичної школи права) найперше вбачали в конституції держави втілення ідеї соціальної солідарності. Один із заcновників цього напряму в юридичній науці, французький правознавець Леон Дюгі чітко визначив, що саме конституція має бути втіленням ідеї соціальної солідарності, яка в свою чергу виступає “універсальним законом розвитку суспільства”. Він вважав, що будь-який закон юридичний, який перебуває в очевидній і абсолютній опозиції до елементів соціальної справедливості, ніби не існує, водночас держава пов’язана конституцією в тією мірою, якою конституція відповідає соціальній справедливості.

 

В рамках соціологічної школи права в першій чверті ХХ ст., крім напряму конституціо­налістів-солідаристів, набув певного розвитку і популярності в наукових колах інший напрям – інституціоналізм, одним із теоретиків, якого був М.Оріу. Інституціоналісти бачили в державі, її органах, партіях, організаціях – “інституцію” (установу, заклад), призначенням яких є розв’язання політичних, соціальних, економічних проблем суспільства, а в самій конституції держави – “формальний статут” інституції”, при цьому на думку М.Оріу, саме цей статут держави (конституція) повинен створювати перепону захопленням уряду шляхом всемогутньої сили встановлення права. Яскравим представником соціологічної школи права, зокрема інституціоналізму, був професор Львівського університету Станіслав Дністрянський. В своїй роботі “Теорія Конституції” (бл.1920 р.) він писав: “Хотячи зрозуміти, що належить до змісту Конституції, мусимо уявити собі, що держава є нічим іншим, як великою публичною корпорацією. Тому образово є найліпше представити собі, що конституція є у великому те, що статут якогось товариства (товариства з обмеженою відповідальністю. – П.С.) в малому”. Окремо слід зазначити, що певною мірою передтечею (передднем) розуміння конституції як ідеї соціальної солідарності (теорії конституції соціологічної школи права), можна розглядати вищезгадану теорію “конституції як суспільного договору”, щоправда з похибкою на пристосування до умов соціально-економічного та політичного розвитку суспільства в другій половині ХІХ-ХХ ст.

 

Політологічна школа права, і відповідно, її теорія конституції належать до одних з наймолодших за часом появи. В основу вчення про конституцію держави представниками цієї школи покладена теза про те, що конституція передусім є документом політичного управління, певним набором правил політичної гри різних громадських сил та інститутів, своєрідним збірником правил політичних режимів, що сприяють, прокламують, гарантують і організовують політичну свободу. Відомий німецький конституціоналіст Теодор Маунц у 50-тих роках ХХ ст. про конституцію писав, як про “сукупність правил про керівництво державою, про порядок формування і коло завдань вищих органів державної влади, про основні державні установи і про положення громадянина в державі”. Подібні висловлювання про конституцію знаходимо і в інших представників цього наукового напряму, зокрема у французького політолога і державознавця Ж.Бюрдо, який стверджував, що конституція є “совокупністю правил, які стосуються до способу призначення, організації і функціонування політичних влад”, чи англійського політолога П.Бромхеда, за яким “конституція являє собою звід правових норм і звичаїв, які визначають і регулюють політичні відносини”.

 

Окремі автори в сучасних державах пострадянського простору говорять і про “марксистсько-ленінське вчення про конституції” як окрему її теорію. Відразу ж зауважимо, що ця теза сприймається неоднозначно, хоча б з огляду на те, наскільки коректним загалом може бути твердження “конституція тоталітарної держави”. Стисло, зміст “марксистсько-ленінської теорії конституції” полягає в тому, що вона, за задумом її творців, мала виражати волю не всього суспільства, не всього народу, а тільки пануючого класу, тобто іншими словами, “ця конституція” є класовою за своєю суттю. В основі цієї концепції лежить теза про сутність конституції, висловлена свого часу В.Ульяновим (Лєніним), за яким “суть конституції в тому, що основні закони держави взагалі і закони, які стосуються виборчого права в представницькі установи, їхньої компетенції і т.д., виражають дійсне співвідношення сил у класовій боротьбі” (до речі, це положення є тільки перефразованим висловлюванням німецького соціаліста другої половини ХІХ ст. Фердинанда Лассаля). Відповідно у будь-якому радянському підручнику з державного права, в монографічних дослідженнях чи наукових статтях присвячених проблемам конституції, визначалась вона на взірець “основного закону держави або системи законів, які закріплюють відповідно до інтересів пануючого класу принципи суспільного ладу країни і її державний устрій, систему органів держави, основні засади їх організації і діяльності, систему основних прав і обов’язків громадян і її гарантії”. Виходячи з такого уявлення про конституцію, можна було “обгрунтувати” правомірність і насильства, і репресій, і масового знищення людей. Зрозуміло, що за таких підходів розуміння сутності конституції (“марксистсько-ленінського вчення про конституцію”), так звані “радянські конституції” нічого спільного ні з конституцією як політико-правовим явищем зокрема, ні з конституціоналізмом взагалі, не мають. Одним з перших, хто на науковому рівні переконливо довів алогічність самої тези можливості існування “радянської конституції” виходячи із її класової суті, був С.Дністрянський, назвавши текст Конституції РРФСР 1918 року тільки “революційним маніфестом в рамцях революційної організації Совєтської Республіки, … революційною совєтською програмою”.

 

Ознайомлення із викладеними теоріями конституцій, на жаль, не дає відповідей на більшість питань, пов’язаних безпосередньо із причинами виникнення конституцій. Зокрема, залишаються без відповіді запитання на взірець: “Чому саме Англія (“стара” – як Британські острови, “нова” – як поселення колоністів на північно-американському континенті), чи та ж Франція, наприклад, стали місцем появи (народження) перших конституцій? Чому саме в той час (друга половина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.), а не в якийсь інший виникають конституції як такі ?”

 

Не вдаючись у деталізацію соціально-економічних, політико-правових та культурних процесів на європейському континенті в останні століття перед епохою Великої французької революції (і, відповідно, – напередодні виникнення перших конституцій), зрозумілим є те, що були якісь свої причини, якісь загальні підстави, спільні соціально-економічні, культурні та політичні процеси, що привели спочатку окремі європейські народи, а часом і багато інших народів на різних континентах світу до якісно нової епохи суспільного розвитку – епохи конституції, конституційної держави, конституціоналізму. “Конституція, як основний закони держави, – писав у середині 60-х років минулого століття С.Е.Базилевич, – є історичним явищем і її виникнення в результаті розвитку суспільства на певному етапі тісно пов’язане з економічною структурою суспільства, з боротьбою класів”.

 

Можна припустити, що формально, весь процес появи конституції держави як такий (а за ним, відповідно, і епоха конституційної держави та конституціоналізму) починався з того, що окремі європейські народи на певному етапі свого розвитку підійшли до межі необхідності заміни віджитого феодального ладу на більш прогресивну демократичну систему. Основною причиною було те, що феодальний лад зі своїм невід’ємним атрибутом – інститутом феодальної залежності, став значним тормозом суспільного прогресу загалом. Необхідність зміни феодального ладу обумовлюється низкою причин економіч­ного, соціального, культурного та політико-правового характеру. В економічному плані – це найперше підрив основ феодальної системи Європи в цілому спричинили як приплив золота і срібла із Середньої і Південної Америки, так і впровадження більш прогресивних методів землекористування (відповідно – збільшення сільськогосподарської продукції), використання механічної техніки та нових джерел енергії в промисловості, розвиток торгівлі, створення цілих експортних галузей та інше, що в кінцевому підсумку приводило до первинного нагромадження капіталу та руйнації усталеної системи феодального господарювання. У соціальному плані поступово руйнується усталена століттями структура феодального суспільства: поряд із дворянством і духовенством з’явилася нова сильна суспільна група що об’єднувала в собі інтелектуальну еліту (переважно випускників юридичних і філософських факультетів середньовічних університетів) і багату та політично впливову буржуазію. Свою роль у руйнації суспільної структури феодального ладу відіграла і поява в ХУІІ ст. абсолютних монархій, які яскраво виявили всю несправедливість системи феодальних привілеїв. У культурному плані особливе значення мав розвиток філософії і природничих наук; експеримент і емпірея стали загальноприйнятими науковими доказами, звідси – нові погляди на природні явища, на суспільство, на людину. Усе це створило міцне підгрунтя для появи політико-правових доктрин, скерованих ліквідацію феодального ладу і пошуку нових демократичних суспільних систем (на початках – погляди та трактати відомих теоретиків природничого права Гуго Гроція, Самуеля Пуфендорфа, Гофріда-Вільгейма Лейбніца, Христіана Вольфа; згодом – доктрини прав людини, народного суверенітету, розподілу влади в поглядах та вченнях Джона Локка, Вільяма Блекстоуна, Шарля-Луї де Монтеск’є, Жан-Жака Руссо та інших відомих мислителів того часу).

 

Перші спроби заміни феодального ладу на нову демократичну соціально-правову систему не могли пройти мирним шляхом. Як результат – буржуазні революції в Англії та Франції, війна за незалежність на північно-американському континенті, яку дуже спрощено можна сприймати тільки як війну метрополії і колоній за територіальне верховенство – насамперед це була війна старого феодального та нового буржуазно-демократичного світів. З цього приводу ще в 1792 р. Томас Пейн зауважив, що “незалежність Америки, якщо її розглядати тільки як відділення від Англії, була б справою невеликого значення, якщо б вона не супроводжувалась революцією в принципах і практиці управління” (тобто на доктринах народного правління, суспільного договору, республіканізму, невідчужуваності природних прав людини).

 

Демократичні завоювання в результаті буржуазних революцій та визвольних війн, як правило, спочатку знаходили своє закріплення на політичному рівні в різного роду документах політичного характеру – деклараціях, угодах, петиціях, універсалах тощо, а з часом фіксувались (закріплювались) на юридичному рівні – в конституціях. З цього приводу С.Базилевич писав, що “конституції, як основні закони держави, виникають у період народження капіталізму , коли новий клас буржуазії, йдучи до влади, вимагає закріплення в законодавчій формі своїх досягнень і завоювань в політичній сфері”.

 

З певною мірою умовності, схематично “шлях” виникнення (появи) перших конституції можна подати в такому порядку: 1) в існуючому феодальному ладі визрівають умови його ліквідації і заміни його на більш демократичну та якісно нову соціальну систему; цьому сприяє низка причин економічного, соціального та культурного характеру – як спільний результат розвитку суспільства, як наслідок соціального прогресу; 2) ліквідація феодального ладу переходить у стадію практичної реалізації; шляхи реалізації – революції, визвольні війни; народні повстання, інші соціальні катаклізми; 3) на найвищій хвилі соціального піднесення народу досягнуті права і свободи, соціальні та інші цінності як завоювання революцій, визвольних війн, народних повстань, закріплюються на рівні політичних документів (різного роду декларацій, резолюцій, декретів універсалів, заяв, вимог і тощо); 4) для збереження завоювань революцій, визвольних війн, народних повстань та закладення сталих основ дальшого демократичного розвитку суспільства і держави, приймаються конституції – правові акти найвищої юридичної сили, які фіксують (закріплюють) досягнуті соціально-політичні зміни в державі тобто зміну владних відносин (інша можлива назва, за Володимиром Шаповалом – відносин державного владарювання).

 

У запропоновану схему появи конституцій легко “вкладається” як перебіг подій соціально-політичного життя Англії, Франції, США, Польщі, України (ХVІІ-ХVІІІ ст.) на передодні виникнення в них перших конституцій, так і аналогічні ситуації з іншими державами впродовж наступних часів появи конституцій (ХІХ-ХХ ст.). При цьому конституція як політико-правове явище (суспільно-політичний інститут) закріплює зміну владних відносин в державі винятково в процесі переходу останньої від тоталітарного режиму (незалежно від його форми) до демократичних форм правління. В інших випадках функція правового фіксатора зміни владних відносин здійснюється іншими документами. Мало того, за наявності зворотного процесу – повернення держави до тоталітарних форм правління, конституція як така відмирає автоматично разом з укріплення інститутів тоталітаризму.

 

Підсумовуючи вище викладене, видається за можливе зробити декілька припущень та висновків: 1) конституція як соціальне і політико-правове явище є винятково продуктом (витвором) європейської цивілізації загалом, логічним наслідком розвитку європейської правової і політичної культури; 2) основна причина виникнення конституцій – потреба правової фіксації на найвищому рівні зміни владних відносин (відносин державного владарювання) в процесі переходу суспільства від феодалізму (чи будь якого іншого тоталітарного режиму) до демократії та створення правових основ подальшого демократичного розвитку суспільства і держави; 3) поява (виникнення) українських конституцій (починаючи від ХVIII cт. і до наших днів) загалом відповідає процесам, що відбувалися в інших європейських країнах.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .