/ Головна Неділя, 15 Квітня 2012  
розділи
швидкий перехід
сервіс

Контроль за законністю дій і рішень органів досудового розслідування як самостійна функція суду

Михайло Гузела // ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ. Серія юридична. 2004. Вип. 39. С. 443-449 02.04.2005, 06:06

Конституцією України суд наділяється значенням основного гаранта, що забезпечує захист прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Саме на суд як на орган судової влади суспільство покладає особливу відповідальність за правильне застосування законів, за утвердження режиму законності в державі.

 

Визнання, дотримання і захист прав людини та громадянина –це обов’язок держави, який може бути реалізований передусім через діяльність судової влади. При цьому необхідно виходити з закріпленого Конституцією України правового статусу людини та громадянина, обмеження якого законом і судом можливе лише в тій частині, в якій це необхідно для встановлення істини в кримінальній справі і для здійснення покарання [2, с.49-50; 13, с.6].

 

Принцип пріоритету прав і свобод людини адресований усім гілкам державної влади і зобов’язує останніх до його дотримання. Однак саме суд, не будучи залежним від кожної гілки влади і володіючи конституційними гарантіями цієї незалежності, виступає як універсальний засіб захисту прав і свобод громадянина [2, с.16].

 

Цей вид влади відрізняється від законодавчої і виконавчої чотирма аспектами. По-перше, судова влада виявляє свою "ініціативу" опосередковано, тобто діє у відповідь на заяви, скарги, клопотання, матеріали кримінальної справи, що надійшли на Її розгляд. Судовий процес може розпочати особа, права якої порушені, або держава в особі прокурора. По-друге, судова діяльність підлягає більш жорстким правилам. Судді зобов’язані діяти в суворій відповідності з процедурою, встановленою відповідними нормами процесуальних кодексів. Причому порушення процедурних прав, як правило, тягне за собою порушення законних прав та інтересів учасників процесу. По-третє, остаточне судове рішення, що набрало законної сили, має загальнообов’язкову силу для всіх громадян, установ і службових осіб будь-якого рівня. По-четверте, судова діяльність здійснюється, як правило, за умови гласності.

 

Отже, судова влада – це вид державної влади, яку здійснюють відповідні органи – суди.

 

Винятковість судової влади полягає у тому, що насамперед вона має свою чітко окреслену компетенцію – здійснення правосуддя. Жодний інший орган державної влади і управління не має права взяти на себе компетенцію судової влади. Імперативнo сформульоване положення ст.124 Конституції України ("Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається") не залишає з цього приводу будь-яких сумнівів. Але, крім здійснення правосуддя, судова влада має й низку інших повноважень, що належать їй і реалізуються нею. До таких повноважень належить контроль за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів, посадових та службових осіб у разі їх оскарження до суду; контроль за законністю та обґрунтованістю арештів та проведення дій, пов’язаних з обмеженням конституційних прав громадян, передбачених статтями 29, 30, 31 Конституції України [5, с.7-8].

 

Власне Конституція України 1996 року істотно розширила повноваження судової влади, наділивши її функцією контролю за процесуальними діями досудового слідства шляхом як розгляду скарг учасників кримінального процесу на рішення органів досудового розслідування (дізнання і досудового слідства), так і надання дозволу на проведення певних слідчих дій у ході розслідування кримінальної справи.

 

Відповідно до п.3 ст.2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (прийнятий 16 грудня 1966 р. і ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р.), кожна держава зобов’язана забезпечити будь-якій особі, яка перебуває у межах її території та під її юрисдикцією, ефективний засіб правового захисту у випадку порушення її прав і свобод. Право на захист для особи, яка його потребує, повинно бути забезпечено державою, її компетентними судовими, виконавчими чи законодавчими органами влади. Серед засобів захисту суб’єктивних прав та свобод людини і громадянина головна роль належить суду. Саме виходячи з цього ст.55 Конституції України передбачено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Суть такого захисту полягає в тому, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Оскільки рішення суду обов’язкові для виконання і з набранням чинності мають силу закону, отже, в такий спосіб було створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов’язку утвердження і забезпечення прав та свобод людини. Судове рішення стає способом захисту від некомпетентності, недобросовісності або упередженості відповідних посадових осіб. Судовий захист прав і свобод людини здійснюється в порядку конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального судочинства.

 

Виходячи із закріплених у ст.21 та 22 Конституції гарантій охорони прав і свобод людини, держава зобов’язана забезпечити кожному можливість обстоювати свої права у суперечці з будь-якими органами і службовими та посадовими особами, у тому числі тими, які здійснюють розслідування в кримінальних справах.

 

Судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. І тому суд не може відмовити у правосудді, якщо певна особа вважає, що її права та свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їхньої реалізації, або спостерігається інше ущемлення прав і свобод. Однак кожна скарга має свій предмет оскарження і свої особливості, а тому повинна розглядатись відповідно до правил, встановлених для цього предмета оскарження та його особливостей [7, с.50].

 

Отже, після прийняття нової Конституції України (1996) та внесення змін і доповнень до чинного законодавства (в тому числі і до кримінально-процесуального) судова форма захисту прав і свобод, а також охоронюваних законом інтересів людини та громадянина стала основною. Право на судовий захист – одне з конституційних прав людини та громадянина, і, на відміну від інших прав, воно є гарантією решти прав та свобод. У цьому полягає його особливість і соціальна цінність. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання зацікавленим особам можливості оскаржити до суду окремі процесуальні дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб, які здійснюють попереднє розслідування справи. Реалізувати цю можливість особа може саме в суді, оскільки він є незалежним, не має відомчих інтересів у питаннях боротьби зі злочинністю і тому є найбільш надійним гарантом прав особи, яка потрапила до сфери кримінального судочинства. Під контролем суду повніше забезпечується додержання законів, при цьому досудове слідство стає прозорішим, прогнозованим [8, с.39]. Отож конституційні положення про те, що: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст.3); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч.2 ст.124) та інші значно підвищують роль суду, яку він повинен відігравати у суспільстві та державі, покладають на нього особливо важливе завдання захисту прав і свобод людини.

 

Проголосивши Україну демократичною і правовою державою, Конституція України закріпила також положення (в ст.9), згідно з яким чинні міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи ("частиною національного законодавства України").

 

Комплекс прав і свобод людини, їх правові гарантії захищеності на сьогодні в Україні в цілому відповідають міжнародним стандартам, передусім Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародному пакту про громадянські і політичні права та Факультативному протоколу до нього, прийнятим 16 грудня 1966 р. Цей комплекс прав і свобод відповідає також Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод від 14 листопада 1950 р. і Протоколам №2, 3, 8 і 11 до неї, ратифікованим Україною [10].

 

Загальна декларація проголошує права людини-громадянина, які виражають рівність перед законом усіх суб’єктів права. Ця рівність повинна виявлятися передусім у судових процесах, гарантіях рівноправності перед державними інстанціями або щодо них з боку суспільства. У Загальній декларації сказано, що у випадку порушення основних прав людині слід звернутися до суду цієї держави; людину не можна безпідставно заарештувати або взяти під варту; у кожної людини є право на те, щоб її справа розглядалася незалежним і неупередженим судом.

 

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права виділяє три основні напрями здійснення судового контролю за дотриманням прав, гарантованих цим міжнародно-правовим актом, а саме:

 

1. Право на справедливий суд, яке має два значення: право доступу в суд для визначення юридичних прав та обов’язків людини і право на справедливий суд, яке означає, що суд, до якого людина може звернутися, мусить відповідати певним стандартам у сфері прав людини в частині його устрою та функціонування.

 

2. Забезпечення встановлених Пактом деяких прав і свобод (наприклад, права на свободу від свавільного втручання в особисте та сімейне життя) досягається також певними гарантіями процедурного характеру. Наприклад, вимога про те, що будь-яка заарештована чи затримана за кримінальним обвинуваченням особа повинна бути негайно доставлена до судді або іншої посадової особи, яка має право здійснювати судову владу, причому доставляти необхідно незалежно від вимоги цієї особи (п.1 ст.9 Пакту). Згідно з практикою Європейського Суду, це положення поширюється на всі випадки обмеження свободи: затримання, арешт, порушення кримінальної справи, поміщення особи на стаціонарне лікування у зв’язку з психічним захворюванням та інші випадки. [9, c.125-130]

 

3. Держави-учасники повинні забезпечити будь-якому громадянину, чиї права і свободи порушені, "ефективний захист незалежно від того, чи були ці порушення вчинені офіційними особами". Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка стала частиною законодавства України, закріпила ряд принципових положень, які мають особливе значення щодо питань захисту прав людини та громадянина.

 

Це, зокрема:

1. Права людини й основні свободи є природними та належать кожному від народження; з огляду на це вони визнаються невід’ємними і невідчужуваними. У такому контексті обов’язок держави полягає в закріпленні цих правових норм у національному законодавстві та у створенні умов для їхнього забезпечення.

2. Визначені Конвенцією права та свободи гарантовані кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави – члена Ради Європи (ст.1). Відповідно Конвенція диктує державам необхідність створення внутрішньої системи ефективних засобів і механізмів захисту прав людини й основних свобод (ст.13 і 14).

3. Кожен, кого позбавлено волі внаслідок арешту або затримання, має право на звернення до суду, який негайно ухвалює рішення щодо законності його затримання і рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

4. Офіційна влада держав – членів Ради Європи зобов’язана дотримуватися законності і норм права. Тільки на рівні закону встановлюються обмеження прав і свобод, що відповідають принципам демократичного суспільства. Жодний підзаконний акт не може обмежувати права людини.

 

Аналіз наведених міжнародно-правових актів, як і внутрішнього законодавства (Конституції України і КПК України) дає підставу для висновку, що захист основних прав і свобод людини і громадянина в Україні, в тому числі і шляхом здійснення контролю судом за їхнім дотриманням, досяг рівня міжнародних стандартів.

 

Відповідно до ст.124 Конституції України, функцію правосуддя у нашій державі здійснюють виключно суди. Разом з тим Основний закон покладає на суд обов’язок здійснити контроль за законністю та обґрунтованістю застосування органами досудового розслідування тримання під вартою як тимчасового запобіжного заходу (ст.29), проведення ними огляду чи обшуку у житлі чи іншому володінні особи (ст.30), перегляд кореспонденції чи прослуховування телефонних розмов (ст.31). Суд також вправі розглядати будь-які скарги на дії і рішення органів, що ведуть кримінальний процес, визначаючи при цьому законність і обґрунтованість цих дій. Відтак цілком логічно постає запитання: чи зазначену діяльність суду необхідно розглядати як здійснення ним правосуддя, чи ця діяльність є суттю окремої від правосуддя функції – контрольної функції суду у кримінальному судочинстві?

 

У вітчизняній правовій літературі чіткої і однозначної відповіді на це питання поки що немає, хоч низка авторів схильні вважати цю діяльність самостійною функцією судової влади. Наприклад, Ю.М. Грошевий, розкриваючи зміст (суть) судової влади та правосуддя у кримінальних справах, зазначає: "Судова влада має свої функції. До них належать правосуддя і контроль.[5, c.11]

 

Конституція України розглядає судовий контроль за законністю у сфері кримінального судочинства як функцію судової влади" [5, c.13]. Правда, автор при цьому не розкриває суті цієї функції.

 

Аналогічної думки притримується і А.Р. Туманянц у своєму дисертаційному дослідженні, а згодом і в опублікованій науковій праці. При цьому автор вважає, що контрольну функцію суду у кримінальному судочинстві складає "захист конституційних прав громадян шляхом контролю та перевірки застосування заходів примусу, пов’язаних з обмеженням цих прав" [12, с.8-9; 13, c.19-20].

 

Слід погодитися з думкою тих авторів, які вважають, що здійснення судом контролю за законністю і обґрунтованістю дій і рішень органів досудового розслідування є самостійною функцією судової влади, яку здійснюють виключно суди. Зрозуміло, що правосуддя, як основна функція судової влади, та судовий контроль мають багато спільного. Спільне між ними виявляється у: а) спільних правовідносинах, що складаються у сфері функціонування судової влади, де найбільш чітко виявляються охоронні та регулятивні функції держави; б) принципах та особливому процесуальному суворо регламентованому законом порядку (процесуальній формі) здійснення правосуддя і судового контролю; в) формі реалізації правосуддя та судового контролю – постановлення судом відповідного судового рішення (вироку, постанови, ухвали).

 

Проте поряд із загальними рисами є також і суттєві відмінності. Найперше це: а) неоднакові форми державної діяльності, де знаходить свою реалізацію судова влада; б) неоднакове їхнє функціональне призначення. Адже при здійсненні правосуддя найяскравіше вираженою є регулятивна функція держави, тоді як при виконанні судового контролю судовими органами реалізується контрольна діяльність держави та виконується охоронна функція.

 

Аналізуючи контрольну діяльність суду на підставі норм Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу, виділимо такі ознаки, якими характеризується, саме контрольна функція суду:

 

при здійсненні контрольної діяльності не вирішується питання про винність або невинність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності;

 

основним предметом цієї діяльності є перевірка правомірності застосування до осіб заходів процесуального примусу, які обмежують конституційний принцип недоторканості особи;

 

суд здійснює перевірку рішень органів досудового слідства, пов’язаних із закінченням провадження у справі в цілому на досудових стадіях процесу. Оскільки діюча раніше система передбачала право на оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та закриття справи прокурору, який є суб’єктом досудового слідства, розгляд скарг з цих питань судом створює гарантії законності й обґрунтованості рішень, що ним приймаються.

 

Відтак, норми передусім чинної Конституції України дають підставу для виділення в діяльності судової влади, крім виключної функції правосуддя, ще й контрольну функцію в кримінальному процесі. Йдеться про окрему, самостійну, функцію суду, змістом якої є захист конституційних прав громадян шляхом контролю та перевірки застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з обмеженням цих прав.

 

Спираючись на дане у юридичній літературі Російської Федерації поняття судового контролю взагалі, зокрема Н.М. Чепурновою [14, c.59], можна дати наступне визначення поняття судового контролю у кримінальному судочинстві: судовий контроль – це закріплена в Конституції України та кримінально-процесуальному законодавстві діяльність суду, яка реалізується ним у встановленій законом процесуальній формі і спрямована на забезпечення законності дій та рішень органів і посадових осіб, що здійснюють досудове розслідування кримінальної справи.

 

Значення судового контролю в кримінальному процесі як засобу захисту прав, свобод і законних інтересів особи, полягає ось у чому:

 

наданням можливості для звернення обвинуваченому, потерпілому або іншому учаснику кримінального процесу до незалежного і незацікавленого у результатах розгляду суду зі скаргою на дії слідчого чи прокурора, що являє собою важливу гарантію прав та свобод людини від необґрунтованого їх порушення і відіграє роль стримуючого органи слідства фактора;

 

судовий контроль забезпечує громадянам доступність судового захисту (доступу до правосуддя) під час попереднього розслідування, що означає можливість швидкого та ефективного відновлення порушеного права;

 

судовий контроль дає можливість запровадити на попередньому слідстві деякі елементи змагальності.

 

Отже, в системі юридичних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина судовий контроль набуває особливого значення, що підтверджено багатьма правниками [3, c.44-45; 11, с.30; 13, с.20].

 

––––––––––––––––––––

1. Бойко В. Нова Конституція та судова влада//Право України. – 1997, – №1. С.16.

2. Дмитриев Ю.А., Черемных Г.Г. Судебная вдасть в механизме разделения властей й защите прав й свобод человека // Государство й право. – 1997. – №8. С.49-50.

3. Клочков В. Удосконалювати інститут судового контролю за законністю та обґрунтованістю обрання запобіжного заходу – ув’язнення // Право України. – 1996 – – №5. С.44-45.

4. Конституція України. – Київ. 1996.

5. Кримінальний процес України / За ред. Ю.М.Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків: "Право", 2000.

6. Кримінально-процесуальний кодекс України. – Київ. – 2003.

7. Маляренко В.Т. Про оскарження дій (бездіяльності) та процесуальних рішень органів дізнання, слідчого і прокурора // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №5, с.50.

8. Маляренко В.Т., Пилипчук П.П. Про межі судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної" справи // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №2. С.39.

9. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення ст.2,23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст.12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г.Устименка) від 30 жовтня 1997 р.//Офіц. вісник України. – 1997. – №46. – С.126-130.

10. Офіційний вісник України. – 1997. – №46. – С.126-130.

11. Права людини. Міжнародні договори України. – К.: Наукова думка, 1992.

12. Репешко П. Практичні проблеми розгляду судом скарги на санкцію прокурора на арешт // Право України. – 1996. – №4. С.30.

13. Туманянц А.Р. Судовий контроль за законністю і обґрунтованістю процесуальних рішень органів досудового слідства. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Харків: 1998, с.8-9.

14. Туманянц А.Р. Контрольні функції суду у сфері кримінального судочинства. – Харків, "Основа". 2000,с.6, с.19-20.

15. Чепурнова Н.М. Судебный контроль в Российской Федерации: проблеми методологии, теории й государственно-правовой практики. – Ростов-на-Дону, 1999, с.59.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .