nashe pravo
/ ГоловнаНеділя, 24 Вересня 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Правнича наука і ВАК

Всеволод Речицький, http://krytyka.kiev.ua 08.06.2005, 05:05

КРИТИКА

 

Неважко помітити, що проблема розвитку української науки дедалі частіше стає предметом публіцистики. Про неї давно та багато пишуть у періодиці. Іноді автори розглядають її на повний зріст, але частіше обмежуються коментарями з приводу стану тієї чи тієї наукової галузі. В окрему тему перетворилося парне сполучення: наука – Вища атестаційна комісія (ВАК). Судячи з преси, це словосполучення стає дедалі суперечливішим, майже антиномічним. Найрадикальніші уми стверджують, що ВАК – це щось антинаукове, вкрай (безкрай) бюрократичне. 

 

Ця стаття – ще одна спроба подивитися на стан науки в галузевому масштабі, причому хотілося б відзначити саме сумнозвісне поєднання.

 

Зрештою, проблем в українській правничій науці вистачає і без ВАКу. Адже, хоч би що там говорилося в офіційних заявах, інтелектуальна руїна політичної реформи, яку насправді варто б назвати реформою правовою, багато про що говорить. Вищий керівний клас країни прямо визнав, що жити за чинною Конституцією йому незручно. Оскільки Конституцію 1996 року зробили жорсткою, постала проблема поправок, яка майже відразу переросла в проблему їх леґітимації. Адже, попри офіційну підтримку реформи вченими ієрархами, в кулуарах академіки та професори висловлюються про неї вкрай саркастично. Беру на себе відповідальність стверджувати, що до щирої наукової підтримки задуманого дуже й дуже далеко.

 

По суті, ситуація, коли українські правознавці в офіційних обставинах говорять одне, а в неофіційних зовсім інше, не дивує. У посттоталітарній країні це радше правило. І якщо підсумувати реальний, а не формальний розвиток української правничої думки за 10 років нашої незалежности, висновок вразить своєю скромністю. Поки що українські науковці-правознавці навчилися щиро думати, але не говорити (писати). Принаймні у сфері тісно пов’язаних із політикою конституційних проблем. Конституційно-правнича наука досягла, так би мовити, свободи думки, але не слова.

 

Однак, як писав свого часу Бертран Расел, інтелектуальна чесність у цивілізації є основою всього, що ми поціновуємо. Відкриття новим не назвеш, але ця моральна максима залишається поки що нереалізованим ідеалом українського гуманітарного знання. Раптом виявилося, що найскладніше звільнити з роботи внутрішнього редактора.

 

Здавалося б, для забезпечення правдивости, щирости, неупереджености, врешті, свободи української гуманітарної науки й існує ВАК. Адже саме цю структуру створено як ґаранта проти інтелектуальних підробок; саме ВАК повинен, за задумом творців, стати неупередженим арбітром у складних пошуках нових наукових шляхів. Інакше кажучи, завданням ВАКу є експертне забезпечення того, що становить головну цінність, сутність науки. Шарлатанів при цьому треба осоромити й відкинути, а талантів – підтримати й представити на ринку інтелектуальних звершень.

 

Проте вкотре сталося не так, як гадалося. Сьогодні важко сказати, де саме, але ВАК, кажучи метафорично, на якомусь етапі збився зі шляху. У своїх дедалі багатослівніших, більш буквалістських і все нудніших інструкціях він якось непомітно перевів «стрілку» з питань наукової сутности на проблеми наукової оболонки, форми. Особливої згадки тут заслуговує Постанова ВАК України від 15 січня 2003 р.  №7-05/1 «Про підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України» та Постанова ВАК України від 9 лютого 2000 р. №7-02/2 «Про публікацію основного змісту матеріялів дисертації». До чого призвели ці документи, добре відомо. З’явилися доктори наук, що зуміли надрукувати під своїм прізвищем монографію та двадцять статтей у фахових виданнях, але так і не навчилися написати банального диктанту.

 

Гадаю, переорієнтація ВАКу з сутнісних на кількісні та формальні критерії була його фундаментальною помилкою. Адже хиби форми, як усі знають, можна перебороти значно легше, ніж вади змісту. Тому своїми інструкціями ВАК не так ускладнив, як стимулював пожадливі квазинаукові амбіції. Парадоксально, але Сократ і Мераб Мамардашвілі як філософи, що не любили писати (буквально), за українськими вимогами до присвоєння наукових ранґів не стали б навіть кандидатами наук.

 

Очевидно, що не побачили б у нас докторського ступеня «як власних вух» і такі стовпи модерного гуманітарного знання як Жиль Липовецькі, Жан Бодріяр, Жак Лакан, Жан Франсуа Ліотар, Вальтер Беньямін. Адже, за критеріями ВАКу, всі вони – не більш ніж автори-диваки на узбіччі, нехай і европейському. Примітно, що стандарти наукової продукції, які встановив ВАК, узагалі входять в системну суперечність зі стилем та змістом мало не всіх видатних правничих творів XX століття. Абсолютно не відповідають вимогам ВАКу «Право і справедливість» Поля Рикера, «Мораль права» Лона Л. Фулера, «Концепція права» Герберта Гарта. Не вкласти в прокрустове ложе сумнозвісних канонів ВАКу й фундаментальну трилогію «Право, законодавство і свобода» Фридриха Гаєка. Ймовірно, що не прийняли б до захисту і його знамениту «Конституцію свободи». Проте Гаєк, на щастя, вже давно нобелівський лавреат.

 

Досить проглянути сучасні вимоги українського ВАКу до змісту і форми дисертацій, монографій та наукових статтей, щоб закралася крамольна думка про те, що ця консервативна структура визнає за припустиму методологію досліджень лише формальну логіку, дедукцію та індукцію. Все інше – від лукавого. Тим часом, як писав патріярх політичної науки Девід Істон, вимоги формальної логіки й жорстких формулювань у сучасному науковому знанні вже давно поступилися місцем адекватності пропонованих теорій. Ця теза актуальна й у правовому сенсі. 

 

Саме в праві посттоталітарних країн дедалі частіше спонтанно виникають норми, що мають за мету допомогти людям реалізувати себе в системі нових соціяльних координат. У юридичній науці такий процес гуманізації торує шлях через видозміну прийомів наукового пошуку, «оплавлення» твердих теоретичних конструкцій, метафоризацію мови юридичних досліджень.

 

Характерне для України засвоєння абетки демократії фактично мало б реорганізувати також і її правовий інструментарій. Оволодіння ж національним змістом свободи вимагає реконструювання конституційної ментальности, радикального оновлення політичної філософії суспільства. Проте все це досить швидко зустріло опір з боку старої (фактично радянської) наукової традиції. Отже, про демократію, ринок, права людини та свободу в нас часто-густо пишуть у стилі відразливо повчальних, вульґарно-примітивних псевдомарксистських схем. На жаль, саме цю фальшиву традицію фактично підтримує і національний ВАК.

 

Саме в буквалістських, структурно-школярських підходах ВАК рельєфно матеріялізувалося драматичне нерозуміння з боку адміністративних метрів української науки самої суті змін у реґістрі сучасного наукового знання. Образно кажучи, ВАК вірить, що живописні шедеври Ван ўоґа можна створювати необмежено, досить лише відобразити на полотні критичну масу соняшників. Хоч як це прикро, але методологічні канони ВАКу насправді відкидають цілі шари й стилі модерного наукового мислення.

Зрештою, все це можна зрозуміти й пояснити. Адже для багатьох формально освічених людей у посттоталітарних країнах твори сучасних філософів, як і живописні полотна Джексона Полока чи Марка Рутка, й дотепер не мають художнього сенсу, бо створені в ментальному реґістрі, недосяжному для адекватного осмислення по східний бік від Берлінської стіни. Дарма, що тепер ця стіна з бетонової перетворилася на інтелектуальну.

 

Як заведено вважати, при загальній зміні політичної парадигми ситуація в правничій науці вимагає суттєвого оновлення. Оскільки соціяльні пріоритети є зазвичай об’єктами людських уподобань, писав Макс Вебер, результати наукового пошуку в гуманітарній сфері мають лише суб’єктивний рівень очевидности. Цей висновок актуальний і для правничої науки, де концепції споконвічно не є правильними чи фальшивими, а тільки більш або менш корисними. Тимчасом український ВАК намагається не пом’якшувати й тонко «суб’єктивувати», а безплідно й грубо «об’єктивувати», по-новому догматизувати правничу науку. 

 

Утім, у соціяльних науках і раніше не вдавалося досягти успіху в формі «керівних принципів і ключових термінів». Гуманітарні науки, щоб залишатися строгими, мають бути неточні, говорив знаменитий Мартин Гайдеґер. Відомо також, що й у правничих дослідженнях питання істини часто залишається питанням філософської інтуїції. Цю тезу, однак, рішуче заперечують консервативні настанови ВАКу.

 

Як, здається, справді вважає ця структура, наукові висновки випливають із розвитку думки дослідника за правилами лінійного процесора. Які вже тут берґсонівська «інтуїція» чи бердяєвський «трансценс»! Як бачимо з нещодавно оновлених інструкцій ВАКу, кожен суттєвий науковий результат мусить спиратися на історію про те, хто, де й коли підійшов до подібного висновку та наскільки близько. Відтак тих науковців, які працюють у сфері інтелектуального «малтиверсу», ВАК примушує водночас займатися ще й герменевтикою. В підсумку виходить, що ВАК ніби вимагає переповідати проблеми алґебри мовою аритметики. 

 

Але якщо все слушне в науці мусить поставати лишень із позитивного розвитку минулого, так би мовити, висновок – із висновку, авторитет – з авторитету, то незрозуміло, як в українському академічному знанні взагалі можливий перехід до принципово нового наукового розуміння. Звісно, від докторської дисертації не вимагають революційної новизни, але найбільші наукові досягнення, як відомо, ґрунтуються саме на зміні наукових парадигм.

 

Як показує ближче знайомство із західним науковим світом (стверджую це з досвіду стажувань у науково-освітніх закладах Великої Британії, Канади та США), інтелектуальну творчість науковців не реґламентують юридичні, політичні, адміністративні чи ідеологічні норми й обмеження. Оскільки справжній науковий світ визнає можливість виняткової обдарованости людини, права науковців на неконформну щодо свого оточення поведінку тут суворо забезпечуються. Водночас дослідники можуть піддавати сумніву будь-яку позицію колеґ, навіть якщо при цьому їхня критика видається, на перший погляд, нелогічною або неконструктивною.

 

Що ж стосується загального ставлення до професійних знань та ідейних переконань науковців-гуманітарів, їх цінність, як правило, визначається незалежно від того, чи є репрезентовані погляди панівними в конкретному науковому середовищі, чи ні. Марксисти вільно співпрацюють із лібералами, які, своєю чергою, вміють толерувати науково-світоглядні позиції консерваторів.

 

Оскільки цікавість, критичний підхід, скептицизм, схильність до експерименту й гри визнають, наприклад, за характерні риси інтелектуального самовиразу в США, до свободи переконань і наукових інтерпретацій тут виявляють вищу терпимість. Це також означає, що ті арґументи, які виростають із переконань більшости, не мають в науці панівної сили і в науковому дискурсі до них можна звертатися лишень у їх якісному аспекті.

 

Якщо робота науковців не слугує безпосередньо формуванню політичної волі, головною функцією науки справді може бути застосування аналізу та інших наукових методів і прийомів для гострої критики й перегляду теоретичних постулатів, способів дії та мислення, підриву звичних правил, установлень, порядку й цінностей. Отже, наукова сфера апріорі складається з конфліктних елементів – частин із різними стратегіями, метафізичними принципами й результатами. Як заведено вважати, науковці працюють у царині справжньої інтелектуальної аномії, тому до форми їх інтелектуального самовиразу не застосовують будь-яких шаблонних обмежень.

 

Як правило, в різних університетах (Оксфорд, Гарвард тощо) існують різні традиції зовнішнього оформлення наукових здобутків. Це, своєю чергою, зовсім не скасовує правила, згідно з яким результати роботи окремих особистостей можуть мати (як-от у випадку з працями Жака Барзуна) ті атрибути зовнішнього вираження, на яких наполягає автор. Тому зовнішнє редаґування, форматування чи інше впорядкування текстів рукописів та інших форм інтелектуального самовиразу дуже часто здійснюється тут просто за вільним вибором.

 

Окремої уваги заслуговує питання свободи наукових стратегій і методологій. Як уважається, інститути демократії, державні органи або їхні посадові особи не можуть бути арбітрами в царині наукових ідей, тож будь-яка державна експертиза інтелектуальних проєктів не має і не може мати якогось особливого значення або статусу. За науковцями визнають право на інтелектуальну помилку, тому вони не мають політичної чи юридичної відповідальности за недостовірність чи помилковість результатів досліджень. Отже, ефективність науки, популярність окремих наукових напрямів і особистий авторитет наукових імен по-справжньому визначає лише ринок символічних зразків.

 

Мало того, оскільки проблеми науки мають, зазвичай, власну хронологію, пряме державне планування чи інше політичне втручання в царину фундаментальних наукових досліджень визнано у вільному світі, загалом, за таке, що загрожує соціяльно-культурному поступові.

 

Назвавши XX століття віком ідеологічної «мегасмерти», Збіґнєв Бжезінскі писав, що спасіння людства бачиться відтепер не так у якомусь «істинному» знанні, як у зменшенні ступеня його ідейного риґоризму. З цього випливає, що в сучасній правничій науці визнається плюралізм знання, тобто наукові проблеми можуть мати відразу декілька можливих розв’язків. Причому вибір з-посеред юридичних істин часто є прероґативою осіб, котрі «розташовані» поза межами наукового співтовариства. Це, водночас, означає, що наука права та політика мають бути, вочевидь, розділені.

 

Інакше кажучи, всі правові тексти в нормальному стані перебувають між двома критеріями оцінки: наукою та плебісцитом, з чого, зокрема, висновуємо, що конституційно-правові дослідження завжди мають поляризований характер. Однак саме цю особливість правового знання погано сприймає, а то й зовсім не перетравлює українська науково-видавнича практика.

 

Отож зі встановлених правил друку наукових творів випливає, що публікації тільки в професійних (фахових) часописах визнавано за «наукові». Однак досвід конституційно-правничої науки показує, що в окремі періоди розвитку суспільства одні наукові концепції, доктрини та підходи перебувають в офіційному фаворі, а інші відписано в ідейний потенціял опозиції. Оскільки в Україні майже всі фахові правничі видання є «офіційними», вочевидь непопулярні для політичного status quo опозиційні ідеї потрактовувано в них як псевдонаукові. В повномасштабному вигляді їх, здебільшого, не ризикне опублікувати жодне фахове видання.

 

Але ж іще Френсис Бекон говорив, що науки мають єдиний лад, який був і є народоправством. І хоча неписані правила наукової етики забороняють звертатися до голів держав і народних мас із питань наукової теорії, у конституційно-правовій сфері звернення до демократичних мас і політичних еліт і надалі є головним критерієм життєздатности запропонованих гіпотез.

 

Інакше кажучи, наукові радники й експерти офіційної влади, у тому числі й редколеґії фахових журналів – зовсім не єдині, кому має належати свобода самовиразу в питаннях правової теорії та юридичної практики. В українській ситуації це означає необхідність визнання за опозиційною конституційно-правовою думкою повного наукового статусу, заборону вписувати будь-які правові ідеї у сферу концептуально неприйнятного. 

 

Віра в те, що існує тільки одна істина й хтось монопольно володіє нею, видається мені коренем усіх нещасть людства, писав Макс Борн. Саме тому в правничій науці не мусить існувати непримиренної суперечности між незалежністю й анґажованістю, між позицією розриву та співробітництвом, які, за природою, не можуть не бути конфліктними. Все це мав би якось враховувати й український ВАК. Однак він насправді давно перетворився в ідейного вартового, квазинауковця з рушницею – офіційного наглядача за політичною «коректністю» українських правознавців.

 

Йому важко, якщо взагалі можливо, визнати, що правовий пошук не мусить зупинятися перед істинами, щодо яких дослідник має передчуття іншого результату, ніж усталений у межах офіційного курсу, загальної доктрини чи світогляду. Але ж і в праві творча ідея може мати за джерело натхнення, а не стандартні прийоми методу.

 

Як писав свого часу Пол Фоєрабенд, маючи справу з новою теорією, ми взагалі не можемо обмежуватися стандартними прийомами, аби вирішити питання її життєздатности. Ні кричущі внутрішні суперечності, ні очевидні хиби емпіричного змісту, ні справжній конфлікт із експериментальними даними не повинні змусити нас відмовитися від розробок концепції, яка з тих або тих причин нам подобається. Все це, однак, безконечно далеке від методологічних принципів, настанов і уявлень ВАКу.

 

Йому ж бо невтямки, що правильно поставлене питання в правничій науці може бути важливішим від задовільної відповіді на некоректно сформульовану проблему. Історія наукового коментування українського референдуму зразка 2000 року та політичної реформи зразка 2003-го – додаткове тому підтвердження. Вже вкотре під прямим і нахабним тиском влади зневірена академічна наука України лицемірно виправдовує правові нісенітниці.

 

Звісно, настанова й водночас спокуса говорити правду в правничій науці не є простою справою, оскільки передбачає відвертість науковця, який не вірить у конкретний політичний обов’язок чи повинність. Як помітив іще американський філософ Бероуз Данем, якщо світ сповнений суперечностей, то будь-який правдивий опис світу також виглядатиме суперечливо. Відтак чим чеснішими є дослідникові наміри, тим легше звинуватити його в суперечності самому собі. Проте український ВАК цінує не так поліфонію, контроверсійність і аналітичну гостроту національної правової думки, як голу професійну риторику, «поставлений голос», поєднання правової теорії та владного політичного курсу. Все це, однак, дуже далеке від нормальних уявлень про сучасну наукову творчість.

 

Як уважає ВАК, будь-яку наукову проблему можна розчленувати на блоки й структурувати, а її рішення описати як послідовний набір придатних до простої верифікації операцій. Зокрема, кожен розділ докторської дисертації повинен містити конкретні (імперативні) висновки або рекомендації. Сумнів як корисний підсумок дослідження не визнається.

В результаті під адміністративним пресинґом ВАКу в Україні з’являється дедалі більше монографій, написаних у стилі історії КПРС: їх структуру визначають розділи, підрозділи, параграфи, пункти й підпункти. Одне випливає з іншого, все взаємно узгоджується. Тимчасом шедевр і підробку в науці, як відомо, часто різнять лише нюанси. Саме тому ВАК якраз і мав би орієнтувати університетські ради на пошук тонких культурних відмінностей, філософських обертонів змісту наукових праць, а не на школярські списки пунктів наукової новизни.

 

Не варто забувати й того, що в Україні правові дослідження проводяться в науковому середовищі, яке довго сповідувало методологічний монотеїзм. Тому свідоме прагнення науковців до розкутіших дослідницьких підходів є зрозумілим і цілком виправданим. Проте інструкції ВАКу не орієнтують дослідників на свободу уяви або творчу розкутість. Виглядає так, що соціяльну ефективність і сам принцип щасливої людської долі надто довго пов’язували з набором доступних логічній перевірці схем і формул. На жаль, наш вищий науковий арбітр і далі орієнтує наукову спільноту саме на формули, що підлягають спрощеній верифікації, ідейний шаблон та догматичні кліше.

 

У правничій науці методи можуть змінюватися водночас зі змінами в предметі дослідження, без таких змін або ще якось інакше. Проте вони, вочевидь, мають змінитися в разі перегляду системи поглядів на предмет. Тривале нав’язування позитивістських підходів у правничій науці СРСР призвело свого часу до зміцнення жорстко фіксованих методів спостереження та виміру, кодифікації способів інтерпретації наукових результатів, стандартизації наукової термінології та багатьох інших консервативних явищ. Саме від цього варто було б нині якомога швидше звільнятися.

 

Проте, побоюючись суперечити адміністративним канонам ВАКу, правнича наука України й досі виглядає нецікавою. Попри формальну кількість виданих книжок, по-справжньому читабельною є лишень юридична класика. Та й мова наших правничих досліджень суттєво не збагатилася. Цілком можливо, що вона стала навіть більш вихолощеною та сукняною, бо ж тільки й чути, що про «комплексність», «оптимальність», «дієвість», «ефективність». Однак життя плине все вільнішими від штучних прозрінь і рекомендацій науки шляхами. Зрештою, гранично лапідарні принципи розділення влад і прямих виборів іґнорує тепер уже й Конституційний Суд.

 

Сьогодні дедалі більше юристів розуміють, що право, маючи вплив на суспільство в його нескінченній розмаїтості, за природою та ціннісною основою не може не бути «еклектичним», а тому його інтерпретація потребує нестандартних описових і аналітичних засобів та зусиль. Інакше кажучи, сучасне право є феноменом, що прагне аналізу в термінах самого життя. Проте неформальне сприйняття правової реальности тішить науковця, але до смерти лякає бюрократа.

 

Утім, попри всю критичність цієї статті, подальша присутність ВАКу в науковому житті здається мені виправданою. Однак це має бути присутність у якійсь вочевидь новій якості. Замість того, щоб утілювати в собі формалізм і схоластику, ВАК має стати неупередженим і розумним захисником ориґінальних наукових талантів та професійної компетентности. Що ж стосується болісної в Україні проблеми захисту дисертацій екстерном, то його мають проводити винятково в межах університетів, яким, своєю чергою, необхідно надати ґарантії академічної свободи.

 

ВАКу, натомість, потребуватимемо як альтернативної інституції для захисту дисертацій, факультативного способу боротьби з науковим обскурантизмом провінції. Але спочатку ця установа має перетворитися з адміністративної претензії на форму в наукову претензію на зміст. Саме живе слово, нестандартні дослідницькі підходи, широту наукової думки національний ВАК повинен розпізнавати і підтримувати. Звісно, ВАК міг би залишитися апеляційною інстанцією для тих, хто зазнав фіяско на університетському захисті. Він міг би також стати арбітром у складних випадках міждисциплінарних захистів, коли тема дослідження, вочевидь, вийшла за межі вузькоспеціяльних професійних уявлень.

 

Отже, і оновлений ВАК міг би продовжити лінію захисту науки від творчих підробок, але це мав би бути захист від претензій, не заснованих на силі інтелекту. Натомість діяльність ВАКу сьогодні – це лише «туга, мука і нудьга», яку творчим людям долати вже майже не під силу. За сучасним статусом ВАК є потворним і не потрібним науці створінням. Містичний жах, який вселяє в неофітів ця установа, – це лише супротивна розумові адміністративна фікція.

 

Не дивно, що тими фаховими правничими виданнями України, які визнав ВАК, нині не цікавиться жодна солідна бібліотека на Заході. Раніше окремі українські правничі журнали передплачувала Бібліотека Конґресу США. Тепер вона приймає їх тільки в подарунок. Лаконічна історія добре ілюструє тенденцію.

 

На завершення – кілька слів для тих, хто запідозрив автора цієї статті в упередженості. Справді, дещиця особистого упередження тут є. Автор закінчив докторантуру в престижному юридичному вищому навчальному закладі, низку років стажувався за кордоном, написав чотири монографії та півтори сотні статтей з проблематики докторської. Наукові тези, які звичайно виносяться на захист, було опубліковано вже не менше, як по три рази. Але... то міністерського ґрифу не вистачає, то рецензенти надто широкого профілю, то видання опозиційне. Можна, звісно, набратися терпіння і запустити процедуру по четвертому колу. Але чи доречне в Україні таке марнотратство?

 

 

КРИТИКА. Усі права застережені. Відтворення, передрук матеріалів можливо лише за письмовим дозволом редакції.  http://krytyka.kiev.ua


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .