Україна як національна держава: конституційно-правова характеристика

Конституцією України 1996 р. на найвищому нормативно-правовому рівні закріплені основні політико-правові параметри (конституційні характеристики) сучасної української держави. Україну проголошено: суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1 Конституції України). Крім того, виходячи із сутності та змісту ряду конституційних положень, Україна є також, без сумніву, державою світською (ст. 35 Конституції України) та державою національною. Останнє, зокрема, чітко прослідковується із змісту Преамбули та ряду статей розділу першого (“Загальні засади”) Конституції України і було логічним продовженням відповідних положень Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Акта проголошення незалежності України (1991 р.).

Національна держава як політико-правова реальність фактично відома ще з часів Великої французької революції (та ж сама республіканська Франція). Ідеї свободи особи, рівності і братерства людей, ідеї суверенності народу та справедливих для нього форм державного правління закладали добрі основи для появи й утвердження національної держави як політико-правового явища. Однак усе ХІХ ст. стало тільки періодом підготовки до переходу європейських народів у добу “національних держав”, яка реально настає з падінням двох імперій після Першої світової війни - Австро-Угорської та Російської. У теоретичне обґрунтування ідеї національної держави лягає два принципи, які залишаються основними і на сьогодні: природне (невід’ємне) право нації на самовизначення і принцип творення держави нацією (народом) виключно на своїй етнічній території. Значний внесок у виникнення та утвердження доктрини національної держави у свій час було зроблено відомим американським політичним діячем, яскравим прихильником “непорушності та природності” права націй на самовизначення, 28-м Президентом США Вудро Вільсоном та першим Президентом Чехословацької Республіки, відомим політичним діячем та мислителем Томашем Масариком. Серед праць українських вчених-правознавців проблеми сутності та змісту національної держави знайшли своє висвітлення у ряді робіт професора Львівського університету Станіслава Дністрянського. Останній, виголошуючи, зокрема, в 1923 р. при вступі на посаду ректора Українського вільного університету в Празі свою інавгураційну промову ("Нова держава"), з цього приводу говорив: "...національне питання дало головний привід до всесвітньої війни... Та ніде правди діти - і мир, заключений після всесвітньої війни, не порішив остаточно національного питання; з одного боку не обійшлося без помилок, а з другого боку не порішено ні українського питання, ні питання окраїнних держав колишньої російської імперії. Але все ж таки сам принцип ляг в основу миру: від Вільсона він називається принципом самовизначення народів. Вільсон висказав свою теорію уже під час війни в ріжних своїх промовах. Провідні його думки такі: Кожний нарід матиме рівне право на самовизначення. Без згоди народу не можна ні над ним панувати, ні управляти ним... Право на самовизначення – се найважнійше право кожного народу, чи він великий, чи малий. На основі сього права прислугує усім народам право до національної території, право вибирати собі державну зверхність, під яку вони мають належати, право до внутрішньої самоуправи й свобідного культурного, економічного та політичного розвитку. Про всі економічні договори та політичні відносини повинен безпосередньо рішати той нарід, якого вони торкаються, та в ніякому разі не сміють про се рішати які-небудь користи чи інтереси других народів. Усі народи мусять бути вольні, та не можна їм ні приписувати, ні насилувати їх згоди до таких порядків, яких вони не хочуть. Коли забезпечиться народам право на самовизначення, вони будуть могли получитися в правдивий зв'язок народів, та щойно такий зв'язок зможе забезпечити всесвітній мир".

Так, на початку 20-х років у політико-правовій практиці, в теорії міжнародного публічного права, конституційного права приблизно утвердилося розуміння національної держави як держави, утвореної нацією на виключно своїй етнічній території у результаті реалізації нею (цією нацією) свого природного права на самовизначення. При цьому безпосередньо саме право нації на самовизначення включало в себе можливість або створювати власну державу, або добровільно ввійти до складу вже існуючих інших держав; право на самовизначення визнавалось одним із основних і невід’ємних прав будь-якої нації. Створення держави в рамках виключно власної національної території (суцільної етнічної території, що є одночасно і територією історичного розселення цього етносу) мало закласти надійні основи на майбутнє для захисту держави від проблем автономізації, сепаратизму, територіальних претензій держав-сусідів тощо. Національна держава розглядалась її творцями виключно як держава конституційна, демократична та цивілізована Відповідно в такій державі має бути забезпечено належний рівень розвитку як корінної (титульної) нації, так і національних меншин, що проживають на її території.

Ідея національної держави фактично була єдиною панацеєю на шляху до збереження миру та забезпечення суспільного прогресу на території “старенької” Європи після лихоліття Першої світової війни. Крім того, саме на той час абсолютна більшість європейських народів, з огляду на історичні причини (тією чи іншою мірою маючи за “плечима” досвід античної державності, майже двотисячолітню християнську культуру, знаючи такі суспільно-політичні явища, як парламентаризм, місцеве самоврядування, доктрину розподілу влади, конституціоналізм і т.д.) реально підійшли до межі створення на своєму континенті зони національних держав – “як нового світу” (“нової Європи”), світу цивілізованих, демократичних, вільних і рівних між собою держав. Саме тому абсолютна більшість європейських держав, які з’явились у результаті зникнення Австро-Угорської та Російських імперій після закінчення Першої світової війни, власне виникали як національні держави (Австрія, Веймарська Республіка, Естонія, Угорщина, Румунія. Польща, Латвія, Литва, Фінляндія тощо). Не була винятком у цьому плані й Україна, на етнічній території якої в 1918 р. виникли дві (згодом при першій можливості об’єднані в одну) українські держави - Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка. Сутність української держави як національної яскраво підтверджено змістом Тимчасового Основного Закону про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської монархії (Тимчасової Конституції ЗУНР – П.С.) від 13 листопада 1918 р.: "Артикул І - Назва. Держава, проголошена на підставі права самоозначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву Західно-Українська Народна Республіка. Артикул ІІ - Границі. Простір Західно-Української Народної Республіки покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії - то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частинами бувших угорських столиць (комітатів) (етнічних українських районів Закарпаття. – П.С.)".

Однак реалізація на практиці ідеї створення у Європі зони національних держав вимагала чіткого дотримання обох умов (обох її складових) ідеї національної держави: реалізації нацією свого права на самовизначення нації та створення своєї держави виклично на своїй етнічній території (тобто без анексій етнічно чужих територій). Саме недотримання останнього на початку 20-х років, чому безпосередньо сприяли умови Версальського мирного договору 1919 р. (а пізніше – й інші угоди та домовленості, як-от: Ризький мирний договір 1921 р., Мюнхенська угода, Договір між Третім Рейхом (Німеччиною) та СРСР 1939 р. тощо), стало не останньою причиною виникнення Другої світової війни. Так само і в основі збройних конфліктів кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття на теренах колишніх соціалістичних “федерацій” СРСР (Карабах, Придністров’я, Абхазія) та СФРЮ (Хорватія, Косово, Македонія), на наш погляд, лежали, зокрема, не вирішені цивілізовано у свій час проблеми утвердження національної державності в рамках своїх етнічних територій. При цьому варто зазначити, що радянський режим, політичні режими соціалістичних європейських держав з відомих ідеологічних мотивів були чіткими противниками доктрини національної держави як такої.

У той же час друга половина ХХ ст. (після Другої світової війни) стала часом реального утвердження і розквіту національної держави в країнах Західної Європи. Сьогодні майже всі європейські країни є національними державами. Саме в рамках національної державності країнам західної цивілізації вдалося за короткий строк після Другої світової війни стати державами демократичними, правовими, світськими та соціальними, розбудувати в себе громадянське суспільство, реально забезпечити надійний захист та реалізацію прав і свобод своїх громадян.

Розвал соціалістичного табору в Центральній та Східній Європі наприкінці 80-х років та безславне зникнення з політичної карти світу Радянського Союзу на початку 90-х років минулого століття дали могутній поштовх для реального (повноцінного) відновлення, а в окремих випадках – створення заново національних держав у цій частині Європейського континенту. Останнє безпосередньо стосувалося і України, адже існування української національної держави – Української Народної Республіки (після об’єднання УНР і ЗУНР в 1919 р.) було перервано агресією окремих тодішніх держав-сусідів України (зокрема Радянської Росії та Польщі). На початку 90-х років ХХ ст. з огляду на відомі політичні процеси, які проходили в СРСР, відновлення української національної держави стало реальністю. Першою “ластівкою” у цьому напрямі стало прийняття Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, в розділ першому (“Самовизначення української нації”) якої чітко і неоднозначно проголошено: “Українська СРС як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом”. Ці положення тією чи іншою мірою знайшли своє продовження в положеннях Концепції нової Конституції України, яка була схвалена Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 р. (зокрема, мова йде про розділ перший Концепції “Засади конституційного ладу”, Акті проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), Законі України “Про громадянство України” (1991 р.).

Для сучасної національної держави (тобто держави, утвореної нацією на своїй національній території у результаті реалізації свого права на самовизначення) характерним є: створення та забезпечення необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї; забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація інаціональної ідеї в державотворчому процесі; турбота про культурний розвиток своїх співвітчизників, які проживають в інших державах (національної діаспори), а при потребі - і створення належних умов для їхнього повернення на історичну Батьківщину; створення належних умов для проживання та всебічного розвитку національним меншинам, що проживають на території держави.

За своєю сутністю, за аналізом конституційно-правових положень, сучасна Українська держава є державою національною. З формальної точки зору для твердження останнього є всі підстави.

1. Це – положення з Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України, а також конституційні положення за чинним Основним Законом держави, які чітко вказують (говорять) про наявність обох ознак національної держави: створення її в результаті реалізації права нації (народу) на самовизначення та створення цієї держави в рамках виключно своєї етнічної території. Так, у Преамбулі Конституції України чітко зазначено, що “Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення i на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення (виділення наше. – П.С.) ... приймає цю Конституцію – Основний Закон України”. У той же час ч. 1 ст. 2 та ч. 2 ст. 133 Конституції України зазначають, що “...Суверенітет України поширюється на всю її територію”, а “...До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь”.

2. На рівні Основного Закону держави чітко прослідковується вимога створення та забезпечення в державі необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань української нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї, забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація національної ідеї у державотворчому процесі. Так, ст. 11 Конституції України чітко визначає, що “...Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій i культури...”. При цьому частини перша і друга ст. 10 Конституції України визначають державною мовою в Україні українську мову, а сама “... Держава забезпечує всебічний розвиток i функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". В той же час українські національні символи на рівні Основного Закону держави возведені в ранг офіційних державних символів: “Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України i Державний Гімн України. Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього i жовтого кольорів. ... Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України – національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України”.

3. Україна як національна держава бере на себе зобов’язання дбати про культурний розвиток своїх співвітчизників, що проживають в інших державах (національної діаспори): ст. 12. Конституції України говорить: “Україна дбає про задоволення національно-культурних i мовних потреб українців, які проживають за межами держави”.

4. Україна як сучасна демократична держава прагне створити належні умови для проживання та всебічного розвитку національних меншин, що проживають на території держави. На рівні Основного Закону держави чітко визначено, що Україна як держава “сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів i національних меншин України” (ст. 11 Конституції України), що “в Україні гарантується вільний розвиток, використання i захист російської, інших мов національних меншин України”.

Коротко підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що на рівні Основного Закону держави – Конституції України – формально закладено необхідні (мінімальні) основи для утвердження України як національної держави.

Інше питання – як вищеперераховані конституційні положення про національну державність втілюються у життя на практиці? Наскільки має розуміння та бажання творити Україну як національну держави нині чинні Президент України, парламент, Кабінет Міністрів України? Зрештою, чи готові ми всі разом і кожен з нас окремо усвідомити цінність цього явища “національної держави”, як і її крайню необхідність на теперішньому етапі розвитку українського народу? На жаль, ці та багато інших запитань залишаться сьогодні без відповіді.