/ Головна Вівторок, 19 Квітня 2016  
розділи
швидкий перехід
сервіс

Еутаназія: кримінально-правові проблеми

Віктор Грищук 26.04.2004, 12:12

У літературі умисне позбавлення життя невиліковно хворої людини з метою припинення її страждань називають різними термінами: “евтаназія”, “ейтаназія”, “еутаназія”. Термін “еутаназія” вжито в ч. 3 ст. 52 “Основ законодавства України про охорону здоров`я” від 19 листопада 1992 р. Отже, його вживання у наукових дослідженнях набуло легального статусу.

Уперше аналізоване поняття було запроваджено у науковий обіг англійським філософом Френсісом Беконом (1561–1625) для визначення “хорошої, спокійної і легкої смерті без мук і страждань”. Іноді таку смерть називають “доброю”, “солодкою”, “легкою”.

Розрізняють еутаназію активну і пасивну. При активній еутаназії смерть невиліковно хворій особі заподіюється з метою припинення її страждань лікарем, родичем, іншою особою шляхом введення цій особі лікарських засобів у надмірній дозі чи інших засобів або вчинення інших дій, що призводить до настання смерті такої особи. Тому цей вид еутаназії називають іноді “методом наповнення шприца”. Пасивна еутаназія зводиться до припинення лікарем, родичем, іншою особою надання медичної допомоги невиліковно хворому з метою припинення його страждань, що призводить до настання такої особи, а тому цей вид еутаназії іноді називають “методом відкладеного шприца”.

Сьогодні питання еутаназії, а в правовому визначенні – про право людини на смерть, належить до числа контраверсійних. Еутаназія не узгоджується з канонічними нормами, згідно з якими лише Бог вирішує питання про життя чи смерть людини. Штучне втручання інших у вирішення цих питань є гріхом. Не сприймається ідея еутаназії суспільною мораллю абсолютної більшості цивілізованих держав світу. Серед вчених-медиків, лікарів, вчених юристів немає одностайності щодо оцінки еутаназії. Зокрема, відомий вчений, доктор медичних наук, професор Г.А. Івашкевич вважає, що у світі знайдеться немало противників еутаназії не лише через страх перед законом, а тому, що у кожної нормальної людини, тим більше лікаря, є більш високий внутрішній закон, який постійно стверджує “не вбий”. Свою позицію Г.А. Івашкевич обґрунтовує не лише аморальністю еутаназії, а й тим, що проблема еутаназії пов`язується з трансплантацією, що створює грунт для можливих зловживань навіть при досить досконалому правовому врегулюванні цього процесу.

Протилежної позиції дотримуються професор С. Долецький – дитячий хірург і професор В. Акопов – завідувач кафедри судової медицини Ростовського медичного інституту. Так, на думку С. Долецького, боротьба за життя пацієнта справедлива лише до того часу, доки існує надія, що порятунок є можливим. Якщо цю надію втрачено, то з цього моменту виникає право на милосердя, яке й реалізується через еутаназію. Тому еутаназія є справедливим, єдино правильним засобом щодо невиліковно хворих, паралізованих, дебілів, пацієнтів, існування яких продовжується лише за допомогою життєзабезпечувальних медичних апаратів, новонароджених з атрофованим мозком, плодів вагітних жінок, якщо встановлено їх потворність чи несумісне з життям патологічне порушення, оскільки людина відрізняється від тварин розумом та мораллю. Ця позиція перекликається з баченням проблеми відомим швейцарським професором Бертраном Баертші, який, енергійно відстоюючи ідею еутаназії, класифікує людей на особистості і неособистості, зараховуючи до останніх людські ембріони, смертельно хворих дітей, дорослих, що потерпають від невиліковних хвороб і усвідомлюють це, а також тих, хто підключений до медичної апаратури, яка підтримує їхню життєздатність. Таким особам, вважає Б. Баертші, слід умертвляти навіть проти їхньої волі тому, що вони “генетично не мають волі до життя”. Такий підхід нагадує початок ХХ ст., коли значного поширення набули відомі євгенічні теорії. В їх основу були покладені припущення про біологічне виродження людини. Генетичний вплив на спадковість людини розглядався як універсальний засіб протистояння виродженню людини. У зв'язку з цим практикувалися в США з 1899 р., в Данії – з 1929 р. заходи кримінальної євгеніки у вигляді кастрації і стерилізації. У США протягом 20–30 років було проведено більше 60 000 кастрацій і стерилізацій “генетично неповноцінних індивідів”. Ще більш радикальною, по суті, потворною, була на початку двадцятого століття ідея Біндінга і Гохе про еутаназію як засіб знищення “неповноцінних” людей, якою скористалися фашистські ідеологи в Німеччині для вироблення нацистської “Програми еутаназії”. Відповідно до цієї програми як у Німеччині, так і на окупованих територіях підлягали знищенню новонароджені з “неправильним розвитком”, душевнохворі, хворі на туберкульоз або злоякісні новоутворення, інваліди, невиліковно хворі, а також представники “неповноцінних” народів – євреї, цигани, поляки і росіяни. З цією метою була створена спеціальна “індустрія” умертвіння у вигляді газових камер, крематоріїв, концентраційних таборів. Цей урок історії справедливо обурює людську свідомість і сьогодні, коли проблема еутаназії у теоретичному і практичному плані стала однією із злободенних.

В юридичній літературі проблема еутаназії розглядається переважно через призму прав людини і переважає думка, що активна еутаназія є злочинною. Якщо право людини на життя визнане на міжнародно-правовому рівні, то право людини на смерть, необхідність визнання якого обстоюють ряд вчених і практиків, не знаходить підтримки як на міжнародно-правовому рівні, так і на рівні абсолютної більшості цивілізованих держав. Зокрема, в Декларації про еутаназію, прийнятій 39-ю Всесвітньою медичною асамблеєю в 1987 р. у м. Мадриді зазначено, що еутаназія, тобто “акт навмисного переривання життя пацієнта, навіть зроблене на прохання самого потерпілого чи на прохання його близьких родичів, є неетичним. Це не звільняє лікаря від прийняття до уваги бажання пацієнта, щоб природні процеси вмирання йшли своїм ходом в заключній стадії хвороби”. Наведене положення можна зрозуміти так, що світова медична громадськість висловилася проти активної еутаназії, допускаючи можливість пасивної еутаназії, що суперечить “Клятві Гіппократа”.

Суперечливі погляди на еутаназію з морально-етичної та медичної позицій викликали й суперечливу юридичну оцінку цього явища, що не могло не знайти свій відбиток у законодавстві різних держав світу. Так, у 50 штатах США прийняті закони, якими дозволено пасивну еутаназію. Перший у світі закон “Про право людини на смерть” було прийнято після довгих обговорень на референдумах у 1977 р. в штаті Каліфорнія. Відповідно до цього закону невиліковно хвора особа має право на відключення реанімаційної апаратури, оформивши відповідний документ, що засвідчує таке її бажання. У штаті Орегон є чинним закон “Про право на гідну смерть”, яким передбачено право невиліковного хворого оформити відповідно до встановленої процедури письмове прохання про надання ліків, щоб “гуманно і гідно померти”.

Пасивна еутаназія не вважається злочином у Швеції і Фінляндії, а в Бельгії (2002 р.) та Нідерландах (1994 р.) вона дозволена законом. Так, лише в 2000 р. в Нідерландах офіційно зареєстровано 2216 випадків еутаназії.

У більшості держав світу еутаназія або не передбачена законом, або заборонена ним, як це, наприклад, зроблено у Великобританії, Російській Федерації та Україні.

У Росії, зокрема, ще в Морському статуті, затвердженому Петром І в 1720 р., міститься така норма: “Кто захочет сам себя убить и его в том застанут, того повесить на райне (рее. – В.К.); а ежели кто сам себя уже убьет, тот и мертвый за ноги повешен быть имеет”.

В Україні кримінальний кодекс Української РСР 1922 р. у примітці до ст. 143 містить норму, яка встановлювала, що вбивство, вчинене за наполяганням вбитого з почуття жалю, не карається. Однак ця норма була чинною лише до 3 січня 1923 р., коли була скасована.

Згідно з ч. 3 ст. 52 “Основ законодавства України про охорону здоров`я” (далі – Основ) медичним працівникам “забороняється здійснення еутаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждання”. Це законодавче формулювання викликає два застереження. Перше стосується кола суб`єктів заборони. Видається неправильним підхід, коли пряма заборона здійснення еутаназії стосується лише медичних працівників, а про фармацевтичних працівників та інших осіб нічого не сказано. Очевидно, що така формальна заборона має стосуватися всіх без винятку суб'єктів. Саме так законодавець сформулював заборону в ч. 2 ст. 29 Основ: “Забороняється медичне втручання, яке може викликати розлад генетичного апарату”. Так само без обмеження кола суб`єктів заборонено в ч. 1 ст. 45 Основ проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких немає безпосереднього зв'язку з метою досліду. Друге застереження стосується відсутності в згаданій ч. 3 ст. 52 Основ вказівки на відповідальність за порушення заборони еутаназії. Вдалим видається вирішення цього питання ст. 45 однойменного нормативного акта Російської Федерації, де прямо записано, що “особа, яка свідомо спонукає хворого до еутаназії і (або) здійснює еутаназію, несе кримінальну відповідальність за законодавством Російської Федерації”.

У сучасній теорії кримінального права України та в правозастосувальній практиці визнано, що згода іншої людини на позбавлення її життя або наявність її прохання про позбавлення життя не усуває протиправності діяння, спрямованого на позбавлення життя такої людини, і не звільняє суб'єкта, який це вчинить, від кримінальної відповідальності. Однак виникає питання про кваліфікацію еутаназії за відповідною статтею Особливої частини КК України.

При активній еутаназії у вигляді “вбивства з милосердя” дії винного є умисними, а тому за наявністю усіх інших ознак складу злочину вчинене належить кваліфікувати залежно від обставин справи за ч. 1 або ч. 2 ст. 115 КК України. Щодо “самогубства”, що асистується медичним працівником (іншим суб'єктом)” та самогубства без участі медичного працівника (іншого суб'єкта), коли він лише надає хворому необхідні засоби для самогубства, то підстав для кримінальної відповідальності медичного працівника (інших суб`єктів), як видається, немає. У таких випадках медичний працівник (інша особа) є пособником самогубства, яке не є злочином згідно з чинним КК. Доречно нагадати, що ст. 462 Кримінального уложення Російської імперії 1903 р. передбачала ув'язнення у виправному будинку на строк до 3 р. або ув'язнення у фортеці на строк до 1 р. за надання засобів до самогубства, якщо внаслідок цього воно було вчинене. У сучасних державах склад злочину схиляння до самогубства, пособлення самогубству передбачений, зокрема, чинними кримінальними кодексами: Австрії (§ 78); Болгарії (ст. 127); Голландії (ст. 294); Іспанії (ч. 3 ст. 143); Швейцарії (ст. 115); Данії (§ 240); Польщі (ст. 151). Ст. 146 КК Білорусії передбачає склад злочину “Схиляння до самогубства”.

Суспільна небезпека схиляння до самогубства і сприяння самогубству очевидна, і тому доцільно, враховуючи досвід зарубіжних держав, встановити кримінальну відповідальність за їх вчинення, доповнивши кримінальний кодекс, наприклад, ст. 120 КК України, нормою у такій редакції: “Організація самогубства, керування його підготовкою чи вчиненням, підбурення до самогубства, а також пособлення самогубству карається ...”. Що стосується підмовлення суб`єктом до самогубства особи, що не усвідомлює значення своїх дій, то варто погодитися з думкою вчених, які пропонують кваліфікувати такі дії суб`єкта як умисне вбивство. Кримінальне уложення Російської імперії (ст. 463) окремо передбачало кримінальну відповідальність за підмовлення до самогубства особи, яка не досягла 21 року, а також особи, завідомо нездатної розуміти свої дії і значення вчинюваного нею чи керувати своїми поступками.

Стосовно “пасивної еутаназії”, то в юридичній літературі висловлена думка про можливість кваліфікації бездіяльності винного у таких випадках як ненадання допомоги хворому (в Україні ст. 136 і 139 КК). Щодо кваліфікації бездіяльності винного при “пасивній еутаназії” за ст. 136 або 139 КК, то виникають певні труднощі. Вони зумовлені, зокрема, застосуванням законодавцем понять “завідомо” (ст. 136) та “завідомо відомо” (ст. 139). Першим, що звертає увагу, є неузгодженість цих понять із положеннями статей розділу п'ятого Загальної частини КК України “Вина та її форми”, де не передбачено такої форми чи виду вини. Думається, що немає підстав оспорювати методологічне значення статей цього розділу для Особливої частини КК України, яке законодавцем у цьому випадку проігнороване. Другим, як наслідок першої неузгодженості, є різне розуміння цих понять у теорії кримінального права. Так, О.О. Дудоров стосовно ст. 139 КК України вважає, що під поняттям “завідомо відомо” треба розуміти вчинення бездіяльності з прямим умислом; М.І. Хавронюк стосовно ч. 3 ст. 136 КК України – вчинення бездіяльності з прямим умислом, а ставлення щодо наслідків проявляється тільки в необережній формі вини; П.П. Андрушко відповідно – вчинення бездіяльності умисно, а ставлення до наслідків проявляється в необережності (щодо ст. 136 КК) та вчинення бездіяльності умисно (ст. 139 КК); автори “Науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України”, підготовленого інститутом генеральної прокуратури України, відповідно – вчинення бездіяльності умисно, а щодо наслідків – вина проявляється у формі необережності (ст. 136 КК) та вчинення бездіяльності умисно (ст. 139 КК). С.В. Бородін під поняттям “завідомо” вбачає два види вини: непрямий умисел і злочинна самовпевненість, а О.М. Красіков – три форми вини: злочинна самовпевненість, непрямий умисел, а в деяких випадках – і прямий умисел. На думку М.І. Бажанова, поняттям “завідомо” охоплюється вчинення бездіяльності умисно, а щодо наслідків можлива як умисна, так і необережна форма вини (ст. 136 КК), а щодо ст. 139 КК – вчинення бездіяльності умисно або при наявності злочинної самовпевненості. Такий різнобій поглядів вчених дає підстави стверджувати, що у цьому випадку межі законності розмиті, а права людини не забезпечені належним чином. Очевидно, що не випадково законодавець Російської Федерації, враховуючи складність проаналізованої вище проблеми, а також труднощі у відмежуванні ненадання допомоги від умисного вбивства та вбивства через необережність при бездіяльності, вказав у диспозиції ч. 2 ст. 124 КК РФ “Ненадання допомоги хворому” на необережну форму вини щодо наслідків у вигляді настання смерті потерпілого. Однак навіть і таке уточнення не дає підстав кваліфікувати бездіяльність суб? єкта при “пасивній еутаназії” як ненадання допомоги, тобто за ст. 136 або 139 КК України. Як уже зазначалося вище, еутаназія згідно з ч. 3 ст. 52 Основ та Декларації про еутаназію є діянням умисним. При вчиненні еутаназії особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає настання смерті потерпілого і бажає або свідомо припускає її настання. Необережне ставлення суб'єкта до настання смерті потерпілого у цьому випадку виключається. Отже, умисне ненадання (злочинна бездіяльність) медичним працівником (іншим суб'єктом) допомоги хворому (пасивна еутаназія) з метою заподіяння йому смерті як на прохання потерпілого, так і за його згодою або без згоди, що призвело до такого наслідку, належить кваліфікувати як умисне вбивство за ч. 1 ст. 115 КК. Не виключається кваліфікація вчиненого, залежно від обставин справи, за п. 2, 4, 6, 8, 9, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК. Поряд з цим видається за доцільне, враховуючи специфіку службових функцій медичного працівника, а також і фармацевтичного працівника, на яких покладається особливий обов'язок – турбота про життя та здоров'я людини, які відповідно до ст. 3 Конституції України є серед найвищих соціальних цінностей в Україні, передбачити в ч. 2 ст. 115 КК відповідальність за вчинення умисного вбивства медичним або фармацевтичним працівником при виконанні ними своїх службових обов'язків. Крім цього, в ст. 119 КК необхідно передбачити особливо кваліфікований вид убивства через необережність – убивство через необережність, вчинене медичним або фармацевтичним працівником при виконанні ними своїх службових обов'язків. Є надія, що внесення зазначених вище доповнень до чинного КК України сприятиме посиленню захисту права людини на життя в Україні.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .