/ Головна Четвер, 14 Квітня 2016  
розділи
швидкий перехід
сервіс

Верховний Суд України i забезпечення однакового застосування судами законодавства

П.П. Пилипчук, Перший заступник Голови Верховного Суду України // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – №11 02.01.2005, 18:06

З прийняттям Конституції України у 1996 р. створено надійний фундамент для подальшого розвитку і зміцнення України як демократичної, соціальної, правової держави. Визначивши систему судових органів і головні засади їх діяльності та передбачивши створення єдиної системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності та спеціалізації, Основний Закон проголосив, що «найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України» (ч. 2 ст. 125).

 

У ст. 47 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» закріплено, що Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції разом із здійсненням правосуддя забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами.

 

У зв’язку з такою роллю і місцем Верховного Суду України потрібно, щоб у його арсеналі були дієві інструменти, за допомогою яких можна було б оперативно та ефективно впливати на правозастосовну діяльність судів з метою забезпечення однакового застосування ними законодавства. У п. 3 Висновків IV зустрічі Голів Верховних Судів держав Центральної та Східної Європи, яка відбулася в Києві 12—14 жовтня 1998 р., зазначається про те, що на Верховний Суд покладається надзвичайно важлива правова місія. Тому вкрай необхідно, щоб він мав засоби до виконання цієї місії повною мірою, упродовж розумного строку, як це встановлено ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини [1]. Чи є такі інструменти у розпорядженні Верховного Суду України? Аналіз діяльності цього суду дає підстави стверджувати, що набір їх недостатній, а ефективність наявних невисока.

 

Одним із основних засобів спрямування судової практики в єдине русло є здійснення судовими палатами і Військовою судовою колегією Верховного Суду України судочинства у кримінальних, цивільних та господарських справах, а також у справах про адміністративні правопорушення. Хоча національне законодавство майже не визнає прецедентного значення судових рішень Верховного Суду України (виняток складають окремі положення пунктів ст. 11115 Господарського процесуального кодексу України; далі — ГПК), їх вплив на правозастосовну діяльність судів є значним.

 

Ось приклади. Законом від 21 червня 2001 р. № 2533-ІІІ «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» (далі — Закон від 21 червня 2001 р.) із Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) були послідовно вилучені положення про право суду і судді порушувати кримінальні справи публічного та приватно-публічного обвинувачення. Однак деякі судді, неправильно витлумачуючи статті 4 і 97 КПК, продовжували порушувати такі кримінальні справи. 27 грудня 2002 р. Верховний Суд України на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах і Військової судової колегії скасував постанову судді Апеляційного суду м. Києва про порушення кримінальної справи щодо громадянина К. за ознаками ряду злочинів, які переслідуються у публічному порядку, зазначивши, що порушивши кримінальну справу, суддя вийшов за межі своєї компетенції. Ухвала була опублікована у «Віснику Верховного Суду України» [2]. Уже через два місяці після оприлюднення ухвали випадків порушення суддями таких кримінальних справ практично не було.

 

Судові рішення Верховного Суду України впливають не тільки на судову практику, а й на правозастосовну діяльність органів дізнання, слідчих, прокурорів, адвокатів, сторін у судових процесах. Після 1 вересня 2001 р., коли набрав чинності новий Кримінальний кодекс України (далі — КК), виникла суперечність між ч. 3 ст. 111 КПК і ст. 49 КК, якими врегульовані особливості закриття кримінальних справ, в яких не встановлено осіб, котрі вчинили злочини. Вважаючи, що такі справи можуть бути закриті, якщо з дня вчинення злочину минули строки, передбачені пунктами 1—4 ч. 1 ст. 49 КК, диференційовані залежно від тяжкості злочину, органи внутрішніх справ та прокуратура почали надсилати до судів для закриття справи, в яких з часу вчинення злочину минуло менше 15 років.

 

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України 21 січня 2003 р., розглядаючи справу, порушену за фактом підроблення документів у листопаді 1997 р., дійшла висновку про те, що справа, в якій не встановлено особу, котра вчинила злочин, може бути закрита тільки за умови, що з часу вчинення злочину минув строк, визначений ч. 2 ст. 49 КК, тобто 15 років. Ухвала була оприлюднена [3]. Про вплив цього судового рішення на практику розгляду інших справ цієї категорії свідчать такі дані: якщо в І півріччі 2003 р. на розгляд місцевих судів надійшло 29 104 справи з поданнями про їх закриття у зв’язку із закінченням строків давності, то в І півріччі 2004 р. таких справ надійшло всього 1788, тобто в 16 разів менше.

 

На жаль, прецедентні властивості судових рішень Верховного Суду України використовувати вдається не завжди.

 

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону «Про судоустрій України» Верховний Суд України розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації всі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами.

 

Ці положення зазначеного Закону поки що не набули належного розвитку в процесуальному законодавстві. Кримінальні справи у Верховному Суді розглядаються в касаційному порядку (ст. 385 КПК) і в порядку виключного провадження (ст. 40010 КПК), цивільні — в касаційному порядку (ст. 319 Цивільного процесуального кодексу України; далі — ЦПК) і за винятковими обставинами (ст. 3474 ЦПК), господарські — в касаційному порядку (розд. ХІІ2 ГПК) і за нововиявленими обставинами (розд. ХIII ГПК), справи про адміністративні правопорушення — в порядку, передбаченому ст. 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення (фактично в порядку нагляду).

 

Визначені законом процедури касаційного провадження у зазначених категоріях справ істотно відрізняються. Хоча у процесуальних законах передбачається, що завданням касаційного провадження є перегляд судових рішень щодо правильності застосування місцевими та апеляційними судами матеріального і процесуального права, відповідні норми виписані законодавцем так, що до Верховного Суду витребовуються чи надсилаються фактично всі справи, на судові рішення в яких подані касаційні скарги (подання). Це призвело до того, що навантаження на кожного суддю Верховного Суду в цілому складає приблизно 1000 скарг і справ на рік, що не можна визнати нормальним, оскільки забезпечити їх розгляд в розумні строки фізично неможливо. Зрозуміло, що відібрати з такого масиву справ ті рішення Верховного Суду, що мають прецедентне значення, а в самих рішеннях чітко сформулювати правову позицію — надзвичайно важко. Внаслідок надмірного навантаження в окремих випадках не вдається забезпечити однакове застосування закону і в межах самого Верховного Суду України.

 

Як найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції Верховний Суд України здійснює правосуддя у цивільних і кримінальних справах, що були предметом розгляду суду першої та апеляційної інстанцій, а господарських — і касаційного. Судові рішення у цих справах набрали чинності, а тому є обов’язковими для виконання. Практика засвідчує, що місцеві, апеляційні та Вищий господарський суди України в більшості справ забезпечують правильне застосування матеріального і процесуального закону. Достатньо сказати, що в І півріччі 2004 р. вироки щодо 96,2 % засуджених в апеляційному порядку не скасовувалися та не змінювалися; у цивільних справах цей показник становить 97,8 %, у господарських — 96,5 %.

 

Однак практика також засвідчує, що в більшості випадків зробити висновок про те, що при розгляді справи не було допущено таких порушень закону, які б тягли зміну чи скасування судових рішень, можна лише на підставі касаційної скарги, доданих до неї матеріалів та копій судових рішень. Наприклад, у касаційних скаргах на судові рішення у кримінальних справах більше ніж у 70 % випадків порушується питання про пом’якшення засудженому покарання. Як правило, визначитися, чи відповідає призначене покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, суддя Верховного Суду може і за копіями судових рішень без дослідження кримінальної справи. Часто в касаційних скаргах скаржники неправильно тлумачать закон, який начебто було порушено, або, посилаючись на порушення процесуальних норм, оспорюють фактичну сторону справи.

 

На наше переконання, законодавець міг би встановити правила, згідно з якими касаційні скарги (подання) подаються до Верховного Суду України (як це передбачено чинним КПК); суддя (суд у складі трьох суддів) вирішує питання про витребування справи, при цьому суддя (суд) має право мотивованою постановою (ухвалою) відмовити у витребуванні справи, якщо зі скарги і доданих до неї матеріалів не вбачається, що є підстави для зміни чи скасування судових рішень; за результатами дослідження справи суд у складі трьох суддів приймає її до касаційного провадження або відмовляє в цьому. Така уніфікована процедура для всіх категорій справ дала б можливість істотно зменшити кількість справ, що направляються до Верховного Суду України, і зосередити увагу суддів цього суду на тих справах, при розгляді яких дійсно було порушено закон чи є обгрунтовані сумніви у правильності застосування законодавства.

 

Варто зазначити, що пропозиція створити Вищий цивільний і Вищий кримінальний суди, надавши їм касаційні повноваження, не змінюючи відповідних процедур, яку, на жаль, підтримують і деякі народні депутати, існуючих проблем, в тому числі й з перевантаженням суддів Верховного Суду України, не вирішить; проблеми просто «переїдуть» в інші приміщення. Натомість Верховний Суд, позбавлений касаційних повноважень, втратить важелі впливу на практику застосування судами законодавства, не зможе належним чином забезпечувати однакове застосування законів і конституційне положення про те, що він є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, залишиться тільки на папері.

 

Зміцненню авторитету судових рішень Верховного Суду України та їх прецедентного значення сприяло б закріплення такого їх статусу в Законі «Про судоустрій України» та в процесуальних кодексах. На нашу думку, таке значення повинні мати не всі рішення, а лише ті, які визнані Пленумом Верховного Суду загальнообов’язковими для судів при розгляді аналогічних правових ситуацій. Надання такого права саме Пленуму сприяло б вирішенню проблеми неоднакового застосування одних і тих же законів не тільки місцевими, апеляційними та вищими спеціалізованими судами, а й судовими палатами Верховного Суду України.

 

Істотно впливає на застосування судами законодавства реалізація Верховним Судом права надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, передбаченого п. 2 ч. 2 ст. 47 та п. 6 ч. 2 ст. 55 Закону «Про судоустрій України».

 

На жаль, законодавче забезпечення судової діяльності поки перебуває не на належному рівні. Під час підготовки нових законів законодавець не завжди дотримується єдиних наукових і концептуальних підходів, а це часто призводить до великої кількості неузгодженостей між нормативними актами. Деякі їх норми взагалі суперечать одна одній. Ця обставина є причиною багатьох колізій при застосуванні правових норм і прийняття судами взаємовиключних рішень. Донині законодавство ще не повністю приведено у відповідність з положеннями Конституції та стандартами Ради Європи. У зв’язку з цим постійно виникають проблеми, які насамперед відчувають судді, котрі застосовують закони.

 

Часті й не завжди продумані зміни, що вносяться до законів, призводять до виникнення багатьох запитань щодо їх застосування. Наприклад, в КПК, що набрав чинності з 1 квітня 1961 р., за 43 роки його застосування зміни вносилися 124 рази (48 — згідно з указами і 76 — із законами). Більше 80 % статей цього Кодексу зазнали змін, 32 статті було виключено, 76 — з’явилося нових. Найбільш численні зміни і доповнення в КПК внесені відповідно до законів від 21 червня 2001 р. та 12 липня 2001 р. № 2670-ІІІ (далі — Закон від 12 липня 2001 р.), якими, зокрема, запроваджено нові механізми оскарження судових рішень, що виявилися, на жаль, недосконалими.

 

Нові КПК і ГПК досі не прийнято, внаслідок чого суди при здійсненні правосуддя змушені керуватися суперечливими та розбалансованими старими кодексами, а часто й на підставі створених самими процедур. Так, ще в січні 2003 р. Конституційний Суд України визнав, що суди на досудових стадіях кримінального процесу мають розглядати скарги на постанови про порушення кримінальних справ. Відповідні зміни до КПК так і не були внесені, у зв’язку з чим питання щодо строків оскарження і судового розгляду таких скарг, суб’єктів оскарження, предмету розгляду, повноважень суду та інших процедур судді змушені вирішувати на власний розсуд.

 

Таким станом законодавчого забезпечення, наявністю в законодавстві прогалин і суперечностей пояснюється підвищена увага Верховного Суду України до аналізу й узагальнення судової практики з найактуальніших категорій справ, активне надання судам роз’яснень.

 

Після прийняття Конституції та законів від 21 червня 2001 р. і 12 липня 2001 р. Верховний Суд прийняв 41 постанову у кримінальних, 16 — у цивільних справах і 7 — з організаційних питань судової діяльності. Ці постанови, прийняті після глибокого аналізу й узагальнення судової практики, містять роз’яснення щодо застосування нового законодавства з найбільш актуальних і складних категорій цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення, що дає судам можливість приймати самостійні та законні рішення щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, виходячи з духу Конституції та прецедентної практики Європейського суду з прав людини.

 

Наприклад, протягом останніх двох років Пленум Верховного Суду України прийняв такі надзвичайно важливі постанови: від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», від 27 лютого 2004 р. № 2 «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність», від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх», від 25 квітня 2003 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності», від 8 жовтня 2004 р. № 15 «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів», від 2 липня 2004 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів», від 25 квітня 2003 р. № 4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства», від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» та інші.

 

Роз’яснення Пленуму Верховного Суду з питань застосування законодавства, що визначає організацію діяльності судових органів, узагальнюючи висновки і досвід судової практики, є одним з методів державного керівництва організацією діяльності судових органів.

 

У постановах із загальних питань судової діяльності, виходячи з встановлених законом цілей і завдань судової влади та суду (статті 1 і 2 Закону «Про судоустрій України»), Верховний Суд визначає основні напрями роботи судів, їх першочергові завдання зі зміцнення законності, посилення захисту прав і свобод людини та дотримання правопорядку в нинішніх умовах, орієнтує суди на однакове розуміння ними вимог Конституції і законодавства у сфері здійснення правосуддя. Ці роз’яснення стосуються, зокрема, застосування Конституції при здійсненні правосуддя, посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина, застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів, державного захисту суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві.

 

Суди України все частіше при прийнятті рішень узгоджують їх з нормами Конвенції про захист прав і основних свобод людини, прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Зважаючи на актуальність та виняткову важливість цього питання, прийнято в першому читанні та готується до остаточного прийняття у другому читанні постанова Пленуму з питань застосування судами України цієї Конвенції і міжнародних договорів, ратифікованих Україною. Пленум Верховного Суду України також прийняв постанову від 8 жовтня 2004 р. № 16 «Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов’язаних з їх екстрадицією».

 

Зараз перед судовими палатами Верховного Суду стоять відповідальні завдання — глибоко і всебічно проаналізувати й узагальнити практику застосування нового законодавства, і насамперед нових положень щодо порядку розгляду справ по першій інстанції, в апеляційному та касаційному порядку, перегляду всіх раніше прийнятих постанов Пленуму і приведення їх у відповідність із чинним законодавством для того, щоб цю роботу в основному закінчити наступного року.

 

На жаль, роз’яснення Пленуму Верховного Суду України мають лише рекомендаційний характер і не є обов’язковими навіть для суду, що не узгоджується із законом, в якому вимагається від Верховного Суду забезпечити однакове застосування законодавства. Роз’яснення Пленуму тісно пов’язані із законом, оскільки в них йдеться про застосування останнього. Вони мають не тільки випливати із закону, а й повністю з ним узгоджуватися. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України — більш ефективний і безболісний спосіб вдосконалення механізму забезпечення прав громадян та однакового застосування законодавства, ніж удосконалення самих законів, які за браком часу та масштабністю законотворчої роботи об’єктивно не можуть бути досконалими.

 

Законом від 30 червня 1960 р. «Про судоустрій Української РСР» Пленуму Верховного Суду було надано право приймати керівні роз’яснення, які були обов’язковими не тільки для судів, а й для інших органів і службових осіб, які застосовували закон. Досвід засвідчив, що виконання цього положення давало можливість забезпечувати однакове застосування законів. Тож чи не краще використати виправданий часом інструмент вдосконалення національного законодавства, надати (точніше, повернути) Верховному Суду України право приймати не абстрактні (нікого й ні до чого не зобов’язуючі) роз’яснення, а такі, що були б обов’язковими не лише для суду, а й для всіх, хто застосовує закон?

 

Складним і малодослідженим залишається питання про законодавчу ініціативу судових органів в особі Верховного Суду України, актуальність якого значно зростає у зв’язку з необхідністю пошуку конкретних шляхів впливу судової практики на вдосконалення чинного законодавства. Вивчення та узагальнення судової практики місцевих судів, ретельний аналіз даних судової статистики нерідко є сигналом про гостру потребу у внесенні змін до правового регулювання, про наявність суперечностей в нормах права. Однак за новою Конституцією право законодавчої ініціативи вищому органу судової влади, яке він мав раніше, не належить.

 

Водночас Верховний Суд України повинен використовувати як негативну, так і позитивну інформацію, що накопичується під час здійснення ним своїх функцій, для практичного впливу на удосконалення суспільних відносин. Не маючи права законодавчої ініціативи, Верховний Суд і зараз розробляє та вносить на розгляд парламенту законопроекти, але не безпосередньо, а через інших суб’єктів законодавчої ініціативи — через Президента, народних депутатів чи Кабінет Міністрів України. Зокрема, лише за останні роки Верховний Суд України підготував і вніс на розгляд Верховної Ради України такі фундаментальні законопроекти, які покладені в основу реалізації «Перехідних положень» Конституції, так званої малої судової реформи (закони від 21 червня 2001 р. і від 12 липня 2001 р.) та ін. Представники цього суду є членами робочих та узгоджувальних груп і беруть участь у розробці нових матеріальних та процесуальних кодексів, інших законодавчих актів. Також Верховний Суд використовує такі форми впливу на законодавця, як подання Голови Верховного Суду України суб’єктам законодавчих ініціатив, виступи у друкованих виданнях, підготовка зауважень і пропозицій щодо законопроектів, які надсилаються до цього суду для надання висновків, тощо.

 

Але ці «містки», які поєднують Верховний Суд із суб’єктами права на законодавчу ініціативу, досить хисткі, що призводить до того, що в багатьох випадках пропозиції Верховного Суду залишаються нереалізованими. Тому, на нашу думку, на нинішньому етапі створення правової держави, посилення уваги до формування громадянського суспільства, захисту прав і свобод громадян необхідно надати Верховному Суду України право законодавчої ініціативи. Ця пропозиція могла б бути втілена у життя при підготовці змін до Конституції.

Досвідом підтверджено, що ефективно на законотворчий процес може вплинути використання Верховним Судом передбаченого п. 4 ч. 2 ст. 47 і п. 7 ч. 2 ст. 55 Закону «Про судоустрій України» права звертатися до Конституційного Суду України у випадках, коли виникають сумніви щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів.

 

Реформування судової системи та її удосконалення — це помітний прогрес на шляху до демократизації суспільства, проте для виконання суддями нових обов’язків необхідно забезпечити належне фінансування судів, створити належні умови для діяльності та ефективного функціонування судів у цілому.

 

Щоб нова система судів загальної юрисдикції працювала ефективно, повною мірою реалізовувала конституційні засади судочинства, потрібно невідкладно розробити нову Державну програму забезпечення діяльності судової системи з урахуванням результатів обговорення стану здійснення судово-правової реформи на парламентських слуханнях, намічених на березень 2005 р.

 

Своєчасний та якісний розгляд справ тісно поєднаний з дотриманням суддями і працівниками апаратів судів етичних норм поведінки. Нерідко громадяни справедливо скаржаться на зневажливе ставлення до них, грубість, неповагу та упередженість суддів, порушення ними присяги судді. Навмисне порушення закону, недбалість у роботі, упередженість, непрофесійні дії суддів, порушення ними етичних норм, особливо коли це призвело до порушення прав і законних інтересів громадянина, повинно розглядатися як неналежне виконання суддею професійних обов’язків. Однак законодавчого механізму, який би давав можливість Верховному Суду України перевірити нарікання громадян на таку поведінку і вжити відповідних заходів стосовно винних, немає. Тому за погодженням з Радою суддів України та згідно з рішенням Президії Верховного Суду України запроваджено комплексне ознайомлення представників цих органів зі станом організації роботи з розгляду справ у судах загальної юрисдикції. Зокрема, такі перевірки вже здійснені в судах Львівської, Луганської, Донецької, Рівненської, Черкаської, Сумської та інших областей, в судах м. Києва та Автономної Республіки Крим. Правовою підставою для проведення таких заходів є положення ст. 49 Закону «Про судоустрій України», згідно з яким судді Верховного Суду України мають право проводити аналіз стану організації здійснення судочинства в судах нижчого рівня.

 

Незалежність суддів передбачає також їхню відповідальність за свої дії. Тому назріло питання про створення в структурі Верховного Суду України або Державної судової адміністрації України окремого структурного підрозділу (управління, відділу чи групи) з питань оперативного реагування на звернення та скарги про порушення присяги судді та суддівської етики.

 

З метою забезпечення правильного та однакового застосування судами чинного законодавства Верховний Суд України вживає заходів до оперативного оприлюднення та інформування суддів про роз’яснення Пленуму Верховного Суду та практику розгляду судових справ через офіційні друковані видання: «Вісник Верховного Суду України» (періодичність — 12 разів на рік), «Рішення Верховного Суду України» (видається двічі на рік), а також через розміщення відповідних матеріалів на веб-сайті (електронне офіційне видання). З 2004 р. започатковані періодичні видання постанов Пленуму Верховного Суду України, щорічні збірники судової практики Верховного Суду України окремо у цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справах, видання кодексів України зі змінами і доповненнями тощо.


1 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 4. — С. 11.

2 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 6. — С. 15.

3 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 1. — С. 27.

 


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .