/ Головна Вівторок, 19 Квітня 2016  
розділи
швидкий перехід
сервіс

Оціночні поняття як джерело і форма права

Віталій Косович // ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія юридична. 2004. Вип. 40. 19.05.2005, 17:05

Право сучасної України переживає період оновлення. Інтеграція в європейські та загальносвітові структури, становлення ринкових відносин спонукають до наукового дослідження низки нових юридичних проблем. Серед них чільне місце посідає проблема зв’язку аксіологічних закономірностей суспільного буття і практики правового регулювання суспільних відносин. Розгляд зазначеної проблеми – це багато аспектне дослідження, що потребує лише монографічного вигляду. В межах статті ми зупинимось тільки на висвітленні деяких особливостей оціночних понять як таких, в основі яких лежать власне аксіологічні властивості регульованих правом суспільних явищ. Характеристику оціночних понять варто було б, видається, здійснити у світлі обговорюваної у наукових колах теми проспіввідношення джерел та форм права. Актуальність останньої визначається швидким розвитком законодавства України та існуючими проблемами правового регулювання.

 

 Проблеми використання оціночних понять у нормативно-правових акатх досліджувались як у вітчизняній, так і зарубіжній літературі. Заслуговують на увагу праці Т.В. Кашаніної, В.В. Пітецкого, М.І. Бару. Однак більшість фундаментальних досліджень стосувались оціночних понять, що використовувались у законодавстві колишніх СРСР та УРСР. Досліджень щодо оціночних понять у законодавстві сучасної України небагато і стосуються вони, здебільшого, характеристики оціночних понять в окремих галузях права (наприклад, праці А. Огородника) [1]. Відтак, постає потреба комплексного аналізу суспільних засад та витоків оціночних понять, способу їх об’єктивації у юридичних нормах, їх регулятивних можливостей, здатності виступати основою правозастосувального угляду тощо. Реалізація цього завдання, на нашу думку, можлива через з’ясування низки взаємопов’язаних положень, а саме:

 

* аксіологічна основа оціночних понять;

 

* оціночні норми права (тобто юридичні норми з оціночними поняттями) як особлива форма закріплення загальнообов’язкових правил поведінки;

 

* місце оціночних понять у структурі юридичних норм;

 

* оціночні поняття як юридична основа для широкого правозастосувального угляду;

 

* оціночне поняття як джерело суб’єктивного та об’єктивного юридичного права.

 

 Аксіологічна основа оціночних понять в юридичних нормах. Як відомо, юридичні норми залежно від рівня визначеності понять, що їх створюють, поділять на абсолютно і відносно визначені. Серед відносно визначених норм чи не найбільше уваги з боку науковців приділялось ситуативним, або, як їх ще називають через наявність оціночних понять, оціночним нормам [2]. Саме навколо використання оціночних понять, які (як зазначає проф. Рабінович П.М.) відображають саму по собі соціальну значущість дій, подій, явищ без вказівки на їх формально визначені ознаки і цим самим створюють передумови для індивідуального підходу до досліджуваних явищ, і розгорнулись наукові суперечки. До оціночних відносять, зокрема, такі поняття, як "значна шкода", "явна необхідність", "достовірні дані", "низькі спонукання" тощо. Застосовуючи їх, суб’єкт встановлює, які конкретні обставини мають узаконену соціальну значущість, яка відповідає вказаному у нормі оціночному поняттю і яка у сукупності з іншими чинниками та важливими ознаками, закріпленими нормою, породжує певні юридичні наслідки.

 

 Оціночні поняття мають низку специфічних властивостей, зокрема вони:

 

* фіксують лише найзагальніші ознаки відображених у них явищ [3, с.6];

 

* як правило, не конкретизуються і не роз’яснюються у правовій нормі законодавцем. (Така конкретизація у багатьох випадках може здійснюватися, зокрема, Пленумом Верховного Суду України в узагальненнях судової практики чи у постановах з конкретних справ);

 

* конкретизуються у процесі правозастосування у кожному конкретному випадку, створюють можливість індивідуального підходу до кожного суспільного відношення;

 

* дають можливість правозастосувальним органам "самостійно" оцінювати факти в межах, передбачених оціночною нормою, тобто створюють широкі можливості для власного угляду суб’єкта при реалізації та застосуванні їх на практиці; зумовлюють необхідність їх уяснення і конкретизації з боку суб’єктів правовідносин, що значно розширює можливості правозастосовувачів (аж до суб’єктивізму включно);

 

* зміст оціночних понять та їхній об’єм можуть змінюватись у часі та залежати як від контексту норми, так і від особливостей конкретного випадку [4, с.69].

 

 На нашу думку, оціночно-правове поняття – це виражена в юридичній нормі абстрактна характеристика соціальної (особистої, групової та іншої) значущості реальних або потенційних фактів, яка неодмінно має бути конкретизована при застосуванні до них чи реалізації відповідної норм, завдяки чому забезпечується юридичне реагування держави на всі індивідуалізовані факти, яким притаманна така значущість. Це визначення, як видається, можна конкретизувати залежно від специфіки галузі права, де використовується оціночне поняття. Так, кримінально-правове оціночне поняття – це поняття, що відображає кількісну або якісну кримінально-правову характеристику, яка конкретизується безпосередньо правозастосувальним суб’єктом у кожному окремому випадку, оскільки, будучи формально однаковою за формою зовнішнього прояву (наприклад, "істотна шкода"), може мати різну соціально-правову значущість (наприклад, бути істотною, менш істотною чи неістотною) у кожній конкретній ситуації.

 

 Оціночні норми права, як особлива форма закріплення загальнообов’язкових правил поведінки. Форма права, на думку більшості науковців, – це спосіб його зовнішнього виразу. Загальнообов’язкові правила поведінки закріплюються через систему юридичних понять, серед яких особливої уваги, як уже зазначалось, потребують оціночні поняття. Вони виступають специфічною формою юридичного відображення суспільних цінностей. У них фіксується загальна аксіологічна характеристика реальних чи можливих обставин та явищ, яка обов’язково конкретизується при застосуванні формально невизначених норм у конкретних правовідносинах. Натомість формально визначені поняття окреслюють правовідносини чіткими, однозначними юридичними приписами.

 

 Оціночні поняття не тільки виступають особливою формою матеріалізації аксіологічних та правових установок людської спільноти, але й надають особливого характеру та форми юридичним нормам до складу яких вони входять. Наявність у тексті юридичної норми оціночних понять призводить до формальної невизначеності самої правової норми. Конструюючи оціночну правову норму, законодавець нібито делегує частину своїх повноважень щодо правового регулювання суспільних відносин суб’єктам застосування права у частині індивідуального вирішення конкретної справи і найповнішого задоволення інтересів її учасників [5].

 

 Вагомість оціночних понять визначається їх здатністю відображати й регламентувати суспільні відносини, які мають багатогранну та здатну до еволюції значущість. Так, тільки оціночні поняття можуть регулювати:

 

* суспільні відносини, соціальна значущість яких швидко змінюється з плином часу. Для прикладу розглянемо оціночне поняття "великі розміри", яке застосовується в низці статей чинного КК України. У більшості випадків законодавець, вводячи це поняття, тут же його тлумачить: наприклад, ст.212 говорить про завдану державі шкоду у великих розмірах шляхом умисного ухилення від сплати податків. У статті вказується, що під великими розмірами слід розуміти суму, яка у три тисячі і більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто у даному випадку оціночне поняття трансформується у формально визначене. У той же час є статті, в яких це поняття не тлумачиться, зокрема, ст.194 ("умисне знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах"), і не тлумачиться, як видається, тому, що рівень суспільної негативної значущості протиправних дій, передбачуваних даними статтями, не є сталим у часі;

 

* факти, що можуть набути "заданого" у законі значення, зокрема, в разі набуття певними явищами "узаконеної" соціальної значущості лише у сукупності з індивідуальними особливостями кожного конкретного відношення. Так, пункт 3 ст.70 Сімейного кодексу України встановлює, що суд, визначаючи розмір часток майна дружини та чоловіка під час поділу майна, яке є об"єктом права спільної сумісною власності подружжя, може збільшувати частку майна дружини чи чоловіка, якщо з нею, (з ним) проживають діти, а розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку. Складне оціночне поняття "недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку дитини" може мати різне значення і по-різному впливати на вирішення справи у кожному конкретному випадку. Наприклад, у разі поділу житлового приміщення більша його частина може бути надана тому з подружжя, з яким залишаються діти. Однак, якщо діти залишаються з одним із батьків, а інший оскаржує таке рішення, бажаючи самостійно виховувати їх і висловлює сумніви щодо можливості виховання дітей першим, і такі сумніви частково підтверджуються матеріалами справи, сплачує аліменти та надає матеріальну допомогу на утримання дітей – поділ спільного майна має проводитися порівну. Спір повинен вирішуватися судом у такий спосіб, щоб найповніше забезпечити інтереси неповнолітніх дітей, зокрема наділити більшою частиною майна того із батьків з яким залишається діти і який використає це майно на їхнє благо. Таке рішення може бути виконано тільки судом з урахуванням особливостей кожної конкретної справи, (що є можливим при використанні у правовій нормі оціночного поняття);

 

* відносини та факти, які мають ідентичну соціальну значущість, проте формальні ознаки яких є різними у кожній конкретній ситуації. Зокрема, ч.2 ст.305 чинного КК України передбачає відповідальність за контрабанду наркотичних засобів у "великих розмірах", а ч.2 ст.308 – за викрадення наркотичних речовин у "великих розмірах". Як відомо, існують наркотичні речовини різних видів і, відповідно, різної одурманювальної сили. Тому в разі застосування вказаних статей треба враховувати, який саме вид наркотичних речовин є предметом злочину, його обсяг і можливий вплив на психіку людини. Відтак тільки правозастосувальні суб’єкти мають визначати суспільну шкідливість протиправних дій з наркотичними речовинами й визнавати їх як такі, що здійснені у великому розмірі, індивідуалізовано;

 

* відносин з яскраво вираженим морально-етичним змістом, що можуть мати різноманітні варіанти, "відтінки" соціальної значущості і які неможливо обмежити наперед встановленими формальними рамками, показниками. Так, ч.2 ст.296 чинного КК України передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку…, що супроводжується винятковим цинізмом. Оціночне поняття "винятковий цинізм" охоплює дії, що суперечать принципам та основним засадам життя суспільства, загальноприйнятим нормам моралі, наприклад, прояв безсоромності, знущання над хворими, літніми, особами, які перебувають у безпорадному стані. Використане тут оціночне поняття дає можливість боротися з численними різноманітними діяннями, спрямованими проти громадського порядку, честі й гідності особи.

 

 Означені властивості оціночних понять, як видається, є причиною того, що їхня найбільша питома вага в актах міжнародного права [6] та в актах загально правового у межах держави характеру [7].

 

 Місце оціночних понять у структурі правових норм. Особливість оціночних понять, виявляється, поряд з іншим, і у їхньому "місці розташуванні" у структурі юридичної норми, тобто йдеться про те, в якому з елементів юридичної норми правотворчий суб’єкт через формально не визначені поняття фіксує загальну соціальну значущість регламентованих нормою явищ.

 

 Як показує аналіз текстів нормативно-правових актів, оціночні поняття використовуються найчастіше у гіпотезах юридичних норм, менше – у диспозиціях і ще менше у санкціях. Зокрема, якщо розглянемо новий Сімейний кодекс України, то у його тексті відшукаємо 125 оціночних понять, при цьому 96 з них перебувають у гіпотезах, 29 у диспозиціях юридичних норм. У читача виникає думка, що у Сімейному кодексі України мало норм, що містять санкцію. Однак, щодо Кримінального кодексу України, то у санкціях юридичних норм оціночних понять практично не бачимо.

 

 Така ситуація, на нашу думку, зумовлюється такими причинами:

 

* закріплена в оціночних поняттях загальна характеристика значущості фактів найближча за змістом до такого елемента правової норми, як гіпотеза, оскільки саме у гіпотезі окреслюються умови виникнення прав та обов’язків, передбачених диспозицією. Відповідно суб’єкт застосування норм права визначає наявність чи відсутність визначеної оціночним поняттям соціальної значущості розглядуваних явищ стосовно кожного конкретного випадку, наприклад наявність істотної шкоди як підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності, або ж необхідності забезпечення інтересів національної безпеки як обставини, що дає підставу обмежити певні права людини;

 

* наявність оціночних понять у диспозиції юридичної норми зумовлюється, як видається, необхідністю надання суб’єктам права можливості реалізації їхніх прав з урахуванням їх потреб та інтересів. Наприклад, диспозиція статті 11-1 "Конвенції про захист прав людини та основних свобод" встановлює, що кожен має право на свободу мирних зібрань.;

 

* незначна кількість оціночних понять у санкціях юридичних норм – результат зусиль законодавця, спрямованих на забезпечення максимальної об’єктивності, однозначності, "рівнообов"язковості" у разі притягнення особи до юридичної відповідальності.

 

 Поряд з іншим, на "місце розташування" оціночних понять у структурі юридичної норми, на нашу думку, впливають і такі обставини як:

 

* належність норм із оціночними поняттями до приватного чи публічного права. У приватному праві оціночні поняття використовуються частіше у диспозиціях юридичних норм, а у публічному праві – гіпотезах;

 

* належність норм з оціночними поняттями до певних галузей права, наприклад у цивільному праві оціночні поняття частіше містяться у гіпотезах та диспозиціях юридичних норм, а у кримінальному праві – гіпотезах.

 

 Оціночні поняття як основа для широкого правозастосувального оцінювання. Властивості оціночних понять створюють умови для індивідуального підходу суб’єкта застосування права до кожного випадку. Право конкретизувати закріплену у оціночній нормі соціальну значущість, що може мати різне вираження у конкретних правовідносинах, прерогатива правозастосувальних суб’єктів. Визначення соціальної значущості обставин справи та їх зіставлення із значущістю, визначеною правовою нормою, – не що інше як процес оцінювання. Оціночна діяльність на зазначеній стадії правового регулювання найповніше виявляється та має всеосяжний характер у разі застосування саме норм з оціночними поняттями. Для підтвердження цієї тези розглянемо приклад застосування оціночної норми кримінального закону.

 

 Частина 2 ст.307 чинного КК України передбачає відповідальність за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, якщо предметом цих дій були наркотичні речовини у великих розмірах. Проаналізуємо основні стадії оцінювання при застосуванні цього припису:

 

 1) при виявленні правоохоронними органами фактів проведення протиправних дій з наркотичними речовинами (виготовлення, придбання, збут тощо) виникає правозастосувальне оцінювання. Його основою виступає всебічне пізнання, зокрема встановлюються особа, що вчинила такі дії, зміст самих дій, наркотичні засоби, які є їх предметом. Після цього визначається суспільна небезпечність і протиправність досліджуваних фактів;

 

 2) визначивши, що вчинені з наркотичними засобами (тобто речовинами, рідинами тощо, які спроможні викликати наркотичне сп’яніння) [8] дії є протиправними, правозастосовальні суб’єкти вибирають правову норму, зокрема ст.307 чинного КК України, під зміст якої підпадають такі діяння (при цьому оцінка діяння, зафіксована у правовій нормі, повинна відповідати первинній оцінці встановленого протиправного діяння);

 

 3) вибрана норма вимагає від правозастосувавача всебічного пізнання її змісту, юридичної сили, конкретизації (вичленування з норми ознак, які утворюють злочин, передбачений ст.307 чинного КК України);

 

 4) встановлення фактів, що можуть виступати доказами у справі (наприклад, наркотичні засоби як речові докази, показання свідків, обвинуваченого, висновки експертизи про якість наркотичних речовин) шляхом виявлення юридичної значущості досліджуваних обставин (наприклад, вага, вид, стан наркотичних речовин);

 

 5) з’ясування соціальної значущості дослідженого діяння, зокрема обставини справи, що його створюють, зіставляються із закріпленими у ч.2 ст.307 чинного КК України ознаками злочину і, зокрема, з такою ознакою, як "великі розміри" наркотичних речовин. При цьому суб’єкт оцінювання вирішує, чи відповідає негативна суспільна значущість встановленого предмета злочину соціальній значущості, закріпленій законодавцем в оціночному понятті "великі розміри" (конкретизує поняття великі розміри).

 

 6) набуті знання про соціально-правову значущість протиправних дій з наркотичними засобами формують у правозастосовуючого суб’єкта певне ставлення до цих дій, яке лягає в основу індивідуально-правових оцінок (наприклад, обвинувальний висновок чи вирок суду).

 

 На кожній із стадій оцінювання конкретизується і тлумачиться зміст оціночного поняття, що застосовується. Можливість інтерпретації оціночних понять при їх застосуванні визначає одну з їхніх найважливіших властивостей – виступати джерелом права.

 

 Оціночні поняття як джерело права. Здатність оціночних понять виступати джерелом права розкривається, як видається, передусім, через здатність виступати ідейною основою як суб’єктивного так і об’єктивного юридичного права. Про можливість оціночних понять слугувати джерелом суб’єктивного юридичного права йшлось вище. Тож зробимо основний акцент на їхній властивості бути джерелом об’єктивного юридичного права.

 

 Під джерелом права у науці найчастіше розуміють його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні та правові установки людини, соціальної групи, суспільства тощо. Оціночні поняття виступають джерелом права, оскільки вони відображають загальну соціальну значущість, що конкретизується не тільки у правозастосувальній діяльності, але й у "похідних" нормативно-правових актах. Зокрема, оціночні поняття, які містяться в нормах міжнародного права, виступають основою для національного права; оціночні норми основного закону стають базою для поточного законодавства; оціночні поняття в законах містять вихідні засади для підзаконних нормативно-правових актів.

 

 Спробуємо підтвердити наведені положення за допомогою прикладів. Пункт 2 статті 9-1 "Конвенції про захист прав людини та основних свобод" передбачає, що свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров"я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Закріплені в цій нормі оціночні поняття знаходять відображення у ст.35 Конституції Україні, конкретизуються у ст.16 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації" у такому положенні: "У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках: поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганням на життя, здоров"я, свободу і гідність особи; систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів; спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубим порушенням громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних організацій".

 

 Стаття 36 Конституції України, в якій йдеться про право громадян України на свободу об"єднання у політичні партії та громадські організації, містить аналогічні оціночні поняття інтереси національної безпеки та громадського порядку. Ця норма стала основою для ст.5 Закону України "Про політичні партії в Україні", в якій встановлюється, що утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на: 1) ліквідацію незалежності України; 2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; 3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; 4) підрив безпеки держави; 5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; 7) посягання на права і свободи людини; 8) посягання на здоров’я населення.

 

 Нарешті, оціночні поняття " шкідливі і важкі умови праці", використане у ст.76 Кодексу законів України про працю (у якій йдеться про підстави надання працівникам щорічних додаткових відпусток) знаходить своє юридичне продовження у постанові Кабінету міністрів України від 17.11.97 р. "Про затвердження Списків виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість працівників в яких дає право на додаткові щорічні відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та за особливий характер праці".

 

 Висновки і перспективи. Проведене нами дослідження дає змогу виділити дві найважливіші властивості оціночних понять: перша – виступати формою юридичного права, друга – виступати джерелом суб"єктивного та об"єктивного юридичного права.

 

 Подальший розгляд зазначеної проблеми, на нашу думку, сприятиме науковому дослідженню основних напрямів удосконалення правового регулювання суспільних відносин.

––––––––––––––––––––

1. Огородник А. Оціночні поняття в структурі норм кримінального права // Право України. – 2000. – №1.

2. Слід, однак, зазначити, що в більшості найновіших праць з загальної теорії права і держави такий вид стосовно визначених норм, як оціночні, практично не згадується (див: н-д., А.Ф. Черданцев, М.Г. Стоякин. Теория государства и права: Учебное пособие. – Екатеринбург, 1995; Общая теория права. Курс лекций / Под ред. В.К. Бабаева. – Нижний Новгород, 1993 та ін). Про юридичні норми з оціночними поняттями йдеться мова в таких працях: С.С. Алексеев. Теория права. – М., 1994; Общая теория права и государства: Учебник /Под ред. В.В. Лазарева. – М., 1994; Теория государства и права: Курс лекций /Под ред. М.Н. Марченко. – М. 1995 – Т.2; П.М. Рабінович. Основи загальної теорії права і держави. – К. 1994.

3. Кашанина Т.В. Оценочные понятия в советском праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск. 1974. – С.6.

4. Соловьева Т.А. Оценочные понятия и суждения в уголовно-процессуальном праве // Правоведение. – 1986. – №3. С.69.

5. Оціночні норми певним чином зближують основні принципи правового регулювання, що використовуються у різних правових системах, наприклад у континентальному та загальному праві. Використання у нормативно-правових актах оціночних понять надає останнім універсальності, гнучкості, а деякою мірою і казуїстичності.

6. У тексті "Загальної декларації прав людини", яка містить 30 статей, використано 28 оціночних понять, тобто у середньому майже на кожну статтю припадає одне оціночне поняття.

7. У законодавстві України особливе місце посідають Цивільний та Кримінальний кодекси України. У них не тільки багато оціночних понять, але й простежуються випадки, коли правова норма містить декілька оціночних понять, наприклад у п.6 ст.3 ЦК України знаходимо такі оціночні поняття, як справедливість, добросовісність, розумність; у частині першій ст.296 КК України є такі оціночні поняття, як грубе порушення, особлива зухвалість, явна неповага, винятковий цинізм.

8. КК України. Науково-практичний коментар. – К., 1994. С.722.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .