nashe pravo
/ ГоловнаІнформаційне правоПонеділок, 20 Листопада 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Право на таємницю приватного життя людини в умовах становлення в Україні інформаційного суспільства

О.І.Яременко 19.07.2004, 19:07

На сучасному етапі суспільного розвитку відбувається глобальна трансформація соціальних відносин, викликана значним розвитком інформаційних технологій, які суттєво впливають на економіку, політику та соціальну сферу. Це свідчить про здійснення футурологічних прогнозів багатьох вчених щодо настання принципово нового, наступного за індустріальним, цивілізаційного етапу розвитку людства – інформаційного суспільства. В основі концепції інформаційного суспільства лежить теза про те, що революційні зміни в нагромадженні, обробці та використанні інформації і знань будуть глобальним чином впливати на всі аспекти соціального життя і стануть основним чинником суспільного розвитку. В той же час інформаційне суспільство, крім позитивних моментів, несе нові соціальні загрози, особливо якщо інформаційні відносини розвиваються поза цілеспрямованим впливом держави. Так, високорозвинуті технології обробки даних в автоматизованих системах дають можливість швидко накопичувати, обробляти, зберігати та поширювати значні обсяги різноманітних відомостей. У зв’язку з цим є реальна загроза контролю за всіма аспектами суспільного та особистого життя, для несанкційованого доступу до відомостей, які за своїм характером призначаються для обмеженого кола осіб і можуть завдати шкоди особі, суспільству чи державі. Наявність інформаційних технологій створює реальні можливості порушення права людини на таємницю приватного життя людини, яке закріплене в основних міжнародних документах з прав людини – Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. І хоча це право не належить до категорії так званих природних прав людини, які набули офіційного визнання ще в XVIIIXIX ст. у європейських країнах та США, в умовах становлення інформаційного суспільства воно набуває в житті людини особливого значення.

У переважній більшості країн Заходу становлення права на недоторканість приватного життя особи пройшло два етапи. Як юридична категорія це право виникло в США в 1928 р., коли суддя Верховного суду Л. Брандейс офіційно заявив про наявність в Конституції “права бути залишеним в спокої”. Надалі недоторканість особистого життя людини як правовий інститут розвивалось у контексті юридичних можливостей особи бути у відносній незалежності від держави та суспільства. Недоторканість особистого та сімейного життя людини розглядалась у політичних системах країн Заходу як обов’язковий елемент демократії та правової держави і була закріплена міжнародними угодами з прав людини. При цьому, у зв'язку з деякими труднощами при визначенні юридичного змісту цього права відсутні чіткі міжнародно-правові його дефініції. Так, статтею 12 Загальної декларації прав людини передбачено, що ніхто не може піддаватися свавільному втручанню в його особисте і сімейне життя. Стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права забороняє не тільки свавільне, а й незаконне втручання в особисте і сімейне життя людини, а Європейська конвенції про захист прав і основних свобод людини визнає право кожної людини на повагу до її особистого і сімейного життя. Таким чином, міжнародні документи закріплюють тільки основні принципи таємниці особистого життя людини, залишаючи можливість законодавчим органам держав самостійно формувати національне законодавство у цій галузі і визначати сферу його дії.

Актуальність цього права значно зросла у 70-х рр. XX ст., коли почали активно розвиватися інформаційні технології і комп'ютеризація всіх сфер суспільного життя набула глобального характеру. Саме виникнення технічних можливостей створення баз даних, які акумулюють інформацію про фізичних осіб, привело до виникнення нового етапу у розвитку права на недоторканість приватного життя людини. На цей час припадає початок законотворчої діяльності парламентів багатьох країн світу щодо захисту персональних даних. Активну участь у процесі уніфікації національного законодавства різних країн та вироблення спільних стандартів у цій галузі беруть європейські міжнародні організації – Рада Європи, Європейський Союз та Організація Економічного Співробітництва та Розвитку. У 1973 та 1974 рр. Комітет Міністрів Ради Європи прийняв дві резолюції про захист недоторканості особистого життя у зв'язку з створенням електронних баз даних – одну для приватного, іншу для державного сектора. Організацією Економічного Співробітництва та Розвитку були розроблені “Основні положення про захист недоторканості особистого життя і міжнародних обмінів персональними даними”. На сьогодні основними європейськими документами в цій галузі є Конвенція Ради Європи “Про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру" від 28 січня 1981 р. та директива Європейського парламенту “Про захист фізичних осіб стосовно обробки персональних даних та про вільний рух цих даних”, прийнята 24 жовтня 2001 р.

Україна, яка проголосила себе правовою демократичною державою і взяла курс на європейську інтеграцію, повинна встановити правовий режим інформації про особу, який би гарантував таємницю персональних даних і відповідав би сучасним стандартам. Початковим етапом становлення в Україні інституту недоторканості приватного життя людини є його конституційне закріплення. Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Варто звернути увагу на три особливості конституційного формулювання цього права. По-перше, під терміном “втручання” розуміється чотири аспекти інформаційної діяльності, а саме: збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу. По-друге, мова йде виключно про конфіденційну інформацію про особу. По-третє, винятки з цього правила може закріплювати тільки Конституція, а не якісь інші нормативні акти.

Подальший аналіз нормативно-правових актів в інформаційній сфері свідчить про те, що правовий режим інформації про особу в законодавстві України чітко не визначений. Більш того, є підстави стверджувати, що на сьогодні інформаційна безпека особи в Україні не є першочерговим завданням держави. Так, у підсумкових документах парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" (1997 р.) та "Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України" (2001 р). вказується на незадовільний стан справ у сфері забезпечення діяльності засобів масової інформації, свободи слова і додержання прав громадян на вільний доступ до інформації. Тут же перераховуються основні загрози безпеки України в інформаційній сфері: втрата контролю за використанням радіочастотного ресурсу України, уповільнення розвитку новітніх інформаційних технологій, протекціонізм зарубіжним суб'єктам інформаційних відносин на національному ринку інформаційних послуг, ігнорування посадовими особами органів державної влади, керівниками засобів масової інформації норм законодавства України в інформаційній сфері. При цьому поза увагою учасників слухань залишилася така проблема, як захист інформації про особу. Не приділяється належна увага захисту персональних даних і в Концепції національної безпеки України, третій розділ якої “Загрози національній безпеці України” вказує, що основними можливими загрозами національній безпеці України в інформаційній сфері є невиваженість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері; повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну; інформаційна експансія інших держав; витік інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави; запровадження цензури. Як видно з цих документів, на перше місце в Україні поставлено інформаційну безпеку держави. Така інформаційна політика суперечить статті 3 Конституції України, яка проголошує, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а також Концепції національної безпеки України, яка передбачає одним із головних об'єктів національної безпеки громадянина та його права і свободи, а основним принципом забезпечення національної безпеки є пріоритет прав людини. Як наслідок – інформаційна безпека особи поки що не знайшла в Україні надійного правового закріплення і законодавстві існує ряд проблем, пов’язаних із правовим режимом інформації про особу.

В першу чергу привертає увагу відсутність у системі національного права України єдиної правової термінології та понятійного апарату в цій галузі суспільних відносин. Так, норма-дефініція закону України “Про інформацію” визначає під інформацією про особу сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Водночас закон окремо виділяє основні (персональні) дані про особу – національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адресу, дату і місце народження. Більш широке тлумачення персональних даних міститься у Законі України "Про Всеукраїнський перепис населення", який відносить до них склад та родинні стосунки членів домогосподарства; стать; вік; дата і місце народження; сімейний стан; етнічне походження; мовні ознаки; громадянство; освіта; джерела засобів існування; зайнятість; міграційна активність; житлові умови. Немає в законодавстві й узгодженості щодо режиму доступу до інформації про особу. Як уже зазначалось, у статті 32 Конституції України говориться про заборону збирання, зберігання, використання та поширення тільки конфіденційної інформації про особу, а Закон “Про інформацію” забороняє доступ сторонніх осіб до будь-яких відомостей про особу, що виглядає більш доцільним, оскільки у різних конкретних ситуаціях будь-яка інформація про особу може мати конфіденційний характер. Такий стан речей деякою мірою виправдовується тим, що інформація як предмет правового регулювання не належить до традиційних правових категорій і законодавцям необхідно розробляти базові поняття в цій сфері. У зв'язку з цим існує нагальна потреба усунути вказані неузгодженості в законодавстві та юридично закріпити в одному законі правовий режим інформації про особу. При цьому виглядає доцільним взяти за основу стандарти Ради Європи, згідно з якими інформація про особу за своїм характером належить до відомостей з обмеженим доступом, під якими розуміють будь-яку інформацію, яка стосується конкретно визначеної особи або особи, що може бути конкретно визначеною. Одночасно виокремлюються особливі категорії даних, які мають підвищений рівень конфіденційності: расову приналежність, політичні або релігійні чи інші переконання, стан здоров'я, відомості про статеве життя тощо.

Потребує також правового впорядкування питання інформаційної діяльності з одержання персональних даних. Згідно із законодавством України одержання інформації – це набуття, придбання, накопичення інформації громадянами, юридичними особами або державою. На сьогодні в України діє норма, згідно з якою забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Виходячи з цього, існуючі в державі бази даних про фізичних осіб можна поділити на дві групи: створені за згодою осіб і створені поза її волею. До перших можна віднести реєстри та бази даних державних органів, установ, організацій, які необхідні для виконання їхніх функцій (податкові органи, органи соціального забезпечення тощо). При цьому законодавство, як правило, дає вичерпний перелік відомостей про особу, які підлягають накопиченню в тій чи іншій ситуації. Так, Державна податкова адміністрація України згідно із Законом України "Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів" під час реєстрації має право вносити до облікової картки фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів такі дані: прізвище, ім'я та по батькові; дата народження; місце народження; місце проживання; місце основної роботи; види сплачуваних податків та інших обов'язкових платежів. Крім цього, бази даних про фізичних осіб виникають у процесі реалізації громадянами своїх прав та свобод, при набутті певного соціального статусу тощо.

Водночас законодавство дозволяє збирати інформацію про особу поза її волею в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. При цьому в законодавчих актах зафіксовано повний перелік суб’єктів, які мають право збирати інформацію про особу. До них належать Служба безпеки України, міліція, а також підрозділи державних органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а саме: Міністерства внутрішніх справ України – кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами із боротьби з організованою злочинністю, забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів і учасників кримінального судочинства; Служби безпеки України – розвідкою, контррозвідкою, військовою контррозвідкою, спеціальними підрозділами з боротьби з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; прикордонних військ – підрозділами з оперативно-розшукової роботи; управління державної охорони – підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона; органів державної податкової служби – оперативними підрозділами податкової міліції; органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань – оперативними підрозділами. Перераховані вище органи збирають персональні дані у межах своєї компетенції і в обсягах, передбачених нормативними актами. Наприклад, при перевірці громадян у зв'язку з допуском їх до державної таємниці Служба безпеки України перевіряє наявність фактів сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України, або участі громадянина в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена у порядку, встановленому законом; наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку, тощо.

Законодавство України встановлює певні гарантії щодо безпеки використання, поширення та зберігання одержаних відомостей про особу. Статтею 33 Закону України “Про інформацію” забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами, а зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети. В місцях зберігання такої інформації повинна бути гарантована її достовірність та надійність охорони.

Одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені. Не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.

Таким чином, в Україні відбуваються процеси становлення правового режиму інформації про особу, що дає можливість певною мірою забезпечувати конституційне право людини на таємницю особистого та сімейного життя. У той же час у системі законодавства України існує комплекс неврегульованих відносин у сфері охорони приватного життя громадян. У зв'язку з цим необхідно прийняти ряд нормативних актів – закон України “Про захист персональних даних” , Інформаційний кодекс України та інші, а також постійно вдосконалювати системи технічного захисту інформації в автоматизованих базах даних.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Інформаційне право /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .