nashe pravo
/ ГоловнаІнформаційне правоПонеділок, 20 Листопада 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Право на висловлення оціночних суджень крізь призму захисту репутації

Полудьонний Микола // Юридичний журнал. – 2003. – №10 03.01.2005, 14:02

3 квітня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”.

 

Цей нормативний акт доповнив Закон України „Про інформацію” статтею 47-1 „Звільнення від відповідальності”, згідно з якою ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень, і передбачив можливість звільнення від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом за умови визнання судом такої інформації суспільно значущою.

 

Безперечно, названа вище норма прислужуватиметься добрій справі, оскільки дає підстави сподіватися, що за кимось із дійсно незалежних журналістів суд також визнає право на висловлення оціночних суджень, як це він регулярно робить щодо представників „кланових” ЗМІ.

 

Тому наразі, коли радість від законодавчої новації дещо вляглася, можна на тверезу від емоцій голову її оцінити. А то й покритикувати, бо підстави для цього є.

 

Судіть самі. Загальновідомим є факт, що Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція), відповідно до ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства нашої держави. Таким чином, з моменту її ратифікації (17 липня 1997 р.) національне українське законодавство поповнилося нормою, яка регламентувала (й гарантувала) право на свободу вираження поглядів.

 

Водночас у Законі про ратифікацію Конвенції від 17 липня 1997 р. зазначено, що „Україна повністю визнає на своїй території дію (...) ст. 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції”.

 

Не слід, мабуть, пояснювати, що офіційний україномовний переклад назви Конвенції не зовсім узгоджується з оригінальним, зокрема, англомовним текстом. Правильною вважається назва „Конвенція про захист прав людини та основних свобод”.

 

Європейський суд ще в 1986 р. ухвалив хрестоматійне на сьогодні рішення у справі Петера Міхаеля Лінгенса проти Австрії, зазначивши, що „на думку Суду, слід уважно розрізняти факти й оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (...)”.

 

Отже, на перший погляд, самого факту ратифікації Конвенції та визнання Україною юрисдикції Європейського суду було б досить для того, щоб наша практика почала більш жваво розвиватися шляхом визнання непідсудності оціночних суджень нарівні з інформацією (твердженнями).

 

Але, як показала практика, цього зовсім не було досить. Тому юридична громадськість так радісно відреагувала, коли в квітні цього року Верховна Рада України підтвердила, що Європейський суд, виявляється, таки мав рацію, визнаючи відсутність потреби доводити правдивість оціночних суджень. Погодьтеся, що для країни, яка визнала юрисдикцію цього самого Суду, законодавчо закріплене визнання його практики – неабиякий крок уперед.

 

ОЦІНОЧНІ СУДЖЕННЯ

 

Стаття 47-1 Закону України „Про інформацію”, як уже зазначалося, називається „Звільнення від відповідальності”. Такою була воля законодавця, а з ним, як відомо, не посперечаєшся.

 

Очевидно, приблизно так розмірковували й деякі юристи-практики, які в своїх прилюдних виступах поспішили назвати неможливість притягнення до відповідальності за висловлення оціночних суджень саме звільненням від відповідальності, поряд з випадками, передбаченими профільним інформаційним законодавством (законами України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, „Про телебачення і радіомовлення” тощо).

 

Але ж із теорії права відомо, що звільнення від відповідальності застосовується в разі, коли поведінка суб’єкта відповідальності не тільки є неправомірною, а й у його діях присутній склад правопорушення. За таких умов у разі наявності підстав для звільнення особа звільняється від юридичної відповідальності, передбаченої законом за вчинення саме такого діяння.

 

Прикладом звільнення від відповідальності є ч. 3 ст. 47-1 Закону України „Про інформацію” – у випадку, якщо суд визнає, що розголошена інформація з обмеженим доступом є суспільно значущою. Названа норма навіть побудована таким чином, що прямо говорить саме про звільнення від відповідальності.

 

Частина 1 вказаної статті сформульована інакше: „Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень”. Цю норму можна тлумачити лише шляхом повторення за Європейським судом тези про непідсудність оціночних суджень нарівні з твердженнями, та про відсутність необхідності доведення правдивості оціночних суджень. І в цьому випадку, вочевидь, особа не звільнятиметься від відповідальності за висловлення оціночних суджень – вона просто не притягатиметься до відповідальності, оскільки висловлення оціночних суджень не є проявом неправомірної поведінки.

 

Юристи з боку ЗМІ скажуть, що це справедливо. Ми теж до них приєднаємось, але з певними застереженнями. Наприклад, загальновідомо, що якщо фраза починається словами „на мою думку...” або „як випливає з наведеного...”, то йдеться про оціночне судження, автор якого на підставі ст. 47-1 Закону України „Про інформацію” не може бути притягнутий до відповідальності (навіть якщо робить висновки, які жодним чином не узгоджуються з викладеними фактами – так він вважає, що вже тут вдієш...).

 

Наведемо конкретний приклад: певна особа вважає, що дружина відомого політика, м’яко кажучи, працює не на користь своєї історичної батьківщини, і висловлює свою думку на весь... російський загал. У свою чергу українські ЗМІ транслюють висловлення цієї думки на загал український, а одна газета ще й друкує текст, бо, мовляв, коментар журналіста названо „наклепницьким”, а обов’язок преси саме в тому й полягає, щоб читач був знайомий з тим “наклепницьким матеріалом”, бо інакше він може чогось не зрозуміти.

 

Чим не свято свободи слова, адже людина просто таки впевнена в неблагонадійності злостивої дружини політика? А раз упевнена, значить висловлює оціночні судження. А вони, як відомо, не доводяться і за їх висловлення відповідальність не настає. І нехай стережуться інші дружини (діти, тещі, свекрухи), аби й про них нічого поганого не подумали в період передвиборчої кампанії...

 

Ця справа давня й довга. І, очевидно, не поодинока, бо у застосуванні брудних політичних технологій мало хто замислюється, наскільки етично воювати з жінками, тримаючи на прицілі їхніх чоловіків.

 

Але повернемось до оціночних суджень. На основі викладеного вище може скластися враження, що із введенням нової норми до Закону України “Про інформацію” свято демократії може перетворитися на вакханалію, де брудні потоки “оціночних суджень” абсолютно безкарно заплямують не одну репутацію. А ображеній особі нічого не залишиться, як залучатися до публічної дискусії, малоефективної у випадку замовлення на інформаційне знищення, оскільки іншого виходу в ситуації, де право на висловлення оціночних суджень визнається абсолютним і стовідсотково захищеним (як сьогодні дехто це намагається представити), у такої особи не залишатиметься.

 

На щастя, це не так. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конвенції, “кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів”. Однак ч. 2 ст. 10 встановлює певні обмеження щодо реалізації названого в частині першій права: “здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду”.

 

Таким чином, право на поширення ідей та інформації не є абсолютним і стовідсотково захищеним, як, скажімо, право на життя або незастосування щодо особи тортур. Тому, говорячи про свободу слова (в широкому розумінні), ми маємо на увазі, що в кожному конкретному випадку стикаються два рівно захищені права: право на свободу слова (інформаційне право) та право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на захист репутації тощо.

 

Рекомендаційний характер норми ч. 2 ст. 10 Конвенції більш детально регламентовано в українському законодавстві. Так, частини 1 і 2 ст. 34 Конституції України визнають за кожною особою і гарантують їй здійснення інформаційного права, тоді як ч. 3 ст. 10 визнає можливість його обмеження, в тому числі для захисту репутації або прав інших людей.

 

Частини 1 і 4 ст. 32 Конституції України визнають право кожної особи на невтручання в її особисте і сімейне життя (крім передбачених самою Конституцією випадків) та гарантують судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, а також вимагати вилучення будь-якої інформації та вимагати відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

 

Говорячи про перелік інформаційних імунітетів, не слід забувати про правило ч. 1 ст. 22 Конституції України, відповідно до якого права і свободи людини й громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. А це означає, що будь-яке інше, не передбачене Конституцією право особи, захищене інформаційним імунітетом, охоронятиметься нарівні з іншими (так, як це визначено частинами 1 і 4 ст. 32 Конституції України, ст. 7 ЦК УРСР, ст. 47 Закону України „Про інформацію” тощо).

 

Неважко передбачити заперечення, що в переважній більшості названих вище статей йдеться про інформацію – твердження, а вони, як відомо, мають іншу правову природу, ніж оціночні судження. З цим важко не погодитись, але існують і контраргументи.

 

ЗАХИСТ РЕПУТАЦІЇ

 

Конституція визнає, що кожна особа має право на повагу до своєї репутації, і гарантує судовий захист цього права. Нормативна дефініція терміна „репутація” (як, до речі, термінів „честь” і „гідність”) відсутня. Користуючись загальним визначенням, можна сказати, що репутація – це набута будь-ким суспільна оцінка, думка, що склалася, про якості, переваги й недоліки будь-кого.

 

Рейтинг такої оцінки в кожної особи різний. Багатьом політикам, наприклад, чиста й незаплямована репутація може тільки наснитися в різдвяну ніч. Але така суспільна оцінка їх особи і вчинків – це результат їхньої власної діяльності, а також штату іміджмейкерів і промоутерів. І зовсім інша річ, коли за певних ситуацій такі політики стають об’єктом прискіпливої уваги з боку опонентів.

 

З одного боку це добре, оскільки публічний статус політичного діяча та його відкритість є запорукою прозорості влади і хоча б видимості громадського контролю над нею. Але між розумним контролем і єзуїтським ковпаком, погодьтесь, є різниця.

 

Проілюструємо це прикладом. Журналісти звинуватили N. у фальсифікації. Не погодимось з тими, хто наполягатиме, що таке журналістське обвинувачення слід розглядати як інформацію. По-перше, саме слово “фальсифікація”, як і будь-яке інше багатозначне й не протлумачене в нормативно-правовому акті, не може вказувати на конкретний факт (адже ніхто не знає, яке із значень слова журналіст мав на увазі), отже, відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України “Про інформацію”, воно не може розглядатись як твердження. По-друге, розумні журналісти не забули таким чином вибудувати фрази, щоб вони прямо пояснювали читачеві: перед вами – оціночне судження.

 

Разом з тим, відсутність уніфікованого погляду юристів на слово “фальсифікація” не означає його несприйняття або сприйняття відмінно від слова “підробка” потенційними реципієнтами інформації.

 

Пізніше з’ясувалося, що журналіст перекрутив факти (порушивши, між іншим, принципи інформаційних відносин, визначені ст. 5 Закону України “Про інформацію”), отже, його висновок про наявність “фальсифікації” був безпідставним.

 

І що робити в цій ситуації, якщо визнавати абсолютну непідсудність оціночних суджень? Висловимо з цього приводу декілька раціональних ідей:

 

інформаційний блок статті містив інформацію, що не відповідала дійсності, та ще й була викладена неправдиво. Таку інформацію можна спростувати, але це матиме незначний результат і висловлення про “фальсифікацію” не нейтралізує;

 

як відомо, оцінка може бути некоректною (більше того, – образливою) як з точки зору форми (вживання образливих слів або ненормативної лексики), так і з точки зору змісту (образа саме для конкретної людини, наприклад, через її певні вади, особливості тощо). Тому можна замовити мовну експертизу, аби дослідити негативне значення певного слова. Але що це дасть, якщо стати на бік захисників повної непідсудності оціночних суджень? На жаль, нічого.

 

Це зовсім не означає, що ми надто сумуємо за ст. 126 старого Кримінального кодексу – добре, що скасували. Але це також не означає, що зі скасуванням відповідальності за образу й визнанням на законодавчому рівні самого факту існування оціночних суджень зіпсована висловленими в образливій формі оціночними судженнями репутація не підлягає захисту.

 

НЕВТРУЧАННЯ В ОСОБИСТЕ І СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ

 

Ще в 1893 р. відомий російський адвокат Петро Алєксандров у своїй захисній промові у справі Нотовича зазначав: “Приватне життя переважно не має жодного суспільного інтересу; висвітлення його може слугувати тільки задоволенню буденної цікавості”.

Вважаємо, більшість людей із цим погодиться. Таємниця особистого життя, якщо тільки вона не пов’язана з неправовими вчинками, є об’єднуючим чинником як публічних осіб, так і пересічних громадян. Це – своєрідне табу для будь-якого інформаційного вторгнення. Причому, не тільки табу для висвітлення фактів реального життя, а й повна заборона без бажання особи взагалі торкатися цієї теми як у формі тверджень, так і у формі припущень, аналізу, оцінки.

 

Припустимо, хтось вирішив публічно розмірковувати про сімейне життя своїх сусідів (щось почув, побачив, домислив)… А тепер уявіть, що ці сусіди – ви та ваша родина. І можна себе заспокоювати, що пересічний громадянин нікого не хвилює, а скандали навколо зірок є не тільки спланованим, а й дорогим задоволенням. Але ж мабуть краще не заспокоювати себе, а мати певні гарантії.

 

ВИСНОВКИ

 

Не хотілося б, щоб у результаті ознайомлення з цією статтею склалося враження про наше вороже ставлення до права будь-якої людини на висловлення оціночних суджень. Просто аналіз будь-якої проблеми має бути об’єктивним і враховувати інтереси обох сторін конфлікту. А наше суспільство, в переважній своїй більшості, до цього не звикло.

 

Зверніть увагу, що в більшості видань вже цитоване на початку рішення у справі “Лінгенс проти Австрії” подається саме в такому вигляді: „на думку Суду, слід уважно розрізняти факти й оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (...)”. При цьому, як це зробили і ми, відкидається продовження: “У зв’язку з цим Суд зауважує, що факти, на яких пан Лінгенс ґрунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність”.

 

Отже, поширення безпідставних або ґрунтованих на недостовірних фактах оціночних суджень, оскільки вони завдають шкоди репутації або являють собою втручання в особисте чи сімейне життя людини, не може бути визнано правомірним.

 

Така позиція, очевидно, має впроваджуватись у нашу правозастосовчу практику. Вона є логічною і правовою, адже інформаційне право і інформаційний імунітет рівною мірою гарантовані й захищені. Тому прийняття норми про непритягнення до відповідальності за висловлення оціночних суджень не може розглядатись як абсолютна індульгенція на майбутнє. Саме на таких позиціях стоїть Європейський суд. Принаймні, це засвідчено ледь не до дірок зачитаним і неодноразово цитованим рішенням у справі “Таммер проти Естонії”.

 

Правовими підставами позиції захисту репутації можуть стати статті 22, 28 і 32 Конституції України. При цьому слід пам’ятати дві речі. По-перше, будь-яке звернення до суду має переслідувати легітимну мету, якою слід вважати захист репутації та права на невтручання в особисте й сімейне життя людини. Це означає, що кожен потенційний позивач у такій категорії справ має доводити правомірність і необхідність втручання держави (в особі судового органу) в реалізацію іншими особами інформаційного права, і суд у кожному конкретному випадку має оцінювати, наскільки таке втручання є законним і виправданим. Тільки за таких обставин звернення до суду матимуть правову природу й не нагадуватимуть розправу за вислови, єдиною шкодою яких є те, що вони просто не сподобались особам, яких вони стосуються.

 

По-друге, можливість захистити репутацію у судовому порядку не тотожна праву вимагати спростування образливих або безпідставних оціночних суджень чи обов’язку доводити їхню правдивість. Очевидно, судове рішення, яке визнає безпідставність або образливість таких суджень, має бути розумною компенсацією для тих, хто звертається до суду з легітимною метою.

 

Безперечно, реалізація такої позиції тісно пов’язана з її розумінням і усвідомленням судовими органами. З перенесенням спору з площини доведення істинності інформації в площину доведення права на порушення інформаційного імунітету (наприклад, з мотивів публічності особи й суспільної значущості інформації), обґрунтованості суджень або застосування саме вжитих лексичних конструкцій кожному конкретному судді слід відійти від звичайної позитивістської практики, зручної у використанні, але не у правозастосуванні.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Інформаційне право /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .