nashe pravo
/ ГоловнаКонституційне правоПонеділок, 20 Листопада 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Вибори як форма безпосередньої демократії (питання теорії)

Володимир ШАПОВАЛ, доктор юридичних наук // ВИБОРИ ТА ДЕМОКРАТІЯ №1/2004 10.12.2004, 16:04

Найбільш загальною засадою організації і здійснення державної влади є принцип народного суверенітету, який зафіксований у переважній більшості  основних законів. Конституційне закріплення ідеї (принципу) народного суверенітету зумовлює запровадження механізмів її реалізації, що охоплюються поняттями безпосередньої демократії і представницької демократії. Формою безпосередньої демократії, поєднаною з демократією представницькою, є прямі вибори. Йдеться про так звані політичні вибори, або власне вибори. Термін "політичні вибори" і похідні від нього вживали ще у XIX ст. для позначення відповідних процедур, передусім пов'язаних з формуванням парламенту і заміщенням посади (поста) президента. Його використання дозволило відокремити такі процедури від виборчих процедур, що застосовувались і застосовуються в "недержавних" сферах суспільного життя (вибори у структурі різних об'єднань громадян, юридичних осіб тощо) або для певних, звичайно організаційних, цілей у структурі окремих державних інститутів (наприклад, вибори голови парламенту).

 

Поняття власне виборів (політичних виборів) має кілька значень. Існує поняття непрямих, або багатоступеневих, виборів, яке також пов'язане з комплектацією державного механізму. На відміну від прямих виборів, за умов яких безпосередньо народ обирає представників, наслідком непрямих виборів є обрання народом осіб, які надалі здійснюють остаточний вибір. Історично непрямі вибори передували прямим. З поширенням ідеї загального і рівного виборчого права непрямі вибори почали поступово втрачати значення як спосіб забезпечення виборного представництва. Якщо на початку XIX ст. шляхом непрямих виборів формувалися однопалатні парламенти і нижні палати двопалатних парламентів майже в усіх європейських країнах, то на початок наступного століття для таких цілей вони проводилися лише в Австрії, Прусії, Норвегії, Швеції та Румунії. Непрямий характер зберігали й вибори до верхньої палати в тих країнах, де вона була повністю або частково виборною. У XIX ст. непрямими виборами заміщували посаду (пост) президента у більшості країн Латинської Америки.

 

Проте непрямі вибори залишаються складовою сучасної державної практики, причому розрізняють два їхні різновиди. За процедурою одного з таких різновидів виборці обирають виборників, спеціально призначених обирати представників (представника). Сьогодні цей різновид непрямих виборів застосовується рідко: за приклад можуть слугувати вибори президента США. Більш поширеною є практика виборів представників членами виборного ж органу (органів). При цьому повноваження тих, хто здійснює вибір (звичайно членів палат парламентів і (або) членів місцевих представницьких органів влади), не обмежуються участю у непрямих виборах. Зазначений різновид непрямих виборів є багатоваріантним, і відповідні вибори можуть бути дво- або триступеневими.

 

Наприклад, "схема" непрямих виборів сенаторів у Франції виглядає так: виборці на рівні адміністративно-територіальної одиниці - комуни - обирають членів місцевого представницького органу (перший ступінь), який обирає делегатів (другій ступінь), котрі беруть участь у виборах сенаторів (третій ступінь).

 

Оцінюючи природу непрямих виборів, багато теоретиків вбачають недоліки у політичному представництві, забезпечуваному їх проведенням. Зокрема, висловлюються думки, що внаслідок таких виборів не виникає необхідний за смислом ідеї народного суверенітету політичний зв'язок між виборцями і обраними представниками. Певний виняток можуть становити непрямі вибори, за умов яких виборці обирають спеціальних виборників. Як свідчить досвід тих же виборів президента США, голосуючи за конкретних виборників, виборці звичайно свідомі щодо остаточного вибору останніх. У свою чергу, голосування виборників практично завжди зумовлене позицією виборців, які їх обрали. В інших випадках відмінності між прямими і непрямими виборами тягнуть за собою відмінності сутнісного характеру у відповідному політичному представництві. Очевидно, що політичне представництво народу як виборне представництво набуває своєрідної завершеності, коли є наслідком прямих виборів: поширеною є теза, за якою представницька природа двопалатного парламенту завжди "забезпечується" його нижньою палатою, формування якої шляхом прямих виборів за умов сучасного парламентаризму не знає винятків. До того ж традиційне визначення представницького органу влади передбачає, що такий орган формується саме шляхом прямих виборів.

 

Поняття власне виборів (політичних виборів) конкретизується деякими іншими поняттями, наприклад загальних і проміжних виборів. Загальні вибори уможливлюють участь у відповідному голосуванні всього виборчого корпусу, проміжні - лише його певної частини. Загальними виборами звичайно є прямі вибори, хоча характер загальних можуть мати також непрямі вибори (вибори президента США). Загальні вибори можуть бути загальнонаціональними і місцевими: на перших формується склад загальнонаціонального представницького органу влади (парламент, установчі збори) або заміщується пост президента, на других обираються члени усіх місцевих представницьких органів влади і (або) усі виборні посадові особи, що уповноважені діяти на місцевому рівні. Засобом проміжних виборів заповнюються вакансії, котрі з різних причин виникають у складі будь-якого представницького органу влади. Іноді розрізняють поняття проміжних і додаткових виборів: проміжні вибори проводяться у встановлений час у зв'язку з передбаченим конституцією або законом переобранням визначеної частини складу представницького органу влади, додаткові вибори слугують заповненню окремих вакансій у складі такого органу, які виникли з різних, нерідко суб'єктивних, причин.

 

Існують також поняття чергових і позачергових, або дострокових, виборів. Чергові вибори проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень представницького органу влади, частини його складу або виборної посадової особи. У свою чергу, позачергові вибори зумовлені достроковим припиненням повноважень відповідного органу чи посадової особи (наприклад, розпуск парламенту). Позачерговими завжди є додаткові вибори. Вживається також поняття повторних виборів, якими визнається голосування, що відбувається в разі, коли чергові або позачергові вибори окремого члена представницького органу влади чи конкретної виборної посадової особи визнані, зокрема, недійсними. Проте більш поширеним є термін "повторне голосування", який точніше відображає сутність відповідних виборчих процедур.

 

Стрижнем теорії і практики виборів, які забезпечують політичне представництво народу, є поняття виборчого права. Відомо, що це поняття має два основних значення. По-перше, виборчим правом є сукупність правових норм, які регулюють порядок організації і проведення насамперед прямих виборів як способу комплектації певних складових державного механізму. По-друге, поширене сприйняття виборчого права як права індивіда, котрий має статус виборця або кандидата на виборну посаду, на участь у відповідних виборах. Відмінності у статусах виборця і кандидата на виборну посаду зумовлюють відмінності між правом голосу на виборах, котре узагальнено визначається як активне виборче право, і правом балотуватися на виборах, або пасивним виборчим правом. Обидва ці поняття звичайно розглядають у взаємозв'язку і асоціюють з явищем саме прямих виборів, хоча про пасивне виборче право іноді також йдеться з приводу організації і проведення непрямих виборів. Але безпосереднього взаємозв'язку між активним виборчим правом і правом балотуватися на непрямих виборах об'єктивно не існує.

 

Визначення виборчого права як права індивіда походить від змісту ідей, що складають основу теорії конституціоналізму. Зокрема, за часів Великої французької революції була сформульована теза, за якою право голосу на виборах є правом людини, що не має октроїруваного характеру і лише констатується державою. Тим самим за правом голосу визнавалась якість природного права і, по суті, заперечувалась можливість встановлення цензів для активного виборчого права. Проте тоді ж у державній практиці отримав відображення підхід, згідно з яким право голосу на виборах належить громадянину в контексті його взаємозв'язків з державою. Згодом право голосу і загалом виборче право почали класифікувати як політичне право, а самих виборців характеризувати як "політичних громадян". Сукупно голоси (вотуми) "політичних громадян" на виборах вважалися своєрідним еквівалентом волі народу, відповідне вираження якої засвідчувало його суверенітет.

З іншого боку, ще наприкінці XVIII ст. фактично у протилежність визначенню виборчого права як права індивіда була висунута теорія виборчого права як соціальної функції. Адепти цієї теорії стверджували, що індивіди голосують на виборах не в реалізацію якогось власного права, а в здійснення суспільного інтересу. Більше того, в основу виборчого права покладений відповідний обов'язок: голосуючи на виборах, індивід вчиняє як представник, котрий діє в інтересах колективу, членом якого він є. Тому визначення порядку організації і проведення виборів та кола учасників виборчого процесу (насамперед виборців) є виключно питанням доцільності, яке вирішується засобами правового регулювання. Ідею виборчого права як обов'язку виборця найбільш послідовно обстоював відомий німецький юрист XIX ст. П. Лабанд, який до того ж наголошував, що обраний представник отримує владу не від виборців, а відповідно до закону. За логікою цього автора, вибори представників не є способом безпосереднього делегування владних повноважень, і за їх результатами лише встановлюється певне коло посадових осіб, уповноважених діяти за законом звичайно від імені народу.

Очевидно, що ідеї виборчого права як соціальної функції або як обов'язку виборця не узгоджуються з поглядами на народний суверенітет, сформульованими Ж. Ж. Руссо і розвинутими його прибічниками. Разом з тим ці ідеї певною мірою запроваджені у практику виборів і, як правило, без їх оголошення. Одним із свідчень такого запровадження є те, Ідо в основу законодавчої регламентації виборчих систем (порядку визначення результатів голосування передусім на прямих виборах) покладено критерії доцільності. Ці критерії нерідко мають лише опосередкований зв'язок з проблематикою виборчого права як права індивіда. Сьогодні зміст виборчих законів так або інакше відображає різні теорії і підходи до визначення виборчого права. Регулюючи порядок організації і проведення виборів як способу комплектації державного механізму, ці закони становлять найбільш "політичний" фрагмент галузевого, конституційно-правового регулювання, що і є одним з головних чинників відповідного застосування критеріїв доцільності.

 

Ідея виборчого права як обов'язку виборця отримала відображення у змісті правового регулювання. Уперше обов'язок голосувати на виборах був встановлений наприкінці XIX ст. у Бельгії. На сучасному етапі відповідний обов'язок передбачений в Австралії, Бельгії, Греції, Італії, Нідерландах, Туреччині та деяких інших країнах, причому звичайно це здійснено у виборчих законах і лише іноді - в конституції. В Австрії і Швейцарії обов'язковий вотум на виборах зафіксований на рівні окремих суб'єктів федерації. У більшості випадків за обов'язком голосувати визнано юридичний характер, і його невиконання призводить до застосування адміністративно-правових санкцій - штрафу або навіть арешту. В Італії такий обов'язок має, по суті, моральний характер, і в разі його невиконання оголошується громадський осуд. Політичний сенс встановлення обов'язку голосувати полягає у тому, щоб ліквідувати абсентеїзм виборців або пом'якшити його наслідки.

 

Однак визначальним є сприйняття виборчого права саме як права індивіда на участь у прямих виборах: про відповідне право йдеться практично в кожному основному законі. Ключовим елементом трактованого у такий спосіб виборчого права є право голосу. Характерно, що право голосу на всіх виборах звичайно набувається за однакових умов, хоча існують винятки. Так, в Італії віковий ценз стосовно активного виборчого права на виборах до нижньої палати парламенту становить 18, а на виборах до верхньої палати - 25 років.

 

Право балотуватися на виборах є, по суті, похідним від активного виборчого права. Такий зв'язок зумовлений тим, що, по-перше, наявність у індивіда пасивного виборчого права прямо залежить від наявності у нього активного виборчого права, і це нерідко застерігається в конституції або законах. При цьому активне виборче право сприймається як одне з політичних прав індивіда. Пасивне ж виборче право характеризує статус кандидата на виборну посаду і саму таку посаду: умови набуття цього права є різними і залежать від посади, що заміщується за результатами виборів. По-друге, досягнення цілей, на які спрямована реалізація пасивного виборчого права одних, уможливлюється реалізацією активного виборчого права інших. По-третє, принцип загального і рівного виборчого права, який покладено в основу організації і проведення виборів як форми безпосередньої демократії, пов'язаний передусім з поняттям активного виборчого права.

 

У наші дні принцип загального і рівного виборчого права має універсальне значення для організації і проведення насамперед прямих виборів, що підтверджується його закріпленням у конституціях і виборчих законах. Водночас нерідко йдеться і про пряме виборче право. Наприклад, згідно з положеннями частини першої статті 71 Конституції України вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Прикметно, що Конституція України, на відміну від більшості інших основних законів, містить окрему структурну частину, присвячену формам безпосередньої демократії, -розділ III "Вибори. Референдум". Вживаний у згадуваній її статті термін "пряме виборче право" позначає прямий характер відповідних виборів. Як зазначалось, саме таким виборам кореспондоване загальне і рівне виборче право. Саме ж застереження щодо "прямого виборчого права" унеможливлює проведення непрямих виборів до органів державної влади і органів місцевого самоврядування без внесення змін до положень Конституції України, що аналізувались.

 

Принцип загального і рівного виборчого права поєднує дві взаємопов'язані ідеї, що сформувались історично. За смислом однієї з них - ідеї загального виборчого права - активне виборче право набувається за однакових для усіх індивідів умов, які звичайно характеризуються як виборчі цензи. Виборчі цензи встановлені в конституції, а якщо це припускається самою конституцією -у виборчих законах. Вони мають бути об'єктивними за природою (віковий ценз, ценз дієздатності) або зумовленими реальними суспільними потребами та відповідно обґрунтованими (ценз осілості, ценз громадянства) і не створювати привілеї або дискримінаційні перепони для окремих індивідів або груп індивідів, кваліфікованих за певними біологічними або, по суті, соціальними ознаками. Поняття виборчих цензів співвідносять і з пасивним виборчим правом. Попри однопредметність цензів щодо активного і пасивного виборчого права і зв'язок між ними, вони є різними за наслідками. За загальним правилом цензи щодо пасивного виборчого права є вищими (більшими) порівняно з аналогічними цензами щодо активного виборчого права. До того ж деякі з цензів, які сприймаються як дискримінаційні щодо активного виборчого права, не вважаються такими при визначенні кандидатів на певні виборні посади (наприклад, освітній ценз).

 

Ідея загального виборчого права має природно-правове походження. Ще у XVII ст. була сформульована теза, за якою право на владу є таким самим природним правом індивіда, як право на приватну власність. Уперше ідея загального виборчого права була документально зафіксована в так званому народному договорі, оприлюдненому за часів англійської революції. У XVIII ст. ідея загального виборчого права була поєднана з ідеєю народного суверенітету: Ж. Ж. Руссо стверджував, що суверенітет належить народу, але кожному індивіду належить його рівна "частина", яку він може реалізувати шляхом відповідного волевиявлення. Проте ідея загального виборчого права не отримала підтвердження за змістом конституцій, прийнятих за часів Великої французької революції. Загальнонаціональні представницькі органи влади формувалися на основі так званого цензового виборчого права, тобто з урахуванням дискримінаційних цензів соціального (класового) характеру.

 

До таких цензів насамперед віднесений майновий ценз, одним з різновидів якого фактично є ценз податний, а також освітній ценз та ценз грамотності. Прямий майновий ценз зумовлював наявність у виборця нерухомості, оцінюваної у певну грошову суму, а податний - сплату податків у сумі не нижче визначеної. Освітній ценз означає вимогу наявності у виборця певного рівня освіти (як правило, початкової), ценз грамотності - вміння читати і писати. Звичайною практикою було запровадження цензів, за якими права голосу на виборах не мали індивіди, котрі користувалися соціальним опікуванням, були найманими слугами, знаходилися під конкурсом (так звані злісні боржники) тощо.

 

Такі цензи виглядають як прихований, або опосередкований, майновий ценз.

 

Нерідко характер прихованого майнового цензу мав ценз осілості, який зумовлює постійне проживання виборця в межах виборчого округу протягом визначеного строку до виборів. У такий спосіб, по суті, позбавлялися активного виборчого права, наприклад, ті, хто довгий час працював не за місцем постійного проживання. Практично в усіх основних законах, прийнятих у першій половині XIX ст., право голосу на виборах пов'язувалось з прямим чи опосередкованим майновим цензом або податним цензом. Тоді ж набула поширення теорія виборчої здатності, одним з авторів якої був відомий французький автор Б. Констан. Згідно з цією теорією до участі у виборах здатні лише ті індивіди, які мають матеріальний добробут і належну освіту, що, зокрема, забезпечує їм свободу і незалежність при здійсненні вибору.

 

Після революційних подій середини XIX ст., котрі торкнулися більшості європейських країн, почався етап розвитку, охарактеризований поступовою демократизацією виборчого права. При цьому загальне виборче право набуло характеру історично зумовленої соціальної необхідності. На початок XX ст. прямий майновий або податний ценз щодо активного виборчого права зберігався лише в ряді країн, причому в зменшеному розмірі, і тільки в Італії і Португалії застерігався освітній ценз. У багатьох країнах віковий ценз, який раніше становив 25 і навіть більше років, був знижений до 20-21 року. Разом з тим у цей період активне виборче право жінок на парламентських виборах було визнане тільки в Австралії та в деяких штатах США, а на європейських теренах статевий ценз було загалом ліквідовано в Норвегії та Фінляндії. Дискримінаційний характер іноді зберігав ценз осілості: наприклад, в Австрії і Франції він дорівнював трьом рокам проживання в межах виборчого округу, в Іспанії - двом.

 

Надалі, у XX ст., за винятком окремих країн, були ліквідовані прямий майновий і податний цензи, а також освітній ценз і ценз грамотності. Водночас майже в усіх країнах виборчі права були визнані за жінками, тобто відбулась їх політична (виборча) емансипація. В деяких випадках зберігається ценз осілості щодо права голосу на загальнонаціональних виборах, хоча іноді такий ценз встановлюють де-факто, застерігаючи завершення реєстрації виборців за певний час до голосування. Збереження більш-менш обмеженого (до одного року) цензу осілості для місцевих виборів пояснюється особливостями організації і здійснення владарювання на рівні адміністративно-територіальних одиниць, реальною залученістю конкретних виборців, які проживають в їх межах, до вирішення місцевих справ. За загальним правилом віковий ценз щодо активного виборчого права на усіх виборах в наші дні дорівнює 18 рокам, причому його зменшення відповідало зменшенню віку набуття повної дієздатності. Сучасний аналіз виборів як форми безпосередньої демократії свідчить, що ідея загального виборчого права набула певної завершеності, яку не заперечують об'єктивні за природою або зумовлені реальними суспільними потребами цензи.

 

Ідея загального виборчого права пов'язана з ідеєю рівного виборчого права. За смислом останньої виборче право є рівним, коли, по-перше, кожному виборцю належить один голос або (з урахуванням особливостей змішаної виборчої системи) однакова з будь-яким іншим виборцем кількість голосів і, по-друге, на виборах до представницьких органів влади голос (голоси) будь-якого виборця потенційно повинен вчиняти такий же вплив на їх результати, як і голоси інших виборців. Умова, за якою голоси мають однакову "вагу" на виборах, по суті, означає, що кількість виборців або чисельність населення в одномандатних округах має бути однаковою або максимально близькою, а в багатомандатних округах - бути в однаковій або максимально близькій пропорції до кількості представників, яких обирають у кожному відповідному окрузі. Зазначене правило фіксують у законах або навіть у конституції, причому встановлюють своєрідний допуск щодо виборчих округів: відмінності у кількості виборців або чисельності населення між округами мають бути, як правило, не більше десяти відсотків. Ідея рівного виборчого права кореспондується і пасивному виборчому праву. Наприклад, у статті 67 Конституції Білорусі визначено, що кандидати, які балотуються на державні посади, беруть участь у виборах на рівних підставах. Проте за своїм походженням і реальним призначенням згадувана ідея пов'язана саме з правом голосу на виборах.

 

Як зазначалось, загальність і рівність виборчого права є взаємопов'язаними ідеями, які сформувались історично. Нерівність виборчого права майже завжди виглядала як заперечення його загальності, а множинність і "жорсткість" виборчих цензів, котрі довгий час супроводжували еволюцію ідеї загального виборчого права та її реалізації, призводили до нерівності. Сама ж ідея рівного виборчого права також має природно-правове походження: її сформулювали на ґрунті більш загальних ідей свободи і рівності індивідів, які у ХУІІ-ХУІІІ ст. набули фактично постулатного значення для представників прогресивної політичної і правової думки. Згодом вимога рівного виборчого права була поєднана з концепцією народного суверенітету, за змістом якої суверенітет рівною мірою поділяється між індивідами, котрі сукупно складають народ.

 

Одним з головних чинників нерівності виборчого права довгий час була практика плюрального вотуму, або плюрального виборчого права. За її змістом різні виборці могли мати різну кількість голосів на тих самих виборах, залежно від майнового стану, рівня освіти та деяких інших підстав. Одним з ідеологів практики плюрального вотуму вважається відомий британський автор XIX ст. Дж. С. Міл, котрий стверджував, що народне представництво має бути організоване за принципами "справедливості і доцільності". Зокрема, він вважав справедливим надання додаткових можливостей на виборах більш здібним і освіченим. Згадуваний Дж. С. Міл характеризував плюральний вотум як "поступове право голосу" і, по суті, акцентував на тому, що відповідна практика повинна послугувати переходу від цензового до загального і рівного виборчого права.

 

Практика плюрального вотуму поширювалась як на парламентські, так і, більшою мірою, на місцеві вибори. Вперше вона була запроваджена у 1818 р. саме на місцевих виборах у Великобританії і існувала майже до кінця XIX ст., коли законодавчо було визнано принцип "один виборець - один голос". Додаткові голоси надавалися залежно від розміру прямих податків, що сплачувалися виборцями. З іншого боку, плюральний вотум зберігався в цій країні на парламентських виборах фактично до середини минулого століття, чим уможливлювався один додатковий голос тих виборців, хто мав нерухомість поза місцем постійного проживання, був випускником одного з університетів або відповідав деяким іншим вимогам. Такий додатковий голос міг бути поданий в окрузі за місцем знаходження нерухомості, розташування університету тощо.

 

У XIX - на початку XIX ст. плюральний вотум набув поширення в деяких інших країнах, причому підставами надання окремим категоріям виборців додаткових голосів визначалися не тільки наявність майна певної вартості або освіти чи сплата податків у визначеному розмірі, а й зайняття окремих посад, досягнення встановленого віку, сімейний стан (так званий глава сім'ї) та інші.

 

Нерідко припускалась комбінація таких підстав стосовно одного виборця, що збільшувало кількість додаткових голосів. Звичайно число таких голосів не перевищувало десяти, тому нетиповим є приклад Швеції, де окремі виборці на місцевих виборах за законом могли мати до ста голосів. У наш час плюральний вотум набув характеру історичного явища, хоча відповідна практика зберігається в деяких країнах знову ж таки на місцевих виборах. При цьому не можна вважати плюральним вотумом, а отже порушенням рівності виборчого права, голосування виборця двома бюлетенями за умов змішаної виборчої системи, адже у відповідний спосіб має право голосувати кожний виборець.

 

Рівність виборчого права іноді порушується при утворенні виборчих округів. Згадувана умова, за якою голоси виборців мають однакову "вагу" і повинні потенційно однаково впливати на результати виборів, забезпечується єдиною нормою представництва. Така норма визначається шляхом поділу числа усіх виборців або усього населення на число мандатів і є визначальною при утворенні округів. Як зазначалося, виборчі округи мають бути однаковими або близькими в межах встановленого законом допуску за кількістю виборців або чисельністю населення. Але відповідний допуск встановлено не в усіх країнах, а в разі встановлення - його не завжди дотримують з різних, зокрема суб'єктивних, причин. Насамперед, суб'єктивний характер має практика так званої виборчої географії (геометрії), її загальний смисл полягає у свідомому відхиленні від єдиної норми представництва при утворенні частини виборчих округів. У такий спосіб правлячі сили намагаються забезпечити собі завищене представництво у парламенті. На відміну від інших розглянутих чинників нерівності виборчого права, практика виборчої географії (геометрії) є неправовою за своєю природою.

 

Загальність і рівність виборчого права іноді ставиться під сумнів у зв'язку з певними особливостями виборчих систем. Відомо, що існує три основних різновиди виборчих систем - мажоритарна, пропорційна і змішана - і кожен з них є багатоваріантним. Суттєвим є те, що застосування будь-якої з виборчих систем спричиняє так звану втрату голосів. Це означає, що певна частина виборців голосувала за тих кандидатів чи списки кандидатів, які не були обрані або не здобули жодного мандата, і тому виглядає як не представлена за результатами виборів. Однак таке явище є звичайним і відображає сутність понять більшості і меншості в їх співвіднесеності. До того ж значення виборчих систем не треба абсолютизувати: вони мають сприйматися як спосіб визначення представництва, котре не може бути ідеальним хоча б з огляду на відмінності у голосуванні виборців. Політичній історії відомі приклади, пов'язані з особливостями виборчої системи і спричиненими такими особливостями масштабами втрати голосів: у минулому столітті на парламентських виборах у Великобританії двічі голоси виборців, подані за кандидатів від однієї політичної партії, сукупно становили більшість, але більшість у палаті громад здобула інша партія.

 

Важливою складовою принципу загального і рівного виборчого права є вимога таємного голосування. Ця вимога також має універсальне значення для організації і проведення насамперед прямих виборів, що підтверджується її закріпленням у конституціях і виборчих законах. Відповідний порядок голосування визнано вже за нових історичних часів, коли явище виборів набуло реального змісту. Вперше закрита (таємна) подача голосів на виборах була передбачена в 1789 р. у Франції, причому такий порядок поширювався на загальнонаціональні та місцеві вибори. Але у період якобінської диктатури запровадили відкрите голосування на виборах до конвенту. На початку XIX ст. знову звернулися до практики таємного голосування (певний час формальної), від якої вже не відступали.

 

Більш тривалим було запровадження таємного голосування в інших європейських країнах. Так, у Великобританії традиція відкритої подачі голосів на виборах існувала до 1872 р., коли був прийнятий спеціальний закон щодо таємного голосування. У першій половині XIX ст. ця традиція обґрунтовувалася теорією виборчого права як соціальної функції і як обов'язку виборця. Зокрема, Дж. С. Міл вважав, що відкрите голосування розвиває у виборців "найкращі громадянські якості" і посилює контроль з боку суспільства за виборами та їх результатами. З розширенням виборчого корпусу можливості відкритого голосування об'єктивно ускладнилися. Водночас таємне голосування почали сприймати як таке, що зменшує можливості зовнього впливу на виборців та контролю за їх відповідним волевиявленням і сприяє забезпеченню демократичності виборів. Тому в другій половині XIX ст. таємне голосування було запроваджене майже в усіх європейських країнах.

 

Сьогодні таємне голосування є однією з родових ознак прямих виборів. Разом з тим існує багато неправових виборчих "технологій", застосування яких призводить до порушення вимоги таємного голосування. Можливості застосування таких "технологій" залежать від рівня демократичності суспільно-політичного життя, що знаходить пряме відображення у характері виборів. З іншого боку, сам факт їх застосування опосередковано свідчить про значущість виборів, їх роль у реалізації народного суверенітету.

 


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Конституційне право /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .