nashe pravo
/ ГоловнаКонституційне правоПонеділок, 20 Листопада 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Соціальна сутність прав людини

Рабінович П., професор Львівського національного університету імені Івана Франка, член-кореспондент Академії правових наук України 26.06.2007, 10:10

ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ

 

З давніх-давен філософією встановлено, що кожному феномену завжди притаманні сутність і явище. Суб’єктам соціуму явище стає відомим вже у процесі їхньої буденної, „утилітарної” практики. Сутність же може бути виявлена зазвичай лише опосередком спеціалізованої – наукової – діяльності.

 

Ці положення видаються, зрештою, аксіоматичними.

 

Осягнення, збагнення сутності якого б то не було явища, – головна функція науки. Теорія, котра не виконує цієї функції, навряд чи взагалі може заслуговувати на науковий статус.

 

Викладене, вочевидь, стосується й феноменів соціальних, а також усіх тих наук, що їх досліджують.

 

Отож перш ніж розглядати питання про сутність природно-правових та державно-юридичних явищ, потрібно передусім чітко визначитись із інтерпретацією загального поняття сутності будь-яких соціальних явищ. Свого часу мені довелося запропонувати наступну дефініцію цього поняття: соціальна сутність явищ – це їх здатність слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства. І нині – бодай через п’ятнадцять років –серйозних підстав відмовлятись від цього положення не вбачається.

 

ПОТРЕБОВИЙ ДОСЛІДНИЦЬКИЙ ПІДХІД

 

Виходячи зі щойно наведеного визначення згаданого поняття, стає зрозумілим, що розкрити сутність соціального явища можливо тільки встановивши: а) потреби яких суб’єктів (тобто чиї потреби) задовольняє досліджуваний феномен: чи потреби окремих індивідів (фізичних осіб), чи-то їхніх спільнот, об’єднань, чи-то суспільства в цілому та б) які ж саме види таких потреб він задовольняє.

 

Ідея, настанова, „парадигма”, котра спрямовує дослідження на виявлення зазначених соціальних фактів, якраз і втілює, “уособлює” такий дослідницький підхід, який названо потребовим.

 

У вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції терміно-поняття „потребовий підхід” було вперше застосовано, якщо не помиляюсь, на початку 80-х років минулого століття й інтерпретовано тоді як виявлення історично зумовлених певних потреб суб’єктів суспільного життя і встановлення ролі, функції (як потенціальної, так і реальної) тих або інших предметів, явищ у задоволенні таких потреб.

 

Нині ж потребовий підхід вирізняється й аналізується – у його власне методологічному статусі – також в інших галузях знань.

 

Не вдаючись до потребового підходу, взагалі навряд чи можливо встановити соціальну сутність явищ (зрозуміло, за умови, якщо таку сутність витлумачувати саме так, як було щойно викладено).Отож, гадаю, не буде надмірним перебільшенням стверджувати, що потребовий підхід – це єдино можливий, незамінний, „ексклюзивний” інструмент з’ясування соціальної сутності будь-яких явищ соціуму (зокрема й явищ правових).

 

Викладеним зумовлюються місце та роль такого підходу в усій системі дослідницьких підходів до вивчення яких би то не було соціальних явищ. З одного боку, він не може абсолютизуватись, фетишизуватись, оскільки – як і будь-який інший підхід – має об’єктивні межі своєї застосовуваності, а тому не підміняє й не витісняє інші дослідницькі підходи. Проте, з другого боку, останні втрачають свою евристичність, наукову ефективність, корисність, якщо залишається невідомою (або ж спотвореною) сутність тих явищ, котрі становлять їх об’єкт, тобто якщо застосування інакших підходів не спирається на знання цієї сутності.

 

Для використання потребового підходу у дослідженні сутності правових явищ повинні бути забезпечені принаймні дві передумови.

 

По-перше, слід осягнути загальне розуміння потреб суб’єктів (що вимагає, зокрема, з’ясування співввідношення цих потреб з такими суміжними, „спорідненими” явищами, як інтерес, мотив, цілі суб’єктів), а також виокремити основні різновиди таких потреб через їх класифікацію.

 

По-друге, мають бути здобуті змістовні знання загальносоціальних („національних”), групових та індивідуальних потреб у тому суспільстві, де сформувався, функціонує та розвивається досліджуваний правовий феномен.

 

За реалізації зазначених передумов якраз і стає можливим з’ясувати, чи здатне досліджуване правове (зокрема державно-юридичне) явище бути засобом, інструментом задоволення певних – чи-то індивідуалальних, чи-то групових, чи-то загальносоціальних – потреб (і якщо здатне, то якою мірою). Зокрема, з’ясувати, чи є воно єдиним таким явищем (у разі ствердної відповіді на це питання відповідні потреби можна буде вважати правовими), чи є лише одним із таких засобів.

 

Отож спробуємо застосувати (або принаймні схарактеризувати можливості застосування) потребового підходу у з’ясуванні сутності такого явища, як права людини.

 

МОЖЛИВІСТЬ ЗАДОВОЛЕННЯ ПОТРЕБ ЛЮДИНИ ЯК СОЦІАЛЬНА СУТНІСТЬ ЇЇ ПРАВ

 

Коли на початку 90-х років минулого століття у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції виникла необхідність випрацювати нові теоретико-методологічні засади, зорієнтовані насамперед на людину, на забезпечення її прав і свобод, тоді видалося підставним підтримати соціальний (точніше – соціально-детерміністичний) підхід до інтерпретації таких прав. І тоді, відповідно до цього підходу, було запропоновано наступне визначення їх загального поняття: права людини – це певні можливості, які необхідні для її нормального існування й розвитку за конкретно-історичних умов, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства та мають бути загальними та рівними для всіх людей.

 

Вдумливе сприйняття цієї дефініції дозволяє, гадаю, дійти висновку про те, що відображена у ній інтерпретація прав людини ґрунтується не просто на соціальному, а, власне, на соціально-потребовому підході. Адже існування й розвиток людини відбувається зазвичай тільки у процесі задоволення її потреб; а цей процес, ясна річ, опосередковується здебільшого такими „засобами”, які є природно-історичними наслідками діяльності інших суб’єктів, тобто результатами суспільного виробництва (і матеріального, і духовного).

 

Проте у наведений дефініції означений підхід ще не був виражений явно, словесно; він закладений у неї лише начебто імпліцитно, так би мовити, латентно. Тому останнім часом, аби гранично чітко „викристалізувати” названу методологічну засаду, задекларувати її „відкритим текстом”, дефініцію загального поняття прав людини було уточнено у такий спосіб, що у ній вже прямо вказано на такі можливості людини, які необхідні саме „для задоволення потреб” її нормального існування й розвитку.

 

У „знятому” вигляді наведений аспект розуміння прав людини може бути стисло – як квінтесенція – відображений таким твердженням: будь-яке право людини – це право на задоволення її певних потреб.

 

У цьому дістає прояв (окрім іншого) гуманістичність потребової інтерпретації прав людини, й у цьому вбачається хіба що не найістотніша її перевага.

 

З обстоюваного тут розуміння прав людини випливають додаткові аргументи й щодо класифікування людських прав, яке було запропоновано мною бодай п’ятнадцять років тому. Нагадаю, що з усіх можливих таких класифікацій основною була названа така, підставою (критерієм) якої послугували різні види (групи, комплекси) індивідуальних потреб, котрі задовольняються шляхом здійснення, використання певних прав.

 

З огляду на такий критерій було виділено:

 

— фізичні права (або, за іншою термінологією, життєві, вітальні, соматичні), здійснення яких задовольняє найважливіші, базові, визначальні потреби людини у забезпеченні її біологічного, „тілесного” існування, виживання, безпечного психо-фізичного розвитку. У разі порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс, зводяться нанівець будь-які права людини, що належать до інших груп. Саме тому основне класифікування прав людини має розпочинатись якраз із фізичних прав;

 

— особистісні права, здійснення яких задовольняє потреби людини у формуванні, безпечному функціонування й розвитку її як особистості, тобто носія тих або інших духовно-моральних індивідуальних властивостей;

 

— культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у доступі до культурних надбань свого народу та інших народів (зокрема у здобутті знань), у її самореалізації шляхом створення різноманітних цінностей культури.

 

Спільною особливістю усіх означених видів прав є те, що їх належність кожній людині та їх використання нею не може формально залежати від яких би то не було соціальних чи „демографічних” властивостей людини. Тому-то й у структурі розглядуваної класифікації прав людини вони „розташовуються”, так би мовити, на першому плані. Й у цьому, до речі, виявляється гуманістичність потребового дослідницького підходу.

 

Далі йдуть:

 

— економічні права, які задовольняють потреби людини в її самореалізації у господарській (економічній) діяльності, зокрема шляхом участі у виробництві матеріальних благ або у наданні послуг;

 

— нарешті, політичні права, які задовольняють потреби людини у визначенні загальних соціальних умов свого індивідуального існування й розвитку шляхом її участі в управлінні суспільством і державою.

 

Таким чином, саме з позицій потребового підходу стає можливим обгрунтувати й продемонструвати недовільність, невипадковість певної ієрархізації названих видів прав людини, більш переконливо аргументувати термінологічні позначення кожного з цих різновидів.

 

Адже відносна субординованість прав людини має бути в основі своїй похідною від „піраміди” індивідуальних потреб. А останні, як відомо, фундаментально класифікуються на, передовсім, базові – біологічно-матеріальні (їм відповідають життєві, вітальні права), а далі – духовні (які задовольняються здебільшого особистісними й культурними правами) і соціальні – у вузькому, спеціальному значенні (яким в основному економічні та політичні права).

 

Як наслідок, стає можливим уточнити належність існуючих (та й – з часом – майбутніх) прав людини до однієї з вищеназваних груп (так, право на гідний рівень життя і споживання, права на безпечне природне довкілля, житло, соціальне забезпечення належатимуть, вочевидь, до прав фізичних; право знати своїх батьків, жити у своїй сім’ї „тяжіє” до групи особистісних прав).

 

Додамо також, що наведена градація прав людини має не тільки дослідницьке й навчальне значення, але й може бути корисною у конструюванні та удосконаленні юридичних механізмів їх охорони і захисту, оскільки ефективність таких механізмів значною мірою зумовлюється специфікою відповідних прав, яка якраз і відбивається їхньою класифікаційно-видовою належністю.

 

Додамо також, що й інші відомі у літературі класифікації людських потреб можуть бути використані для побудови різноманітних своєрідних класифікацій прав людини (скажімо, поділ потреб на індивідуальні та колективні).


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Конституційне право /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .