nashe pravo
/ ГоловнаКримінальне право і процесВівторок, 22 Серпня 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Форми відшкодування завданих злочином збитків в кримінальному судочинстві: реальність та перспективи

Михайло Гузела 18.09.2003, 11:11

Вчинення кожного протиправного з точки зору кримінального закону діяння неминуче породжує різноманітні шкідливі наслідки. Однак, злочинними такі наслідки будуть тільки в тому випадку, якщо вчинене суспільно – небезпечне діяння спричинює реальну і суттєву шкоду об’єктам, які охороняються кримінальним законом. Тому законодавець вносить до предмету доказування в кримінальній справі не всі різноманітні негативні наслідки злочину, які входять до об’єктивної сторони його складу, а лише характер та розмір заподіяної цим злочином шкоди. Встановлення обставин, які стосуються характеру і розміру заподіяної злочином шкоди, встановлення причинового зв’язку між суспільно– небезпечним діянням і заподіяною ним шкодою безумовно є необхідним як для кваліфікації самого діяння, так і для визнання осіб потерпілими в кримінальній справі та для подальшого усунення завданих цим особам збитків.

Закріплення серед обов’язкових елементів предмету доказування у кожній кримінальній справі характеру та розміру заподіяної злочином шкоди свідчить про те, що шкода підлягає доказуванню у всіх випадках ( в т.ч. у випадку, коли вона не є ознакою складу злочину). В контексті розробки нового законодавства про кримінальне судочинство слід лише додати, що в системі обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному судочинстві, пункт 4 “Характер і розмір шкоди, заподіяної злочином …” повинен би займати на нашу думку наступне місце після пункту 1 “Подія злочину …”

Не проводячи дослідження поняття шкоди, хочемо звернути увагу на класифікаційні ознаки характеру заподіяної злочином шкоди. За своїм характером шкідливі наслідки злочину дуже різноманітні і їх можна класифікувати за різними критеріями. Якщо вибрати в якості класифікаційної ознаки наявність або відсутність в результаті вчинення суспільно-небезпечного діяння матеріальних збитків, то наслідки, які виникають в результаті вчинення такого роду діяння можна поділити на матеріальні і нематеріальні.

Матеріальні наслідки злочину чітко виражаються, передусім, у майновій шкоді, яка заподіюється, у першу чергу, матеріальним об’єктом, наділеним кількісною характеристикою. Отже, матеріальний наслідок вчиненого злочину можна чітко виразити у грошовому еквіваленті, чим відкидаються додаткові проблеми з приводу його усунення. Суд, оперуючи документальним підтвердженням вартості майна, яке було знищене або якому заподіяна шкода, своїм вироком постановляє відшкодувати потерпілому вказану вартість. Цим самим усувається негативний матеріальний наслідок вчиненого злочину (відшкодовується майнова шкода). Слід додати, що матеріальні збитки, як один із шкідливих наслідків вчинення злочину виникають не тільки внаслідок посягання на відносини власності в формі певних матеріальних об’єктів. Вони можуть виникнути і при посяганні на особу і її права ( напр., трудові, авторські і т.д.).

Щодо нематеріальних наслідків (моральні страждання, фізична шкода) слід наголосити, що, зважаючи на тяжкість і суспільну небезпеку вчиненого злочину, кількісне визначення їх завжди є відносним. Потерпіла від злочину особа сама встановлює кількісну ознаку ( грошовий еквівалент) заподіяної їй шкоди, а суд в процесі розгляду справи та дослідження наявних доказів доходить однозначного висновку: чи задоволити повністю вимогу потерпілого, чи задоволити цю вимогу в частині, чи відмовити в задоволенні цієї вимоги. Не зайвим буде додати, що в певних випадках завдана злочином фізична шкода, як правило, тісно пов’язана зі шкодою матеріальною (зокрема, матеріальні витрати та видатки потерпілого у зв’язку з втратою заробітку, у зв’язку з відновленням здоров’я, у зв’язку з втратою годувальника).

Провівши аналіз ознак складів злочинів, які передбачені особливою частиною Кримінального кодексу України, ми дійшли висновку, що шкідливим наслідком більшості злочинів все ж таки є заподіяння майнової шкоди. Однак, незалежно від того, який характер шкідливого наслідку від злочину – матеріальний чи нематеріальний, порушені злочином суб’єктивні права особи повинні бути відновлені в повному обсязі. Тобто, заподіяна злочином шкода повинна бути відшкодована незалежно від її характеру.

З метою забезпечення і захисту закріплених в Конституції України суб’єктивних прав, зокрема, у випадках найнебезпечнішого посягання на них шляхом вчинення суспільно-небезпечного діяння, законодавець передбачив декілька кримінально–процесуальних форм (способів) їх захисту і відновлення. Так, потерпілі особи, яким внаслідок вчинення злочину було заподіяно майнової, моральної чи фізичної шкоди, мають право на її відшкодування шляхом реалізації названих форм (способів) захисту в кримінальному судочинстві.

Такими формами захисту прав та інтересів потерпілих від злочину осіб на сьогодні є передбачені в кримінальному та кримінально–процесуальному законодавстві: розгляд і вирішення цивільного позову в кримінальній справі (ст.28 КПК України); відшкодування завданих злочином матеріальних збитків з власної ініціативи суду (ч.3 ст.29 КПК України); повернення потерпілим від злочину особам об’єктів (предметів) злочинного посягання (кримінально– процесуальна реституція);покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки, яке застосовується у вигляді пробаційної (іспитової) умови при відстрочці виконання покарання у вигляді позбавлення волі ( відповідно до ст.46–1 КК України); покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяні збитки в якості примусового заходу виховного характеру (п.4 ст. 11 КК України). Слід наголосити, що вищеназвані дві останні форми захисту порушених злочином прав потерпілих передбачені не кримінально-процесуальним, а кримінальним матеріальним законом. Разом з тим, заслуговує на увагу твердження проф. Нора В.Т., що застосування цих двох форм (способів) відшкодування заподіяної злочином шкоди є можливим лише в кримінальному судочинстві і тільки у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку. Тому є всі підстави віднести ці способи відшкодування шкоди до числа кримінально-процесуальних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих осіб, за допомогою яких досягається відновлення порушеного злочином майнового стану.

З точки зору теорії кримінально-процесуального права форми (способи) захисту порушеного злочином права слід, насамперед, поділити на дві групи: позовні і непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права.

Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПК України право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі. Для позовного способу захисту характерним є пред’явлення цивільного позову потерпілим (або ж в його інтересах – прокурором). Цей факт зумовлює виникнення певного виду кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередню участь беруть цивільний позивач (як правило – потерпілий) та відповідач (як правило – підсудний). Суд, спираючись на досліджені в судовому слідстві докази, у своєму вироку вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні вимоги цивільного позивача, або ж про задоволення цієї вимоги в частині.

Всі ж інші вищеназвані форми захисту порушених злочином прав є непозивними, так як реалізуються судом самостійно, тобто, незалежно від волі потерпілих, яким в наслідок вчинення злочину було заподіяно майнової, моральної чи фізичної шкоди. Реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав потерпілих, суд керується презумпцією, що державі (в його особі) не може бути байдужим факт спричинення вчиненим злочином шкідливих наслідків для потерпілого у вигляді порушення його майнових та інших прав. Тому держава в силу виконання завдань кримінального судочинства сприяє всебічному захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, навіть якщо він не заявив з певних причин вимоги про відшкодування завданої йому внаслідок вчинення злочину шкоди. Іншими словами, держава в особі суду, реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав, спонукає підсудного до усунення шкідливих наслідків злочину і при цьому виходить з презумпції, що “кожна особа, якій злочином завдано матеріальних збитків, бажає їх відшкодування”.

Ми не можемо не зупинитися ще на одному аспекті аналізованої проблеми, яка полягає в можливості компенсації заподіяної злочином моральної шкоди в кримінальному судочинстві (шляхом її вираження в кількісному (матеріальному) еквіваленті). Судова практика України в кримінальних справах вже не один рік порушуючи вимоги кримінально-процесуального закону йде по шляху вирішення питання про можливість компенсації моральної шкоди. Однак, ст. 49 КПК України вказує на моральну шкоду як одну з підстав визнання особи потерпілою від злочину, і, відповідно, ця особа має право на компенсацію такої шкоди передбаченими в кримінально-процесуальному законі способами.

Остаточний висновок про можливість компенсації моральної шкоди витікає з керівних роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Зокрема, в п.2 ч.3 Постанови №4 від 31 березня 1995 року “Про практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” наголошується, що “відповідно до ст.28 КПК України потерпілий … вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі …”. Незважаючи на те, що Пленум Верховного Суду України в даному випадку вийшов за межі своїх повноважень, ми схвалюємо таку позицію Верховного Суду України і вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до ст.28 КПК України.

Слід підкреслити, що компенсація моральної шкоди в кримінальному процесі є можливою тільки шляхом заявлення потерпілим цивільного позову в кримінальній справі.

Стосовно ж реалізації непозовних форм захисту порушених злочином прав потерпілих в кримінальному судочинстві, то в цьому випадку мова може йти тільки про відшкодування реально завданих матеріальних збитків.

В контексті розробки нового Кримінального кодексу України та нового законодавства про кримінальне судочинство не зайвим буде зупинитися на перспективах розвитку форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих. Зокрема, виходячи з основних положень проекту Кримінального кодексу України, хочемо поставити під сумнів можливість закріплення в майбутньому Кримінальному кодексі України такої кримінально-процесуальної форми (способу) захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб як покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки в якості пробаційної (іспитової) умови при відстрочці виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Проект тільки закріплює в якості одного із обов’язків, які може покласти суд на засудженого у випадку звільнення його від відбування покарання з іспитовим строком, “… попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого”.

В свою чергу, проект Кримінально-процесуального кодексу України не передбачає такої форми захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, як відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду. Тобто, ще одна форма захисту прав потерпілих від злочину осіб не знайшла свого відображення в розроблюваному законодавстві про кримінальне судочинство і цей факт важко назвати позитивним. Однак, якщо стояти на позиції “ідеальної” теорії кримінального процесу, то суд, вирішуючи питання відшкодування шкоди в кримінальному судочинстві з власної ініціативи, фактично виконує не властиву йому функцію обвинувачення. Ініціатива суду в цьому випадку була зумовлена обмеженою участю прокурора в кримінальному судочинстві. Судова практика в кримінальних справах десяти- чи п’ятнадцятилітньої давності свідчить, що практично 50% справ слухались судами без участі прокурора. Звичайно, за таких умов суд змушений був брати на себе функцію обвинувачення. Ситуація докорінно змінилась з прийняттям нової Конституції України, яка закріпила обов’язкову участь прокурора як державного обвинувача в кримінальному судочинстві. Суд же відповідно до Конституції України стає арбітром і не може підтримувати ані сторону обвинувачення, ні сторону захисту. У випадку наявності поважних причин, які стоять на заваді можливості самостійного захисту своїх прав потерпілою особою, право на захист прав останньої повинен реалізувати прокурор. Це й визначило перспективи аналізованої форми захисту прав потерпілих. Тому, можливо, на превеликий жаль мусимо визнати, що, підкреслюємо, в ідеальних теоретичних підходах, суд не повинен реалізувати відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи. Як бачимо, законодавець притримується саме такої позиції.

Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали VII регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2001 р. м. Львів. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2001. – 227с.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Кримінальне право і процес /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .