nashe pravo
/ ГоловнаКримінальне право і процесВівторок, 17 Жовтня 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Про недоторканнiсть житла та iншого володiння особи як засаду кримiнального судочинства

В.Т. Маляренко, Голова Верховного Суду України,член-кореспондент Академії правових наук України // Верховного Суду України. – 2004. – №9 02.01.2005, 22:10

Житло для людини — така ж необхідна природна річ, як одяг та їжа.

 

Споконвіків людина дбає про своє житло, оберігає його, захищає. Житло є невід’ємною складовою особистого життя людини. Вона має природне право жити так, як бажає, бути захищеною від оприлюднення фактів особистого життя. Але це неможливо без поваги до її житла, де значною частиною проходить це особисте життя, і тому людина має таке ж природне право не тільки на саме житло, а й на недоторканність його. Вислів «мій дім — моя фортеця» найбільш влучно розкриває суть цього феномену. Саме тому міжнародні правові акти декларують право людини на недоторканність її житла. Зокрема, ст. 12 Загальної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., передбачено: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла... Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».

 

Аналогічна вимога міститься в ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р., який набув чинності для України 23 березня 1976 р.

 

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., відомої як Європейська конвенція з прав людини (далі — Європейська конвенція; Конвенція), комплексно декларує зазначені права. Зокрема, в ній зазначено: «Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції» [1].

Згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд; Суд) вважатиметься, що держава виконує свої зобов’язання дотримуватися вимог цієї статті, якщо утримається від дій, що порушують ці права, а також гарантуватиме їх забезпечення. Зокрема, найбільш чітко Європейський суд висловився на цей предмет у справі «Ейрі проти Ірландії» (1979), у якій ірландський уряд відмовився надати жінці, котра намагалася в судовому порядку отримати розлучення з чоловіком, що був схильний до насильства, відповідну юридичну допомогу. Констатувавши порушення ст. 8, Суд ухвалив: «Хоча метою ст. 8 є, головним чином, захист особи від довільного втручання з боку державних властей, ця стаття змушує державу не тільки утримуватися від такого втручання: до цього негативного зобов’язання додається також позитивне, яке є необхідним для дійсної поваги особистого і сімейного життя». Таким чином, взаємопов’язані аспекти невтручання з боку держави та позитивне зобов’язання відіграють важливу роль у тлумаченні ідеї «права на повагу» згідно з Конвенцією [2].

 

Виходячи з цих міжнародно-правових актів Україна в Конституції закріпила правило, згідно з яким: «Кожен має право на житло» (ст. 47), а також: «Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду» (ч. 2 ст. 30). Лише «у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку» (ч. 3 ст. 30).

 

Ці конституційні норми з точки зору охорони прав і свобод людини мають принципово важливе значення, і тому в Кримінально-процесуальному кодексі України (далі — КПК) вони закріплюються як засада судочинства. Зокрема, ст. 141 чинного КПК передбачено, що громадянам гарантується недоторканність житла. Ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому. Особисте життя громадян охороняється законом. Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених КПК.

 

Як бачимо, в чинному КПК, хоча останні зміни в ст. 141 внесені 19 червня 2003 р., немає згадки про «інше володіння особи», і тому суди зобов’язані виконувати конституційну норму як норму прямої дії.

 

У ст. 7 проекту КПК зазначено, що недоторканність житла є засадою кримінального провадження. Згідно зі ст. 12 проекту КПК кожному гарантується недоторканність житла. Не допускаються проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення у них огляду або обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку може провадитися в іншому порядку, визначеному в КПК.

 

На жаль, і конституційна норма, і наведені норми КПК дещо відрізняються від формули, передбаченої ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції. Зокрема, в ній зазначено, що «держава не може втручатися у здійснення цього права (тобто права на повагу в даному випадку до житла людини. — Авт. інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей».

 

Порівняймо наведені норми і побачимо, що Європейська конвенція передбачає значно ширші можливості для обмеження права особи на недоторканність житла, ніж у національному законодавстві. Не йдеться в ній і про інше володіння особи. Слід звернути увагу на те, що і Російська Федерація в КПК як засаду судочинства передбачає недоторканність лише житла і мову про інше володіння не веде [3]. Згідно зі ст. 50 Конституції Республіки Польща забезпечується недоторканність житла людини. Обшук квартири, приміщення або транспортного засобу може провадитись лише у випадках, визначених законом, та встановленим ним способом [4]. Тобто Україна, передбачаючи недоторканність не тільки житла, а й іншого володіння особи, встановлює більш широкі права особи, ніж це передбачено Європейською конвенцією, і цим створює для правоохоронних структур більш складні умови діяльності, ніж вони передбачені в країнах Європи та в Росії. Наскільки таке забігання вперед «планеты всей» буде виправданим, звичайно, покаже час. У всякому разі можна прогнозувати, що в боротьбі зі злочинністю це буде серйозною перепоною. Оскільки Конвенція ратифікована Україною і стала частиною національного законодавства, її розбіжність із Конституцією України і КПК створює відповідну проблему в судочинстві. Суди вимушено зобов’язані за певних обставин застосовувати Конвенцію як акт прямої дії.

 

Право на повагу до приватного та сімейного життя особи, до її житла і таємниці листування доповнюють одне одного, і тому право на недоторканність житла чи іншого володіння особи означає не тільки заборону незаконно входити або іншим чином проникати в нього всупереч волі осіб, які в ньому проживають чи ним користуються на законних підставах, а й заборону розголошувати все, що в ньому діється. Недоторканність житла означає і недоторканність будь-якої речі, яка в ньому знаходиться. Тобто недоторканність житла чи іншого володіння слід розглядати як поняття комплексне, яке складається із багатьох понять.

 

Оскільки недоторканність житла чи іншого володіння особи є поняттям, яке включає в себе недоторканність приватного і сімейного життя особи, таємниці розмов у цьому житлі або іншому володінні й усього, що там відбувається та знаходиться, то під проникненням у житло чи інше володіння особи слід розуміти як звичайне входження через двері та інші способи вторгнення, наприклад вторгнення через вікно, дах, стелю, підлогу чи стіну, так і складні форми вторгнення. Вилучення з житла чи іншого володіння особи будь-яких речей або підкидання таких речей за допомогою різного роду пристроїв, коли правопорушник перебуває поза межами житла чи іншого володіння, судова практика також розглядає як проникнення в житло або інше володіння. Як звичайне підслуховування розмов, що відбуваються в житлі чи в іншому володінні особи, так і за допомогою електронних та спеціальних технічних засобів також є проникненням у житло, оскільки таким чином порушується таємниця розмов у цьому житлі.

 

Під порушенням недоторканності житла чи іншого володіння особи слід розуміти протиправне таємне або відкрите проникнення в чуже житло чи інше володіння без згоди власника на такі дії або всупереч закону.

 

Визначення терміну «проникнення» дано свого часу в листі Верховного Суду СРСР від 23 червня 1983 р. № 01-16/31-83. Зокрема, в ньому зазначено, що «проникнення» — це вторгнення в закрите чи незакрите (незамкнене) приміщення або житло, яке здійснюється винним протиправно (без відповідного дозволу) всупереч волі громадян, які проживають, працюють або через інші обставини законно перебувають (або в даний час відсутні) в цьому місці. Воно може здійснюватись як з подоланням перешкод (замків, закритих дверей, вікон, люків та ін.) чи опору людей, так і без цього, наприклад шляхом обману відповідних осіб або з використанням того, що ці особи (особа) залишили приміщення (житло) незакритим, без охорони. «Проникнення» може бути здійснене також за допомогою різних пристроїв (крюків, магнітів, шлангів тощо), коли винний не входить у відповідне приміщення [5]. Аналогічне роз’яснення дано в постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 26 квітня 1984 р. № 2. Зокрема, в цій постанові роз’яснюється, що «проникнення» — це таємне або відкрите вторгнення в приміщення, інше сховище чи житло. Воно може здійснюватись як із подоланням перепон або опору людей, так і без цього. «Проникнення» може бути здійснене також за допомогою пристроїв, коли винний досягає відповідного результату без входження у відповідне приміщення [6].

 

Поняття «житло» в українському законодавстві складне й неоднозначне, воно розрізняється в цивільному і житловому праві. В кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві підхід до цього інституту також має свою специфіку. Зокрема, згідно зі ст. 379 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

 

Під житлом у житловому праві розуміють не тільки житлові (у тому числі багатоквартирні) будинки і дачі, призначені для постійного проживання, а й відокремлені квартири та інші ізольовані приміщення (наприклад, окремі ізольовані кімнати в квартирах), гуртожитки, будинки-інтернати, спеціальні будинки для громадян похилого віку й інвалідів та ін., що зареєстровані в державних органах як житлові приміщення. В цивільному праві під житлом розуміють перш за все об’єкт права власності та інших речових прав, що має особливий правовий режим [7].

 

Житло згідно з положеннями ЦК є поєднуючим поняттям, яке включає в себе житловий будинок, квартиру, садибу, котедж, дачу, розраховані на тривалий строк служби та призначені для проживання. На думку коментаторів ЦК, з точки зору цивільного права не можуть вважатися житлом окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, сараї, гаражі, збірно-розбірні, пересувні, контейнерні та інші підсобні споруди, а також приміщення, призначені для тимчасового (готель, лікарня) або недобровільного (в’язниця) перебування особи [8].

 

На жаль, у положеннях Конституції України, зокрема у ст. 30, у ст. 162 Кримінального кодексу України (далі — КК) та ст. 141 КПК немає розшифровки поняття «житло». З урахуванням же розбіжностей у цивільному та житловому законодавстві, а також реалій життя застосування зазначених норм у кримінальному процесі викликає великі труднощі.

 

Слід також мати на увазі, що у положеннях КК проникнення у житло, інше приміщення чи сховище передбачено як кваліфікуюча ознака окремих злочинів (статті 185—187), а відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення розглядається як правомірна дія (ст. 36). При застосуванні норм КК судова практика йде шляхом більш широкого тлумачення поняття «житло». При кваліфікації крадіжки, грабежу, розбою, пов’язаних із проникненням у житло, суди визнають за житло і готельні номери, і туристичні палатки, і вагонні купе, і лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку тощо, тобто всі ті приміщення, в яких проживає людина постійно чи тимчасово (за винятком, звичайно, каналізаційних люків, де мешкають бомжі, та інших аналогічних місць притулку окремих осіб), що не збігається з нормами цивільного чи житлового права. Зокрема, Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» роз’яснив, що житло — це приміщення, яке призначене для постійного чи тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).

 

У листі Верховного Суду СРСР від 23 червня 1983 р. № 01-16/31-83 роз’яснено, що «житло» — це передбачене для постійного або тимчасового проживання людей і ведення домашнього господарства приміщення, у якому знаходиться майно, яке вони мають, або частина його (квартира, особистий жилий будинок, гуртожиток, дачний будиночок, номер у готелі, барак, залізничний вагончик, які прилаштовані для тимчасового проживання, та ін.). Верховний Суд СРСР вважав, що до житла належать також складові його частини, в яких люди можуть деякий час не перебувати або безпосередньо не проживати, але які суміжні з жилим приміщенням (підвал, горище, сіни, кухня, комора, літня частина будинку тощо) [9].

 

Звичайно, в 1983 р. давалися роз’яснення відповідно до тих норм і порядків, які існували на той час у державі. На сьогодні поняття «житло» включає в себе значно ширший діапазон приміщень, які можуть бути як сумісними з квартирою (будинком), так і знаходитись на певній відстані, але в межах володіння особи, і тому житло й інше володіння особи не завжди слід розглядати як окремі інститути. Необхідно звернути увагу на те, що Європейський суд при вирішенні конкретних справ поняття «житло» тлумачить як місце, де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такого проживання, в тому числі облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням національного законодавства (справа «Барклі проти Сполученого Королівства»); приміщення за наявності права власності, де особа мала намір проживати (справа «Гіллоу проти Сполученого Королівства»); власність, яку особа щороку займає протягом значного проміжку часу (справа «Ментес проти Туреччини»); деякі приміщення, інша нерухомість, пов’язані з професійною діяльністю особи, зокрема офіси адвокатів, комерційні службові приміщення (справа «Німітц проти Німеччини»).

 

Згідно з цими рішеннями в ст. 5 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації при визначенні основних понять, які використовуються в Кодексі, зазначено, що поняття «житло» слід розглядати як особистий житловий будинок з жилими та нежилими приміщеннями, які входять до нього, житлове приміщення незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання, а також будь-яке інше приміщення чи забудова, які не належать до житлового фонду, але використовуються для тимчасового проживання.

 

На жаль, українське кримінально-процесуальне законодавство не має такого визначення, і в новому КПК воно не передбачається, що, безумовно, створює труднощі при правозастосуванні.

 

На наш погляд, в Україні під поняттям «житло» в кримінально-процесуальному розумінні слід розглядати: 1) особистий будинок зі всіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання; 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але використовуються для тимчасового проживання. Тобто це можуть бути приватний будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі, дача, садовий будиночок, кімната в гуртожитку, номер у готелі, лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку, туристичні палатки тощо. В окремих випадках, наприклад при тривалому перебуванні, тимчасовим житлом можуть бути визнані купе поїздів та каюти кораблів.

 

Що стосується приміщень у місцях ув’язнення та в казармах військовослужбовців, то з урахуванням специфіки перебування в них контингенту визнати, що обмеження права на недоторканність житла і проникнення в них допускаються на тих же умовах, що і в житло, неможливо.

 

Як ми зазначили вище, законом передбачена недоторканність не лише житла, а й іншого володіння особи. Конституційна формула «не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи» свідчить про те, що житло також є володінням особи. То що ж таке «інше володіння особи» крім житла, в яке не допускається проникнення? Згідно з юридичною енциклопедією, володіння — це фактичне утримування речей, що має юридичне значення, тобто захист від порушення [10].

 

Цивільне законодавство (ст. 317 ЦК) у зміст права власності вкладає право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном. Крім того, у ст. 395 ЦК передбачено, що право володіння є також речовим правом на чуже майно. Цивільним законодавством передбачено володіння законне і незаконне. Володіння визнається законним у разі, коли особа здійснює його на законних підставах, тобто на основі закону чи договору. Законне володіння належить перш за все власникові. Але як елемент речових прав воно може належати також іншим особам, зокрема наймачеві, орендареві, комісіонеру, охоронцю. Володіння може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, зберігання тощо), а й на підставі адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки та піклування), прямої вказівки закону (знахідка, безгосподарне майно, бездоглядна худоба). Захист законного володіння регулюється за аналогією із захистом права власності. Володіння без будь-яких правових підстав вважається незаконним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним: перше має місце, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не зобов’язана знати про його незаконність; друге, — коли особа знає або зобов’язана знати про незаконність свого володіння [11].

 

Таким чином, «володіння» — це надзвичайно складне поняття, яке не сприймається всіма однозначно. І тому з метою недопущення порушень прав і свобод людини при виконанні кримінально-процесуальних дій воно повинно мати чітке законодавче визначення. На нашу думку, під іншим володінням особи в кримінально-процесуальному розумінні слід розглядати: 1) всі приміщення, крім житла, які належать особі; 2) всі речі, які належать особі і знаходяться в житлі чи поза житлом. Під іншим володінням особи потрібно розглядати і землю, і воду, і ліс та інші насадження, худобу, птицю, транспортні засоби та будь-яке інше майно, яке належить особі.

 

Слід звернути увагу й на те, що в ст. 30 Конституції, а також у ст. 12 проекту КПК йдеться про три заборони: 1) не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; 2) не допускається в них незаконний огляд; 3) не допускається в них незаконний обшук інакше як за вмотивованим рішенням суду. Крім того, виходячи з вимог статей 31 та 32 Конституції, які реалізовані в ст. 12 проекту КПК, не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи з метою: 1) виїмки; 2) зняття інформації з каналів зв’язку; 3) застосування інших технічних засобів отримання інформації.

 

Таким чином, не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи за будь-яких обставин, а також із метою обшуку, огляду, виїмки та зняття інформації.

 

Як відомо, за об’єктами дослідження розрізняють огляд: а) місця події; б) місцевості; в) житла; г) інших приміщень; д) предметів; е) документів; є) живих істот; ж) трупа; з) поштово-телеграфної кореспонденції.

 

Обшук — це слідча дія, яка полягає в примусовому обслідуванні житла, будь-яких приміщень, ділянок місцевості та громадян з метою знайти предмети, документи і цінності, які мають значення для справи, свідчення їх належності конкретній особі, а також з метою знайти злочинця або труп.

 

У ході досудового слідства в кримінальних справах слідчий зобов’язаний здійснити виїмку: 1) речових доказів; 2) предметів і документів, які вилучені з обігу (якщо у володільця немає дозволу на їх придбання та зберігання); 3) документи, що засвідчують особу, нагороди та документи до них, які належать особам, котрих узяли під варту.

 

Виїмка можлива як у ході огляду або обшуку житла чи іншого володіння особи, так і як самостійна слідча дія. У зв’язку з цим викликає подив відсутність у ст. 30 Конституції та в ст. 12 проекту КПК заборони незаконно проникати до житла чи іншого володіння особи з метою виїмки.

 

Отже, аналіз наведених обставин дає підстави стверджувати, що за логікою закону не допускається незаконне проникнення до житла, будь-яких інших приміщень або транспортних засобів, в які слід проникати, щоб провести в них огляд, обшук, виїмку, а також у ділянки місцевості, наприклад город, сад, ліс, ставок, річка, поле тощо, якими на законних підставах володіє особа.

 

Окремі громадяни сьогодні мають на праві приватної власності магазини, кафе, бари, їдальні, ресторани, майстерні, заводи і фабрики та багато інших приміщень, які також є іншим володінням особи. Цивільне законодавство дає безліч інших можливостей особі для реалізації права на володіння. Водночас кримінально-процесуальне законодавство, передбачаючи недоторканність цього володіння, не конкретизує його, створюючи серйозну проблему в правозастосуванні. Щоб судова практика була сталою і визначеною, в КПК має бути чітко сформульоване поняття іншого володіння особи, недоторканність якого гарантується державою.

 

У цій статті постійно наголошується на тому, що житло та інше володіння повинні належати особі на законних підставах, тобто що недоторканність житла та іншого володіння гарантується лише тій особі, яка має певні правові підстави для такої недоторканності. На нашу думку, ці правові підстави мають випливати із норм Житлового та Цивільного кодексів України. Законність підстав для володіння квартирою, кімнатою чи будь-яким іншим приміщенням презюмується, тобто та службова особа, яка порушує питання про певні обмеження на недоторканність житла чи іншого володіння, має у передбаченому законом порядку довести факт відсутності законних підстав для володіння.

 

Право особи на недоторканність житла може бути як законно обмежене, так і незаконно порушене. В міжнародних та національних нормативних актах наведено критерії, тобто межі допустимості в демократичному суспільстві законного обмеження, які дають змогу відрізнити його від незаконного та свавільного порушення названого права.

 

Аналіз норм Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також справ, розглянутих Європейським судом, дає підстави стверджувати, що з точки зору міжнародно-правових актів законними можна вважати обмеження права на недоторканність житла, якщо: 1) вони мають правову основу; 2) їхні цілі є пропорційними (відповідними) шкоді, яка ними заподіюється; 3) діють тимчасово; 4) під час їх застосування не допускається будь-яка дискримінація; 5) є підконтрольними суду; 6) не застосовуються до кола абсолютно недоторканних прав і свобод; 7) про їх введення інформується світове співтовариство; 8) паралельно з ними існує механізм поновлення незаконно порушених прав та свобод; 9) у законі передбачена можливість їх оскарження.

 

Аналіз цих вимог у порівнянні з нормами національного законодавства свідчить про те, що національні норми України в цілому відповідають міжнародним. Хоч у чинному КПК не існувало окремих інститутів, наприклад оскарження особою постанови судді про обшук, огляд житла чи виїмку із житла, але в проекті КПК ця прогалина заповнена. Заповнено й ряд інших прогалин.

 

У ст. 30 Конституції та ст. 12 проекту КПК йдеться про недопущення проникнення до житла чи іншого володіння особи інакше як за вмотивованим рішенням суду, але фактично мова йде про недопустимість незаконного проникнення. Коли особи, які проживають у житлі, не заперечують проти проникнення в їх житло, рішення суду не потрібне. На цей предмет більш вдалою є конструкція ст. 141 чинного КПК. Про те, що забороняється саме незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, свідчить зміст ст. 162 КК. Незаконним є будь-яке проникнення до житла чи іншого володіння особи всупереч чинному законодавству. Незаконне проникнення до житла з метою крадіжки, грабежу та розбою визнано законом навіть кваліфікуючою ознакою, яка підвищує суспільну небезпечність злочину. На жаль, у законі, зокрема і в чинному КПК, і в проекті, не розкрито зміст поняття «незаконне проникнення в житло чи інше володіння особи», і тому це створює труднощі при застосуванні як ст. 162 КК, так і відповідних норм КПК. Не дано таких роз’яснень ні Конституційним Судом, ні Верховним Судом України.

 

На наш погляд, для того, щоб розкрити зміст незаконності проникнення в житло, необхідно спочатку зупинитись на можливостях законного проникнення. По-перше, правомірним буде проникнення, якщо воно здійснене з дозволу володільця житла чи іншого володіння або за вмотивованим рішенням суду. По-друге, не буде протиправним порушення недоторканності житла та іншого володіння особи у випадках надзвичайної необхідності (для попередження пожежі, затоплення, вибуху тощо, для відвернення злочинних посягань на житло чи життя та здоров’я людей, які в ньому перебувають). Неможливо спочатку отримувати рішення суду для того, щоб увійти в приміщення при землетрусі чи після нього з метою визволення людей. Не може чекати людина з нижнього поверху, якщо її квартиру заливають з верхнього, і спочатку бігти в суд за рішенням на проникнення в квартиру, в якій прорвало труби, а мешканці відсутні. Не може людина зволікати, коли з чужої квартири, де відсутні мешканці, йде витік газу. Працівники пожежної охорони відповідно до ст. 34 Закону від 17 грудня 1993 р. № 3745-XII «Про пожежну безпеку» під час гасіння пожеж мають право на безперешкодний доступ до всіх жилих, виробничих та інших приміщень. При цьому матеріальні збитки, пов’язані з пошкодженням майна під час гасіння пожежі, пожежна охорона не відшкодовує. У разі введення в Україні надзвичайного стану у зв’язку з масовими порушеннями громадського порядку компетентні державні органи серед інших додаткових заходів можуть провaдити також огляд службових приміщень та житла громадян (ст. 18 Закону від 16 березня 2000 р. № 1550-III «Про правовий режим надзвичайного стану»). Статтею 25 Закону від 25 березня 1992 р. № 2229-XII «Про Службу безпеки України» органам і співробітникам Служби безпеки України надано право при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до її компетенції, переслідуванні осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх із наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин. Посадові особи, залучені до проведення антитерористичної операції, відповідно до ст. 15 Закону від 20 березня 2003 р. № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» мають право входити (проникати) в жилі й інші приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

 

Європейський суд не визнав порушення Європейської конвенції в тому, що наділена відповідними повноваженнями поліція увійшла до житла з тим, щоб здійснити арешт особи, яка вчинила злочин (справа «Мюррей проти Сполученого Королівства»). Тобто в таких та аналогічних випадках дії особи, яка проникає в житло чи інше володіння, хоча формально і порушують їх недоторканність, але вони корисні, оскільки зумовлені необхідною обороною або крайньою необхідністю. В такому разі шкода від проникнення в чуже житло чи інше володіння завжди буде менша, ніж та, що могла виникнути, якщо такого проникнення своєчасно не здійснити.

 

Саме на такі випадки орієнтує ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції, в якій зазначено, що держава не може втручатись у здійснення права на повагу до приватного та сімейного життя людини, житла і таємниці кореспонденції інакше, ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

 

Майже аналогічно у ч. 3 ст. 30 Конституції України передбачено, що у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку, тобто без вмотивованого рішення суду. Цей «інший порядок» для невідкладних випадків щодо проведення огляду та обшуку житла чи іншого володіння особи без вмотивованого рішення суду встановлений відповідним законом, зокрема статтями 177 та 190 чинного КПК і статтями 263 та 270 проекту КПК.

 

На жаль, немає передбаченого ст. 30 Конституції України закону, який би регламентував порядок проникнення до житла без вмотивованого рішення суду в разі необхідності врятування життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, який не віднесений до компетенції Служби безпеки України. І це є проблемою в судочинстві.

 

Названа жорстка конституційна норма про те, що проникнення до житла без вмотивованого рішення суду можливе лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, котрі підозрюються у вчиненні злочину, не охоплює всіх можливих ситуацій, які виникають у житті, що також створює проблеми при правозастосуванні.

 

Перелік виключних, невідкладних випадків, коли проведення огляду житла чи іншого володіння особи, обшуку та виїмки в них не терпить зволікання, може бути при:

1) раптовій появі фактичних підстав проведення таких слідчий дій;

2) наявності загрози знищення або приховання предметів (документів), які мають доказове значення у справі;

3) необхідності зупинити подальшу злочинну діяльність особи чи кількох осіб; 4) інших аналогічних випадках.

 

Саме тому, наприклад, розробники проекту КПК врахували вимоги ст. 8 Конвенції і вийшли за межі формули, передбаченої ч. 3 ст. 30 Конституції, і в ч. 5 ст. 263 проекту передбачили, що непотрібно рішення судді для невідкладного проведення огляду місця події в житлі чи в іншому володінні особи в разі одержання повідомлення про вчинення злочину в цьому житлі чи іншому володінні особи за об’єктивної неможливості отримати від цієї особи згоду на проведення огляду. Життя вимагає такого вирішення, оскільки шкода суспільним інтересам від того, що, наприклад, своєчасно не увійшли в квартиру одинокої людини, яку вбито, і не оглянули місце події та не зафіксували відповідні докази, є значно більшою, ніж та, що заподіяна фактом вторгнення слідчого в квартиру без санкції судді. Але цей приклад свідчить про те, що і конституційна норма, і відповідні норми КПК щодо недоторканності житла слід узгоджувати з реаліями життя та Європейською конвенцією.

 

А реалії життя такі, що в житло чи в інше володіння особи інколи необхідно невідкладно входити не тільки тоді, коли є обставини, передбачені ч. 3 ст. 30 Конституції або названі в наведеному прикладі. Наприклад, у ст. 395 КК передбачена кримінальна відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду, зокрема за самовільне залишення особою місця проживання з метою ухилення від адміністративного нагляду.

 

Аналогічно встановлена й адміністративна відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду (ст. 187 КпАП). Відповідно до ст. 10 Закону від 1 грудня 1994 р. № 264/94-ВР «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» до осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, застосовується таке обмеження, як «заборона виходу з будинку (квартири) у визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу». Згідно зі ст. 7 цього Закону працівники міліції зобов’язані систематично контролювати поведінку зазначених осіб, тобто в будь-який час зобов’язані входити до житла чи до іншого володіння особи, яка перебуває під адміністративним наглядом, з тим щоб з’ясувати, чи є піднаглядний у житлі. І кожного разу отримувати попередньо рішення суду на проникнення до житла, якщо піднаглядний буде проти цього заперечувати або якщо він там відсутній, навряд чи буде сприяти цілям боротьби зі злочинністю. Ось чому, всупереч конституційній нормі, але у відповідності зі ст. 8 Конвенції, в п. 15 ст. 11 Закону від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію» передбачено, що міліції для виконання покладених на неї обов’язків надається право входити безперешкодно в будь-який час доби до житла чи до іншого володіння особи, яка перебуває під адміністративним наглядом, з метою перевірки виконання встановлених судом обмежень.

 

Аналогічно у ст. 5 Закону від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» передбачено, що державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право при виконанні судових рішень безперешкодно входити на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення боржників—фізичних осіб, провадити в цих приміщеннях огляд, за необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати ці приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там знаходиться і на яке за законом можна звернути стягнення.

 

Усі ці дії державний виконавець має здійснити без будь-яких зволікань, які б давали боржнику можливість для вивезення майна, переховування, знищення тощо. Тобто це також дії невідкладні, що диктуються інтересами громадян, які потерпіли від злочинів, та інтересами держави і суспільства.

 

Слід звернути увагу на те, що житло як об’єкт, на який можуть бути спрямовані цивільно-процесуальні та кримінально-процесуальні дії або який пов’язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації певних процесуальних дій: здійснення судового виклику і повідомлення (статті 90, 94 ЦПК 1963 р., статті 74, 76 ЦПК 2004 р., статті 66, 75, 254, 280 КПК); приводу учасників процесу (статті 44, 174, 175 ЦПК 1963 р., ст. 94 ЦПК 2004 р., статті 70, 72, 135, 136, 288, 290, 292 КПК). Крім того, у ст. 93 ЦПК 2004 р. передбачена можливість тимсачового вилучення у певної особи доказів для дослідження судом у разі неподання їх без поважних причин та неповідомлення причин їх неподання. Судові виклики і повідомлення здійснюються повістками, що надсилаються особам, які беруть участь у справі, та свідкам рекомендованим листом або через розсильних. Для вручення повісток у розсильних і листоноші може виникнути потреба увійти в житло особи, однак, дотримуючись засади недоторканності житла, зробити це можна лише з дозволу осіб, що в ньому проживають. Проте, виконуючи ухвалу суду про примусовий привід відповідача у справі про стягнення аліментів чи свідка, який не з’явився без поважних причин (а за ЦПК 2004 р. — і в разі неповідомлення свідком про причини неявки), або потерпілого, обвинуваченого, підсудного, службові особи можуть увійти в житло й проти волі громадян і виконати ухвалу про привід.

 

У положеннях КПК проблема недоторканності житла та іншого володіння особи розглядається лише з позиції необхідності здійснення обшуку, огляду та виїмки, а також зняття інформації, тобто конкретних процесуальних дій. У зв’язку з цим у КПК має бути передбачений порядок отримання відповідних дозволів на проведення цих слідчих та оперативно-розшукових дій у житлі та іншому володінні особи, а також порядок їх проведення. В загальних рисах цей порядок законом передбачений, але ця надзвичайно важлива конституційна засада вимагає більшої конкретизації, тому що кожна невизначеність може потягти негативні наслідки. Кримінально-процесуальні дії не можна провадити за аналогією або на власний розсуд. Усі дії, пов’язані з проникненням у житло чи інше володіння особи, мають здійснюватись лише у суворій відповідності із законом, оскільки цього вимагає принцип допустимості доказів. На жаль, такої конкретизації поки що немає.

 

Зокрема, згідно зі ст. 270 проекту КПК обшук житла чи іншого володіння особи за відсутності її згоди (за винятком невідкладних випадків) провадиться за вмотивованою постановою слідчого судді. За необхідності провести обшук житла чи іншого володіння особи слідчий за згодою прокурора звертається з поданням до слідчого судді за місцем провадження слідства, а в разі необхідності — за місцем розташування житла, приміщення чи місця, в якому необхідно провести обшук або примусову виїмку. Перше питання, яке виникає: що таке місце провадження слідства? В положеннях КПК зазначене поняття не розкрите. А на практиці це є істотною проблемою. Наприклад, слідчий має кабінет у приміщенні Міністерства внутрішніх справ у Печерському районі м. Києва, де знаходиться кримінальна справа, а для проведення певної слідчої дії він може тимчасово і на короткий строк зайняти кабінет у Голосіївському районі м. Києва. Де в такому разі провадиться слідство, тобто в який суд слід звертатися слідчому?

 

Далі. У тій же статті проекту КПК передбачено, що слідчий повинен отримати згоду прокурора. Якого прокурора? Будь-якого чи того, в компетенцію якого входить нагляд за проведенням слідства у конкретній кримінальній справі?

 

Пропонуючи закріпити норму про те, що з поданням до суду звертається лише слідчий за згодою прокурора, автори проекту не врахували, що в окремих випадках слідство може вести сам прокурор. Крім того, з таким поданням за певних обставин саме прокурор вимушений звертатися в суд тоді, коли ще не порушено кримінальну справу, а огляд або виїмку в житлі чи іншому володінні особи провести необхідно.

 

Стаття повністю див.: http://www.pravo.org.ua/files/CV/malyarenko_zhytlo.doc

 

 


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Кримінальне право і процес /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .