nashe pravo
/ ГоловнаКримінальне право і процесВівторок, 22 Серпня 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Кримінальний кодекс України 2001 року: підсумки та перспективи

НАВРОЦЬКИЙ Вячеслав, доктор юридичних наук, професор 20.05.2006, 14:02

Минуло 5 років з часу прийняття КК України й нині ми маємо оцінити, чи виправдалися надії, які породило завершення першої (з часу відновлення державної незалежності України) кодифікації кримінального законодавства, в якій мірі чинний КК потребує вдосконалення і у яких напрямах воно може й повинно відбуватися, які перспективи розвитку кримінального законодавства в Україні.

 

Насамперед належить констатувати, що оцінюванню підлягає законодавчий акт, далекий від проголосованого п’ять років тому. Адже за цей час до КК близько двадцяти разів вносилися різноманітні зміни, доповнення, поправки, виключення. Дві статті з нього виключено, десятьма він доповнений, сімнадцять — викладалися в цілком новій редакції, двадцять одна стаття зазнала змін у диспозиціях чи санкціях. Причому, окремі кримінально-правові норми змінювалися вже двічі. В цілому ж, за п’ять років змін зазнали 10% усіх статей КК. Кількість же пропозицій щодо внесення до нього змін взагалі вражає — суб’єкти права законодавчої ініціативи внесли їх уже понад сотню.

 

Отже, можна констатувати, що чинний Кримінальний кодекс України не виправдав одне з основних сподівань, що покладалися на нього — він не став стабільним. Продовжуються спроби вирішувати актуальні і не зовсім актуальні державні, суспільні, а ще частіше — відомчі чи може й групові та особисті проблеми через криміналізацію певних діянь. Більше того, типовим став абсолютно (на мій погляд) неприйнятний підхід: надається чинність закону, яким вносяться зміни до КК, від дня його опублікування. За таких умов презумпція знання закону перетворюється на фікцію, створюються передумови для об’єктивного інкримінування, оскільки як тоді можна говорити про усвідомлення суспільно-небезпечного характеру вчинюваного діяння? За змінами в КК не встигають стежити не лише пересічні громадяни, працівники правозастосовних органів, але й науковці.

 

У зв’язку з цим постає ряд питань. Одні з них стосуються оцінки конкретних пропозицій щодо вдосконалення КК, вже проведених змін. Інше ж питання і, водночас, пропозиція стосується введення своєрідного ’’юрійового дня’’ щодо змін до КК. Йдеться про запровадження норми, відповідно до якої зміни до КК могли б вноситися не частіше одного разу на рік. Є підстави запропонувати пов’язати цей термін з прийняттям державного бюджету, коли визначено основні економічні параметри, з якими так чи інакше пов’язується визначення змісту багатьох кримінально-правових понять, зокрема розміру мінімальної заробітної плати та мінімальної соціальної пільги на наступний рік.

 

Варто зважити, наскільки простіше буде всім, хто застосовує КК, вивчає його, врешті-решт пов’язаний із порушенням його приписів за умови твердої впевненості, що протягом календарного року підстави кримінальної відповідальності, правові наслідки порушення кримінального закону не будуть змінюватися. Водночас, мені не відома жодна ситуація, коли спільні інтереси вимагали негайного запровадження кримінальної відповідальності, термінової зміни її умов. Та й нині наразі не кінець 80-х років минулого століття, коли для запобігання краху радянської імперії, її ідеологічних опор, терміново з початком відомого мітингу в Тбілісі вводили кримінальну відповідальність за дії, які дискредитують КПРС.

 

Критерій розміру заподіяної шкоди

 

Нестабільність сфери кримінально-правової регламентації пов’язана також з відсутністю чітких критеріїв визначення змісту багатьох понять, закріплених у КК. Високий рівень бланкетності, невиправдані зміни так званого регулюючого законодавства ведуть до того, що обсяг кримінально-правових заборон змінюється часто і, переважно, безпідставно. При цьому формальних змін у тексті КК може й не відбуватися.

 

Найбільш наглядно це виявляється у випадку відсутності послідовності у регламентації критеріїв для визначення розміру наслідків матеріального характеру, за наявності яких настає кримінальна відповідальність. КК 2001 р. був зорієнтований на врахування неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, розмір якого (17 грн) було встановлено понад десятиліття тому та який давно втратив свій економічний зміст. Законодавець спробував виправити ситуацію, запровадивши як критерій для визначення розміру розкрадання, ухилення від оподаткування та ряду інших наслідків іншу розрахункову одиницю — мінімальну соціальну пільгу. Але це не покращило ситуацію, а лише ускладнило її. Недоліки запровадження вказаного критерію різноманітні. Серед них:

 

— порушується правило про те, що злочинність діяння повинна визначатися лише в КК. Адже, те, що замість неоподатковуваного мінімуму доходів громадян слід враховувати мінімальну податкову соціальну пільгу, її розмір визначено іншим законом — ’’Про податок з доходів фізичних осіб’’;

 

— розмір мінімальної податкової соціальної пільги змінювався упродовж трьох останніх років, причому істотно. Разом з тим не вирішено питання про визначення розміру наслідків при продовжуваних посяганнях;

 

— абсолютні величини мінімальної податкової соціальної пільги визначалися у відриві від потреб кримінального права. Як сума, що не обкладається податком, вона (з цим, мабуть, погодиться кожен) замала. Але як розмір, при трикратному перевищенні якого настає кримінальна відповідальність за найпоширеніші злочини — надто вже неадекватна. Адже зараз в Україні по суті безкарними залишаються кишенькові крадіжки;

 

— утворився величезний розрив між розмірами шкоди, за наявності якої настає кримінальна відповідальність, та штрафом, який накладається за злочин. Адже штрафи, як і раніше, обчислюються пропорційно до розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

 

Указані питання, враховуючи злободенність проблеми (особливо для правозастосовної практики), безумовно потребують підвищеної уваги. Я ж наголошу на двох моментах. Перший стосується того, що вирішення питання про критерії розміру заподіяної шкоди потрібно повернути в лоно кримінального права. Не акт податкового законодавства, а лише КК повинен визначати, при якому розмірі шкоди настає кримінальна відповідальність. Другий — що відповідний критерій має бути єдиним для всього кримінального законодавства.

 

В українській кримінально-правовій науці, ще за кілька років до прийняття нового КК було запропоновано ввести поняття ’’розрахункова одиниця’’ (А. Ришелюк) як критерій для визначення розміру злочинних наслідків майнового характеру. Свого часу воно не було сприйняте тими, хто готував та приймав проект КК. Певно, що ця ідея не втратила своєї актуальності і потребує втілення у КК. І поняття ’’розрахункова одиниця’’ слід запроваджувати паралельно з проголошеною вище ідеєю про щорічне оновлення КК на основі врахування бюджету на наступний рік, передбачаючи врахування інфляційних чинників, якщо інфляція протягом року перевищить певний розмір (наприклад, вийде за межі 10%).

 

Джерела кримінального законодавства

 

Якщо нестабільність КК 2001 р. виявлялася протягом років, по мірі накопичення змін та доповнень, то ще одна проблема ’’випливла’’ зовсім недавно. Йдеться про те, що КК перестав бути єдиним джерелом кримінального законодавства. Закріплене в ч. 3 ст. 3 КК 2001 р. положення про те, що злочинність діяння, його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом, по суті залишилося в минулому. Такий висновок напрошується зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. ’’Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини’’ (офіційно опублікованого наприкінці березня 2006 р.), яка передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Що це означає у кримінально-правовій сфері детально пояснювати не потрібно. Але суспільству треба вибирати — чи йдемо в Європу і підкоряємося прийнятим там правилам, чи зачиняємося у своїй національній шкарлупі й тішимося тим, що ми повністю суверенні у вирішенні кримінально-правових питань, в тому числі й щодо джерел кримінального законодавства.

 

Як відобразиться на кримінальному праві запровадження норми, передбаченої Законом від 23 лютого 2006 р., про який зараз іде мова? Певно, не слід спрощувати і очікувати, що на основі міжнародно-правових актів та практики їх застосування безпосередньо будуть притягати до кримінальної відповідальності чи звільняти від неї в Україні. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод та практика її застосування увійдуть в українську кримінально-правову сферу через тлумачення норм національного законодавства. Багато з кримінально-правових норм абстрактні, дають великі можливості по-різному інтерпретувати їх зміст.

 

Наведу один приклад. Одне з основоположних прав громадянина у демократичному суспільстві — право на отримання інформації від державних органів. Водночас, українські чиновники всіх рангів міцно засвоїли Марксове положення, згідно з яким сила бюрократії полягає у збереженні таємниці — таємниці про свої зловживання, невігластво, бездарність. Правозахисники, адвокати, пересічні громадяни наведуть безліч прикладів, коли вони не змогли отримати відкриті офіційні відомості від працівників, починаючи з ЖЕКу і закінчуючи міністерством, коли посилання на положення Закону «Про інформацію» зухвало ігноруються. Рівень українських прокурорів і суддів ще не дає змоги оцінювати такі діяння, як злочинне зловживання службовим становищем — вони у своїй масі навіть неспроможні визнати в цьому корупційні правопорушення, що прямо передбачене українським законодавством. Сподіваюся, рішення, які почне приймати проти України Європейський суд з прав людини у зв’язку з порушенням права на отримання інформації, конкретні санкції проти держави сприятимуть тому, що в Україні кримінальний закон буде застосовуватися відповідно до того, як цього вимагають міжнародно-правові акти та практика їх застосування, і це змусить внести зміни до актів національного законодавства. Позитивні приклади такого підходу вже є.

 

Масштаби криміналізації

 

Ще один аспект оцінки КК 2001 р. стосується того, наскільки виправдані сподівання на декриміналізацію та депеналізацію, тобто зменшення кількості діянь, які спричиняють кримінальну відповідальність та застосування кримінального покарання. Ще зі студентських років я постійно чув, що магістральним шляхом розвитку вітчизняного кримінального законодавства є звуження сфери дії кримінального права. Аналізуючи ж зміни та доповнення до КК 1960 р., порівнюючи попередній та чинний КК, знайомлячись з пропозиціями про доповнення до КК 2001 р. та вивчаючи відповідні законодавчі новели постійно пересвідчуюся — у нас відбувається не декриміналізація, а зворотній процес. Постійні зміни та доповнення кримінального законодавства спрямовані на запровадження кримінальної відповідальності за діяння, які раніше не визнавалися злочинами, та на розширення застосування кримінального покарання. Якщо декриміналізація й відбувалася, то вона стосувалася малопоширених, дрібних за суспільною небезпекою діянь. По-справжньому декриміналізація в Україні відбулася не при прийнятті нового КК, а значно раніше, на початку 90-х років минулого століття, коли була виключена кримінальна відповідальність за приватнопідприємницьку діяльність, комерційне посередництво, порушення правил про валютні операції.

 

Прийняття КК 2001 р. по суті не змінило ситуації щодо кількості діянь, за які настає кримінальна відповідальність. Адже при визначенні масштабів криміналізації та декриміналізації слід враховувати не лише і не стільки зміни в Особливій частині КК, але й поширеність відповідних посягань.

 

У КК 2001 р. не встановлена кримінальна відповідальність переважно за ті діяння, статті про які й так відносилися до розряду ’’мертвих’’. Водночас, у ньому збережені норми, які передбачають відповідальність за діяння, протидію яким цілком можна вести і без використання кримінально-правових засобів. Достатньо сказати, що чинний КК передбачає 142 статті та частини статей про злочини, за які не встановлене покарання у вигляді позбавлення волі. Приблизно два десятки статей КК передбачають відповідальність за діяння, які водночас становлять собою адміністративні правопорушення (йдеться про збіг ознак складів злочинів та адміністративних правопорушень). Ще більше є випадків, коли адміністративне правопорушення становить собою готування до злочину чи співучасть у ньому. Очевидно, що вказані норми передбачають посягання, доцільність кримінальної відповідальності за які викликає сумнів.

 

Виникає питання про те, а чи потрібна нам зараз декриміналізація? Чи відповідає вона реальній криміногенній ситуації? Чи розуміє і чи підтримує її громадськість? Відомо, що найважче знаходити відповідь на очевидні запитання. Але, якщо ми прагнемо уніфікувати національне законодавство з правом європейських держав, якщо намагаємося розвиватися в напрямі демократизації і гуманізації суспільства, якщо хочемо розвантажити правозастосовні органи від дрібниць, а органи кримінально-виконавчої системи від кримінальної ’’шпани’’, то — альтернативи декриміналізації немає. А чи багато хто дасть в цілому негативну відповідь на поставлені запитання?

 

Треба бачити й інший бік проблеми. Лише очищення КК від малозначних посягань дасть можливість приділяти належну увагу діянням, які викликають резонанс у суспільстві, становлять реальну суспільну небезпеку. Лише тоді, коли КК буде невеликим за обсягом, коли його норми будуть застосовуватися рідко, але неухильно, слова ’’порушена кримінальна справа’’ змушуватимуть трепетати і будуть викликати справжню повагу.

 

Проблеми кодифікації

 

Не можна не згадати про те, чи виправдалися очікування щодо узгодження положень кримінального закону з положеннями інших нормативно-правових актів. Коли готувався проект КК, рефреном звучало: цей кодекс буде прийматися в пакеті з іншими кодексами кримінального циклу Кримінально-виконавчим та Кримінально-процесуальним. Кримінальний кодекс прийнятий п’ять років тому, набрав уже чинності і Кримінально-виконавчий кодекс, а от нового Кримінально-процесуального й досі немає. Між тим, саме він має визначати демократизм системи кримінальної юстиції держави, закріплювати найважливіші гарантії дотримання прав громадян при досудовому слідстві та судовому розгляді. Не проведена і кодифікація законодавства про адміністративну відповідальність, яке неминуче має бути узгодженим з КК. Адже беззаперечно, що нижня межа злочину — це, водночас, верхня межа адміністративного проступку.

 

Наслідки ж неузгодженості положень різних нормативно-правових актів про відповідальність за правопорушення настільки очевидні, що навряд чи на них потрібно зупинятися детально. Але один аспект цієї проблеми оминути важко. Йдеться про те, що невідповідність положень Конституції України, кримінального матеріального та процесуального, адміністративного законодавства ставить нашу державу під вогонь критики Міжнародного суду з прав людини. Мається на увазі те, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод передбачає: особа може бути позбавлена свободи лише за вчинення злочину і лише судом це рішення може бути оскаржене. В той же час КпАП, принаймні щодо п’яти проступків, передбачає можливість застосування адміністративного арешту. З’явилися скарги в Міжнародному суді з прав людини на відповідні рішення українських правозастосовних органів, справа йде до їх задоволення і застосування санкцій до нашої держави.

 

Можливі способи вдосконалення КК

 

Прийняття нового КК п’ять років тому було пов’язано також з очікуванням його відповідного техніко-юридичного рівня. І, дійсно, КК 2001 р. в цьому плані безумовний крок уперед у розвитку вітчизняного кримінального законодавства. Однак, не можна не зазначити і очевидних недоліків стосовно невитриманості термінології, невиправданого виділення спеціальних норм, розбалансованості санкцій. Їх кількість становить сотні й тисячі. Мабуть, немає жодної статті КК 2001 р., яка б не викликала ті чи інші зауваження. Значною мірою ці недоліки — результат втручання народних депутатів у проект КК на завершальній стадії його проходження у Верховній Раді. Шквал пропозицій, які стосувалися ще проекту КК 2001 р., зміни та доповнення, внесені до цього кодексу за п’ять років дії однозначно не пішли на користь тому тексту, який підготувала робоча група Кабінету Міністрів України.

 

У зв’язку з цим виникає запитання: що ж робити далі, як повинно розвиватися кримінальне законодавство України? Очевидно, вдавати, що названих та багатьох інших проблем не існує, стверджувати, що КК 2001 р. досконалий і змін не потребує, щонайменше нещиро.

 

Видається, що є принаймні три шляхи вирішення питань, пов’язаних з вдосконаленням чинного КК України:

 

1) внесення змін та доповнень до чинного КК, вдосконалення його окремих положень;

 

2) прийняття нової редакції КК 2001 р.;

 

3) проведення нової кодифікації кримінального законодавства України.

 

Оптимальним із них видається другий. Адже внесення і реалізація розрізнених пропозицій щодо окремих статей Загальної та Особливої частини КК не забезпечить комплексний підхід до підвищення якості кримінального законодавства. Крім того, враховуючи, що змінювати потрібно сотні й тисячі положень, така робота виходить за межі поточної правотворчості. Нова ж кодифікація кримінального законодавства звісно необхідна, але потребує тривалої підготовки. В той же час, з внесенням багатьох змін зволікати не можна, вони обумовлені, насамперед, потребами практики, потребами суспільства.

 

Прийняття ж нової редакції існуючого КК, з одного боку, дасть змогу істотно його змінити, виправити недоліки, які виявилися, а з другого —забезпечити наступність кримінально-правової регламентації, не порушувати основні конструкції, до яких звикли і теоретики і практики, зберегти нумерацію статей тощо. Саме до такого шляху, як видається, схиляються і державні інституції, покликані займатися відповідною діяльністю.

 

20 січня 2006 р. Міністр юстиції України видав наказ про утворення міжвідомчої робочої групи щодо комплексного вдосконалення положень Кримінального кодексу України. До її складу увійшли 19 працівників Мін’юсту, правозастосовних органів, науковців. Відбулися вже три засідання цієї групи. Основні завдання, поставлені перед робочою групою, це — забезпечення гуманізації кримінального законодавства, визначення співвідношення між злочинами та іншими правопорушеннями, реалізація міжнародно-правових зобов’язань України у сфері кримінальної юстиції. Причому, акцент робиться на комплексному характері пропонованих змін і доповнень, хоча про нову редакцію КК прямо і не йдеться. Однак, в проекті концепції державної політики України у сфері кримінальної юстиції, який було доведено членам робочої групи з удосконалення кримінального законодавства, безпосередньо йдеться про потребу підготовки нової редакції КК.

 

Проступок — не злочин

 

У яких же напрямах має вдосконалюватися КК, що слід відобразити в новій його редакції?

 

У першу чергу слід визначити співвідношення між злочинами та адміністративними проступками, вирішити проблему, пов’язану з тим, що наше законодавство допускає арешт — фактично позбавлення волі — не за вчинення злочину. Необхідно повернутися до питання про виділення кримінального проступку як окремої категорії правопорушень. Одна з ідей зводиться до наступного:

 

— всі діяння, відповідальність за які передбачена КК, поділити на злочини та кримінальні проступки;

 

— до злочинів віднести діяння, за які передбачено позбавлення волі та які тягнуть за собою судимість. Злочини, у свою чергу, мають поділятися на чотири категорії за ступенем тяжкості;

 

— кримінальними проступками визнавати діяння, за які не встановлене позбавлення волі та які не тягнуть судимості. Перелік кримінальних проступків сформувати за рахунок діянь, які зараз віднесені до категорії злочинів невеликої тяжкості (але за які не передбачене позбавлення волі), ряду інших злочинів, тих адміністративних правопорушень, за які передбачене застосування арешту. В цілому до кримінальних проступків можна буде віднести понад 150 діянь, які нині визнаються злочинами;

 

— Особлива частина Кримінального кодексу буде поділена на дві структурні одиниці (їх можна назвати ’’книгами’’): одна присвячена злочинам, інша — кримінальним проступкам. У Загальній частині КК будуть виділені особливості, які випливають з поділу кримінально караних діянь на злочини та кримінальні проступки.

 

Поділ кримінально караних діянь на злочини та кримінальні проступки має бути відображений і в кримінально-процесуальному законодавстві. Зокрема, щодо кримінальних проступків доцільно застосовувати спрощену процедуру розслідування, примирну процедуру та угоди про визнання вини, віднесення їх до справ приватного обвинувачення.

 

Об’єкти декриміналізації

 

Наступний напрям розвитку кримінального законодавства стосується декриміналізації.

 

Пропонується виключити з числа злочинів і віднести або до кримінальних проступків, або ж до адміністративних правопорушень ті діяння, за які зараз передбачена водночас і кримінальна, і адміністративна відповідальність (як вже згадувалося, таких на сьогодні є біля двох десятків).

 

Крім того, за ознакою відсутності (чи невеликого ступеня) суспільної небезпеки декриміналізації підлягають:

 

— умисні посягання, які заподіяли матеріальну шкоду в розмірі меншому, ніж встановлений розмір розрахункової одиниці (мінімальної заробітної плати), а щодо окремих категорій злочинів — кратно до розрахункової одиниці;

 

— необережні посягання, які завдали матеріальної шкоди у будь-якому розмірі;

 

— необережні посягання, які пов’язані із заподіянням легкого (можливо, також середньої тяжкості) тілесного ушкодження;

 

— посягання, які потягли наслідки у вигляді створення небезпеки, що стосується лише одного потерпілого.

 

Можна подискутувати з приводу того, чи відбудеться декриміналізація тоді, коли відповідальність буде передбачена в КК, але вже не як за злочин, а як за кримінальний проступок. Але це спір скоріше про терміни, а не про зміст рішення. Фактично — коло злочинів звузиться. Скоротиться і обсяг Особливої частини, книги ’’Злочини’’. З урахуванням інших змін вона повинна скоротитися приблизно до 180—200 статей (замість нинішніх 348).

 

Нарешті, КК 2001 р. слід просто-напросто ’’причесати’’ — узгодити положення Загальної та Особливої частин, назви його розділів та статей з їх змістом, усунутим полісемію, тавтологію, недоречне використання множини тощо. Добре було б за зразком більшості інших сучасних нормативно-правових актів доповнити КК розділом, у якому тлумачаться основні терміни. Мрією залишається розділ про правила кваліфікації діянь, передбачених КК.

 

У цілому вже сьогодні можна стверджувати, що зміни мають стосуватися більшості статей Загальної та Особливої частин КК, потребують узгодження з нормами законодавства про адміністративну відповідальність та з КПК України. І відбудеться це не так швидко: в згаданому проекті концепції йдеться про 2007-2008 роки. Щоправда, перший пакет невідкладних змін, які стосуються запровадження розрахункової одиниці та реалізації міжнародно-правових зобов’язань України, може й повинен бути внесений та реалізований значно швидше.

 

Отож, будемо очікувати на те, що кримінальне законодавство України врешті буде відповідати загальному стану нашого суспільства, рівню розвитку вітчизняної кримінально-правової теорії та потребам правозастосовної практики.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Кримінальне право і процес /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .