Критика cучасного суспільства у контексті захисту прав дитини

За роки незалежності в Україні було проведено чимало реформ або, висловлюючись точніше, було багато спроб запровадити реформи, і серед найголовніших проблем, які гальмують процес перетворення суспільства тоталітарної держави на громадянське, де права людини не лише визнаються, але їх дотримання є основою існування людського соціому, — це неготовність його членів для перетворення власної свідомості, свого сприйняття оточуючого світу, своїх звичок.

Якщо говорити не про теорію, а як вібувається це на практиці, то треба говорити про себе. Отож, в більшості випадків ми готові лише визнати, що “в нас” є порушеня прав людини, що “в нас” не так як “у них”, під цим словом маючи на увазі більш благополучні супільства Заходу, де вже є напрацювання в цьому напрямку, (хоча XXI ст. зустріло людську цивілізацію сюрпризом тріщини, яку дав наш цивілізаційний устрій. Читай новини 11 вересня 2001 року). Тим не менше ми хочемо будувати громадянське суспільство і то швидкими темпами!!! (останніх сімдесят років ми все будуємо швидкими темпами, звичка напевно), намагаючись накласти вже використані моделі захисту прав інших країн без адаптації на свої терени, забуваючи про свою викривлену “гласністю” (саме поняття витворене в умовах тотальної заборони говорити для заміни поняттю “свободи слова”, характерне лише для пострадянських країн) , а також ставленням спочатку всемогутньої, а потім слабкої держави, до нас в усіх випадках “маленьких”, до якого ми просто звикли з дитинства і яке помічаємо лише, коли нас ріжуть по живому, так от — про нашу викривлену свідомість. І ми з великого розмаху будуємо громадянське суспільство, випрошуючи у “сильних світу цього” гроші на семінари і тренінги для того, щоб захищати геїв і лесбіянок, які звідкись взялися (раніше про них ніхто не чув, а тепер зареєстрований Центр для геїв і лесбіянок “Наш світ”), для захисту нац.меншин (на жаль не зареєстрована така меншина як україномовні українці в Україні, яким, погодьтеся, в більшій мірі інколи потрібен захист), в кінці-кінців для створення і підтримки веб-сайту нашого дорогого уряду (Міжнародний Фонд Відродження профінансував це у розмірі 5000 у.о., і що тут дивного, мусить же КМУ спілкуватися з народом, а в держави на такі потрібні речі грошей нема, тільки питання хто ж тому народу оплатить користуваня Інтернетом), у нас будуються пам’ятники для вшанування видатних особистостей, проводяться дорогі шоу на кшталт “Меценат року”, у нас багато атрибутів благополучних суспільств з’являється (супердорогі готелі, наприклад, з дуже помірними умовами проживання), але дуже мало людей задумуються, не кажучи вже про активні дії, над життям сиріт, бездомних дітей, залишених батьками, хіба може вони самі і задумуються про себе. Ми говоримо: важко жити, не вистачає демократії, але не вистачає нам у першу чергу банальної людяності, бо хіба збирали би ми молодь на величезні концерти під патронатом Президента, коли напівголодні діти в інтернаті маючи (це в кращому випадку!) один на всіх телевізор не можуть навіть подивитися його по телебаченню? Чи відмовляли би бездітному подружжю у праві усиновити дитину через брак двох квадратних метрів житлової площі, коли в сиротинцеві на одну дитину не припадає і метра? Чи купували би службові автомобілі нашим посадовцям за тисячі у.о., коли бездомні діти гріють ноги біля вогнищ на сміттєзвалищах, де готують собі на вечерю собачатинку? (про розтрату державних коштів у великих розмірах першою посадовою особою нашої дежави говорити не будемо про це і так багато зараз говориться і кричиться, крім того не було ще рішення суду і цій справі). Таких запитань і прикладів можна навести безліч. Але ми виправдовуємося, кажучи, що нам теж важко жити: зарплати не платять, прав не дотримуються, а хто скаже за маленьку людину, яка не може себе представляти в суді (через неповнолітність), не може “вилізти” на високу трибуну і заявити про свої порушені права, не може прийти на семінар, щоб навчитися як будувати демократію, не може, навіть, сказати мамі, що вчитель виховує в ній байдужу до всього людину словами “ти маєш право лише сидіти і слухати і головне маєш обов’язки”, бо на перших батьківських зборах мамі розкажуть, що її дитина — хамське не виховане створіння. (в устах вчителів поняття “права дитини” звучить як цитую: “чорт-зна-що”)

Звичайно, в будь-якому суспільстві права дітей — це найслабша ланка, їх найважче захищати, бо нікому на них не розходиться, крім самих дітей (або тих діячів, які на цій проблемі хочуть собі зробити РR). В більшості випадків говорять про їхні інтереси, які кожен трактує по-своєму. Наприклад, батько, виховуючи свою дитину за допомогою “березової каші”, думає, що це піде їй на користь, виправдовуючи себе логікою хірурга, який робить боляче, щоб врятувати свого пацієнта, і коли останнє — це істинне поняття, то застосування до особистості, яка формується, фізичного насильства просто призвичаює її до жорстокості, яка стає для неї нормою життя. А проблема наша полягяє в тому, що ми просто не звикли слухати дітей, бо з дитинства нас самих ніхто не слухає, хоча ми вже й дорослі. Атрофований у нас слух. Не слухаємо ми навіть самих себе і, звітуючи про належну підготовку до нового навчального року, у наших посадовців не стають слова у горлі, бо їх всеодно ніхто не слухає, а про сиріт і взаглі говорити не приходиться. Ніхто ж не вимагає звіту.

Ми голосно говоримо про досягнення цивілізації, про цивілізований устрій людського суспільства, про цінності, які визнаються і поважаються в об’єднаннях людей, за якими навіть дехто намагається жити!, про наші права, які є основною соціальною цінністю, але забуваємо, що закону “виживає сильніший” ніхто не відміняв, і якщо дитина, яку покинули батьки, не достатньо сильна, щоб захистити свої права чи то пак взагалі представити себе як повноцінного суб’єкта права, то вона випадає з членів суспільства і стає аутсайдером десь на задвірках нашого світу, десь там, де вже право не діє, куди ще не досягла наша цивілізованість.

І підсумовуючи все сказане, постає велике запитання: ЧИ МОЖЕ НАЗИВАТИ СЕБЕ СУСПІЛЬСТВОМ ОБ’ЄДНАННЯ ІСТОТ, В ЯКОМУ ДІТИ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ? (а ми кажемо щей громадянське)