Якщо ваші права порушують – захищайте їх!

3 квітня Верховна Рада 252 голосами „за” прийняла у другому читанні та в цілому закон „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”.

Цей Закон став на сьогодні основним втіленням результатів парламентських слухань „Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні”, які відбулися у Верховній Раді 4 грудня 2002 року.

Закон, як видно з його назви, вносить зміни до кількох нормативних актів. Він встановлює визначення цензури та деталізує при цьому положення Конституції України про заборону цензури. Закон збільшує розміри державного мита, яке сплачується при поданні позовів до ЗМІ про захист честі і гідності. Також він передбачає додаткові аргументи захисту для журналістів від судових позовів; встановлює адміністративну відповідальність за порушення інформаційних прав; обмежує права органів державної влади подавати позови про захист честі і гідності та ін.

Далі наведено більш детальний аналіз та коментарі до кожного з положень.

Цензура

Однією з найбільш гучних проблем, за вирішення якої взялися у межах закону, є цензура. Це явище тіньове і приховане і, як наслідок, практично непридатне для правового регулювання та регламентації. В остаточній редакції Закону „цензуру” визначили як вимогу, спрямовану до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника, видавця, розповсюджувача попередньо узгоджувати інформацію, що розповсюджується (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб’єкта авторського права чи суміжних прав на неї), або накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню чи розповсюдженню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Окрім цього, законодавчо заборонили і втручання засновників у діяльність редакції засобу масової інформації, якщо форми такого втручання не передбачені чинним законодавством або договором, укладеним між засновником і редакцією засобу масової інформації. Як засновникам, так і органам держави забороняється втручатися у професійну діяльність журналістів, „контроль за змістом інформації, що розповсюджується, зокрема, з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно-значимої інформації, накладення заборони на показ або згадування інформації про окремих осіб, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб”.

Визначення цензури у законі принаймні припинить спекуляції з боку чиновників, що цензури немає, тому що, мовляв, немає її визначення. Для того, щоб відповідна законодавча стаття була більш дієвою, потрібно бажання з боку журналістів активно захищати свої права, об’єднуватися у профспілки, звертатися до суду за фактами порушення закону. Інакше ж, якщо бути реалістом, треба буде визнати, що як ці зміни до закону, так і будь які інші здатні кардинально не зможуть змінити ситуацію з політичним тиском і цензурою на краще. Це все рівно, що заборонити законодавчо тіньову економіку і чекати на зміни. Тільки у нашому випадку з цією ”тіньовою економікою” (цензурою) намагаються боротися лише працівники (журналісти) тоді як держава повністю її підтримує.

Заборона органам влади вимагати компенсацій моральної шкоди

Закон містить і більш категоричні речі, які обійти його порушникам буде набагато важче. Прикладом може слугувати заборона органам державної влади та місцевого самоврядування отримувати відшкодування моральної (немайнової шкоди) у позовах до ЗМІ.

У першій редакції законопроекту пропонувалося взагалі позбавити цих організацій права звертатися до суду за захистом честі, гідності та ділової репутації. Однак у результаті компромісу формулювання статті змінили, дозволивши останнім ставити вимогу про спростування, але заборонивши вимагати компенсації немайнової шкоди.

Автори Закону виходили з того, що органи державної вдали, уповноважені на виконання функцій держави, мають дещо інший правовий статус, ніж звичайні юридичні особи. Зокрема, вони мають бути повністю відкриті до критики, обговорення їх діяльності, навіть звинувачень у бездіяльності.

Окрім цього, органи державної влади та місцевого самоврядування мають набагато більші, ніж пересічні громадяни, можливості для захисту своєї честі, гідності та ділової репутації. Більшість з них мають доступ до державних засобів масової інформації для оприлюднення спростувань та власних позицій. Вони мають доступ до прес-конференцій, можуть видавати прес-релізи та ін.

І головний, на мою думку, аргумент в тому, що компенсація за своєю суттю органам державної влади не потрібна взагалі. Згідно теорії цивільного права, немайнові права відновити не можна, тому виплачується грошова винагорода, яка якимось чином може компенсувати страждання.

Наприклад, людина може витратити отримані кошти на поїздку на оздоровлення чи навіть придбання якихось речей, при цьому ми припускаємо, що отримані від цього процесу позитивні емоції компенсують негативи від розповсюдженої негативної інформації.

У випадку ж з органами державної влади ситуація інша, вся їх діяльність покривається з бюджету (ми не розглядаємо можливість недофінансування). Навіщо їм кошти від компенсацій? Що вони компенсують? Відповідь у мене лише одна: мета компенсацій – залякати журналістів та ЗМІ, щоб наступного разу ті не писали нічого поганого. Функція покарання повністю суперечить принципам відшкодування моральної немайнової шкоди і в жодному разі не може застосовуватися.

Ці аргументи, на мою думку повністю виправдовують заборону органам державної влади та місцевого самоврядування ставити вимоги про відшкодування моральної немайнової шкоди.

Державне мито

Наступною суттєвою зміною, яку запроваджує новий Закон, є значне збільшення розмірів державного мита у позовах за відшкодуванням моральної (немайнової) шкоди.

Автори Закону не знайшли жодної прийнятної схеми застосування обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди. Тож збільшення державного мита розглядалося саме як форма впливу на суми позовних вимог з метою їх зменшення.

Зараз, звертаючись до суду за відшкодуванням моральної (немайнової) шкоди, позивач сплачує всього 17 гривень. Новий закон встановлює принцип пропорційності: чим більше просиш, тим більше платиш. Більше того, законом також передбачене прогресивне зростання ставки мита в залежності від суми позову.

Таким чином, з сум до 1 700 гривень має бути сплачено 1 %, від 1 700 до 170 000 гривень – 5 %, понад 170 000 гривень – 10 %. Ці суми досить великі. Якщо зараз мільйонним позовом вже нікого не здивуєш, то після підписання закону з одного мільйону треба буде сплатити сто тисяч гривень мита.

Такі розміри ставок, з одного боку, можна розглядати як своєрідне державне регулювання, за аналогією з високими ставками ввізного мита на автомобілі, коли держава хоче захистити вітчизняного виробника. Однак, з іншого боку, постає питання доступності суду. Адже зависокі ставки можуть стати перешкодою для малозабезпечених захистити свої права (тим більше, що ці ставки встановлюються для всіх справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, а не лише, коли стороною є ЗМІ чи журналіст.

Частково ця проблема знімається можливістю суду звільнити позивача від сплати державного мита. Однак це буває у виняткових випадках. На мою думку, така неоднозначність щодо запровадження високих ставок може призвести до того, що Президент накладе вето на закон. Тим більше, з огляду на те, що Президент нещодавно створив робочу групу з розробки власних пропозицій до законодавства, які би захистили журналістів у позовах про захист честі та гідності.

Оціночні судження

Автори нового Закону спробували закріпити законодавчо принцип розмежування фактів та оціночних суджень (думок).

Цей принцип, встановлений рішенням Європейського суду з прав людини у справі Лінгенса проти Австрії у 1986 році, вже застосовується на практиці українськими судами. Його законодавче формулювання сприяло би ширшому застосуванню та більшому захисту преси.

У редакції Закону, прийнятому у першому читанні, „оціночні судження” визначалися як висловлювання, які не містять фактичних даних (критика, оцінка дій тощо), а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири тощо).

Також встановлювалося, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень а також, що оціночні судження не можуть спростовуватися.

У редакції Закону, яка була проголосована 3 квітня у другому читанні та в цілому (відповідно до тексту Закону, розміщеному на Інтернет сторінці Верховної Ради), визначення оціночних судження дещо змінено: це висловлювання, за винятком образи чи наклепу, які не містять фактичних даних (критика, оцінка дій тощо) і далі за текстом без змін.

Така вставка - „за винятком образи чи наклепу” - вносить непорозуміння щодо всього визначення оціночних суджень. Термінів „наклеп” та „образа” в українському законодавстві взагалі немає. Вони містилися у Кримінальному кодексі 1960 року („образа” - як умисне приниження честі і гідності особи, виражене в непристойній формі, а „наклеп” - як поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу), який діяв до 1 вересня 2001 року.

Що це означає на практиці? Відсутність чіткості призведе до того, що отримати захист від оціночних суджень буде складно. Адже не секрет, що це визначення писалося спочатку саме для захисту журналістів та ЗМІ від висловлювання своїх думок, які можуть не подобатися іншим і можуть бути образливими. Чинна редакція дозволяє кожному чиновнику заявити, що він розцінює висловлювання як образу, а не як оціночні судження. Між тим, на думку Європейського суду з прав людини, вільне обговорення політичних питань означає і те, що законом захищаються навіть такі висловлювання, які ображають, шокують чи непокоять.

Адміністративна відповідальність за ненадання інформації

Українське законодавство досить чітко регламентує порядок надання інформації органами державної вдали: встановлені терміни, порядок, режим подання різної інформації. Однак Закон України „Про інформацію” містить лише декларацію, що порушення права на інформацію тягне дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.

Разом з тим, на сьогодні такої відповідальності встановлено не було, що взялися компенсувати у щойно прийнятому Законі „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова. Зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення передбачають відповідальність за неправомірну відмову, несвоєчасне або неповне надання інформації чи надання інформації, що не відповідає дійсності у випадках, коли така інформація підлягає наданню відповідно до законів України „Про інформацію” та „Про звернення громадян”.

Санкції за порушення обов’язку надавати інформацію встановлені у вигляді штрафу у розмірі від 255 до 425 гривень за перше порушення та 425 – 850 гривень за повторне протягом року порушення. Закон також визначає орган, який має право складати адміністративні протоколи, які є підставою для адміністративної відповідальності. Такими органами будуть органи прокуратури.

Тобто журналіст, який захоче, щоб покарали чиновника за порушення інформаційних прав, змушений буде звертатися саме до прокуратури. Відмова прокуратури може бути оскаржена до суду.

Слід також пам’ятати, що відповідальність наставатиме лише тоді, коли вимога надати інформацію була правомірна. Наприклад, якщо ви подасте інформаційний запит і орган влади протягом 10 календарних днів не надішле відповідь про те, чи буде він задовольняти ваш запит, або протягом 30 днів не надасть відповідь на запит по суті – тоді ваші права порушено. Однак, якщо ви спіймаєте чиновника у коридорі і він відмовиться відповідати на ваші запитання, то до прокуратури його тягнути сенсу немає, оскільки обов’язку надавати негайні відповіді у законах „Про інформацію” та „Про звернення громадян” не закріплено.

Решта положень закону так само направлена на більший захист журналістів. Зокрема, встановлюється декілька принципів звільнення від відповідальності журналістів. Ці принципи є, з одного боку, суб‘єктивними та оціночними, однак з іншого боку, з напрацюванням судової практики, можуть стати дієвими механізмами захисту.

Це принцип добросовісності: журналіст та ЗМІ звільняються від відповідальності за розголошення недостовірної інформації, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснив перевірку інформації. А також принцип суспільної значимості інформації, коли особа може бути звільнена від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформації є суспільно-значимою.

На кінець одне застереження. Жоден закон не діє сам по собі, одразу після його прийняття. Навіть самий хороший закон повинен хтось застосовувати. Сподіватися, що захищати права журналістів будуть правоохоронні органи не слід, тому потрібно розраховувати на себе.

Якщо ваші права порушують – захищайте їх. Якщо до вас висувають вимоги про відшкодування моральної шкоди – вказуйте на ті норми закону, які передбачають випадки звільнення від відповідальності. Адже в більшості резонансних справ про відшкодування моральної шкоди питання мало стояти не в розмірі відшкодування, а в тому, що відповідальність не мала наставати в принципі.

Я вірю також, ще цей закон полегшить роботу адвокатів та юристів, які захищають права преси, оскільки він передбачає додаткові аргументи, які можна використовувати в суді.