nashe pravo
/ ГоловнаАрхів матеріалівПонеділок, 20 Листопада 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Нотатки про історію "третього сектора"

Михайло Пашков 01.04.2004, 09:09

Очевидно, що держава (навіть найдемократичніша) завжди відчувала і, мабуть, відчуватиме певну спокусу контролювати, скеровувати, координувати діяльність неурядових структур. У громадянському суспільстві цей рефлекс “гаситься” і чітко встановленими правилами взаємовідносин влади й “третього сектора”, і історично прищепленими соціуму демократичними традиціями.

Дуже цікавою видається історична ретроспектива взаємин держави та громадських формувань. Людство нагромадило колосальний досвід і конструктивного симбіозу держави й “неформалів”, і повного поглинання останніх, тобто тотального одержавлення...

Кілька тисяч років тому...

Отой “третій сектор” почав формуватися ще в V—I століттях до нашої ери в Стародавньому Римі. Тоді було створено професійні колегії (ремісників, лікторів, глашатаїв, переписувачів), колегії перехресть (самодіяльні дозвільні організації за місцем мешкання). Причому соціальна творчість громадян благословлялася законом XII Таблиць, що давали право членам організацій ухвалювати власний закон-статус. Згодом громадські структури розцвіли пишним цвітом —створювалися колегії похоронні, релігійні, літературні, артистичні, благодійні (приміром, колегія трубачів Нумідійського легіону, що збирала кошти для повернення на батьківщину воїнів-ветеранів).

У ті часи “третій сектор” у політику не дуже втручався, тож і проіснував вельми довго. Але вже тоді держава винайшла й успішно апробувала універсальні методи боротьби з неурядовими структурами. Витиснення з громадського життя (обмежувалися права народних зборів — базису недержавних структур). Насильницьке одержавлення (діяльність найвпливовіших колегій регламентувалася центральною владою, заборонявся вихід із них, а членство ставало спадковим). Заборона діяльності (64 року до н.е. було заборонено колегії, діяльність яких суперечила імперській доктрині “суспільного блага”, а 55 року н.е. ухвалено закон про недозволені колегії).

Другий період розквіту “третього сектора” припав на XI—XVI століття, коли в країнах Західної Європи бурхливо розцвіли самоврядні міські громади, комуни, що перетворилися на міста-держави. Створювалися спілки, братства, гільдії. Бюргерський стан об’єднувався в цехи лікарів, нотаріусів, учителів, жонглерів, копачів могил тощо за станово-професійно-територіальною ознакою (закон “заповідної милі”). За деякими гіпотезами, цехові структури виникли на основі рецепції римського права й узяли на озброєння організаційний устрій колегій. Одним із перших прецедентів створення цехової структури є цех свічкарів, який виник 1061 р. у Парижі. А до XIII ст. у столиці Франції вже діяло 350 цехів, що об’єднували 4159 майстрових городян.

До речі, це були досить закриті структури, статути яких регламентували принципи поведінки, норми приватного життя, матеріально-майнові відносини всередині організації, розмежування ринків збуту між членами-товаровиробниками тощо.

П’ятивікова історія цехів завершилася їхнім повільним згасанням в обіймах держави — повною інституціалізацією, бюрократизацією, стагнацією та саморозпадом.

“План и устав ваш... похваляєм”

Соціальна корпоративність на Русі як форма устрою громадського життя не дістала настільки бурхливого розвитку, як у Європі, та й законодавчо відносини влади й недержавних структур фактично не регламентувалися. Спроби Петра I згори в наказовому порядку (“Регламент головного Магістрату” 1721 р., “Артільний указ” 1722 р.) прищепити на російському грунті “цунфти” успіху не мали.

Ризикнемо припустити, що початком легального самодіяльного руху в імперії можна вважати день 31 жовтня 1765 р., коли імператриця Катерина II на прохання 15 вчених, наближених до двору, відповіла: “План и устав ваш, которому вы друг другу обязались, похваляем и в согласии того Всемилостивейше опробуем что вы себя наименовали Вольное Экономическое Общество. Изволите быть благонадежны”. Це був перший прецедент легалізації добровільного товариства в Російській імперії. (До речі, статут товариства було написано настільки заплутано, туманно й алогічно, що якби він потрапив на реєстрацію в нинішній Мін’юст, чиновники вжахнулися б.)

Майже сто наступних років громадські організації, які можна перелічити на пальцях, в імперії легітимізувалися винятково за рескриптами імператорів. Процес роздержавлення громадського життя ледь почався, як на незміцнілий “третій сектор” 1 серпня 1822 р. упав указ Олександра “О уничтожении масонских лож и всяких тайных обществ”. (Монарший гнів викликала активність “вільних мулярів”, котрі організували понад два десятки лож у губернських містах.)

Попри переслідування й жорсткі юридичні обмеження, “третій сектор” у першій половині XIX ст. в імперії розширювався. Тільки в Україні діяло понад 50 товариств, із яких 23 нелегальних (три українські таємні, чотири масонські ложі, шістнадцять польських національно-визвольних).

Утім, у другій половині XIX ст. ставлення до неурядових структур дещо пом’якшилося. Відповідно до найвищого рескрипту від 12 січня 1862 р., право затверджувати статути товариств, крім імператора, одержали десять інституцій державної влади від губернаторів до Окремого корпусу жандармів. (До речі, одну з перших “інородницьких” організацій “Товариство поширення просвітництва між євреями в Росії” затвердив міністр внутрішніх справ 1863 р.)

Почався дивовижний період відомчого-циркулярного керування неурядовими структурами. У губернські управління полетіли сотні депеш і розпоряджень щодо керівництва на місцях “третім сектором”. А на теренах “єдиної та неподільної” виникають нові й нові громадські організації.

Імперська влада, відчувши загрозу, починає тотальну ліквідацію “сумнівних і нелояльних” організацій. У тодішній Україні, приміром, було оголошено негласний держтерор українофільському рухові — почалися арешти в гімназіях і народних училищах. Однак процес став уже незворотним: в останній чверті XIX — на початку ХХ століття формування недержавних структур стає масовим явищем. Приміром, якщо 1901 р. в Києві діяло близько 20 профспілок, то до 1906 р. — уже понад 100.

До того часу “третій сектор” в Україні становив собою надзвичайний феномен соціальної творчості. У селах і повітах створювалися громадські клуби, каси взаємодопомоги, спілки споживачів, кредитні товариства. Відкривалися краєзнавчі товариства, артистичні, музичні, драматичні гуртки, анімаційні театри. Засновувалися ліги рівноправності жінок, товариства тверезості, гуртки вегетаріанців, есперантистів, комітети народних читань, трудові братерства. Діяли інженерні, філологічні, географічні, історичні товариства. (Тільки математичних товариств наприкінці XIX — на початку XX століття в Україні діяло 180!) Були й зовсім екзотичні структури: наприкінці XIX ст. в Києві діяли: товариство інтелігентних професій, товариство любителів народних розваг, спілка детективів-месників, товариство любителів мініатюрних видань тощо.

Влада через силові відомства намагається керувати процесами в “третьому секторі”. Робиться спроба встановити тотальний поліційний контроль. Відповідно до ухвалених 26 квітня 1905 р. спеціальних “Правил”, у проекті статуту будь-якого товариства мало бути вказано, що “товариство перебуває під керівництвом Міністерства внутрішніх справ...”. Але настає 1906 рік...

Золоте і криваве десятиліття “Третього сектора”

4 березня 1906 року виходять “Височайше затверджені Тимчасові правила про товариства та спілки”. Було створено нову інституцію — губернські Присутствія у справах спілок і товариств. Встановлено порядок гласного слухання при затвердженні статуту в Присутствії. У держустановах заборонялося створювати політичні організації, а профспілкам не дозволялося втручатися в політику. При всіх обмеженнях і застереженнях, це було кроком уперед. У травні — липні 1906 р. Присутствія затверджують тисячі статутів громадських організацій. (До речі, першим у Києві самодіяльним товариством, офіційно зареєстрованим після набрання чинності “Правилами”, було “Товариство “Просвіта” в Києві в пам’ять Т.Шевченка”. Статут товариства затверджено 26 травня 1906 р. і внесено до реєстру Присутствія під №1.)

Громадські організації стрімко захоплюють різні сектори громадського життя. Неурядові структури заходилися прокладати залізниці, відкривати бібліотеки та притулки, випускати газети й наукові збірки, проводити концерти й лотереї, впроваджувати технічні розробки, організовувати науково-дослідні експедиції тощо.

Це десятиліття стало суперечливою мікродобою бурхливого науково-творчого й соціально-політичного підприємництва. Формувалися пролетарські політичні організації, засновувалися буржуазно-монархічні партії, створювалися шедеври культури, а паралельно йшли єврейські погроми. Проходили з’їзди профспілок і відкривалися будинки розпусти. Розцвітала благодійність. Робітникам за законом оплачували страйкові дні і... вилучали з бібліотек “шкідливі” книжки. Начальники військових округів спеціальними наказами забороняли “вживати як питво одеколон”, градоначальники знімали з вітрин центральних магазинів “порнографічні картинки”. Гримів есерівський терор. Понад сотня озброєних груп анархістів розв’язали в Україні в 1905—1909 р. криваву вакханалію. Висаджували в повітря пароплави й поліцейські дільниці. Захоплювали друкарні й поїзди, кидали бомби в городових. Грабували магазини та склади. Звіти жандармських управлінь тієї доби нагадували зведення з фронту.

Проте владу лякає не лівацький кримінал, а бурхливий розвиток у ті роки національно-визвольного руху. У діяльність культосвітніх організацій привносяться ідеї національного самовизначення, боротьби з тотальною русифікацією. І тоді влада широко задіяла новий прийом боротьби з “третім сектором” — розкол за національною ознакою. У 1905—1908 рр. легалізується низка націонал-патріотичних партій, а в повітових центрах і селах відкрилося 117 відділень “Спілки російського народу”. У відповідь у містах формуються єврейські загони самооборони, терористичні групи...

Настає повінь багатопартійності. Лише в Україні за останні 25 передреволюційних років виникло 104 політичні партії. Динаміка така: до 1905 р. діяла 31 партія, 1905-го виникає ще 19 — від Партії сіоністів-соціалістів до Спілки автономістів-федералістів. У наступні роки — 54 нові партії.

В архівах України, Росії і Молдови автору вдалося знайти документальні свідчення про 2643 громадські організації, що діяли в Україні починаючи з 40-х років XIX ст. до кінця 1916 р. Профіль їхньої діяльності такий: 425 — благодійних, 92 — релігійні, 473 — соціальної взаємодопомоги, 238 — культурно-дозвільних, 213 — національно-просвітницьких, 498 — професійних, 82 — науково-технічні, 374 — революційно-демократичних, 179 — монархічних, 69 — спортивних.

Відразу після повалення самодержавства 1 квітня 1917 р. громадяни одержали унікальну в світовій практиці “Постанову Тимчасового уряду про збори та спілки”, за якою всім дозволялося влаштовувати збори і в закритому приміщенні, і просто неба, а також “без будь-якого на те дозволу створювати товариства та спілки з метою, що не суперечить кримінальних законам...”. Неурядові структури святкували перемогу, але дуже недовго...

Приводні паси єдиного загальнопролетарського механізму

З перших кроків нова влада максимально використала давньоримську тріаду прийомів ліквідації “третього сектора” (одержавлення, витіснення, заборона). При повіткомах створювалися десятки (!) відділів і підвідділів: агітпросвіти, з роботи з жінками, охорони здоров’я, профосвіти, охорони материнства тощо, які монополізували всі сфери громадського життя.

Добровільні товариства, що з’явилися в той час, очолили представники нової влади. М.Калінін — товариство “Геть неписьменність!” і “Спілка ТСВОД”, О.Луначарський — “Техніка — масам”, К.Ворошилов і М.Фрунзе — Військово-наукове товариство, А.Бубнов і А.Мікоян — Товариство друзів повітряного флоту, Є.Ярославський — Спілка войовничих безбожників, Н.Криленко — Товариство пролетарського туризму... Старі товариства розпускалися. Щоправда, у перші роки непу спостерігалося очевидне пожвавлення громадської самодіяльності, але з середини 20-х років почалася централізація і тотальне одержавлення “третього сектора”.

Якщо в похмурі роки царизму в Україні в губернські Присутствія подавали звіти тисячі громадських організацій, то, приміром, 1924 р. у ВЦВК України було подано лише сім звітів товариств, що об’єднували у своїх лавах 700 тис. членів (Помдит, Червоний Хрест, Доброхім, Повітрошлях, Товариство сприяння юним ленінцям тощо). Зрозуміло, що добровільність членства була відносною, а масовість досягалася шляхом проведення ударних політзаходів. Приміром, Укртсоавіахім за один травневий “тиждень оборони” 1929 р. збільшив кількість із 301900 до 721150 осіб.

Держава святкує перемогу. Відбувається повне придушення громадської самодіяльності як такої. Добровільні товариства, які, з погляду влади, погано виконували функції “приводних пасів”, було ліквідовано. Така доля спіткала товариства радіоінженерів, любителів природознавства, любителів російської словесності, Товариство заохочення мистецтв тощо. Остаточно закріплює процес одержавлення “третього сектора” “Положення про добровільні товариства...”, затверджене ВЦВК і РНК РРФСР 30 серпня 1930 р. Але останню крапку було поставлено в червні 1932 р. із виходом відповідної Постанови ВЦВК й РНК РРФСР. У цьому унікальному документі добровільним організаціям ставилося єдине завдання “активної участі в соціалістичному будівництві”, а свою діяльність вони повинні були проводити “відповідно до плану народного господарства... практично беручи участь у виконанні чергових завдань Радянської влади”.

Псевдогромадські організації діяли на універсальних статутних принципах. Так, Товариство філателістів головною метою ставило комуністичне виховання своїх членів, Товариство охорони пам’ятників — здійснення заходів партії, товариство “Водник” за статутом виховувало своїх членів “у дусі принципів комуністичної моралі”.

Нерідкісними були випадки, коли не держава, а партія санкціонувала затвердження статутів громадських організацій (приміром, ДТСААФ), а багато привітальних листів ЦК КПРС й ЦК союзних республік на адресу установчих з’їздів прямо вносилися в статути новостворюваних товариств. (Так сталося на установчому з’їзді Всесоюзного товариства любителів книги 1975 р.)

У свою чергу широко поширився досвід заснування добровільних товариств на основі спільних постанов вищих партійних і державних органів. Так було створено Узбецьке товариство охорони природи (1961 р.), Українське товариство порятунку на водах (1970 р.), Казахське добровільне товариство автолюбителів (1973 р.) тощо.

До того ж партія явочним порядком реорганізовувала громадські організації (приміром, двічі НТТ СРСР). Найневинніша несанкціонована громадська самодіяльність припинялася найрішучішим чином...

Нова історія “третього сектора” в Україні почалася з чистого аркуша 1991 р. Але це вже зовсім інша історія...


http://www.zn.kiev.ua/ie/show/406/35810/


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Архів матеріалів /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .