Як боротися або запобігати цензурі через суд?

http://www.telekritika.kiev.ua/nocomments/?id=5911 

Цензура, як юридичний термін, в нормативних актах України вживається лише один раз. Частина 3 статті 15 Конституції України проголошує: “Цензура заборонена”. І все. Шукати в українських словниках визначення поняття безглуздо.

Британська Енциклопедія говорить, що цензура - це “виправлення, заборона або замовчування промов та писань, засуджених як загрозливі для загального блага. До певної міри вона трапляється в усіх проявах влади, але в сучасні часи особливого значення набирає її зв’язок з урядом та нормами права.”

Своєму виникненню термін цензура завдячує Древньому Риму, коли речник, який наглядав за населенням, мав ще й обов’язок опікуватися суспільною мораллю. Але фактично цензура як суспільний інститут виникла набагато раніше, якщо пригадати, - її жертвою став ще Сократ.

Огляд історії засвідчує, що поняття цензури найщільнішим чином пов’язане з поняттям влади. Влада завжди виступала як першоумова цензури, остання ж прислужується укріпленню влади того, хто її застосовує.

У більшості людей слово „цензура” викликає відразу.

Хоча історія знала часи, коли цензуру застосовували за згодою суспільства, в сучасному демократичному світі її засуджують і не сприймають таку владу, яка цензуру застосовує. В цьому світі цензура визнається відхиленням від нормального розвитку речей і це породжує численні форми маскування цензури. Дослідники помічають цікавий феномен, — в першу чергу цензори намагаються викреслити з текстів, які проглядають, саме слово “цензура”. Характерним було маскування цензури в СССР, коли цензурне відомство діяло під назвою “Главное управление по делам литературы и печати” (“Главлит”- дуже схоже на назву відомства, яке очолює сумно відомий пан Васильєв).

Саме до цього розряду явищ належить і вислів глави президентської адміністрації пана Віктора Медведчука , який стверджує, що в Україні немає політичної цензури. (Свого часу В.Медведчуку вже траплялось помилятися в своїх правових оцінках під час участі у судових процесах над українськими дисидентами, а потім публічно виправдовуватися. Шкода, що досвід так мало вчить навіть розумних людей.)

Поки ж що можна скільки завгодно зазирати в словники, копирсатися в прецедентах Європейського суду з прав людини у Страсбурзі, але якщо Глава Адміністрації Президента України В. Медведчук оголосить, що цензури в Україні немає, кожний, хто заперечить це, вимушений буде спочатку пояснити головному юристу країни, а що ж це таке - “цензура”.

У гру з неминучою необхідністю будуть включені Міністерство юстиції, топ-менеджери ЗМІ, “харизматичні” лідери на кшталт Л. Кравчука, врешті Конституційний суд, - й процес цей, подібно до інших процесів, буде приречений на таку, “яка потрібна”, тривалість.

Отже, невипадково мешканці печерських холмів кажуть, що, мовляв, в Україні цензури не існує, але є, мовляв, “редакційна політика”.

З тими ж наслідками можна було б запровадити термін, ну наприклад, “колгоспна політика”.

Але ніхто при цьому не повинний забувати, що якщо колгосп зареєстрований в правовій державі, під назвою, скажімо “Перший національний”, ТРК “Інтер”, то цей колгосп повинний дотримуватися писаних законів держави, в котрій він зареєстрований.

Читати закони, якщо навіть це закони України, цікаво і корисно.

Наприклад, ст.5 Закону України “Про інформацію” містить вимогу про те, що основними принципами інформаційних відносин є гарантованість права на інформацію, як також повнота і точність інформації. Зазначені принципи буквально гарантують право кожної відомості (новини, інформації тощо) бути розповсюдженою з належною повнотою і точністю.

Таким чином, закон зобов’язує поширювати інформацію з дотриманням принципу повноти та точності, що ставить кожне замовчування, пересмикування, та “редагування” першоджерельних відомостей поза законом.

Але повернімося до цензури. Постає питання про її визначення в тому порядку, який можна було б застосовувати в практичних діях. І, знову ж таки, немає потреби винаходити український велосипед, дослідники вже зробили цю роботу.

Американський вчений Майкл Скемел визначає політичну цензуру так: “Цензура практично означає систематичний контроль за діяльністю одного, декількох або всіх засобів інформації за допомоги заходів конституційного, адміністративного, фінансового або насильницького характеру, які здійснюються або за прямою вказівкою державної влади або правлячої групи, або ж за потурання з їхнього боку. Цензура може супроводжуватися насильством або обминати його; вона може бути всебічною або обмеженою; може бути пов’язаною або не пов’язаною з пропагандою. Однак, як мені здається, для того, щоби визначити, є в країні цензура, необхідно враховувати саму систематичність контролю над висловлюваннями думок, а також свідомий характер такого контролю з боку держави.”

Насправді нинішня редакційна політика більшості засобів інформації в Україні зусиллями держави зведена того, що відомості фільтруються. Тобто в першу чергу серед відомостей визначаються гідні та негідні; останні відкидаються з переліку повідомлень і просто замовчуються, а з перших у тяжкий, прискіпливий (часто просто гидкий задля непідготовленого розуму) спосіб вибудовується ієрархія пріоритетів, при цьому самі повідомлення зазнають “редакційних” правок, втрачаючи знаки, слова, цілі абзаци й набуваючи незнаних першоджерелом наголосів та інтонацій.

Інколи важко зрозуміти, чому новина про візит Президента до якогось регіону переважає (а частіше просто витискає з переліку новин) інформацію, наприклад, про те, що Президент без жодних пояснень залишив без руху закон про спеціального прокурора, який покликаний здійснювати слідство з питання здійснення імпічменту Президента.

Кожний із зацікавлених може навести приклад замовчування інформації.

З такою ж самою легкістю можна скласти перелік відомостей, які викладалися без належної точності та повноти (чого варте лише повідомлення в листопаді 2000 року від імені заст. Генпрокурора Винокурова про те, що з огляду на підозрілу “метушню” таращанське тіло було в терміновому порядку вивезене з місцевого бюро судмедекспертиз ( ніхто нікому не пояснив, - якими посадовими особами, на підставі яких та чиїх вказівок, чому без належного повідомлення судмедексперта, і врешті куди було перевезене “таращанське тіло”).

Можливо, знайдеться хтось, хто наведе більш вражаючі приклади “редакційної політики”, але ніхто не наведе прикладу звернення з позовом до жодного джерела або розповсюджувача відомостей (розумій - ЗМІ) про порушення ними вимог ст. 5 Закону України “Про інформацію”.

Може виникнути питання: хто має право на подібний позов?

Відповідь на це питання міститься в ст.7 Закону України “Про інформацію”, яка говорить: “Суб'єктами інформаційних відносин є: громадяни України; юридичні особи; держава.

Суб'єктами інформаційних відносин відповідно до цього Закону можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.”

З цим визначенням співвідноситься зміст ст. 9 Закону України “Про інформацію”, де застережено: “Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій”.

В свою чергу, ст. 48 Закону України “Про інформацію” застерігає: “В разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду.”

Отже, з точки зору законодавця, виглядає так, що кожний суб’єкт інформаційних стосунків, у випадку недотримання законних вимог про повноту та точність інформації, має беззастережне право оскаржити дії іншого суб’єкта до суду.

Тобто практично кожний громадянин, юридична особа і навіть (смішно сказати) державний орган за чинним законодавством вправі звернутися до суду з вимогою визнати дії іншого суб’єкта інформаційних відносин такими, що порушують принципи, застережені в ст. 5 Закону України “Про інформацію”.

Досвідчена людина відразу заперечить можливість першого-пересічного громадянина виграти позов в українському суді проти органу державної влади або проти такого монстру, як, наприклад, ТРК “Інтер”. У мене немає чим заперечити подібні аргументи, окрім того, що рішення українського суду можна оскаржити до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі і, хоча розв’язання справи, можливо, прийдеться чекати років з 5-7, шанси виграти таку справу достатньо високі при належному правовому обЄрунтуванні.

Ще більш доречними виглядали б позови політичних партій і учасників політичної опозиції (в даному випадку, з погляду права, – громадян України) до тих же телерадіокамнаній-монополістів про порушення ст. 5 Закону України “Про інформацію”, а разом і вимог про порушення ст. 15 Конституції про заборону цензури. З одного боку, це (у всякому випадку) служило б певним застереженням кожному потенційному порушнику права на інформацію, з іншого боку, було б цікавим почути в суді аргументи і відповідачів, а, можливо, і їхніх кураторів з Президентської Адміністрації. Додатково це дозволило б ставити на практичному рівні питання про забезпечення справедливого розгляду таких позовів судами України, врешті, хотілося б побачити, як виглядав би той же В. Медведчук, стверджуючи про відсутність цензури за умови існування судових позовів про усунення цензури.

Іншим аспектом цензурного фільтру інформації є “редакційна політика” видань щодо власних творчих працівників.

Модель ситуації: знімальна група відправляється на певний захід за завданням редакції. Не шкодуючи себе, репортер та оператор напрацьовують цікаві плани, записують інтерв’ю з учасниками, думки експертів. Коли ж в новинах сюжет з’являється на екрані, глядач бачить тільки дурних горобців на гілках в “підводках” та чує такі ж самі дурні “сінхрони” голів з розтуленими ротами. Пояснення тут завжди існує тільки одне: “порізали”.

Серед журналістів існує впевненість, що сперечатися з редакцією, а не дай боже - судитися означає втратити роботу. На перший погляд, така позиція виглядає раціональною, але насправді вже сам факт критики редактора з боку журналіста ставить журналіста в правову позицію, за якою він не може бути звільнений, в іншому випадку редактор може бути притягнений до відповідальності. З другого боку, звільнений журналіст, за умови щільної уваги Ради Європи, стає для влади великим головним болем.

Існує ще один спосіб захисту журналістів від редакційного цензора. Закон дозволяє звернення громадських об’єднань до суду в інтересах і на захист прав членів цих об’єднань. Практично це означає, — якщо журналіст-член об’єднання, і статут об’єднання містить положення про те, що об’єднання може здійснювати звернення до суду в інтересах своїх членів, в кожному випадку порушення прав журналіста позов до суду може подавати громадське об’єднання. Це, з одного боку, зменшує тягар персонального тиску на конкретну особу, з іншого - дещо урівноважує вагу учасників процесу.

Звичайно, одними судовими позовами політичну цензуру не зборемо. Але якщо немає рішучості, то годі тоді й говорити про свободу слова.