nashe pravo
/ ГоловнаАдміністративне правоЧетвер, 21 Вересня 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Ефективність управлінської діяльності в публічному та приватному секторах

А. Школик 21.07.2004, 11:11

      У період реформування політичної, економічної та правової систем в Україні перед наукою постають питання, які не виникали в умовах тоталітарного режиму. Тоді пріоритет загальнодержавного інтересу фактично у всіх сферах суспільного життя був незаперечним, державне ж управління взагалі займало особливе місце в політико-правових дослідженнях на засадах, зумовлених передусім ідеологічними вимогами того часу.

Ситуація значною мірою змінилась. Одним із принципів управлінської діяльності у сфері державної виконавчої влади є її ефективність – принцип, який проголошувався і раніше, проте нині набуває особливої ваги. Як зазначає Ю.А.Тихомиров, ефективне управління державними справами має очевидне загальнонаціональне значення [1, c.10]. Разом з тим ця ефективність часто оцінюється з погляду лише економічної доцільності. Зокрема, професор Оксфордського університету Д. Гелліген пише: “Першою і найважливішою є ідея про те, що адміністративні органи повинні здійснювати активний та дієвий менеджмент. Це означає наявність ясних цілей і подальше їх досягнення економічно найефективнішим способом” [2, с. 13].

Тобто йдеться про те, щоб у процесі управління досягти максимальних результатів за найменших затрат людських ресурсів, фінансів та майна. Такий підхід є значною мірою виправданий не лише для менеджера приватної комерційної структури, але й для публічно-правової структури, зокрема державної податкової адміністрації. Наприклад, згідно із статтею 2 Закону “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про державну податкову службу в Україні” її завданням є контроль за правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів податків та інших платежів [3]. Здавалось би цілком логічним, що кошти, перечислені до бюджетів різних рівнів у результаті контрольної діяльності цього органу повинні перевищувати сукупні витрати на його утримання. А проте цей підхід, згідно з яким управлінська діяльність повинна спрямовуватись до вибору альтернативного проекту рішення з огляду на співвідношення витрат і прибутків [4, с. 14], для широкого застосування в публічно-правовій сфері є недостатнім та дещо однобоким.

У державному управлінні мають враховуватися також інші вартості. У випадку з тією ж податковою адміністрацією цими вартостями є формування в широкого загалу як власників підприємницьких структур, так і усіх інших громадян країни стійкого переконання (а далі й традиції) у необхідності дотримання податкового законодавства з огляду на можливі санкції з боку держави. Тобто діяльність державної податкової адміністрації розрахована на досягнення не лише фіскальної, але й превентивної мети, сталості майбутнього функціонування відповідних правовідносин. Про це важко говорити тепер, коли левова частка господарських операцій в Україні вчиняється у тіньовій економіці, але ж і зразкова щодо сплати податків свідомість німецької нації формувалась не за один рік, а з покоління в покоління.

Чимало науковців вважають, що управлінська діяльність у публічному секторі повинна будуватись на тих самих принципах, що й управління підприємством. Наприклад, відомий французький дослідник державного управління Бернар Гурней пише: “Наука публічного адміністрування і наука управління приватними підприємствами можуть і повинні бути зближені..., ці дві галузі можуть злитись в одну науку” [5, с. 27].

Ми стоїмо на позиції розмежування принципів та змісту управлінської діяльності в публічній та приватній сферах, врахування специфіки державного управління, зведення невиправданості науки про нього до повторення положень науки управління в приватній сфері. Спробуємо навести аргументи, які будуть по можливості супроводжуватись контраргументами, що допоможе повніше розкрити картину.

По-перше, управлінська діяльність у будь-якому підприємстві, заснованому на приватній чи колективній власності, спрямована передусім на одержання прибутку та задоволення потреб власників. У публічній же сфері управлінська діяльність має на меті забезпечення умов функціонування суспільства в цілому, задоволення найрізноманітніших потреб, які до того ж нерідко конфліктують між собою.

Заперечення тут може бути одне: в процесі управлінської діяльності у приватному секторі також забезпечується реалізація багатьох соціально необхідних цілей, зокрема випускається потрібна широкому загалу продукція чи надаються послуги, поліпшується стан зайнятості населення.

По-друге, управлінська діяльність у публічній сфері характеризується значно вищим, ніж у приватній, рівнем відповідальності її субєктів перед суспільством та перед громадською думкою за свої дії чи бездіяльність. Крім того, вона й обмежується в набагато більших обсягах. Наприклад, згідно із чинним Декретом Кабінету Міністрів України “Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю [6]. У приватно-правовій сфері жодним нормативним актом не забороняється управлінська діяльність одночасно в кількох структурах, чи їх керівником чи засновником.

Контраргументи тут можуть бути такі. Неврахування чи ігнорування думки громадськості, наприклад продовження виробничої діяльності з шкідливими викидами в атмосферне повітря навіть у межах діючих норм, але засуджуване екологічними організаціями регіону, може створити негативний імідж фірми, зниження обсягів продажу продукції тощо, тобто навіть якщо відсутня пряма відповідальність, то у кожному випадку вона є хоч би в опосередкованій формі.

По-третє, органи державного управління можуть забезпечити необхідну за законом поведінку інших суб’єктів за допомогою примусу, використовуючи притаманні адміністративному праву методи. Вони в певному розумінні не мають конкурентів у своїй діяльності. Керівник приватної структури не володіє подібними засобами, монополізм у підприємницькій діяльності обмежується законодавством [7]. Щоправда, реальна ситуація в Україні свідчить про монополізм приватних і приватизованих підприємств, які фактично примушують споживачів купувати їх товари чи користуватись їхніми послугам. Прикладом може бути надання послуг зв’язку в Україні – громадяни і юридичні особи, встановлюючи телефон мають незначну альтернативу: або державна телефонна мережа, або комерційна структура, причому ціни на послуги в обох випадках значно перевищують аналогічні ціни в США. Подібна ситуація спостерігається і в інших галузях.

По-четверте, управлінська діяльність у приватному секторі повинна забезпечувати повну самоокупність підприємства, для чого, зокрема, потрібно мати раціональну структуру штатів. І в органі державного управління мали б ідеально додержуватись подібних засад, проте в реальній дійсності їх діяльність менш окупна, а структура і функції персоналу нерідко набагато ірраціональніші, ніж у приватній сфері. Однак і ця відмінність також не безумовна. Конкуренція притаманна не лише економіці, але й політиці, жодна держава в такому змагальному середовищі навряд чи може собі дозволяти функціонування органів, які не є економічно виправданими. Неконкурентоспроможність може дуже зашкодити функціонуванню окремої служби. Наприклад, якщо парк автомобілів державної автомобільної інспекції застарілий, то немає й мови про повноцінну діяльність цього органу.

Коротко зупинимось на спільних рисах управління в публічному та приватному секторі. В обох випадках потрібна чутливість до факторів громадської думки і політики уряду, в обох випадках багато важить міцний моральний авторитет керівників структур. У приватних організаціях моральні норми значною мірою доповнюють юридичні засоби впливу, хоча, з іншого боку, державний службовець, який не дотримується згаданих норм, здебільшого, також не довго обійматиме свою посаду.

Звернувшись до традиційних для науки адміністративного права ознак управлінської діяльності, яка окреслюється як виконавча, розпорядча та організаційна, бачимо, що всі вони притаманні і управлінню в приватному секторі. Якщо стосовно організації та розпорядження заперечень не виникає взагалі, то виконавча діяльність є специфічна. Керівник приватного підприємства не організовує виконання законів, він радше їх дотримується, а виконує в першу чергу вказівки власників.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що, незважаючи на спільні риси, простежується значна диференціація управлінської діяльності в публічному та приватному секторах за цілою низкою проаналізованих ознак. Більше того, можна стверджувати, що ця диференціація зберігатиметься і надалі, проте в кожному випадку не слід відкидати очевидну можливість запозичення та використання в державному управлінні багатьох концепцій загальної науки управління та суміжних дисциплін.

–––––––––––––––

1.       Тихомиров Ю.А. О концепции развития административного права и процесса // Государство и право – 1998. – №1. – С. 3-18.

2.       Galligan Denis. Introduction: Socio-Legal Readings in Administrative Law / A Reader on Administrative law. – New-York, 1996 р. 1-60.

3.       Відомості Верховної Ради України. 1994. – N 15. – Ст. 84.

4.       Англійсько-український словник термінів і понять з державного управління. – Київ, 1996.

5.       Гурней Бернар. Введение в науку управления. – Москва, 1969. – 430 с. 

6.       Голос України. –1993. – 13 січ.

7.       Відомості Верховної Ради України. 1992. – N 21. – Ст. 296.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Адміністративне право /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .