nashe pravo
/ ГоловнаТеорія держави і праваЧетвер, 21 Вересня 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Трансформація нормативної частини сучасної правової системи України — вимога часу

Людмила Луць // Право України 2003 рік, №3 13.12.2003, 11:11

Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема — європейськими правовими стандартами є процесом складним та багатофункціональним, а тому потребує глибокого наукового аналізу правової дійсності та вироблення концептуальних засад її функціонування та розвитку.

 

Нинішній період розвитку української правової системи (яка за своїм генезисом та юридичними ознаками с правовою системою романо-германського типу) пов'язаний як з вдосконаленням основних ознак континентального права, так і з формуванням ефективних способів зближення її з європейськими міжнародними правовими системами.

 

Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу[ 1, 3]. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася «суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою[2]». Прийняття Конституції України стало реалізацією положень Постанови Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України» та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням[3], які задекларували появу нової держави — України. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування національної правової системи.

Правова система України виникла об'єктивно у період досягнення радянською правовою системою «точки біфуркації», коли ця система згідно з основними засадами синергетики руйнувалася. Подальше формування правової системи України залежало від таких умов, як відкритість, нелінійність, нерівно-важність. Насамперед це стосувалося взаємозв'язку з оточуючим середовищем, вибором шляхів розвитку. Поряд з цим для правової системи України важливим є досягнення відповідного стану рівноваги, що свідчитиме про створення власне системи. Адже будь-яка система, згідно з положеннями синергетики,

об'єктивно перебуває у стані взаємопереходів рівноваги та нерівноваги, організації та дезорганізації, хаосу та порядку. А тому видається необхідним створення механізму самоорганізації системи, який сконцентрує зусилля суспільства саме на стані рівноваги (з допустимим станом змінюваності). Такий стан забезпечується правильним розміщенням елементів правової системи та зв'язків між ними, тобто належною її структуризацією.

Як і будь-яка інша, правова система України складається з трьох основних частин: інсти-туційної, функціональної та нормативної.

До інституційної частини входять суб'єкти права (фізичні та юридичні особи і їх об'єднання), що є її елементами. Складноорганізованим суб'єктом, покликаним виражати інтереси всього суспільства, є держава. Реалізація правового статусу держави здійснюється через утворювані нею органи, що здійснюють правотворчі, правозастосовчі, правотлумачувальні та правореалізаційні функції. Саме такі види діяльності відповідних органів держави є засобом досягнення правопорядку — основної мети функціонування правової системи. Загалом можна відзначити тенденцію до формування інституційної частини правової системи України відповідно до сучасних європейських правових вимог, а ті недоліки, які виникають у ході цього процесу, є показниками його складності, які потрібно вивчати, аналізувати та вживати адекватних заходів їх подолання.

Інституційна частина тісно взаємодіє з функціональною частиною правової системи України. Правотворча, правозастосовча, правотлума.чувальна і правореалізаційна діяльність відповідних державних органів та інших суб'єктів є не тільки засобом досягнення правопорядку, але й способом вираження зв'язків між елементами правової системи. Ці зв'язки виникають як результат діяльності суб'єктів права та знаходять свій вияв у правових відносинах. Останні, залежно від суб'єктів цих зв'язків, можуть бути владними (субординаційними) та невладними (координаційними). Владні відносини притаманні органам держави, органам місцевого самоврядування, саморегулюючим організаціям, посадовим особам, тобто всім тим суб'єктам, щодо яких діє спеціально-дозвільний принцип правового регулювання; там же, де застосовується загальнодозвільний принцип, виникають невладні відносини, тобто між фізичними та юридичними особами.

Важливу роль у виникненні зв'язків між суб'єктами виконує нормативна частина правової системи України. Об'єктивною основою її реформування є насамперед розвиток системи права, від стану якої залежить не тільки стан системи законодавства, але й забезпечення зв'язків між усіма елементами правової системи, а також зв'язків між правовою системою, з одного боку, та іншими підсистемами (економічною політичною, культурною тощо) соціальної системи суспільства — з іншого.

Система права України нині перебуває на стадії еволюційної трансформації: відбувається вдосконалення існуючих і формування нових галузей та інститутів права. Так, віднедавна виникли інститути кредитних спілок, земельного сервітуту, самоорганізації населення, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, гарантування банківських вкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та інше право. Система права характеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється у розширенні сфери приватноправового регулювання, використання загальнодозвільного принципу правового регулювання.

Водночас у спадок від радянських часів правова система України дістала заідеологізованість методологічних основ права, невизначеність принципів політико-державного плюралізму, підміну права законом, заперечення права приватного на догоду публічному, загальнодержавному.

Тепер, коли пріоритети визнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крім цього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне право пов'язаний з інтеграційними процесами, зокрема — з приведенням законодавства України у відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшій злагодженості та ефективності системи національного права.

Слід підкреслити, що поділ системи права на публічне та приватне право використовується в Україні поряд з галузевою класифікацією юридичних норм, і обидва способи диференціації мають право на існування. Як при першому, так і при другому поділі системи права як критерії використовується предмет і метод правового регулювання. Проте роль цих критеріїв є різною, зокрема: при галузевій класифікації предмет є основним критерієм, а метод — додатковим; при публічно-приватній — головним є метод правового регулювання.

Як правило, в літературі до методів як критеріїв вказаного вище поділу відносять імперативні та диспозитивні методи. При поділі системи права на публічне і приватне право до уваги береться векторність зв'язків (вертикальні або горизонтальні) між суб'єктами (горизонтальні зв'язки між юридичне рівними за статусом суб'єктами об'єктивуються відносинами координації; вертикальні зв'язки між суб'єктами, що є нерівними за колом прав і обов'язків, виражаються назовні відносинами субординації). Додатковими критеріями поділу системи можуть бути способи захисту інтересів особи або коло суб'єктів його ініціювання.

Отже, приватне право характеризується такими ознаками, як: 1) орієнтація на задоволення особистих приватних інтересів; 2) волевиявлення декількох суб'єктів; 3) рівність суб'єктів; 4) переважання диспозитивних норм; 5) наявність горизонтальних відносин між суб'єктами; 6) використання, як правило, договірної форми вираження норм.

У сфері приватного права застосовується диспозитивний метод правового регулювання, відносини між учасниками виникають, змінюються та припиняються за їх волевиявленням, а будуються на принципі рівності суб'єктів; до приватного права входять галузі та інститути, що регулюють відносини між фізичними особами, між юридичними особами та між фізичними І юридичними особами (тобто суб'єктами, що є юридичне рівними). Таким чином, приватне право — це система належно впорядкованих взаємо узгоджених норм права, які регулюють відносини між юридичне рівними суб'єктами диспозитивним методом правового регулювання. До сфери приватного права України можна віднести цивільне, сімейне, земельне, трудове, житлове право.

В свою чергу публічному праву притаманні такі ознаки, як: 1) орієнтація на задоволення публічних інтересів; 2) одностороннє волевиявлення суб'єктів; 3) субординація між суб'єктами; 4) переважання імперативних норм; 5) вертикальні (ієрархічні відносини) між учасниками; 6) використання в основному нормативно-правових актів як форми вираження юридичних норм.

У сфері публічного права основним є імперативний метод, а відносини між учасниками є субординаційними (вертикальними); до його складу входять ті галузі та інститути, які регламентують статус і порядок здійснення повноважень органами держави і відносини індивіда з державою (тобто, це — відносини підпорядкування).

Таким чином, публічне право — це система належно впорядкованих, взаємо узгоджених норм права, які регулюють субординаційні, владні відносини Імперативним методом правового регулювання До сфери сучасного публічного права України належать конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове, митне право

Диференціація системи права на публічне та приватне право здійснюється об'єктивно, тобто є такою, що не залежить від чиєїсь суб'єктивної волі, навіть волі держави, оскільки спирається на саму природу права, його специфічні соціальні функції, розмежованють Інтересів Індивіда та суспільства в особі держави

Вчені-юристи підкреслюють, що в романо-германськш правовій системі (а отже — в правовій системі України) відносини між тими, хто має владу, та їх підлеглими потребують Іншого правового регулювання, ніж відносини між приватними особами[4]

Поряд з цим зв'язки між публічним І приватним правом є координаційними, подібно до зв'язків між матеріальними та процесуальними галузями права Публічне та приватне право перебувають в органічній взаємодії, що забезпечує належне функціонування як системи права, так І правової системи в цілому Більше того, у сучасному суспільстві право є засобом охорони суспільних Інтересів, побудованих на поєднанні колективних загальних Інтересів та Інтересів особистості, тоді як приватне право виходить з договору Індивіда з колективом чи суспільством Тому суспільство, що визнає плюралізм Інтересів (а в Україні, згідно зі ст 15 Конституції, суспільне життя будується на засадах політичної, економічної, Ідеологічної багатоманітності), не може допустити поглинання публічним правом приватного, державним інтересом — інтересів приватних.

Зважаючи на ці обставини, правові реформи в Україні були спрямовані на стратегію формування та функціонування такої правової системи, яка гармонійно забезпечувала б об'єктивно Існуючі у суспільстві як приватні, так І публічні Інтереси, застосовуючи при цьому адекватні методи регулювання[5]

І приватне, І публічне право диференціюються на галузі права таким чином, щоб кожна галузь права (за переважаючим обсягом норм чи Інститутів) належала б або до публічного, або до приватного права У цьому аспекті у праві немає І не може бути змішаних галузей права, змішаними можуть бути лише галузі законодавства, які у більшості випадків є результатом відповідних конструкцій законодавця та систематизації у формі міжгалузевої кодифікації законодавства В цілому створення публічно-приватних чи приватно-публічних міжгалузевих кодифікаційних актів є потрібною справою

Система законодавства є зовнішнім вираженням системи права, І навпаки — система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства Специфіка норм права, з яких складається система права, визначає способи їх об'єктивації, вираження назовні

Основним способом об'єктивації (джерелом права) в Україні є нормативно-правовий акт, створення якого відбувається в процесі правотворчої діяльності Тому важливо ще до прийняття такого акта визначити його юридичну форму, коло питань, які повинні бути ним урегульовані, засоби реалізації приписів Слід також не тільки враховувати потреби та Інтереси суб‘єктів, щодо яких приймається нормативно-правовий акт, але й прораховування його ефективності шляхом порівняння мети цього акта з отриманим результатом його дії [6]

Закон повинен містити нормативні моделі майбутніх правових відносин, часто випереджаючи при цьому Існуючий рівень розвитку суспільних відносин Це, звичайно, не завжди сприяє його ефективності, дієвості в силу об'єктивного відставання правової свідомості суб'єктів, їх консерватизму чи Інертності мислення Новоприйнятий закон повинен мати відповідну фінансову, організаційно-технічну, Інформаційну та Іншу забезпеченість, відповідати об'єктивно Існуючим умовам[7]

Впорядкувати систему нормативно-правових актів дозволило б прийняття закону про таю акти, який би встановив більш високі вимоги щодо їх змісту, форми, наукового обґрунтування, сприяв підвищенню їх реалізації [8]

Реформа законодавства, яка розгорнулася в Україні з 1991 р , супроводжувалась Інтенсифікацією законотворчої діяльності, розширенням сфери приватноправового регулювання, запровадженням загальнодозвільного принципу правового регулювання [9], спостерігалось різке зростання питомої ваги законів серед нормативно-правових актів Водночас законодавству того періоду були притаманні безсистемність, суперечливість, техніко-юридична недосконалість тощо 3 часом кількість законів хоча й зростала, але в основному вони стосувались внесення змін та доповнень (часто — невеликих за обсягом), а також — надання згоди Верховною Радою на обов'язковість міжнародних договорів Незважаючи на це, відсоток законів у всій масі нормативно-правових актів почав постійно знижуватись (наприклад, до 4,4% у 1995 р )[10, 4] Зростання рівня підзаконних актів, які нерідко трактують положення закону на догоду відомчим Інтересам, як правило, з'являються в результаті надмірної декларативності законів, відсутності чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів Крім цього, як у законах, так І в Інших нормативно-правових актах спостерігається надмірне дублювання норм

Незважаючи на ці та Інші недоліки, роль та значення підзаконних нормативно-правових актів не можна недооцінювати Інтеграційні процеси у системі нормативно-правових актів вимагають не тільки підвищення ролі закону в системі законодавства, але І в Ієрархи Інших нормативних актів, прийняття підзаконних актів на підставі закону, відповідно до закону І для його виконання Усім підзаконним нормативно-правовим актам притаманна спільна риса вони видаються в межах компетенції відповідного правотворчого органу та повинні конкретизувати його

Очевидно, що при такому розмаїтті суб'єктів, які ухвалюють підзаконні нормативно-правові акти України, а також кількості цих актів (їх є десятки тисяч) необхідним є їх впорядкування шляхом встановлення відповідної Ієрархи за юридичною силою цих актів На таке впорядкування впливатиме І правильний вибір форми нормативно-правового акта, який залежить від виду суб'єкта правотворчості, порядку його прийняття чи затвердження (одноособове, колегіальне), кола відносин, які покликані врегулювати акт Вдосконалення підзаконних нормативно-правових актів як складової частини системи законодавства неможливе також без з'ясування місця та ролі відповідних правотворчих органів в апараті держави Таке вдосконалення, а також оптималізація правотворчої діяльності є складним, багатоаспектним процесом, який включає процедуру та визначення меж конкретизації законів шдзаконними нормативно-правовими актами, а також меж самостійного правового регулювання останніми, шляхи їх уніфікації, проблеми визначення нормотворчих повноважень суб'єктів підзаконної правотворчості[11, 113-114]

Значною мірою впорядкованості підзаконних нормативно-правових актів сприяло видання Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та Інших органів виконавчої влади» [12], в розвиток якого Кабінет Міністрів прийняв Постанову від 28 грудня 1992 р № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та Інших органів виконавчої влади»[13] Однак визначений Указом Президента та Постановою Кабінету Міністрів порядок реєстрації поширюється не на всі підзаконні нормативно-правові акти, а лише, по-перше, на акти центральних та місцевих органів виконавчої влади (включаючи акти структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій) І органів господарського управління та контролю, а по-друге, — на ті з них, що зачіпають права, свободи та законні Інтереси громадян або мають міжвідомчий характер

На впорядкованість нормативно-правових актів України мав вплив також Указ Президента України від 10 червня 1997 р № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» [14], видання якого було зумовлено відсутністю закону про нормативно-правові акти, адже саме на рівні закону мають бути врегульовані такі питання Указ передбачав, що офіційне оприлюднення нормативно-правових актів України здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів та присвоєння їм реєстраційного коду Указ визначив процедуру оприлюднення та набрання чинності нормативно-правових актів декількох суб'єктів — Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України А стосовно актів Інших суб'єктів правотворчості ці питання регулюються Іншими нормативно-правовими, зокрема законодавчими, актами (наприклад, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» [15])

Видається, що з метою усунення колізій у цій сфері необхідним є встановлення чіткої регламентації процедури прийняття, офіційного оприлюднення та порядку набрання чинності всіх видів нормативно-правових актів в Україні у єдиному законодавчому акті Частина цих та Інших проблем порушувалася у проекті Закону України «Про закони та законодавчу діяльність» Проте це не єдина проблема в системі національного законодавства Зокрема, потребує свого вирішення й питання визначення місця та ролі так званих специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення за законодавством України (актів прямого волевиявлення населення, ухвалених на референдумах, актів делегованої або санкціонованої державою правотворчості, актів делегованої правотворчості органів місцевого самоврядування тощо)

Розв'язанню цих та Інших питань сприяють Концепція розвитку законодавства України на 1997—2005 рр , а також державні програми розвитку законодавства України І саме тому, що законодавство забезпечує зв'язки між усіма елементами правової системи, воно є найбільш вагомим системоутворюючим фактором

Однак на сучасному етапі в зв'язку з урізноманітненням зовнішніх форм (джерел) права таке забезпечення зв'язків виконує не лише система законодавства, а й система джерел права України в цілому, до якої входять також І нормативно-правові договори (серед яких дедалі більше зростає значення міжнародно-правових) та правові звичаї І узвичаєння

Використана література:

1. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. — К.: Україна, 1990. — С. 3.

2. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.

3. Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. — Ст. 502.

4. Медведчук В.В. Законодавство України // Адвокат. — 1998. — № 1.

5. СелівановВ. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права в системі України // Право України. — 1996. — № 12.

6. Медведчук В.В. Про методологічні основи правової системи України та шляхи її вдосконалення // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 7.

7. Тихомиров Ю.А. Публичное право. — М., 1995.

8. Шемшученко Ю.С. Теоретичні засади розвитку правової системи України / Правова система України: теорія і практика. Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції 7—8 жовтня 1993 року. — К., 1993.

9. Рабінович П.М. Загальна концепція правової реформи в Україні: до характеристики вихідних засад // Вісник Академії правових наук України. — 1991. — № 1.

10. Опришко В.Ф. Основні положення проекту Концепції розвитку законодавства України до 2005 року / Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції, травень 1996 р. — К., 1996.

П.Бобровик С.В., Богінич О.Л. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. — К.: Наукова думка, 1994.

12. Урядовий кур'єр. — 1992. — С. 42—43.

13. Збірник постанов Уряду України. - 1993. — № 1—2. — Ст. 28; 1994. — № 10. — Ст. 250; Офіційний вісник України. — 1998. — № 42. — Ст. 1551.

14. Офіційний вісник України. — 1997. — Число 24. — Ст. 11.

15. Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Теорія держави і права /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .