nashe pravo
/ ГоловнаТеорія держави і праваПонеділок, 20 Листопада 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Теоретичні засади класифікації юридичних актів

Г. Христова 21.07.2004, 11:11

     На сучасному етапі одним із визначальних напрямів розвитку юридичної науки в Україні є суттєве переосмислення та вдосконалення теорії юридичних актів. У юридичній літературі нерідко приділяється увага з’ясуванню юридичної природи окремих видів актів, але комплексні дослідження системи юридичних актів майже відсутні, що ускладнює практику їх застосування, визначення їх співвідношення та взаємодії.

У першу чергу необхідно визначитися щодо розуміння самого поняття “юридичний акт” та його співвідношення з поняттям “правовий акт”. Загалом під юридичним актом розуміють офіційний письмовий документ, що породжує певні правові наслідки та спрямований на регулювання суспільних відносин. Однак нерідко правові та юридичні акти ототожнюються, наслідком чого є відсутність у вітчизняній літературі загального наукового поняття юридичного акта та розчинення правових актів у системі всіх юридичних актів. З такого підходу логічно випливає визнання правовими множини актів, які не володіють ознаками права, що унеможливлює дослідження характерних властивостей правових актів та визначення їх місця серед інших юридичних актів.

Певні розбіжності викликає і визначення кола суб’єктів прийняття юридичних актів. Ряд дослідників виходять з того, що юридичні акти приймаються всіма суб’єктами права. Інші автори вважають суб’єктами прийняття юридичних актів лише органи державної влади, місцевого самоврядування та інститути прямої демократії, залишаючи акти автономного регулювання поза увагою. Треба визнати, що акти автономного регулювання (різного роду договори, інші акти-документи, які виражають автономні рішення окремих осіб) містять ознаки юридичних актів, але юридичні акти державних органів суттєво відрізняються від усіх інших актів у правовій системі, отже, мають досліджуватися окремо.

Одну з найбільш вагомих прогалин теорії юридичних актів становить очевидна недостатність розробки проблеми класифікації юридичних актів органів державної влади. Часткові класифікації не охоплюють усю багатоманітність юридичних актів та не відтворюють співвідношення одиничного, особливого та загального, яке має бути покладено в основу будь-якої класифікації. Лише системний підхід до класифікації юридичних актів дозволяє достатньо повно дослідити та охарактеризувати всі ознаки юридичних актів, зв’язки, що існують між ними, та з допомогою відповідних критеріїв віднайти основи об’єднання однорідних юридичних актів у певні групи, які, у свою чергу, об’єднуються у великі блоки всієї системи юридичних актів певної держави.

Класифікація (від лат. clasis – розряд і facere – робити) полягає у розподіленні об’єктів, явищ та понять по класах, відділах, розрядах залежно від їх спільних ознак. Отже, класифікація є окремим випадком застосування логічної операції поділу обсягу понять, але її метою є не сам поділ як такий, а розкриття внутрішньо необхідних зв’язків між групами (класами, родами, видами тощо), за якими розподілені явища або предмети, що класифікуються. При класифікації вирізняють два способи отримання таксономічних одиниць: 1) розподіл обсягу понять на два класи за певною ознакою, яка в одній групі явищ, що охоплюються обсягом та змістом понять, наявна, а в іншій – відсутня (так званий логіко-дихотомічний розподіл); 2) розподілення змісту та обсягу поняття, що класифікуються, на групи відповідно до видозміни будь-якої ознаки, що береться як основа розподілу в кожній групі предметів. У цьому випадку в результаті класифікаційних операцій отримуємо набір класів (розрядів), які відрізняються ступенем інтенсивності розповсюдження в них певної ознаки, що взята за основу розподілу (критерій класифікації). Характерним прикладом першого способу класифікації є поділ усіх юридичних актів на нормативні та індивідуальні, другого – класифікація юридичних актів за їх юридичною силою.

Найбільш загальним та дуже поширеним в юридичній літературі є поділ юридичних актів на дві великі групи – нормативні акти й індивідуальні (ненормативні) акти. До перших належать акти, які містять положення нормативного характеру; до других – акти, що містять індивідуальні приписи, інші разові персоніфіковані веління. В основу класифікації покладена така класифікаційна ознака, як нормативність юридичних актів. До зовнішніх ознак нормативності юридичних актів та їх приписів, які відрізняють їх від індивідуальних, належать: 1) загальний характер (неперсоніфікованість) їх змісту, або, як іноді зазначається в літературі, “неконкретність адресата”; 2) багаторазовість застосування припису до передбачених нормою типових ситуацій; 3) зберігання дії припису незалежно від виконання.

Серед актів нормативного характеру треба розрізняти правові акти та неправові акти. Правові акти – це акти, що містять норми права. Вони надають праву формальної визначеності, є формою права як системи норм і принципів та втілюють усі ознаки права. По суті, правові акти є ідентичними з усталеним поняттям “нормативні правові акти” (“нормативно-правові акти”). Теорія правових (нормативно-правових) актів досить детально розроблена юридичною наукою. Означена їх система та ієрархічна супідрядність. Найбільш загальним є поділ нормативно-правових актів на закони на чолі з Конституцією – Основним законом, що має вищу юридичну силу, та підзаконні нормативно-правові акти.

В Україні мала місце спроба врегулювати на законодавчому рівні процес створення системи внутрішньо узгоджених нормативно-правових актів . У січні 2000 р. Верховна Рада України схвалила Закон України “Про нормативно-правові акти”, який визначав види і юридичну силу нормативно-правових актів; встановлював засади їх підготовки, прийняття та набрання чинності; їх тлумачення, обліку і систематизації; регулював порядок усунення та подолання прогалин і суперечностей. Закон запропонував таке визначення нормативно-правового акта: нормативно-правовий акт офіційний письмовий документ, прийнятий чи виданий уповноваженим на це суб'єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлення загальнообов'язкових прав і обов'язків для неозначеного кола суб'єктів, та розрахований на тривале багаторазове застосування. Однак на цей Закон Президентом України було накладено вето, отже, питання законодавчого врегулювання системи нормативно-правових актів залишається відкритим.

Неправові акти – це всі інші акти, яким притаманні ознаки нормативності. До останніх, з одного боку, належать акти нормативного характеру, які не містять норм права (наприклад, акти офіційного тлумачення), з іншого – так звані дефектні акти (акти, які суперечать праву, але є чинними з огляду на принцип презумпції вірності (чинності) акта). Наявність дефектних актів є, на жаль, невід’ємною складовою юридичної реальності. Звільнення системи юридичних актів від найбільш суспільно небезпечних дефектних актів – актів, що суперечать Конституції як втіленню верховенства права, – є специфічною функцією органів конституційного контролю.

Щодо ненормативних юридичних актів, то їх природа, за винятком актів застосування та казуального тлумачення права, залишається майже не дослідженою. У той же час існує велика кількість різноманітних за природою і функціональним призначенням видів цих актів. Як зазначає М.В. Цвік, окрім правотлумачних і правозастосовних до відповідного понятійного ряду необхідно віднести також акти правоскасуючі, праводелегуючі, правоініціюючі, правопризупинюючі, правоухвалюючі, акти призначення і звільнення, акти правосуддя, контрольні, наглядові, вето, ратифікації, запити, подання, інформаційні, консультативні тощо. Кожний з цих видів актів потребує окремого дослідження, що сприятиме утвердженню режиму правозаконності.

Загалом, наявність чи відсутність ознак нормативності є дійсно важливою характеристикою юридичного акта, але вся сукупність юридичних актів не може бути обмежена її поділом на нормативні та індивідуальні, оскільки такий поділ є надто загальним та не відображає всі особливості змісту та юридичної природи окремих актів.

Базовим критерієм класифікації юридичних актів виступає також їх юридична сила. У найбільш загальному виді юридичну силу актів можна визначити як властивість, яка виражає співвідношення цього виду актів з іншими видами актів державних органів, його місце в системі юридичних актів. У сучасній юридичній науці та практиці окреслилася тенденція розуміти юридичну силу як властивість виключно нормативно-правових актів. Так, у підручнику з загальної теорії держави та права юридична сила визначається як властивість нормативних актів, яка визначає їх співвідношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції правотворчого органу та його місця в механізмі держави. В Юридичній Енциклопедії за редакцією М.Ю. Тихомирова також зазначається, що в теорії держави та права під юридичною силою розуміють як обов’язковість нормативного правового акта загалом, так і його пріоритет перед іншими актами або підпорядкованість їм.

Є підстави вважати, що такий підхід успадкований юридичною наукою України від радянських часів, за яких система органів державної влади базувалась на принципі демократичного централізму. Відповідно до цього принципу всі органи державного управління, суду та прокуратури були підпорядковані відповідним Радам депутатів трудящих або безпосередньо населенню; нижчі ланки органів цієї системи підпорядковані вищим тощо. Система органів радянської держави очолювалась Верховною Радою СРСР, яка володіла всією повнотою союзної державної влади та виражала суверенітет народу. Відповідно, як зазначалося у літературі радянських часів, одним з істотних проявів принципу демократичного централізму виступала жорстка ієрархія юридичних актів державних органів. Юридична сила акта визначалася місцем, яке займав нормотворчий орган, що його видав, у системі органів держави, та вважалася властивістю саме нормативно-правових актів, оскільки ненормативні акти ні за яких умов не могли суперечити нормативним.

Визнання принципу поділу влад як основи організації та здійснення державної влади в Україні означало відмову від принципу демократичного централізму. Заснування нових за функціональним призначенням державних органів та зміни у компетенції існуючих органів привели до появи в системі юридичних актів України принципово нових за змістом юридичних актів – рішень Конституційного Суду, вето Президента, рішень судів загальної юрисдикції щодо законностi актiв органiв державної влади, органiв влади Автономної Республiки Крим та органiв мiсцевого самоврядування тощо. Це вимагає принципового переосмислення поняття юридичної сили та визнання її за всіма видами юридичних актів. Такий підхід дає можливість побудувати ієрархію юридичних актів залежно від місця суб’єкту їх прийняття в механізмі сучасної держави, враховуючи особливості статусу відповідних державних органів (зокрема, визнати вищу юридичну силу ненормативного акта – висновку Конституційного Суду про неконституційність закону – щодо нормативного акта – закону, який визнано неконституційним).

Окрім класифікації за ознаками нормативності та юридичної сили, юридичні акти треба поділяти залежно від правових форм діяльності державних органів на акти нормотворчості, акти правозастосування, акти правосуддя, акти офіційного тлумачення, акти контролю та нагляду, установчі акти тощо. При цьому кожний із цих видів юридичних актів має свою внутрішню класифікацію.

Важливе значення має класифікація юридичних актів за сферою дії (за дією юридичного акта у просторі, у часі, за колом осіб), за процедурою прийняття, за суб’єктом прийняття, нарешті, за його властивостями як офіційного письмового документа, тобто за найменуванням, реквізитами, структурою. Останні ознаки умовно можна визначити як формальні індикатори юридичного акта, оскільки саме за цими формальними ознаками юридичний акт наочно відрізняється від будь-якого друкованого тексту, який за своїм змістовним навантаженням може навіть з ним збігатися (наприклад, рішення Конституційного Суду, що містить певні правові позиції, та наукова стаття у юридичному виданні).

Всі ці ознаки юридичних актів сумарно визначають їх юридичну природу, тобто інтегральну характеристику цього юридичного явища. При визначенні юридичної природи актів треба враховувати, що кожний окремий класифікаційний ряд не репрезентує усю багатоманітність юридичних актів (зокрема, некоректним є поділ усіх юридичних актів на закони та підзаконні акти). Неприпустимим також є ототожнення певних видів юридичних актів, які базуються на різних підставах класифікації (наприклад, ідентифікація усіх актів, що мають нормативний характер, з нормативно-правовими актами; ототожнення індивідуальних (ненормативних) актів з актами застосування права тощо). Загалом, співвідношення відповідних видів юридичних актів різних класифікаційних рядів, кореляційні зв’язків між ними потребують комплексного дослідження.

Формування цілісної системи юридичних актів із врахуванням усіх властивостей, що становлять їх юридичну природу, уніфікація юридичних актів, визначення їх співвідношення, взаємодії є необхідними передумовами вдосконалення механізму правового регулювання, реалізації принципу верховенства права в Україні.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Теорія держави і права /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .