nashe pravo
/ ГоловнаТеорія держави і праваЧетвер, 21 Вересня 2017  
розділи
швидкий перехід
сервіс
партнери

Національна імплементація міжнародних договорів про права людини

Наталя Раданович, кандидат юридичних наук 04.12.2004, 14:02

Одним із елементів механізму національної імплементації міжнародних договорів про права людини є імплементаційна правотворчість держави. Така діяльність має місце, коли потрібно визначити характер дії норм міжнародного права і належним чином її забезпечити. Проте вона може "задіюватися" і з приводу встановлення та забезпечення відповідності національного законодавства держави вимогам міжнародних договорів про права людини, зокрема Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція).

 

Стаття 33 Конвенції встановлює, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Європейського Суду з прав людини (далі – Суд) будь-яке, на її думку, порушення положень Конвенції та протоколів до неї іншою Високою Договірною Стороною. І, як свідчать підготовчі матеріали, таке порушення виникає з простого факту існування закону, який уводить, приписує чи дозволяє заходи, несумісні із гарантованими Конвенцією правами та свободами.

 

Щоб запобігти порушенню Конвенції, необхідно національне законодавство привести у відповідність з вимогами Конвенції. Спробуємо дослідити можливі етапи, стадії, методи та способи встановлення такої відповідності.

 

Перший етап вбачається у розв’язанні питання щодо відповідності національного законодавства положенням Конвенції. У результаті виявляємо:

 

1) суперечність національного права і Конвенції. Наприклад, аналіз Закону “Про попереднє ув’язнення”, проведений юристами Національної юридичної академії України, дає підставу стверджувати, що цей закон не відповідає міжнародним стандартам прав людини, а саме – статті 5 Конвенції. В законі ніде не тільки не згадується про презумпцію невинуватості, але часто вона і не мається на увазі, тобто немає розмежування між обвинуваченим, підозрюваним і засудженим;

 

2) несуперечність національного права положенням Конвенції простежується:

 

а) коли є прогалина в національному праві, тобто законодавчо не врегульовано ті суспільні відносини, які потрапляють у сферу дії Конвенції (прогалина зумовлена дією Конвенції у внутрішньому правопорядку держави). Наприклад, п. “е” ст. 5 Конвенції передбачає законне затримання осіб з метою запобігання поширенню інфекційних захворювань, яке поки що не врегульовано національним правом;

 

б) коли конвенційна норма виражена оціночним поняттям, а норма національного права – конкретним. Наприклад, положення ч. 3 ст. 5 Конвенції (“Кожна заарештована або затримана особа ... має право на судовий розгляд впродовж розумного строку”.) містить оціночне поняття – “розумний строк”, тоді як кримінально-процесуальне законодавство України передбачає конкретні строки тримання під вартою під час розслідування злочинів у кримінальних справах перед розглядом їх у суді – не більше ніж 2 місяці за загальним правилом. Цей строк може бути продовжено районним або прирівняним до нього прокурором до 3 місяців. В особливо складних справах цей строк може бути продовжено до 6 місяців з дня взяття під варту прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Заступник Генерального прокурора може продовжити цей строк до 12, а Генеральний прокурор – до 18 місяців. Подальше продовження строку не допускається. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується.

 

Отже, постає запитання: чи відповідають строки, передбачені у КПК, оціночному поняттю “розумного строку”, про який йдеться у ч. 3 ст. 5 Конвенції?

 

Щоб відповісти на це запитання, звернемося до прецедентної практики застосування цієї конвенційної статті Судом. Суд визначив сім критеріїв оцінки тривалості затримання: сам строк тримання під вартою, строк тримання залежно від типу порушення, від призначуваного за нього покарання, матеріальні, моральні та інші чинники впливу на особу ув’язненого, поведінка обвинуваченого щодо впливу на нього затримок будь-якого характеру, труднощі, пов’язані зі справою (наприклад, її заплутаність або велика кількість свідків), спосіб ведення слідства, поведінка судових органів під час розгляду клопотань про звільнення у період ведення слідства і судового розгляду.

 

Отже, вищенаведені критерії теж мають оціночний характер: у кожному конкретному випадку Суд вивчає відповідність і достатність мотивів, наведених державою для виправдання обмеження права на свободу, а також відповідність і достатність мотивів тривалості цієї процедури. Як зазначає Дж. Л. Мердок,  тлумачення ч. 3 ст. 5 до цього часу дає привід для суперечок . Тоді як у прецедентній практиці сформувалися певні критерії визначення “розумного строку”, КПК встановлює фіксовані проміжки часу. Їх аналіз у контексті описаних критеріїв визначення “розумного строку” не дає підстав говорити про очевидну суперечність між нормами КПК і ч. 3 ст. 5 Конвенції – радше можна констатувати їх несуперечність;

 

в) коли і конвенційна норма, і норма національного права виражені оціночними поняттями. Наприклад, п. “в” ч. 3 ст. 4 Конвенції зазначає, що термін “примусова чи обов’язкова праця” не вміщує “будь-яку службу військового характеру або, у разі відмови від неї за власними переконаннями, в країнах, де така відмова визнається, службу, призначену замість обов’язкової військової служби”. В Україні Закон “Про альтернативну службу” передбачає як альтернативну будь-яку роботу незалежно від її характеру і умов. За таких обставин можна говорити про видиму несуперечність національного закону положенням Конвенції;

 

г) коли конвенційна норма відсилає до національного закону. Тільки акт застосування національного закону, з яким не погоджується заявник, може привести до визнання невідповідності цього закону вимогам Конвенції. Так, згідно з ч. 2 ст. 10 Конвенції, здійснення права на свободу вираження своєї думки “може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які передбачені законом”. У Законі України “Про державну таємницю” міститься “Перелік відомостей, що становлять державну таємницю”, п. 4.5.1 якого перелічує злочини проти держави, а п. 4.5.2 говорить і про інші злочини проти держави, тим самим законодавчо надаючи можливість службам безпеки для необмеженої влади над громадянами.

 

Порівнюючи ч. 2 ст. 10 Конвенції і Закон України “Про державну таємницю”, зокрема п. 4.5.1, 4.5.2 “Переліку відомостей, що становлять державну таємницю”, важко говорити про їх очевидну суперечність – лише в процесі застосування цього закону може бути виявлено порушення права особи на вираження своєї думки в контексті ст. 10 Конвенції. Притому варто зауважити, що Суд, розглядаючи конкретну справу, іноді оцінює законодавство держави і практику його застосування. Наприклад, у рішенні по справі Класс Суд не знайшов порушення Конвенції і тим самим дав високу оцінку законодавству і практиці ФРН стосовно їх відповідності європейським стандартам щодо права на повагу особистого життя і кореспонденції. В інших рішеннях Суд прийшов до дещо інших висновків, уважаючи, що законодавства Сполученого Королівства та Франції мають прогалини і не містять достатніх гарантій проти зловживань втручанням у користування правом на повагу особистого життя і кореспонденції.

 

Ми виділили лише деякі можливі варіанти несуперечності національного права і Конвенції, які, з одного боку, не свідчать про суперечність національного права і Конвенції, а з іншого – також і не свідчать про їхню беззаперечну відповідність;

 

3) відповідність національного права і Конвенції. У цьому випадку можна говорити про різновиди такої “відповідності” залежно від :

 

а) обсягу національного нормативно-правового акта, який порівнюється із Конвенцією, – розрізняють загальну відповідальність (всі статті нормативно-правового акта відповідають вимогам Конвенції) і часткову (деякі статті або стаття відповідають вимогам Конвенції);

 

б) методу встановлення відповідності – із залученням додаткових міжнародних або національних джерел, наприклад, рішень Суду, національних нормативно-правових актів, і без залучення додаткових джерел;

 

в) урахування обсягу конвенційних приписів загальна (норма національного права співпадає із нормою Конвенції). Різновидом загальної відповідності, як видається, є тотожна відповідність, коли стаття Конвенції дослівно відтворена у національному нормативно-правовому акті і конкретизована (норма національного права співпадає із нормою Конвенції у її інтерпретації у рішенні Суду).

 

Детальніше зупинимося на видах відповідності, досліджуючи проблеми приведення національного законодавства у відповідність з вимогами Конвенції.

 

Щоб вирішити питання щодо відповідності національного права вимогам Конвенції, необхідно визначитися з методом, яким ми для цього скористуємося. Як видно з викладеного, відповідність визначається шляхом порівняння і тлумачення норми Конвенції та відповідної норми (норм) національного права. Щоб глибше вникнути у зміст конвенційної норми, інколи доводиться використати рішення Суду стосовно її розуміння Судом. Аналогічно і з нормою національного права: для більш правильного її розуміння використовуємо інші статті нормативно-правових актів, як законних, так і підзаконних, а також Постанови Пленуму Верховного Суду України, рішення Конституційного Суду України. Наприклад, аналізуючи національне законодавство щодо його відповідності ч. 3 ст. 5 Конвенції (“Кожна особа, яка заарештована або затримана ... негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, уповноваженої законом здійснювати свої судові функції”) використовуються ст. 29 Конституції України, ст. 236, КПК України, ч. 4 ст. 13 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 вересня 1994 року “Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт”.

 

Отже, можна говорити про порівняльно-тлумачний метод вирішення питання щодо відповідності національного права положенням Конвенції та два його види:

 

          простий, коли порівнюються норма Конвенції і норма національного права без залучення додаткових джерел для їх тлумачення;І

 

          складний, коли порівнюються норма Конвенції і норма національного права із залученням додаткових джерел для їх тлумачення.

 

Визначившись із методом і можливими результатами вирішення питання щодо відповідності національного права положенням Конвенції, виділимо стадії, які при тому простежуються:

 

1)         Визначення тих конкретних норм Конвенції і національного права, які підлягатимуть порівнянню.

 

2)         Залучення у разі потреби додаткових джерел для тлумачення відповідної норми (норм) Конвенції (рішень Суду та інших джерел).

 

3)         Залучення додаткових національних джерел для тлумачення відповідної норми (норм) національного законодавства (законів, підзаконних актів, постанов Пленуму Верховного Суду України, рішень Конституційного Суду України та інших джерел).

 

4)         Тлумачення конвенційної норми (норм).

 

5)         Тлумачення норми (норм) національного права.

 

6)         Визначення прийнятного критерію для вирішення питання щодо відповідності порівнюваних норм.

 

7)         Порівняння результатів тлумачення на підставі обраного критерію.

 

8)         Формулювання висновку щодо результатів порівняння.

 

9)         У разі не виявлення відповідності – визначення заходів, спрямованих на її досягнення.

 

Ця стадія є початком другого етапу приведення національного законодавства у відповідність із вимогами Конвенції, а саме: коли простежується суперечність (очевидна невідповідність) або несуперечність (можлива невідповідність) національного права вимогам Конвенції через прогалини у національному правовому регулюванні, задіюється імплементаційна правотворчість: приймається, доповнюється, змінюється або скасовується національний нормативно-правовий акт під впливом колізійної або такої, що вказує на прогалину, норми Конвенції. Наприклад, на забезпечення відповідності національного права п. “е” ст. 5 Конвенції (“законне тримання під вартою ... психічно хворих з метою поліпшення його стану...”) прийнято Закон України “Про психіатричну допомогу”.

 

У цьому випадку варто виділити одну з важливих вимог, якої потрібно дотримуватися при імплементаційній правотворчості, – вичерпності. Адже можна просто перенести конвенційну норму у національне право і таким способом досягти його відповідності з Конвенцією. Проте ефективніше відобразити цю норму з урахуванням її розуміння Судом, що дасть змогу правильно її застосовувати. Наприклад, вищенаведений п. “е” ст. 5 Конвенції розгорнуто тлумачиться у рішенні по справі Вінтерверп. Зокрема, щоб затримання особи було визнано прийнятним відповідно до п. “е” ст. 5, потрібно переконливо довести реальний розлад психіки, його інтенсивність і тривалість, щоб вважати законним поміщення і тримання особи у лікарні.

 

Ще одним способом приведення національного законодавства у відповідність із вимогами Конвенції бачиться імплементаційне правотлумачення, яке простежується при несуперечності (можливій невідповідності) норм національного права і Конвенції. Наприклад, відповідним тлумаченням Законів України “Про альтернативну службу”, “Про свободу совісті та релігійні організації” можна досягти їх повної відповідності з вимогами Конвенції.

 

Варто зазначити, що імплементаційне правотлумачення залежно від ролі в імплементаційному процесі поділяється на:

 

а) встановлююче (спрямоване на встановлення змісту норм Конвенції та національного права, порівнюваних між собою);

 

б) перетворювальне (спрямоване на досягнення відповідності національного права вимогам Конвенції).

 

І, врешті, додамо, що коли реалізація Конвенції у внутрішньому правопорядку держави може затримуватися очікуванням результатів імплементаційної правотворчості або імплементаційного правотлумачення, то потрібно керуватися принципом переваги норм міжнародного права в разі їх суперечності із внутрішнім правом. Отже, ми приходимо до висновку про імплементаційне правозастосування.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Теорія держави і права /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .