nashe pravo
/ ГоловнаТрудове правоСереда, 13 Грудня 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Теорія соціального ризику за правом соціального забезпечення

Світлана Синчук // Право України 2003 рік, №3 18.11.2003, 11:11

Сьогодні можна говорити про велику кількість соціальних ризиків, які відображають багатозначність цього терміна. Соціальні ризики у дещо ширшому розумінні наявні в більшості суспільних відносин; вони використовуються у різних сферах та напрямах наукових досліджень (політика, економіка, національна чи інформаційна безпека, юриспруденція тощо). Однак, незважаючи на інтенсивний розвиток ризикології, до цього часу вченими не запропоновано єдиного загальноприйнятого визначення поняття соціального ризику. На сьогодні відомо близько 1500 визначень терміна «ризик» [1]. Зрештою, саме поняття соціальний також розуміють у широкому (як такий, що здійснюється в суспільстві) [2] та вузькому (пов'язаний з основними умовами життєдіяльності людини) його значенні.

 

Поняття соціального ризику за правом соціального забезпечення базується на вузькому розумінні цієї групи ризиків як власне соціальних, тобто таких, які об'єктивно порушують життєдіяльність особи та пов'язані з соціально-економічними чинниками в державі. Правовим підґрунтям визначення об'єктивних обставин, з настанням яких особа має право на соціальне забезпечення саме як соціальних ризиків, на мою думку, можна вважати положення Основних напрямів соціальної політики на 1997—2000 роки. Зокрема, Розділ 5 цього акта закріплює, що держава гарантує соціальний захист громадян від соціальних та професійних ризиків, пов'язаних із втратою заробітку, місця роботи, здоров'я...

 

Система соціальних ризиків не є сталою, вона динамічно змінюється залежно від розвитку держави та проголошених нею цінностей. Сучасний перелік соціальних ризиків, що зумовлюють право особи на соціальне забезпечення, визнаний міжнародним співтовариством (Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Європейська соціальна хартія (1961), Конвенції Міжнародної організації праці) та закріплений у національному законодавстві (ст. 46 Конституції України).

 

У вітчизняній правовій літературі термін соціальний ризик як підставу виникнення права на соціальне забезпечення, а, отже, як об'єктивний чинник виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин, вперше запропонувала використовувати Н.Болотіна[3].

 

Теорія соціального ризику не є новою у галузевій літературі. Свого часу ще у 20-х роках її обґрунтовували Н.Вігдорчик[4], Н.Семашко[5], В.Догадов[6]. За нею особа отримує право на соціальне забезпечення у випадку настання обставини, яку суспільство трактує як правомірну підставу участі непрацюючого у розподілі колективного продукту.

 

Категорія соціального ризику стала предметом досліджень і сучасних вчених. Так, В.Роїк під поняттям соціальний ризик розуміє вірогідність настання матеріальної незабезпеченості працівників внаслідок втрати заробітку та втрати працездатності (професійні та загальні захворювання, нещасні випадки як на виробництві, так і поза ним)[7]. Таке визначення соціального ризику заслуговує на увагу, однак не є зовсім вірним при характеристиці соціального ризику як інституту права соціального забезпечення. Обґрунтовуючи поняття соціального ризику саме так, автор обмежує коло потенційних суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин («тільки працівники»); а також звужує перелік підстав, що породжують право на матеріальне соціальне забезпечення («втрата зарплати внаслідок втрати працездатності»). Очевидним є той факт, що за сучасних умов поряд із соціально-економічними причинами зберігаються не менш важливі підстави здійснення державою функції соціального забезпечення: фізіологічні (наприклад, потреба соціального забезпечення дитини-інваліда) та демографічні (соціальне забезпечення сімей з дітьми). Доречно зауважити, що такий соціальний ризик як безробіття також не охоплюється запропонованою вченим дефініцією.

 

Т.Гарасимів однією з характеристик соціального ризику за правом соціального забезпечення називає втрату працездатності особи[8]. Така позиція видається не безспірною, хоча б тому, що втрата працездатності є лише однією з об'єктивних причин (поряд з такими, як неможливість знайти підходящу роботу, втрата годувальника) втрати особою (чи не можливості набути) засобів до існування.

 

Соціальний ризик — це вірогідність настання матеріальної незабезпеченості особи внаслідок відсутності заробітку з об'єктивних соціально-значимих причин, та у зв'язку з додатковими видатками щодо утримання дітей чи інших членів, а також щодо задоволення потреб у медичних чи соціальних послугах [9].

 

Соціальні ризики за правом соціального забезпечення характеризуються наступними ознаками: 1) мають виключно об'єктивний характер: вони настають незалежно від волі особи та не можуть бути усунені нею самостійно через зовнішні чинники, а не з будь-яких суб'єктивних причин; 2) обмежують (чи порушують) життєдіяльність людини та зумовлюють її соціальну незабезпеченість; 3) закріплені національним законодавством як обставини, внаслідок настання яких особа може потребувати допомоги держави чи суспільства; 4) є потенційно закономірними для кожної людини: обов'язково або, як правило, трапляються або можуть трапитись за певних обставин.

 

Правова природа соціального ризику зумовлює особливу природу права соціального забезпечення та визначає функції: попередження можливих матеріальних негараздів особи або надання допомоги особі чи членам її сім'ї, які перебувають у особливому матеріальному чи соціальному становищі.

 

Таким чином, соціальний ризик — це закріплена законодавством та визнана суспільством соціально-значимою обставина об'єктивного характеру, з настанням якої громадяни (члени їх сімей) можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування чи потребують додаткового матеріального забезпечення та не можуть самостійно її уникнути.

 

За критерієм організаційно-правової форми соціального забезпечення соціальні ризики можна класифікувати на страхові, тобто ті, які забезпечуються в рамках системи соціального (державного та недержавного) страхування та нестрахові — забезпечуються за програмою соціальної державної підтримки.

За характером можна виділити такі основні соціальні ризики: непрацездатність, безробіття (часткове безробіття), втрата годувальника та малозабезпеченість.

 

Термін непрацездатність часто зустрічається в національному законодавстві при визначенні суб'єктів права на той чи інший вид соціального забезпечення. Разом з тим, законодавчого закріплення цього поняття немає, що неодноразово призводило до невирішених проблем у правозастосовчій практиці.

 

Непрацездатність — соціально-фізіологічний стан людини, який визначається її об'єктивною втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності.

 

Зміст та вид непрацездатності визначається законодавчо закріпленими обставинами, які зумовлюють її настання. Непрацездатність може бути наслідком різних за природою юридичних фактів: 1) загальносоціальних: притаманні кожній людині, оскільки зумовлені її фізіологічною та соціальною природою (наприклад, старість, вагітність та пологи, травма, не пов'язана з виробництвом, тощо); 2) професійних: є наслідком чи пов'язані з трудовою діяльністю, яку виконувала особа (нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання); 3) публічних: є наслідком економічних, технічних, соціальних подій у конкретній державі (техногенні катастрофи, військові конфлікти тощо).

 

На мою думку, потрібно розрізняти об'єктивно-фізіологічну непрацездатність, тобто за станом здоров'я чи при неповнолітті та об'єктивно-юридичну, тобто, коли закон дозволяє вже не працювати незалежно від того, може чи не може особа виконувати певну трудову діяльність. Непрацездатність можна класифікувати також на реальну та презюмовану. Реальна відображається у відсотках втрати працездатності та визначається МСЕК. Презюмо-вана непрацездатність настає при досягненні законодавчо визначеного віку. Презумпція вікової непрацездатності лежить в основі пенсії за віком; презумпція втрати професійної працездатності лежить в основі призначення пенсії за вислугу років, а також пенсії за віком, яка призначається на пільгових умовах.

 

За тривалістю непрацездатність можна розділити на: постійну; стійку; тимчасову.

 

Юридичним фактом, який презюмує постійну непрацездатність особи є старість (пенсійний вік). Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист у разі старості (ч. 2 ст. 46). Тим не менше, медична наука не знайшла критерію правильного нормування чи припинення праці у відповідності з фізіологічним станом і біологічною активністю людини. Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповідно рівень здоров'я) суттєвим чином залежить від різного роду соціальних чинників: різниці у рівні та якості життя міського і сільського населення; приналежності до певної соціальної групи; ставлення особи до свого здоров'я; особливості харчування тощо. Фізіологічний та меди-ко-біологічний стан визначається індивідуальними темпами старіння організму, психологічний — самооцінкою особи. Отож, старість — це природний стан організму, який часто не збігається з календарним віком особи. Саме тому виникнення у особи права на соціальне забезпечення пов'язують із настанням такого юридичного факту як пенсійний вік: для чоловіків — 60, для жінок — 55 років.

 

Підготовка пенсійної реформи викликала дискусії щодо можливості підвищення вікового рівня трудової непрацездатності. Економісти шукають в цьому протидію тенденції до посилення диспропорції у співвідношенні працівник-пенсіонер (у 1996 р. на 1000 чол. працездатного віку було 405 пенсіонерів, а за прогнозами на 2026 р. буде 561)[10], посилаючись і на те, що таким шляхом йде більшість зарубіжних держав[11]. Так останнім часом у деяких державах помітна тенденція до підвищення пенсійного віку: в Німеччині — до 65 років, незалежно від статі; в Італії — чоловікам до 65 років, жінкам — до 60 років; у США — до 67 років, у Франції очікується, що до 2041 р. пенсійний вік підвищиться з 60 років до 61—62 років[12]. Програма пенсійної реформи України не передбачає підвищення пенсійного віку, а ґрунтується на принципі матеріального заохочення виходу на пенсію у пізнішому віці.

 

Наступним видом непрацездатності є стійка, яка традиційно в законодавстві визначається поняттям інвалідність. Виходячи із змісту ст. 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», можна запропонувати наступне визначення інвалідності. Це — стійкий розлад функцій організму, який призводить до повної або часткової (значної) втрати професійної працездатності чи до істотних обмежень життєдіяльності особи.

 

Отож, можна виділити дві ознаки інвалідності:

 

1) професійну — повна чи значна втрата професійної працездатності. Під останньою розуміють здатність працівника до трудової діяльності за своєю професією та кваліфікацією чи за Іншою адекватною професією;

 

2) непрофесійна — істотні порушення життєдіяльності людини, які пов'язані не лише з її трудовою діяльністю. Сюди потрібно віднести: здатність до самообслуговування, пересування, спілкування, навчання, контролю за поведінкою тощо.

 

Ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину, час настання, групу інвалідності визначає медико-соціальна експертиза, яка проводиться на підставі Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності (затв. постановою КМУ від 4 квітня 1994 p.). Залежно від ступеня втрати здоров'я встановлюють три групи інвалідності [13].

 

Причина інвалідності визначає вид соціального забезпечення, умови та порядок його надання. Причинами інвалідності можуть бути: нещасний випадок на виробництві; професійне захворювання; загальне захворювання чи травма, не пов'язана з виробництвом. Законодавством України можуть бути встановлені й інші причини інвалідності.

 

Під тимчасовою непрацездатністю розуміємо неспроможність особи здійснювати трудову діяльність внаслідок короткотривалих обставин об'єктивного характеру.

 

Юридичні факти, що зумовлюють тимчасову непрацездатність громадянина можна розділити на три групи. Перша визначає фізичну нездатність особи виконувати трудові обов'язки. До неї відносяться: хвороба особи (загального або професійного захворювання); травма, як пов'язана, так і не пов'язана з нещасним випадком на виробництві; вагітність та пологи. Друга визначає неможливість виконувати роботу через необхідність догляду за іншим членом сім'ї, а саме: за хворою дитиною; за хворим членом сім'ї; за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом віком до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною; за дитиною до трьох років. Третю групу складають обставини, викликані певними діями державних органів. Сюди потрібно віднести тимчасову непрацездатність внаслідок карантину, накладеного органами санітарно-епідеміологічної служби.

 

Створення у державі ринкового механізму господарювання привело до появи ринку праці, який супроводжується наявністю постійної незайнятості частини працездатного населення, тобто появи нового соціального ризику — безробіття.

 

Визначення безробіття як соціального ризику, ні в законодавстві, ні в науковій літературі не дається. Пункт 9 ст. 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» замість поняття безробіття легалізує поняття «втрата роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин». Незалежними від особи обставинами припинення трудового договору визнаються: за угодою сторін; у зв'язку із призовом або вступом на військову службу; за ініціативою працівника у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання роботодавцем умов колективного чи трудового договору; розірвання строкового договору з ініціативи працівника в разі хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором; у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства, перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників; у зв'язку з виявленою невідповідністю працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню роботи; у зв'язку з нез'явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами; внаслідок поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу. Однак аналіз положень вказаного Закону та Закону України «Про зайнятість населення» свідчить, що безробіття є дещо ширшим за змістом поняттям та не охоплюється ознакою «втрата роботи з незалежних від особи обставин». Так, безробітними можуть визнаватись особи, які припинили трудовий договір за власним бажанням без поважних причин чи, наприклад, були звільнені за прогул. Відсутність незалежних обставин припинення трудового договору впливають лише на умови та порядок отримання особою допомоги на випадок безробіття.

 

Враховуючи наведене вище, під безробіттям розуміється втрата працездатною особою працездатного віку роботи з об'єктивних чи суб'єктивних причин, яка призвела до втрати заробітної плати або інших, передбачених законодавством доходів.

 

Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» вперше на законодавчому рівні закріпив часткове безробіття як соціальний ризик та передбачив систему соціального забезпечення від нього. Під частковим безробіттям розуміють вимушене тимчасове скорочення нормальної або встановленої законодавством України тривалості робочого часу, перерву в одержанні заробітку або скорочення його розміру через тимчасове припинення виробництва без припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного характеру.

 

Втрата годувальника непрацездатними членами сім'ї, які перебували на його утриманні, є підставою для призначення пенсії в разі втрати годувальника чи щомісячних страхових виплат у випадку смерті годувальника від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання.

 

Непрацездатними членами сім'ї померлого годувальника вважаються: діти, які не досягли 16 років (сюди також відноситься дитина померлого, яка народилась протягом не більше 10-місячного строку після його смерті); діти з 16 до 18 років, які не працюють, або старші за цей вік, але через вади фізичного чи розумового розвитку самі не спроможні заробляти; діти, які є учнями, студентами (курсантами, слухачами, стажистами) денної форми навчання — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ними 23 років; жінки, які досягли 55 років; і чоловіки, які досягли 60 років, якщо вони не працюють; інваліди — члени сім'ї потерпілого на час інвалідності; неповнолітні діти, на утримання яких померлий виплачував або був зобов'язаний виплачувати аліменти; один з подружжя або один з батьків померлого чи інший член сім'ї, якщо він не працює та доглядає дітей, братів, сестер або онуків померлого, які не досягли 8-річного віку.

 

Члени сім'ї померлого вважаються такими, що були на його утриманні, якщо вони одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів для існування, або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання.

 

Ринкова трансформація економічних відносин спричинила появу якісно нового соціального ризику, при настанні якого громадяни потребують підтримки суспільства, — малозабезпеченості. Малозабезпеченість як соціальний ризик визначає неспроможність особи чи сім'ї з огляду на об'єктивні чинники забезпечити власний дохід на рівні прожиткового рівня в державі. Малозабезпеченість є нестраховим соціальним ризиком та забезпечується в системі державної соціальної підтримки (за рахунок коштів місцевих бюджетів).

 

Використана література:

1. Никитин С.М., Феофанов К.Л. Социологическая теория риска в поисках предмета // Социологические исследования. — 1992. — № 10. — С. 120—127.

2. Словник української мови: В 11 т. — / Назаров І.С., Петровська О.П., Скрипник Л.Г., Юрчук Л.А. - К., 1978. - Т. 9. - С. 476.

3. Болотіна Н.Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 39.

4. Вигдорчик Н.А. Теория и практика социального страхования. — Вып. 1. Теоретические основы социального страхования. — 3-изд. — М., 1923. — С. 14—16.

5. Семашко Н.А. Право на социальное обеспечение. — М., 1938.

6. Догадов В.М. Социальное страхование. — М., 1926.

7. Роик В.Д. Социальная защита работника в процессе труда: проблемы теории и практики: Автореф. дис.... докт. эконом наук. — М., 1994. — С. 21.

8. Гарасимів Т.З. Принципи права соціального забезпечення України: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — К., 2002. — С. 8.

9. Мачульская Е.Е. Право социального обеспечения. Перспективы развития. — М., 2000. - С. 12.

10. МаксимчукВ. Пенсійна реформа України // Профспілкова газета. — 1997. — № 35 (358).

11.Соловьева Л. Социальное обеспечение в западных странах: проблемы 90-х годов // Мировая экономика и международные отношения. — 1993. — № 12. — С. 114—119.

12. Трудовое и социальное право зарубежных стран: основные институты / Под ред. Э.Б. Френкеля. - М., 2002. - С. 580-651.

13. Інструкція про встановлення груп інвалідів (№ 16.01/20 від 28.12.91 МОЗ).


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Трудове право /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .