nashe pravo
/ ГоловнаЦивільне право і процесЧетвер, 21 Вересня 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Інститут сепарації: проблеми застосування

Світлана Лепех // Право України 2003 рік, №3 12.08.2004, 11:11

У Сімейному кодексі, прийнятому Верховною Радою України 10 січня 2002 p., серед інших новел правового регулювання шлюбних відносин передбачена можливість застосування такого механізму збереження сім'ї та шлюбу, як сепарація. Відповідно до ст. 119 цього Кодексу за заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і(або) чоловіка проживати спільно.

 

Такий режим відомий під назвою «сепарація» системам права багатьох країн Європи, наприклад, Франції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Польщі. Застосовується він також у деяких країнах Південної Америки та окремих штатах США. Інститут сепарації визнається і канонічним правом. Зокрема, йому присвячені канони 863-866, 1378-1382 Кодексу канонів східних церков. Сепарація (від лат. separatio — відокремлення, розлучення, розділення) в сімейному праві набула значення позбавлення подружжя, винного у встановленні цього режиму, «права на спільне ложе, стіл і проживання» [1].

 

У літературі виділяють три моделі врегулювання розглядуваного режиму у різних країнах: 1) ту, що ґрунтується на самостійності інститутів сепарації та розірвання шлюбу; 2) модель, під час застосування якої не розрізняють підстав для сепарації та розірвання шлюбу; саме подружжя повинно зробити вибір щодо застосування того чи іншого інституту; 3) модель, яка виходить з визнання безпосередньої залежності розірвання шлюбу від сепарації, тобто той з подружжя, хто бажає розірвати шлюб, повинен деякий час знаходитись у стані сепарації, оформленої рішенням компетентного органу (формальної, а не фактичної сепарації, за якої подружжя не проживає разом з власної волі та не звертається за оформленням такого стану до жодних уповноважених органів) [2].

 

Інститут сепарації є відносно новим для українського законодавства. Кодексом про шлюб та сім'ю України 1969 р. (ч. 2 ст. 28) і Сімейним кодексом 2002 р. (ст. 57) врегульовано можливі правові наслідки фактичної сепарації. Так, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Отже, в судовому порядку може бути спростована презумпція спільності щодо майна, набутого кожним із подружжя під час фактичної сепарації. У нормах статей 119 та 120 Сімейного кодексу законодавець закріпив формальну сепарацію, тобто встановлення судом того ж наслідку щодо майна та інших майбутніх наслідків.

 

За національним законодавством інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають самостійний характер, оскільки рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження суперечить істотним інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, а підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є згідно зі ст. 119 Сімейного кодексу неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має бути обґрунтованим. Наприклад, перебування одного з подружжя у тривалому відрядженні, на заробітках, його навчання в іншому населеному пункті не може слугувати обґрунтуванням вимоги про застосування судом розглядуваного інституту.

 

Суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання, якщо виявить розлад подружніх відносин у духовній, фінансовій і фізичній площинах або хоча б в одній з них. Запозичення цього інституту з канонічного права обумовило застосування для тлумачення у судовій практиці зазначеного розладу таких підстав, окреслених церквою, як чужолозтво (зрада одного з подружжя); реальна загроза життю та здоров'ю одного з подружжя (бійки, знущання, інші ситуації); загроза душі одного з подружжя чи їхніх дітей (наприклад, перебування іншого з подружжя у секті, примушування ним інших членів сім'ї до цього); небезпека для спільних дітей (наприклад, знущання над ними, примушування їх до бродяжництва, безвідповідальне ставлення до них); інші підстави, які випливають із канонів 863-866[3].

 

Зарубіжна судова практика застосовує також інститут сепарації за наявності таких обставин, як хвороба одного з подружжя (наприклад, психічна, коли перебування з такою особою є небезпечним, або безпліддя), відмова одного з подружжя від співжиття, алкоголізм, наркоманія дружини або чоловіка, велика різниця між ними у віці та зумовлені цим розбіжності у поглядах, належність одного з подружжя до різних сект чи субкультур, інших приводів, що призвели до розладу відносин між подружжям. Оцінюючи можливість задоволення прохання подружжя чи одного з них, суд повинен встановити, чи не зашкодить таке рішення істотним інтересам спільних дітей цих осіб. З урахуванням цього у Сімейному та опікунському кодексі Польщі зазначено, що благо спільних малолітніх дітей подружжя є перешкодою для постановления рішення про сепарацію.

 

У національному праві такої норми немає. Однак зазначене положення випливає з принципу охорони дитинства. Суд також повинен встановити фактичні взаємини сторін і переконатись у доцільності встановлення для подружжя режиму окремого проживання ще й для того, щоб сепарація не стала формальним засобом вирішення спірних майнових питань. Наприклад, у тому разі, якщо один із подружжя з метою одержання значних доходів і набуття у власність цінного майна для уникнення режиму спільності звертається до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання на певний час чи безстрокове і це є єдиним обґрунтуванням звернення, суд повинен відмовити у задоволенні позову.

 

У позовній заяві про встановлення режиму окремого проживання позивач може також поєднати вимоги щодо визначення місця проживання дітей, спільного житла чи виселення зі свого житла другого з подружжя, який вселився у це житло у зв'язку з укладенням шлюбу, надання утримання йому чи спільним дітям подружжя. Якщо вести мову про процесуальні моменти, то треба визнати, що поряд із загальними положеннями позовного провадження у даній категорії справ доцільною є вимога суду щодо обов'язкової особистої явки обох сторін у судове засідання для з'ясування фактичних обставин справи. Становить інтерес ситуація, за якої один із подружжя звертається до суду з позовом про встановлення режиму окремого проживання, а другий — з зустрічним позовом про розірвання шлюбу (при цьому навіть підстави вимог можуть переплітатися). Рішення суду в такому разі знову ж таки повинно ґрунтуватись на врахуванні того, чия вимога є виваженішою, можливості збереження шлюбу в майбутньому, а також інтересів дітей.

У ст. 119 Сімейного кодексу передбачена можливість встановлення судом сепарації не тільки за позовом одного з подружжя, а й за заявою подружжя, яке досягло спільної згоди. Уявляється, що за наявності у подружжя спільних дітей у Кодексі треба закріпити вимоги до змісту такої заяви. Для визначення вимог можна застосувати аналогію закону. Зокрема, за аналогією зі ст. 109 Сімейного кодексу сторони мали б подавати до суду договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у їх вихованні братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, або викладати шляхи спільного вирішення цього питання у заяві. Крім того, за наявності спільного житла у заяві мали б бути викладені міркування щодо порядку користування ним або того, хто з подружжя залишиться проживати в ньому. Інакше треба вважати, що між сторонами існує спір і вони не дійшли остаточної згоди щодо встановлення режиму окремого проживання. На зазначені питання суд обов'язково має дати відповідь у рішенні.

 

До внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України, зокрема включення до нього глави «Встановлення режиму окремого проживання подружжя», справи зазначеної категорії можуть розглядатися лише за загальними правилами окремого провадження. Водночас за відсутності спільних дітей і наявності згоди подружжя на сепарацію підстави встановлення режиму окремого проживання не мають важливого значення. На мою думку, доцільним було б застосування спрощеного порядку, а саме: включення розгляду цих справ до компетенції органів реєстрації актів цивільного стану, як і при розірванні шлюбу за зазначених обставин.

 

Відповідно до українського законодавства стан сепарації не вимагає державної реєстрації. Однак для уникнення непорозумінь на практиці внесення відповідних доповнень до Правил реєстрації актів цивільного стану за прикладом зарубіжного законодавства видається доцільним.

 

Щодо правових наслідків встановлення режиму окремого проживання, то треба зазначити, що згідно з імперативною вказівкою ст. 120 Сімейного кодексу при цьому права та обов'язки подружжя не припиняються. Сепарація не є різновидом припинення шлюбу. Норми про неї включені до глави 11 «Припинення шлюбу» лише за спорідненістю з інститутом його розірвання. Сепарація не звільняє від збереження подружньої вірності, її встановлення не дає права на укладення іншого шлюбу. Тому виникає питання: чи можна проживання одного з подружжя з іншою особою у цей період розглядати як конкубінат, тобто фактичні шлюбні відносини, адже особа може бути членом лише однієї сім'ї?

 

Відповідно до ст. З Сімейного кодексу сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Уявляється, що оціночний характер поняття «моральні засади» все ж таки не повинен породжувати дискусій щодо вирішення зазначеного питання. Норми сімейного законодавства відповідають певним моральним засадам суспільства. Оскільки законодавець закріпив принцип моногамії в шлюбних відносинах, перебування одного з сепарованого подружжя в конкубінаті з іншою особою суперечить моральним засадам суспільства. Тому такі відносини не можуть вважатися сімейними. Згідно зі ст. З Сімейного кодексу подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік з поважних причин не проживають спільно. А сепарація є досить поважною причиною.

 

У ст. 120 Сімейного кодексу зазначено, що у разі встановлення режиму окремого проживання: 1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі (тобто на нього не поширюється режим спільності); 2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка. У Правилах реєстрації актів цивільного стану є п. 2.13, пов'язаний з реєстрацією народження дитини, народженої в шлюбі, але за таких умов, які передбачають, що така реєстрація має здійснюватись за правилами п. 2.17, тобто аналогічно реєстрації народження дитини від батьків, які не перебувають у шлюбі. Треба зауважити, що дані правові наслідки починають діяти з моменту набрання чинності рішенням суду, тобто через місяць після його проголошення. Отже, й перебіг строку для спростування в майбутньому презумпції батьківства також розпочнеться через місяць після проголошення рішення суду. Уявляється, що було б справедливим доповнення зазначеної статті Сімейного кодексу положенням про позбавлення дружини, яка завагітніла після початку дії режиму окремого проживання, права на утримання під час вагітності згідно зі ст. 84 Сімейного кодексу; 3) дружина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя.

 

Відповідно до ст. 119 Сімейного кодексу режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя. Проблема з застосуванням цього положення діставатиме вияв на практиці, наприклад, при реєстрації народження дитини, зачатої і народженої після поновлення сімейних відносин. Адже орган реєстрації актів цивільного стану, керуючись рішенням суду про сепарацію, цілком обґрунтовано вимагатиме від батька заяви про визнання батьківства. Якщо батько — чоловік дружини відмовиться від такого визнання, то для матері залишиться лише шлях судового визнання батьківства. Тому, на мій погляд, припинити режим окремого проживання можна лише за рішенням органу, який його встановив. Формальна сепарація повинна припинятися формально, а фактична — фактично. Це сприятиме уникненню непорозумінь і різного тлумачення законодавства на практиці.

 

Безперечно, виникатимуть проблеми зі співвідношенням розглядуваного інституту з розірванням шлюбу, триватимуть дискусії щодо доцільності запровадження зазначених норм у національне законодавство. Але якщо цей інститут дозволить вберегти хоча б якийсь відсоток одружених від прийняття поспішних, невиважених рішень розірвати шлюб, це стане незаперечним обґрунтуванням необхідності правового регулювання механізму функціонування поряд з іншими ще й такого нового елементу свободи шлюбу, як сепарація.

 

Використана література:

1. Encyklopadie Prawa / Red. U.Kalina. — Prasznic. — Warszawa, 1999. — S. 701.

2. KasprykP. Instytucja separacji malzenskiej. — Lublin-Sandomierz, 1999. — S. 22.

3. Кодекс канонів східних церков / Пер. з лат. Й.Кобів. — Рим, 1993. — С. 451—453.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Цивільне право і процес /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .