nashe pravo
/ ГоловнаЦивільне право і процесЧетвер, 21 Вересня 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Виникнення та розвиток інституту нотаріату

Л. Ясінська 08.09.2004, 16:04

Нотаріат – це правовий інститут, носії якого – нотаріуси – уповноважені державою здійснювати і посвідчувати юридичні акти, надаючи їм публічної сили. Однією із функцій цього органу є забезпечення безспірності і доказової сили документів. Саме тому не підлягає сумніву той факт, що історія нотаріату співпадає з історією доказів; коли усним доказам на зміну прийшли письмові. Нотаріат виник як різновид адміністративної діяльності, чиє коріння можна простежити в далекому минулому. Ще тисячоліття тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї існували писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково-витратні книги, періодично складали кадастр усіх земель в країні, переписували населення і його майно. Функції посадових осіб, що забезпечували формування доказів, виконували в Єгипті агорономоми, в Греції – ієромемнесами чи епістатами, які були священнослужителями.

 

У Стародавньому Римі ще в період республіки (приблизно ІІІ ст. до н.е.) з’являються особи, обов’язком яких було підведення правового випадку під ту чи іншу формулу (як відомо, в древньоримському праві панував суворий формалізм, а тому дотримання формул було обов’язковим для всіх, хто звертався у судові установи). До таких осіб належали передусім численні писарі. Частина з них перебувала на службі при посадових особах римського управління і суду. В період імперії такі писарі почали об’єднуватись у канцелярії при римських магістратах із складною бюрократичною організацією. Поряд із офіційними, існували приватні писарі, які відігравали роль своєрідних власних юрисконсультів у приватних осіб і, будучи, як правило, рабами останніх, надавали їм допомогу своїми юридичними знаннями. Згодом виник ще окремий клас вільних людей – табеліонів, які, не перебуваючи на державній службі, займалися у вигляді вільного промислу складанням юридичних актів і судових документів та отримували за це винагороду, передбачену законом. Свою діяльність вони здійснювали в конторах, що знаходились у визначених публічних місцях.

 

Незважаючи на деяку подібність сучасного нотаріату та інституту табеліонату, їх усе ж не можна ототожнювати. Хоча діяльність табеліонів перебувала під неухильним наглядом державної влади в особі дефензорів, вчинювані у них акти, однак, не мали юридичної вірогідності і не були наділені жодними перевагами перед звичайними приватними документами.

 

Значно більше спільного із сучасним нотаріатом мав інший інститут римського права, а саме – явка табеліональних документів у суді із занесенням їх до протоколу. Таким порядком посвідчувалися не лише ті угоди, вчинення яких у такій формі передбачалося законом (дарування на великі суми, судові заповіти), а й інші документи й акти, явка яких залежала виключно від волі контрагентів.

 

Отже, цей інститут мав на меті не лише надання сторонам юридичної допомоги, а й дійсне засвідчення приватних актів, що надавало їм особливу силу і значення безспірних документів.

 

Поряд із світським інститутом табеліонів, що з плином часу отримував дедалі більшого поширення, у сфері християнської церкви виникає аналогічна йому установа – нотаріат. Спочатку (приблизно ІІІ ст. н. е.) при єпископах, а згодом – потім і при абатах і інших церковних урядниках під час їх бесід із народом були присутні спеціальні особи (нотаріуси), зобов’язані записувати такі бесіди і складати протоколи. Згодом церковна влада почала впроваджувати цей інститут і у світське життя шляхом призначення окремих нотаріусів для мирян.

 

Під час та після великого переселення народів створений варварами на уламках Римської імперії новий порядок не викликав суттєвих реформ у внутрішньому устрої завойованих земель. Збереження за римським правом його попереднього значення справило могутній вплив на правову систему германських племен, а в результаті його рецепції разом із матеріальними нормами країнами Європи був запозичений і нотаріальний інститут.

 

Так, у франкській державі було створено королівську канцелярію, до складу якої входило декілька нотаріусів. Очолював канцелярію референдарій, а згодом – канцлер. Крім того, при Каролінгах була утворена особлива канцелярія при вищому судовому органі, члени якої, нотаріуси, крім контрасигнорування королівських грамот і дипломів, посвідчували також і приватні документи, в результаті чого останні набували характеру публічних актів. Значення їх було настільки великим, що оспорювання таких документів заборонялося під страхом смертної кари. На місцях, при окремих судових і адміністративних органах також перебували провінційні нотаріуси, яких згідно із капітулярієм Карла Великого 803 р. затверджував на посаді представник влади (зендграф), після чого вони вносились у списки імператорської канцелярії. Таким чином, провінційний нотаріат із вільної професії поступово перетворювався в державну посаду, що авторизувалася самим імператором.

 

Аналіз історії розвитку інституту нотаріату в Європі показує, що ті нотаріальні установи, які склалися під час правління Карла Великого, пустили глибоке коріння та досягли повного розвитку лише в Італії, де вони знайшли сприятливий для себе ґрунт, підготовлений римським правом; у Франції ж і в Німеччині вони проіснували недовго і вже згодом, після розпаду імперії, прийшли до повного занепаду. Таке становище нотаріату в цих країнах продовжувалось до того часу, поки в ХІІ ст. Франція, а у ХІV ст. – Німеччина провели рецепцію нотаріального інституту у тому вигляді, в якому він існував у цей час в Італії (обов’язкова авторизація нотаріусів; певні вимоги до кандидатів на посаду, як-от: стать, вік, моральні критерії, складання іспиту; організація нотаріальних корпорацій, які здійснювали нагляд за діяльністю її членів).

 

Першу реформу у французькому нотаріаті провів Людовік ІХ Святий, який в 1270 р. запровадив 60 посад нотаріусів при Паризькій судовій палаті. У 1300 і 1302 рр. Філіп ІV Красивий, залишивши за собою право призначати нотаріусів, розповсюдив цей інститут на всю Францію. Королівським указом 1304 р. створюється реєстр, в який кожен нотаріус повинен був вносити заповіти, договори, а також розміри зборів за виконані ним дії. При Франциску І і Генріху ІІ (ХVI ст.) потреби королівської скарбниці викликають зростання кількості нотаріусів шляхом розподілу нотаріальних функцій. Нотаріуси складають оригінали документів, табеліони – засвідчені копії з оригіналу і просто копії; охоронці печаток ставлять печатки для надання актам обов’язкової сили, а охоронці записів забезпечують збереження документів. В 1597 р. Генріх ІV і в 1706 р. Людовик ХІV об’єднують ці різноманітні функції у рамках однієї посади. Розрізнялися королівські нотаріуси, компетенція яких розповсюджувалася на судові округи (за винятком нотаріусів Парижа, Орлеана, Монпельє, які були повноважними в межах усієї Франції), і сенйоріальні, яких призначали сеньйори. В такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої революції, коли 27 вересня – 6 жовтня 1791 р. був обнародуваний закон, який разом із скасуванням феодальної системи позбавив сеньйорів права призначення нотаріусів, відмінив купівлю-продаж посади нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяльності – департамент. Закон 16 березня 1803 р. вважається основоположним законом французького нотаріату.

 

У Німеччині появу нотаріусів італійського типу відносять до ХІV ст. Імператор Максиміліан І в 1512 р. видав перший нотаріальний статут, який детально регламентував діяльність нотаріусів. Подальший розвиток цього інституту відбувався шляхом прийняття окремих партикулярних законів для різних місцевостей Німецької імперії, яка в той час була роздрібленою державою. На початку ХІХ ст. в деяких німецьких державах відбувається рецепція французького права, що мала значний вплив на розвиток нотаріального інституту. В Німеччині поступово починають з’являтися різноманітні законодавчі акти, зразком для яких був французький закон 1803 р. Аналіз німецьких законів кінця ХІХ – початку ХХ ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запозичили основні принципи французького нотаріату (можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса та ін.). Разом з тим спостерігається відсутність суворої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання останнім деяких нотаріальних функцій.

 

Варто відмітити, що модель французького нотаріального інституту послужила прототипом для подібних установ по всій Європі.

 

Уся багатовікова історія нотаріальних органів підтверджує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна публічна юрисдикція.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Цивільне право і процес /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .