nashe pravo
/ ГоловнаЦивільне право і процесПонеділок, 20 Листопада 2017  
швидкий перехід
сервіс
партнери

Кредитодавець як сторона кредитного договору

С. Лепех 01.01.2004, 13:01

Сторонами кредитного договору згідно з чинним законодавством (п. 15 Положення НБУ "Про кредитування") є кредитор та позичальник. За проектом ЦК України вважають такими кредитодавця та позичальника. Визначення кредитора як "суб’єкта кредитних відносин, який надає кредити іншому суб’єкту господарської діяльності" пропонується у Положенні НБУ "Про кредитування". За проектом ЦК України роль такого суб’єкта може виконувати банк або інша кредитна організація. Не будь-яка фізична чи юридична особа може стати кредитодавцем, а лише кредитна організація. Основна риса, що вирізняє кредитні організації серед інших суб’єктів господарювання, – професійне заняття залученням та позичанням коштів. Авторами навчального посібника "Банківське право" за загальною редакцією А.О. Селіванова підкреслено, що "кредитна установа, на відміну від банку, має право здійснювати кредитні операції виключно за рахунок власних коштів (статутного капіталу) і не має права використовувати для цього залучені кошти... вона не займається прямими банківськими операціями...". Висновки щодо статусу кредитної організації виглядають ще більш суперечливими, якщо звернутись до тлумачення суті "фінансово-кредитної установи" за Законом України від 20 травня 1999 р. "Про Національний банк України", згідно з яким під нею розуміється юридична особа, яка проводить одну або декілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів від населення. Отже, цей закон виключає можливість залучення кредитними організаціями (установа – термін, на нашу думку, не зовсім вдалий через його багатоаспектність) коштів у вклади ще й саме від населення. Із цього закону випливають абсурдні висновки, що кредитні організації можуть залучати кошти у депозитні вклади від юридичних осіб і їх кредитувати поряд із залученими в інший спосіб коштами, крім коштів фізичних осіб у вклади. Науковці ж наполягають на тому, що кредитна установа, на відміну від банку, може позичати лише кошти статутного фонду.

 

Закон України від 12 липня 2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" містить визначення поняття кредитної установи як фінансової установи, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. Ця дефініція вимагає доповнень щодо уточнення правової природи залучених коштів. Ці кошти можна поділити на такі, що залучаються на засадах поворотності такої ж суми (як правило, ще й з винагородою), і такі, що залучаються на інших засадах. Термін "залучення" має більш економічну, ніж правову природу і може позначати різні правові відносини; у визначенні поняття кредитної організації варто підкреслити специфіку її основної діяльністі – розпорядження не статутним капіталом юридичної особи, не коштами, які були залучені від фізичних чи юридичних осіб для її створення, а коштами, якими ця юридична особа володіє на договірних засадах, і під такими засадами в цьому визначенні слід розуміти, на нашу думку, лише засади поворотності такої ж суми грошей на вимогу того, від кого вони залучені. Розмежування правових засад залучення коштів юридичними особами і є критерієм для виокремлення специфічних ознак кредитних організацій серед інших юридичних осіб. Безперечно, до кредитних організацій належать банки, але існують і небанківські кредитні організації. Законодавство України не містить вичерпного чи приблизного переліку кредитних організацій. В економічній літературі до спеціалізованих небанківських кредитно-фінансових інститутів відносять страхові компанії, благодійні фонди, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди. Відповідно до Закону України від 15 березня 2001 р. "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні фонди)" кошти спільного інвестування – це кошти, залучені від інвесторів ІСІ і т.ін., а інститут спільного інвестування (ІСІ) проводить діяльність з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права і нерухомість. Це виключна діяльність ІСІ, і про кредитування мова не йде. Крім того, в абз. 7 ч. 2 ст. 30 цього ж закону окремо наголошується на забороні надавати позики або кредити за рахунок активів ІСІ компанією з управління активами ІСІ. Отже, інвестиційні фонди не належать до кредитних організацій.

 

Відповідно до ч. 9 ст. 2 Закону України від 7 березня 1996 р. (в редакції від 4 жовтня 2001 р.) "Про страхування" страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Ч. 18 ст. 31 цього ж закону передбачає, що кошти страхових резервів можуть розміщуватися і бути представлені активом такої категорії, як кредити страхувальникам-громадянам, які уклали договори страхування життя, у межах викупної суми. У той же час ч. 12 цієї ж статті зазначає, що кошти резервів із страхування життя не є власністю страховика. Відповідно до ч. 1 ст. 10 страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) – плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику згідно з договором страхування. На нашу думку, оскільки це плата за надані послуги, то вона є власністю страховика, а кошти страхових резервів формуються із таких страхових платежів і теж є власністю страховика. Цілком обґрунтованим є і його повноваження надавати такі кошти в кредит, систематично займатися за наявності прямого дозволу в законі таким додатковим видом діяльності, як кредитування. Такий обсяг повноважень страхових компаній не дає підстав назвати їх кредитними організаціями, вони лише одні із можливих кредитодавців, обтяжені чіткими межами свободи своєї діяльності в кредитній сфері. Основним аргументом з цього приводу є той факт, що страхові компанії не кредитують залучених коштів. Правова природа страхових платежів (внесків, премій) інша, це лише плата за надані послуги за договором. Страхові компанії не залучають цих грошей, вони лише отримують плату за свої послуги.

 

Нічого не зазначено про можливість функціонувати на кредитному ринку в якості кредитодавця пенсійних фондів у Положенні про Пенсійний фонд, затвердженому Указом Президента України від 1 березня 2001 р., хоча, можливо, діяльність нових накопичувальних пенсійних фондів розвиватиметься схоже до діяльності страхових компаній.

 

Щодо фінансових компаній як різновиду кредитних організацій, то спеціальне законодавство в Україні взагалі відсутнє, крім визначення їх понять у законодавстві. Згідно із Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" "фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг". Отже, поняття "фінансова установа" є родовим щодо поняття "кредитна установа", а тому називати різновидом кредитної загалом будь-яку фінансову компанію, як пропонується не лише у наведеній вище економічній, а й у юридичній літературі, видається неточним.

 

Ломбарди, на нашу думку, з правової точки зору, треба кваліфікувати лише як фінансову, а не кредитну організацію. Ломбарди позичають виключно власні кошти, не займаються залученням чужих та їх перерозподілом. Ломбард не може виступати за кредитним договором в якості кредитора, лише за позиковим як позичальник, саме тому його діяльність не ліцензується як кредитна.

 

Однак за будь-якого рівня розвитку економіки особливе місце на ринку кредитів відводиться кредитним спілкам. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про кредитні спілки" – це неприбуткові організації, засновані фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. В основі діяльності кредитної спілки, як і банку, лежить функція залучення, акумулювання тимчасово вільних коштів і їх перерозподіл відповідно до потреби. Залучені в якості вступного та обов"язкового внесків кошти набувають статусу майна юридичної особи, як і гроші, залучені в якості внесків учасників господарських товариств, кооперативів і т.ін. У той же час кошти членів спілки, внесені як депозитні вклади, залучені на договірних засадах поворотності; право надавати кредити за рахунок таких коштів обмежується, ліцензується державою, як і саме право на залучення в такий спосіб коштів фізичних осіб (п. 4 ст. 8 Закону України "Про кредитні спілки"). Суб’єктами кредитного договору виступають спілка як кредитодавець і її член як позичальник. Елементи кредитування присутні також у відносинах між особою, яка передає у розпорядження юридичної особи в якості внеску (вкладу) гроші, та організацією, яка на такі вклади розподіляє частину свого доходу. Однак п. 1 ст. 23 прямо заперечує позиковий характер цих відносин: "Внески (вклади) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, а також нарахована на такі кошти та пайові внески плата (проценти) належать членам кредитної спілки на праві приватної власності". Ці положення викликають критичні заперечення, оскільки, спростовуючи позиковий характер цих не статичних, а динамічних відносин, не пропонують іншої характеристики їх природи. Кошти, передані за договором депозитного вкладу, є власністю кредитної спілки, а вкладник має уже не речеве право власності на них, а зобов’язального характеру право вимагати їх повернення після закінченого визначеного договором строку. Безперечно, що право грошової вимоги можна включити до складу майна приватної особи, але самі кошти не є її власністю на строк дії договору, вона позичила їх кредитній спілці у власність. Аналогічно виглядають відносини по банківському вкладу, і заперечувати позиковий елемент у цих відносинах означає заперечувати право кредитної спілки (банку) розпоряджатися цими коштами шляхом передачі їх у позику (кредит) третій особі. Однак кошти залучаються у вклади саме з метою їх перепозичання.

 

Кредитний характер такого інституту як банк, чітко підкреслений у ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", оскільки банк як юридична особа має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних та юридичних осіб та розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення рахунків фізичних та юридичних осіб. У наведеному визначенні відображено специфіку фінансової діяльності банку: розміщуючи залучені ресурси, він діє від свого імені та на власний ризик, правові наслідки невиконання позичальником умов кредитного договору поширюються негативно тільки на банк і не повинні торкатися інтереси вкладників. Крім договорів банківського вкладу, банк приймає кошти на рахунки. Договір банківського рахунку теж містить позиковий елемент і саме тому дає можливість банкам залучати вільні кошти клієнта для своєї кредитної діяльності. За використання грошей клієнтів банк сплачує їм відсотки як за вкладами до запитання.

 

Пропонується визначення кредитної організації як юридичної особи, яка на підставі ліцензії НБУ має право кошти, залучені на засадах позики, вкладу, розрахункового обслуговування, кредитувати на власний ризик фізичним або юридичним особам. Отже, за чинним національним законодавством кредитодавцем за кредитним договором може бути кредитна організація (банк, кредитна спілка), страхова організація (зі страхування життя). Очевидно, з реформуванням законодавства до цього переліку будуть включені й інші суб’єкти.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна / Цивільне право і процес /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція

Розробка сайту:  бiбlos.com.ua 
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .