1.2. Умови та причини появи (виникнення) перших конституцій.

 Незважаючи на те, що в практиці функціонування європейської (як античної, так і середньовічної) держави використовували слово “конституція” для означення (назви) різного роду нормативно-правових документів, а пізніше у французькій політичній публіцистиці і словосполучення “основний закон”, – як такої конституції держави, в сучасному розумінні даного поняття, не було до початку демократичних антиабсолютистських буржуазних революцій ХVІІ – ХVІІІ ст. У кращому випадку, могли використовувати термін “конституція” для означення нормативного акта, політичного документа, наукового твору і т.д., який подавав би певне уявлення про устрій держави (яскравий приклад – “Афінська Політія” Арістотеля); в інших випадках даний термін міг вживатися для означення (назви) документів взагалі віддалених від предмета регулювання сучасних конституцій (приклади: конституції римських імператорів, “Constitutio Carolina Criminals” тощо).

Своєрідним “лакмусовим папірцем” початку епохи конституції держави як такої стала поява положення (ідеї), закріпленого в пункті шістнадцятому французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року “/.../ Суспільство, в якому не забезпечено гарантії прав (людини – П.С.), і не проведено розподіл влади, не має конституції” [11]. Саме від епохи буржуазних революцій, від реальних спроб проголошення та забезпечення прав людини в державі, фактичного проведення розподілу державної влади на окремі гілки з первинною метою недопущення узурпації всієї державної влади однією людиною чи групою людей бере свій початок історія конституційної держави, а згодом і конституціоналізм як доктринальне вчення.

Тут варто звернути увагу, що чимало вчених-конституціоналістів притримувались і притримуються вищевикладеного підходу щодо визначення часу появи (виникнення) конституції держави. Водночас у літературі можна зустріти й інші підходи, за якими “реальна” конституція (не обов’язково у формі писаного документа) існувала й існує в будь-якій державі. Формальним початком такого підходу стала відома думка німецького соціаліста Фердинанда Лассаля (Lassalle, 1825-1864) про те, що “/.../ дійсна конституція країни, це фактичне співвідношення сил, які існують у країні; писана конституція лише тоді міцна і має значення, коли є точним виразником реального співвідношення суспільних сил /.../” і “/.../ дійсну конституцію мали всі держави в усі часи. /.../ новому часові виключно властиві не дійсні конституції, а писані чи листки паперу: надзвичайно важливо не залишати це поза увагою” [12]. Згодом, аналізуючи вищенаведені висловлювання Ф. Лассаля, до схожих висновків прийде Георгій Плеханов (1856-1918) та Володимир Ленін (Ульянов, 1870-1924). Звідси, цілком зрозумілим був зміст офіційного підходу до даної проблеми в колишньому СРСР, так само, як і причини наявності подібних думок на теренах пострадянських республік. Тому сьогодні і в Росії, і в Україні можна зустріти висловлювання на взірець: “/.../ стародавні демократії (грецькі міста-держави – П.С.) /.../ знали і використовували інститут писаних конституцій /.../ конституція зі способу закріплення ладу абсолютної держави з необмеженою владою стала законом, який закріпив лад конституційної держави” [13], або “/.../ Конституція, як елемент державно-організованого суспільства, завжди була. /.../ характер своєрідних конституцій мали такі загальновідомі історичні правові пам’ятки часів рабовласництва-феодалізму, як закони Ману, Хаммурапі, ХІІ римських таблиць, Руської правди тощо” [14].

Враховуючи те, що державно організоване життя на Землі існує декілька тисячоліть, знає різні форми політичної та правової організації суспільства, різні системи цінностей і т.д., а перші конституції держав (у ширшому розумінні – перші конституційно-правові системи) утворюються (появляються) протягом надто малого проміжку часу (якихось неповних півтори сотні років – від другої половини ХVІІ до кінця ХVІІІ ст.) в порівнянні із загальною тривалістю існування держави як такої, а також те, що ці конституції постають в окремих (конкретних) регіонах Європи, а не на всій її території одночасно, чи в інших частинах світу (наприклад – в Середній Азії, Близькому чи Далекому Сході, Південній Америці і т.д.), – логічно виникають запитання: “Чому саме Англія (“стара” – Британські острови, чи “нова” як поселення на північно-американському континенті), чи та ж Франція, наприклад, – стали місцем появи (народження) перших конституцій? Чому саме в той час (друга половина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.), а не в якийсь інший, виникають конституції як такі?”.

 Очевидно, на те все були свої причини, були якісь загальні підстави, спільні соціально-економічні, культурні та політичні процеси, які і привели спочатку окремі європейські народи, а пізніше і багато інших народів на різних континентах до якісно нової епохи суспільного розвитку – епохи конституції, конституційної держави, конституціоналізму. “Конституція, як основний закон держави, є історичним явищем і її виникнення в результаті розвитку суспільства на певному етапі тісно пов’язане з його економічною структурою, з боротьбою класів”, – писав у середині 60-тих років С.Е.Базилевич (1898-1987) [15].

 Формально, все починається з того, що суспільство на певному етапі свого розвитку підходить до межі необхідності заміни віджитого феодального ладу, оскільки останній, зі своїм невід’ємним атрибутом – інститутом феодальної залежності, стає серйозним гальмом суспільного прогресу загалом. На зміну старій економічній та суспільно-політичній системі має прийти нова система, в епіцентрі якої стане вільна від феодальної залежності людина.

 Необхідність зміни суспільного ладу зумовлена причинами економічного, соціального, культурного та політико-правового характеру – як наслідку розвитку Європи останніх століть перед епохою буржуазних революцій. В економічному плані – підрив основ феодальної системи Європи в цілому зробили як притік золота і срібла із Середньої та Південної Америки, так і впровадження більш прогресивних методів землекористування (відповідно – збільшення сільськогосподарської продукції), використання механічної техніки та нових джерел енергії в промисловості, розвиток торгівлі, створення цілих експортних галузей і т.д., що врешті-решт призводило до первинного накопичення капіталу та руйнації усталеної системи феодального господарювання. В соціальному плані – поступово руйнується усталена століттями структура феодального суспільства: поруч із дворянством і духовенством утворилася нова сильна суспільна група, що об’єднувала в собі інтелектуальну еліту (як правило, випускники юридичних і філософських факультетів середньовічних університетів), багату та політично впливову буржуазію; свою роль у руйнації суспільної структури феодального ладу відіграла і поява у ХVІІ ст. абсолютних монархій, які яскраво виявили всю несправедливість системи феодальних привілеїв. У культурному плані – особливе значення мав розвиток філософії і природничих наук; експеримент і емпірія стали загальноприйнятими науковими доказами, звідси – нові погляди на природні явища, на суспільство, на людину: Земля кругла і обертається навколо сонця, суспільство – не зліпок божественної волі, а людина – розумна істота, здатна з допомогою мислення творити (формувати) свою долю [16]. Все це разом якнайкраще підготувало ґрунт для появи політико-правових доктрин, скерованих на ліквідацію феодального ладу і пошук нових прогресивних та демократичних суспільних систем.

 Почин, який у політико-правовому плані був спрямований на реорганізацію, а згодом і на ліквідацію феодалізму як системи, виходив від теоретиків природничого права (права натури) Гуго Гроція (Grotius, Hugo de Groot, 1583-1645), Самуеля Пуфендорфа (Pufendorf, 1632-1694), Готфріда-Вільгельма Лейбніца (Leibniz,1646-1716), Христіана Вольфа (Wolff, 1679-1754) та інших відомих мислителів того часу, які послідовно виступали проти виключно зобов’язуючої сили позитивних законів, при цьому проповідуючи цінність інших прав людини – так званих “вроджених” або “природніх” (невід’ємних) прав особи. Розвиваючи вчення про природні права людини, англійський філософ Джон Локк (Locke,1632-1704) зараховує до них такі поняття, як “громадянські свободи” і право приватної власності. Останні, на його глибоке переконання, існують і незважаючи на волю чи бажання держави. Ці ідеї продовжує Вільям Блекстоун (Blackstone, 1723-1780), зараховуючи до категорії основних прав та свобод людини право на особисту безпеку та право на особисту свободу. Паралельно Джон Локк висуває принципово нову ідею організації публічної (державної) влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і договірну. Згодом французький філософ Шарль Монтеск’є, пропонуючи дещо інший поділ державної влади на окремі гілки (законодавча, виконавча, судова), наголошує на необхідності запровадження такої системи, при якій кожна гілка влади була б чітко відокремлена від інших та мала можливість обмежувати при потребі незаконні дії інших гілок (наприклад при спробі узурпації ними державної влади як такої). Своєрідним “завершенням модерних конституційних ідей”, за висловом С.Дністрянського, стали погляди (вчення) французького філософа і письменника Жан-Жака Руссо (Rousseau,1712-1778), зокрема, знамениті його думки про сутність “суспільного договору” (“соціальний контракт” кожного громадянина із загалом усіх громадян як репрезентантом загальної суверенної волі), а звідси – і теорія “народного суверенітету” (“/.../ народ – як спільність всіх громадян держави; держава остільки суверенна, оскільки суверенний народ; монарх не має, як такий, окремих прав, тільки ті, які будуть наділені йому на основі загальної волі народу; не монарх, а народ є сувереном в державі /.../”) [17].

 Суспільство (окремі європейські народи), за умови комплексної дії всіх вищеперерахованих чинників (від економічних – до політико-правових), на конкретному етапі свого розвитку підійшло до потреби і реальної можливості заміни відживаючого феодального ладу на більш прогресивну демократичну систему. Перші спроби такої заміни не могли пройти мирним (не насильницьким) шляхом. Як результат – буржуазні революції в Англії та Франції, війна за незалежність на північно-американському континенті. Останню, лише дуже спрощено, можна сприймати тільки як війну метрополії і колоній за територіальне верховенство; насамперед, це була війна старого феодального та нового буржуазно-демократичного світів. З цього приводу ще в 1792 р. Томас Пейн (Paine,1734-1809) відзначив, що “/.../ незалежність Америки, якщо її розглядати тільки як відокремлення від Англії, була б справою невеликого значення, якщо б вона не супроводжувалась революцією в принципах і практиці управління” (тобто, на доктринах народного правління, суспільного договору, республіканізму, невідчужуваності природніх прав людини – П.С.) [18]. Демократичні завоювання в результаті буржуазних революцій та визвольних війн, як правило, спочатку знаходили своє закріплення на політичному рівні – деклараціях, угодах, інших документах політичного характеру, а пізніше фіксувались (закріплювались) на юридичному рівні – у конституціях. З цього приводу в середині 60-х років минулого століття С.Е.Базилевич писав, що “/.../ конституції, як основні закони держави, виникають у період народження капіталізму, коли новий клас буржуазії, йдучи до влади, вимагає закріплення в законодавчій формі своїх досягнень і завоювань у політичній сфері” [19]. “Великі конституції, які відіграли важливу роль в історії людства, – відзначає сучасний угорський конституціоналіст Андраш Шайо, – значною мірою створювались, щоб увінчати, завершити революцію і заборонити всі наступні суспільно-політичні перебудови, виділяючи при цьому положення, особливо важливі для переможців” [20].

 Схематично, з деякою умовністю, “шлях виникнення”, появу перших конституцій можна подати в такому порядку:

 1) в існуючій феодальній системі (феодальному ладі) назрівають умови ліквідації останньої і заміни її на більш демократичну та якісно нову соціальну систему; цьому сприяє ціла низка причин економічного, соціального та культурного характеру – як спільний результат розвитку суспільства, як наслідок соціального прогресу;

 2) ліквідація феодального ладу переходить у стадію практичної реалізації; шляхи реалізації – революції, визвольні війни; народні повстання, інші соціальні катаклізми;

 3) на найвищій хвилі соціального піднесення народу (пік, вершина соціальних заворушень) досягнуті права і свободи, соціальні та інші цінності – як завоювання революцій, визвольних війн, народних повстань – закріплюються на рівні політичних документів (різного роду декларації, резолюції, декрети, універсали, заяви, вимоги і т.д.);

 4) для сталого збереження завоювань революцій, визвольних війн, народних повстань та для закладення основ подальшого демократичного розвитку суспільства і держави приймають конституції – правові акти найвищої юридичної сили, які фіксують (закріплюють) досягнуті соціально-політичні зміни [21].

У запропоновану схему виникнення конституцій легко можна вкласти перебіг подій соціально-політичного життя Англії, Франції, США напередодні (у широкому розумінні останнього) виникнення в них конституцій (див. схему № 1.1.). У цю схему повністю вкладаються і події на Україні від половини ХVІІ до початку ХVІІІ століття, пов’язані із виникненням конституцій, про що піде мова далі.

 Виходячи із вищевикладеного, основною причиною виникнення конституцій, на наш погляд, була і залишається (оскільки процес творення конституційних держав перебуває у своєму розвитку і сьогодні) потреба правової фіксації на найвищому рівні зміни владних відносин (відносин державного владарювання) при переході суспільства і держави від тоталітаризму до демократії та створення правових основ дальшого їхнього демократичного розвитку, надання державі характеру конституційної з поступовим перетворенням її (і за духом, і за змістом) в державу демократичну, соціальну та правову.

 Якщо на початках процесу виникнення конституцій (ХVІІ-ХІХ ст.) в абсолютній більшості випадків наявна фіксація зміни владних відносин при переході держави від феодальної до ранньобуржуазної демократичної системи, то пізніше, зокрема в другій половині ХХ ст., поруч із попереднім варіантом, трапляються також інші варіанти правової фіксації (закріплення на конституційному рівні) переходу від тоталітарних режимів до демократії, (наприклад: зміни фашистської в Італії, нацистської в Німеччині, сталінсько-більшовицької на просторах колишнього СРСР, “соціалістичної” в країнах Центральної та Східної Європи, різноманітних хунт в азійських та латиноамериканських країнах на демократичні конституційні режими). При цьому, як у ХІХ, так і в ХХ ст. практична реалізація переходу суспільства від тоталітаризму до різних за родом і ступенем демократичних форм, не завжди носила виключно грубий насильницький характер. Практика суспільного поступу знає чимало прикладів ненасильницького переходу до демократії: добровільна відмова від влади, надання (дарування) конституцій, мирні революції тощо. Однак сам процес такого переходу (від тоталітаризму до демократії), незалежно від часу і форм, повинен мати добре підготовану основу, певний “ґрунт для паростків” демократії взагалі та інститутів конституційної держави зокрема. В іншому випадку, проголошення (встановлення) навіть найкращої, найдосконалішої за текстом і духом конституції має всі шанси залишитися тільки добрими намірами. Саме з таких позицій можна пояснити, наприклад, те, що Росія практично не знала конституції до кінця ХХ століття, чи те, що в низці латиноамериканських країн практично все ХХ століття (не дивлячись на численні випадки проголошення на загал демократичних за змістом конституцій) пройшло в рамках жорстких тоталітарних режимів. Непоодинокі випадки загальної непідготовленості суспільства до функціонування в режимі конституційної демократичної державності (через як об’єктивні, так і суб’єктивні причини) протягом останніх десяти років минулого століття є і в ряді країн, які виникли на пострадянському просторі. На превеликий жаль, в окремих випадках не становить винятку щодо останнього і Україна.

Коротко підсумовуючи вищевикладене щодо умов та причин виникнення (появи) перших конституцій, логічним і правильним видається висновок про те, що конституція як соціальне і політико-правове явище є певним продуктом, витвором європейської цивілізації загалом, логічним наслідком розвитку європейської правової і політичної культури. Звідси конституція, конституційна держава, конституціоналізм як такий, є тісно пов’язаними із ментальністю та традиціями європейських народів, європейськими античними та християнськими моральними цінностями і постулатами. При цьому, Конституцію США 1787 року, на наш погляд, також варто розглядати виключно як витвір (невід’ємну, складову частину) власне європейського конституціоналізму другої половини ХVІІІ ст. Адже творцями цієї Конституції були не тільки вихідці з Європи (як правило, з Англії) або їхні діти, народжені вже у Новому світі (Америці), але й рівень необхідної політичної і правової культури жителів англійських колоній північноамериканського континенту був перенесений ними в Америку з Європи (правда, як потім стало зрозумілим, – на “благодатний” ґрунт суспільно-політичних реалій).

Зрозуміло, що вищевикладені міркування щодо причин виникнення конституцій держав є тільки однією із можливих версій (навіть, якщо автору цих рядків дуже хочеться надати їм “пальму першості”). У спеціальній літературі, окрім викладеного вище як причини виникнення конституцій, іноді, наприклад, називають потребу нової держави (держави, яка виникла, перетворилась і т.д.) “заявити про себе своїм співвітчизникам і всьому світові: ось, ми існуємо”, або поява конституції “виключно в цілях містифікації публіки: “велика” сталінська Конституція 1936 р., очевидно, служила тому, щоб ввести в оману весь світ” і т.д. [22].