Співвідношення Земельного та Цивільного кодексів України: деякі проблеми Автор: Титова Н. (доктор юридичних наук, професор (Львівський національний університет ім.Івана Франка) // Право України. – 2004. – №3. . Опубліковано: 11.06.04 . Джерело: LawSchool.lviv.ua 1. Головним доробком Верховної Ради України, як єдиного органу законодавчої влади, є прийняття кодексів. У цьому постулаті виражено основні конституційні засади законодавчої діяльності у демократичній правовій державі.
Кодекс - провідний системний узагальнюючий спеціалізований нормативно-правовий акт у структурі права. Як правило, він уособлює і очолює галузевий підрозділ цієї структури. Причому це стосується як провідних (профілюючих), так і вторинних (здебільшого — комплексних) галузей права. Останні в сучасний період розширення сфери правового регулювання та зміцнення функціональних зв'язків поміж ними є дуже поширеними, що відбивається на характері кодифікації. Слід зауважити, що існує потреба у розробці меж кодифікації з тим, щоб уникнути легкої спокуси приймати кодекси з будь-яких сфер суспільних відносин, що, природно, принижує високе юридичне покликання та сутність кодексу як провідної форми виразу права.
Як загальне правило, кодекс повинен прийматись за галузевою ознакою і відповідати певній галузі права. Отже, має уособлювати предметні особливості кожної галузі права та методи правового регулювання, притаманні цій галузі. Таким чином, закономірність існування галузевої сутності правових норм одночасно є і підставою для існування відповідних кодексів. Проте зараз і нові галузі права, і нові кодекси часто виникають без будь-якого наукового обгрунтування. Принагідно пригадаймо, якою гострою та тривалою була наукова дискусія з приводу правомірності виникнення сільськогосподарського (аграрного) права, що проходила у 70-х pp.
У 80-х pp. почалася не менш бурхлива дискусія (яка не завершена і досі) з приводу форм кодифікації аграрного законодавства. А нині й нові галузі права, і нові кодекси ростуть як гриби після дощу і дуже часто без належного наукового обгрунтування їх закономірності.
Між тим, як слушно зазначає С.Алексеєв, кодекс є головним, найбільш розвиненим, відповідним природі самого права результатом головного виду правотворчості — кодифікаційної правотворчості].
Отже, кодекс, як головна форма правотворчості, повинен відповідати певним принциповим вимогам, а саме: а) виражати конституційні засади законодавчої діяльності; б) забезпечувати відповідність певній закономірно існуючій провідній (профілюючій) або вторинній (комплексній) галузі права; в) бути системною, упорядкованою, внутрішньоузгодженою, узагальнюючою сукупністю норм права; г) мати загальну і особливу частини, які уособлюють загальний і диференційований характер цих норм.
Як такий, кодекс повинен виражати системний зміст та специфіку нормативно-правової регламентації, що відповідає певній галузі права.
2. Наскільки ці вимоги відповідають стану законодавчого процесу в Україні? На превеликий жаль, позитивної відповіді на це запитання дати не можна.
У законодавчому процесі панує стихійний підхід. Наукою і практикою недостатньо розроблені проблеми співвідношення змісту і форми права; системи права та принципів її формування; взаємозв'язку системи права і системи кодифікації; забезпечення стабільності законодавства та гарантій його реалізації; законодавчої техніки тощо. З цими загальними проблемами істотно і тісно пов'язані також конкретні проблеми поняття кодексу, закономірності його змісту, співвідношення між різними кодексами, послідовність їх прийняття, які теж залишаються неповно розробленими як у загальній теорії законодавства, так і в теорії галузевих наук. А як наслідок — «маємо те, що маємо»: кодекси, прийняті з грубим порушенням процедури їх прийняття; з безсистемним розміщенням кодифікаційного матеріалу; наявністю багатьох відсилочних норм і просто безпідставно пропущених розділів. У свою чергу з цими факторами пов'язана поширена недолуга практика прийняття численних змін та доповнень до щойно прийнятих кодексів, що значно ускладнює їх застосування.
3. Кодифікаційний процес повинен включати до свого змісту його ретельну попередню підготовку спеціалізованими державними органами.
Варто згадати, що ще у 20-х pp. минулого століття кодифікаційні роботи в Українській РСР активно і спеціалізовано проводились Народним комісаріатом юстиції УРСР за постановою від 25 квітня 1928 p., які завершилися складанням семитомного Систематичного зібрання законів, до якого увійшли і так звані господарські закони. На них було, окрім іншого, покладено обов'язок виправляти неузгодженості в текстах близьких законів. Зараз подібна функція Міністерства юстиції України могла б носити рекомендаційний для Верховної Ради характер.
Відомо також, що з 1927 р. при Уряді СРСР існувала спеціальна Кодифікаційна комісія; були чітко розроблені її функції, і навіть, кодифікаційні прийоми діяльності. Цей досвід теж вартий запозичення.
До кодифікаційно-підготовчої роботи слід системно залучати відповідні наукові кадри.
Лише за цих організаційних умов можна буде належно забезпечити головну форму правотворчості — кодифікацію права, тобто «системне нормативне регламентування певного виду суспільних відносин шляхом видання єдиного, юридичне і логічно цільного, внутрішньоузгодженого нормативного акта (Основ, кодексу), що виражає зміст і юридичну специфіку структурно відокремленого підрозділу системи права»[2].
4. Земельний кодекс України прийнято 25 жовтня 2001 p.; набрав чинності з 1 січня 2002 р. (далі - ЗК).
Цивільний кодекс України прийнято 16 січня 2003 p.; чинності він набрав з 1 січня 2004 р. (далі - ЦК).
Вже ця хронологія не є досконалою: коло суспільних відносин, які регулюються цивільним законодавством, є значно ширшим, аніж тих, що регулюються земельним законодавством, а тому ЦК повинен був би бути прийнятий раніше ЗК. А якщо враховувати ту важливу обставину, що він є основним кодифікованим нормативним актом, .який закріплює провідні - ринкові суспільні відносини, то слід дійти висновку, що ЦК слід було прийняти відразу після прийняття Конституції України.
5. Зазначені раніше кодифікаційні вади у тій або іншій формах притаманні Земельному та Цивільному кодексам України. Проте, крім розглянутих загальних причин деякої їх недосконалості та нечіткості розмежування, є більш конкретні причини, недостатня теоретична розробка яких теж позначилась на якості обох кодексів.
Стосовно конкретного співвідношення ЗК та ЦК важливе значення мають насамперед такі два фактори, як: суб'єкти та об'єкти правовідносин, їх особливості. Саме вони передусім визначають, який з двох кодексів повинен бути застосований. При цьому нагадаємо, що ЦК має більш високий рівень узагальнюючих понять, ніж ЗК.
Так, суб'єктами цивільних правовідносин («учасниками» за редакцією ст. 2 ЦК) є всі «фізичні та юридичні особи».
Суб'єктами ж земельних правовідносин переважно є фізичні особи — селяни. І хоч ЗК, на жаль, не уточнює цього, вочевидь йдеться насамперед про тих громадян, які мають статус селянина (переважно — громадянина України).
Поняття «селянин», «селянство» у зв'язку з цим вимагають юридичного визначення. У багатьох зарубіжних країнах існують законодавчі визначення даних понять. Так, ст. 101(17)11 Зведеного (уніфікованого) Комерційного кодексу США (Uniform Comercial Code, U.C.C.) зазначає, що фермер — це особа, яка постійно здійснює фермерську діяльність, тобто «роботу на фермі, обробіток землі, роботу чи вирощування сільськогосподарських культур, птиці чи тваринницької продукції у якомусь обробленому вигляді». У американському законодавстві селяни (фермери) відокремлюються від інших суб'єктів землевикористання і з огляду на аграрну (сільськогосподарську) структуру тих організаційних форм, у яких здійснюється їх трудова діяльність. Це дає можливість вести мову і про фермерські юридичні особи (за певних обставин). При цьому враховується тісна інтеграція між сільськогосподарською діяльністю фермерів та їх бізнесом. Зокрема, щоб вважатися сімейною фермою, необхідно більшу частину своїх прибутків отримувати від сільського господарства[3]. Регламентація селянської (фермерської) діяльності, як і всього сільського господарства, у США на фермерському рівні здійснюється не стільки загальним цивільним комерційним законодавством, як, на його основі, широкою, спеціалізованою групою законодавства (понад 2000 спеціальних законів) сільськогосподарського (переважно -земельного) змісту. Це — титул 7 «Agriculture» систематизованого Зібрання законів США (The Code of the Laws of the United States of America).
Особливо слід наголосити на тому, що в американському законодавстві поняття земель переважно асоціюється з сільським господарством, і землі, як природний фактор, відрізняються від речових об'єктів власності у цивілістичному аспекті. Як зазначає М.Галятин, у США «функціональні ознаки землі стають самостійною правовою категорією, відмінною від цивільного права» [4].
Теодор Шанін (професор Манчестерського університету) склав хрестоматію «селяноз-навства», у якій розглядаються поняття селян і селянства, селянські господарства як соціальні організації, господарювання на селі як головне джерело існування тощо[5].
В Україні поки що теоретичним і конкретно-правовим засадам селянства майже не приділяється уваги, що негативно позначається і на правовому статусі селян як суб'єктів земельних відносин. Щоправда, розуміння цієї проблеми вже певною мірою проявляється у пропозиціях необхідності прийняття загального закону про сільське господарство як представниками економічної, так і юридичної науки[6].
6. Передусім слід звернути увагу на необгрунтоване різну термінологію ЦК та ЗК, коли йдеться про носіїв відповідних правовідносин. ЦК у ст. 2 називає їх «учасниками» цивільних відносин, а ЗК вживає термін «суб'єкти» земельних відносин. Між тим, як слушно зауважує Т.Абова, ці терміни не є тотожними[7].
Усталений термін — «суб'єкт» правових відносин найбільш повно розкриває зміст правосуб'єктності, оскільки означає не лише носія конкретних прав і обов'язків фізичної чи юридичної особи, а й існування у них певних прав ще до юридичного виникнення останніх (наприклад, скликати установчі збори і прийняти на них певні рішення). Це враховано, зокрема, Цивільним кодексом Російської Федерації, який вживає термін «громадяни», що уособлює поняття фізичних осіб (глава 3 підрозділу 2 «Особи»).
Соціально персоніфікований склад суб'єктів земельних відносин в особі селян особливо характерний для земель сільськогосподарського призначення, які, відповідно до статей 19 та 23 ЗК, мають пріоритетний характер. Саме ці землі є «основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» (ст. 14 Конституції України). Конституційна оцінка цих земель є безпосередньою правовою підставою для того, щоб на рівні спеціального кодексу — Земельного кодексу всебічно і повно відрегулювати їх правовий режим. До того ж саме землі сільськогосподарського призначення стали в Україні основним об'єктом проведення радикального реформування земельних і аграрних відносин. Із 60,3 млн. гектарів усіх земель нашої країни ці землі складають майже 70% (41,8 млн. гектарів). І той факт, що правовий режим земель сільськогосподарського призначення регламентується не Цивільним, а Земельним кодексом, зумовлений не лише переважно спеціальним суб'єктним складом аграрних земельних відносин, а й істотними особливостями об'єкта вказаних відносин. Про це автором наголошувалося вже раніше, а тому не будемо повторюватись й спробуємо провести порівняльний аналіз об'єктів земельних та цивільних відносин, застосовуючи конкретні норми ЗК та ЦК.
7. Насамперед варто нагадати, що історично земельні відносини виносились із сфери цивільного законодавства. Так, ст. 53 Цивільного кодексу УРСР, затвердженого 16 грудня 1922 р.[9], виключала з числа об'єктів права власності землю, надра, ліси, води. З цього Кодексу випливало, що правовий режим земель повинен регулюватись спеціальним кодексом, яким і був Земельний кодекс УРСР, затверджений Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом ше 29 листопада 1922 р.
Прийняті у 1961 р. Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік у ст. 2 зазначали, що земельні відносини регулюються земельним законодавством. Аналогічна норма містилася і у ст. 2 Цивільного кодексу УРСР 1963 р. У Науково-практичному коментарі даного Цивільного кодексу прямо зазначається, що його дія не поширюється на земельні відносини[10].
Поверхово можна припустити, що з виникненням інституту приватної власності на землі (а він був першим у процесі становлення радикально нових — ринкових відносин у незалежній Україні) ситуація змінилася: землі набули товарної форми, а земельні відносини — підприємницького характеру, а, отже, виникли і підстави включити цей об'єкт до кола цивільних відносин. Проте це не так.
8. Сучасне земельне законодавство не лише не звузило сферу своєї дії, а, навпаки розширило її. Тієї їх «цивілізації», що намічалася першими проектами ЗК України, на щастя, не сталося.
Правовою підставою розширення змісту предмета сучасного земельного права є насамперед радикальна зміна відносин земельної власності, а на цій базі — всіх земельних відносин. За умов існування виключно державної власності на землі всі інші землевикористувачі, окрім держави, по суті ставали емфітевзис-ними користувачами «чужих» земель, а, отже, не мали повної господарської самостійності з їх використання. Головним змістом земельних відносин було: встановлення порядку розподілу земель, державного контролю за їх використанням, вилучення земель; визначення прав та обов'язків землекористувачів; охорона земель та відповідальність за земельні правопорушення тощо. А проблеми господарювання на землях (особливо — сільськогосподарського призначення), розпорядження наслідками аграрної діяльності, одержання прибутків, характер їх використання — все це знаходилось поза предметом земельного права. На такий характер взаємовідносин землекористувачів з державою зазначає Ю.Жариков, констатуючи, що «...держава будувала свої відносини з користувачами земель навіть не як власник, не як господарюючий суб'єкт, а як владний орган...»[11].
За радянських часів земельне право часто розглядалось як найбільш наближена до адміністративного законодавства галузь права. Значною мірою це відбивалося на безпосередньому змісті Земельного кодексу УРСР 1971 р. Звичайно це разюче контрастувало зі змістом чинного тоді Цивільного кодексу як такого, шо регламентував майнові відносини. Нині такої контрасності положень двох кодексів не існує. Водночас Цивільний кодекс України 2003 р. істотно скоротив (порівняно з першими його проектами) регулювання безпосередньо земельних відносин.
9. ЦК України 2003 р. залишається стосовно ЗК України 2001 р. кодексом загального характеру, що закріплює основні засади немай-нових та майнових відносин.
Земельний кодекс в своїй основі є спеціальним кодексом, що, використовуючи загальні засади цивільного законодавства (ст. З ЦК) та спеціалізуючи їх, регламентує широку сферу сучасних земельних відносин.
З таким принциповим розмежуванням двох кодексів, що побудоване на засадах субсидіарності, пов'язано і конкретний розподіл сфер законодавчого регулювання у них земельних відносин. При цьому йдеться як про можливість прямого застосування багатьох норм ЦК до суб'єктів земельних відносин, так і про весь комплекс земельно-правових норм ЗК, які, у свою чергу, є або здебільшого галузево «чисто» земельно-правовими, або ж являють глибоку земельно-правову чи аграрно-правову (або ту і другу одночасно) спеціалізацію цивільно-правових норм.
До першої групи норм можна, зокрема, віднести норми про основні положення цивільного законодавства України (статті 1 — 10 ЦК). Так, цивільними нормами прямої дії слід вважати такі загальні засади цивільного законодавства, як: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом; свободу договору та підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист прав та інтересів тощо.
Такими цивільними нормами можна вважати також більшість норм у сфері захисту прав та інтересів суб'єктів земельних відносин органами державної влади або органами місцевого самоврядування, нотаріусом, а також норми ЦК про відшкодування моральної шкоди.
Водночас слід зауважити, що окремі норми основних положень ЦК потребують земельно-правової спеціалізації. Так, суб'єкти земельних відносин не завжди підпорядковані засадам їх юридичної рівності. Це насамперед стосується відносин першого етапу приватизації земельних ділянок внаслідок реорганізації колективних сільськогосподарських формувань і паювання земель, яке здійснювалося переважно на адміністративно-правових засадах.
Не відповідають засадам юридичної рівності сторін і такі підстави набуття права на землю, як: одержання права власності та права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (ст. 116 ЗК). Це ж можна сказати і про порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами (ст. 118 ЗК); про набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальною давністю) — ст. 119 ЗК; про повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування (ст. 122 ЗК) тощо.
Слід звернути увагу на те, що сучасні елементи адміністративно-правового змісту у ЗК продиктовані здебільшого не владними, а охоронними функціями держави стосовно основного національного багатства країни, хоча в ньому є і значна група норм земельно-адміністративного спрямування.
10. Розширення предмета і змісту сучасного земельного права України як галузі права і як галузі законодавства, а також посилення його спеціалізації пов'язано з юридичними наслідками проведення земельної і аграрної реформ та виникненням на цій основі таких нових правових інститутів, як: права приватної власності на землі; фермерських господарств; сільськогосподарських кооперативів (виробничих і обслуговуючих); особистих селянських господарств; аграрного підприємництва; стабільної державної підтримки сільського господарства; правових засад господарської діяльності на землях сільськогосподарського призначення тощо.
Це — правові інститути земельного та аграрного права і регламентуються вони нормами земельного та аграрного законодавства, що є втіленням у життя норм ст. 9 ЦК про те, що «його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля..., якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства». Окрім того, як зазначає ця стаття, спеціальним законом можуть бути передбачені особливості регулювання навіть майнових відносин у сфері господарювання. Отже, йдеться про дію принципу субсидіарності у застосуванні законодавства. У даному аспекті земельне (і аграрне) законодавство виконують роль спеціального законодавства, за наявності якого норми цивільного законодавства не діють.
Доцільно також наголосити на такому важливому факторі як наявність у земельному законодавстві публічно-правових засад, на що, зокрема, обгрунтовано звертає увагу М.Сиродоєві 12]. Характер таких норм у Земельному кодексі випливає з базового положення Конституції України про те, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Саме це надає правовому режиму земель публічно-правового характеру (навіть землям, які знаходяться на праві приватної власності). З цим пов'язана можливість обмеження прав землевласників (Глава 18 ЗК), примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (ст. 147 ЗК), консервації земель (ст. 172 ЗК), право земельного сервітуту (ст. 98 ЗК) тощо.
У ЗК є значна група норм, які мають яскраво виражений «антицивілістичний» характер і зовні нагадують більше адміністративно-правові елементи правового регулювання, проте, насправді вони лише відображають істотні особливості земельного законодавства. Йдеться насамперед про норми у сфері управління в галузі використання і охорони земель (Розділ VII): планування використання земель, землеустрій, контроль за використанням та охороною земель, моніторинг земель, державний земельний кадастр тощо. Всі ці норми показують особливості публічно-правових елементів у сучасному земельному законодавстві України. Вони характерні для земельних правовідносин.
11. Як зазначає Ю.Жариков, «земельная реформа исходит из понимания того факта, что пользование землей в хозяйственных целях не может и не должно регулироваться только административными методами»[13]. Виникнення інституту приватної власності на землі сприяє істотній зміні співвідношення імперативності і диспозитивності у регулюванні земельних відносин у напрямі посилення елементів останньої.
І.Іконицька обгрунтовано вважає, що норми цивільного права стосовно регулювання земельних відносин мають загальний характер, а в «земельном законодательстве должна найти отражение специфика правового регулирования земельных отношений, вытекающая из того факта, что земля является не только объектом недвижимости, но и важнейшим природным ресурсом»[14]. Насамперед це стосується поняття земель як об'єкта правових відносин.
Слід нагадати, що землі не можна розглядати як об'єкт майнового характеру.
Додатково, до підстав такого висновку, які наводилися нами у попередніх публікаціях (див. посилання № 8), слід назвати додаткові підстави, що випливають з положень Цивільного кодексу України.
Стаття 190 ЦК зазначає: «майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки». У свою чергу, «річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки» (ст. 179 ЦК). Наскільки визначення цих понять можна «прикласти» до поняття земель? Чи можна вважати земельну ділянку «окремою річчю», а декілька ділянок — «сукупністю речей»? Вочевидь, що така «цивілістична арифметика» не підходить до розуміння земель. По-перше, вона не враховує їх природну специфіку і надзвичайну загально-соціальну цінність. По-друге, матеріальна речова власність створюється працею людей, а отже, має балансову вартість, що не характерно для земель. По-третє, землі не підпадають під їх кількісне вимірювання: вони обраховуються не в арифметично-кількісних одиницях, а у гектарах -- специфічному вимірюванні їх площ.
Як справедливо зауважують М.Коржанський та О.Литвак, землі істотно відрізняються від майна як об'єкта правових відносин[15].
Існує спеціальний — кадастровий облік земель, право власності на них закріплюється спеціальним Державним актом, який видається та реєструється місцевими радами.
Власником земель сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України (переважно — селяни), у той час як майна — будь-яка особа.
12. Стаття 2 ЗК встановила, що «земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею». Істотно, що саме ЗК включив до кола земельних відносин, навіть, правомочність по розпорядженню землями, тобто по визначенню юридичної долі земель, у тому числі й про їх відчуження.
ЦК детально регламентує умови реалізації договору купівлі-продажу (статті 655—711), але лише деякі загальні положення про купівлю-продаж можуть бути застосовані при купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення. Це пов'язано насамперед з тим, що предметом цивільно-правового договору купівлі-продажу є товар у формі майна.
Відповідно до положень ЗК громадяни України вперше стали суб'єктами договору купівлі-продажу земель. Водночас встановлена заборона передавати землі сільськогосподарського призначення у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.
ЗК досить широко закріплює право власності на землю (Розділ III), а також набуття права і реалізацію права на землю (Розділ IV). Проте слід зауважити, що, на відміну від регламентації відносин про набуття права власності на землі у процесі їх приватизації (які досить широко і детально унормовані Кодексом), відносини в сфері купівлі-продажу земель (особливо сільськогосподарського призначення) врегульовано безсистсмно, неповно і недостатньо чітко. Між тим проблема порядку і умов купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення набуває нині виняткової ваги у масштабах всієї держави. Від неї залежить вирішення багатьох інших складних проблем у сфері земельних відносин (іпотеки, кредитування, оподаткування тощо). Особливої практичної актуальності ця проблема набирає у зв'язку з закінченням з 1 січня 2005 р. мораторію на відчуження земельних ділянок, земельних часток (паїв) відповідно до перехідних положень Земельного кодексу.
Оскільки сам ЗК не дав розгорнутої регламентації договору купівлі-продажу земельних ділянок (це був би кращий варіант), вказане слід зробити у формі спеціального розгорнутого земельного закону «Про купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення»(Слід використовувати термін «земельні ділянки», а не «земля», оскільки юридичне це різні за змістом терміни (див.: Титова Н. Землі як об'єкт правового регулювання // Право України. — 1998. — № 4).). В ньому необхідно врахувати істотні земельно-правові особливості зазначеного договору, а саме:
- Договір купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення вихідними положеннями має загальні засади цивільного законодавства, які проходять глибоку земельно-правову спеціалізацію та містять земельно-правові (та деякі аграрно-правові) норми стосовно особливостей суб'єктів і об'єкта договору та його змісту; цей договір за його юридичною природою є земельно-правовим.
- Норми ЦК застосовуються до відносин купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення на засадах субсидіарності. Тобто лише тоді, коли вони не врегульовані спеціальним — ЗК.
- Основними суб'єктами договору купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення є селяни, які мають переважне право купівлі-продажу цих ділянок. Інші фізичні, а також юридичні особи України можуть придбавати зазначені ділянки лише тоді, коли немає селян, бажаючих їх придбати.
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави не можуть бути суб'єктами купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
- Відносини з купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають не лише приватно-правовий, а й публічно-правовий характер. Це зумовлено конституційними засадами про те, що землі є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави.
- Можливе законне обмеження прав приватних власників на земельні ділянки сільськогосподарського призначення.
- Земельні ділянки сільськогосподарського призначення мають не тільки економічну, а й винятково важливу екологічну цінність[16]. Тому раціональність їх використання — спеціальний земельно-правовий та екологічно-правовий принцип їх експлуатації, а, отже, є не лише суб'єктивним правом власника, а й об'єктивним його обов'язком.
- Перед скасуванням мораторію на право відчуження земельних ділянок селянам терміново слід створити реальні умови для можливості власного використання цих ділянок з тим, щоб запобігти процесу їх масового дешевого розпродажу.
- Селяни-орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні мати пріоритетне право на придбання їх у власність (за умов раціональності попереднього використання).
13. ЗК має багато відсилочних норм, а окремі земельні відносини у них врегульовано неповно, а тому він згодом повинен бути радикально доповнений з тим, щоб це був основний нормативно-правовий акт з усіх земельно-правових відносин. Поширена практика прийняття окремих земельних законів з регламентації відносин, зміст яких має бути правовою матерією кодексу, негативно позначається на правозастосовчій практиці.
Особливо це стосується регламентації оренди земель, правового режиму земель у сільськогосподарських кооперативах та у особистих селянських господарствах, застави земельних ділянок тощо.
Не слід побоюватися того, що Земельний кодекс стане більш «об'ємним». Зведений (уніфікований) Комерційний кодекс США дуже великий за обсягом, але у ньому відрегульовано всі основні положення у широкій комерційній сфері діяльності підприємців, що полегшує останнім розібратися у різних аспектах їх діяльності. Така законодавча практика повинна бути запозичена Верховною Радою України.
Водночас і Земельний, і Цивільний кодекси України повинні відповідати принциповим вимогам та єдиним правилам законотворчості з тим, щоб не бути наслідком позицій певних політичних сил або суб'єктивних поглядів окремих осіб.
_____________________________
Використана література:
1. Алексеев С.С. Общая теория права. Том. I. — М., 1981. — С. 319. 2. Алексеев С.С. Общая теория права. Том. II. — М., 1982. — С. 254. 3. Knutson, Ronald. Agricultural and Food Policy, New Jersey, 1990. — P. 271. 4. Галятин М.Ю. США: правовое регулирование использования земель. — М., 1991. — С. 72. 5. Див.: Великий незнакомец. Крестьяне и фермеры в современном мире. Хрестоматия / Сост. Т.Шанин; Перевод с англ. — М., 1992. 6. Дет. див.: Титова H.I. Закон про сільське господарство України: не лише економічна користь, а й гостра юридична проблема / Проблеми ефективного функціонування АПК в умовах нових форм власності та господарювання: колективна монографія у двох томах. — К., 2001. Т. І. -С. 169-171. 7. Субъекты гражданского права. — М., 2000. — С. 3—5. 8. Титова Н.И. Продовольственная проблема: земля, труд. Правовые аспекты. — Львов, 1989; ї ї ж: Новий Земельний кодекс України: позитивні та негативні аспекти // Право України. — 2002. — № 4. — С. 70—77; ї ї ж: Землі як об'єкт правового регулювання // Право України. - 1998. - № 4. - С. 10-15. 9. Собрание Узаконений ВУЦИК. - 1922. - № 780. 10. Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар. — К., 1971. — С. 14. 11. Жариков Ю.Г. Концепция развития земельного законодательства / Концепция развития российского законодательства. — М., 1998. — С. 120. 12. Сыродоев H.A. О соотношении земельного и гражданского законодательства // Гос. и право. — 2001. — № 4. — С. 29—33. 13. Жapиков Ю.Г. Вказ. праця. — С. 121. 14. Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации: теория и тенденции развития. — М., 1999. — С. 29. 15.КоржанськийМ.,ЛитвакО. Новий Цивільний кодекс України: думки вчених // Право України. — 2003. — № 9. — С. 127. 16. Шульга М.В. Актульные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. — Харьков, 1998. — С. 143. |