Верховенство права в інтерпретації Конституційного Суду України

Автор: Рабінович П.,професор Львівського національного університету імені Івана Франка . Опубліковано: 02.02.06 .
Джерело: LawSchool.lviv.ua

Вступні зауваження

Забезпечення в Україні верховенства права стає останнім часом однією з найнагальніших проблем вітчизняної юриспруденції — як практичної, так і теоретичної.

Відчутним імпульсом для її актуалізації стало, як констатується у літературі, рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року стосовно результатів голосування по виборах Президента України. Чимало коментаторів цього акта вважають його яскравим прикладом юридичного рішення, ухваленого безпосередньо на підставі принципу верховенства права.

Саме згадане судове рішення спричинило низку публікацій і наукових конференцій, спеціально присвячених обговоренню означеної проблеми. Та при цьому нерідко залишається поза увагою те, що ще 2 листопада 2004 року Конституційним Судом України (далі — КСУ) було постановлено рішення, в якому він вперше виклав — причому досить докладно — своє розуміння верховенства права. Невипадковим є й те, що терміно-поняття ’’верховенство права’’ не тільки втілено у чинній Конституції України та у такій складовій частині українського законодавства, як Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року (далі — Конвенція), але й поступово прокладає шлях і до галузевих законів. Так, у Кодексі адміністративного судочинства України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, встановлено, що ’’суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави’’ (частина 1 статті 8). Оскільки категорія ’’верховенство права’’ належить, вочевидь, до загальнотеоретичних, то її витлумачування й визначення має здійснювати насамперед загальнотеоретична юриспруденція. І справді, вітчизняними теоретиками — А.Зайцем, М.Козюброю, А.Колодієм, Є.Назаренко, М.Орзіхом, В.Селівановим, О.Скрипнюком, С.Шевчуком та іншими неодноразово оприлюднювались думки з цього питання. Мені також доводилось висловлюватись з цього приводу, зокрема з’ясовувати розуміння цієї категорії Європейським судом з прав людини (далі — Євросуд) (див.’’ЮВУ’’, 2005, № 48, с.12).

У даній статті аналізується — із загальнотеоретичного погляду — інтерпретація згаданого терміно-поняття, викладена у зазначеному рішенні КСУ.

Як зазвичай буває у науці, інтерпретація верховенства права не є однаковою. Проте для юридичної практики забезпечити певний рівень його однозначного, уніфікованого розуміння видається цілком необхідним. Тим більше, що вимогу, принцип верховенства права так чи інакше зафіксовано у низці установчих актів нашої держави, включаючи й Конституцію України (ст.8). Цей принцип закріплено також у Статуті Ради Європи та Конвенції. Задля з’ясування сутності феномена верховенства права видається виправданим його, так би мовити, ’’поелементний’’ аналіз: слід встановити, по-перше, яке явище відображається терміно-поняттям ’’право’’, і, по-друге, у чому полягає верховенство цього явища. Якщо відповідь на перше питання має виявити, ’’вичленити’’ саме той феномен, якому має бути надано ’’панування’’ у суспільстві й державі, то відповідь на друге покликане схарактеризувати, в який спосіб, якими соціальними інструментами така ситуація може бути забезпечена.

Тлумачення КСУ верховенства права — знакова подія в Україні

Отож передусім відтворимо відповідний фрагмент рішення КСУ.

’’Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права — це панування права в суспільствві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозахисну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права’’.

Перш ніж аналізувати наведені положення, зауважимо насамперед те, що оприлюднення КСУ свого розуміння верховенства права видається надзвичайно важливою, непересічною подією у громадському й державному житті України. Адже завдяки цьому вперше запроваджується, можна сказати, офіційний еталон інтерпретації принципу верховенства права. Тим самим КСУ зробив помітний внесок у поліпшення умов задля реального втілення цього принципу у практику. Не можна не відзначити і того, що наведена позиція органу української конституційної юстиції спирається — неабиякою мірою — на здобутки вітчизняної юридичної науки.

Та попри це, жодним чином не применшуючи роль конституційно-судової інтерпретації верховенства права й аж ніяк не піддаючи сумніву її судово-прецедентну обов’язковість, дозволю собі висловити —у порядку суто наукового коментування — наступні положення.

Категорія справедливості — фундамент природно-правової позиції КСУ

Як акцентував КСУ, наріжним каменем, так би мовити, ’’лакмусовим папірцем’’ його праворозуміння є справедливість. І будь-які форми її прояву, на думку КСУ, якраз і становлять право (навіть якщо йдеться про такі форми, які у цьому рішенні не названо, про що свідчить вжите у наведеному фрагменті слово ’’тощо’’). З цього боку КСУ рел’єфно задекларував себе прихильником етичного(морального) праворозуміння, а висловлюючись ширше — послідовником скоріше за все школи ’’природного’’ (загальносоціального) права. Адже, які б то не були соціальні регулятори, що є ’’справедливими’’, вони становитимуть, на погляд Суду, право.

До речі, значення справедливості як визначального критерію правовості, правоналежності будь-яких актів — чи то діяльнісних, чи то письмових — було акцентовано КСУ ще й в одному з його попередніх рішень — від 30 січня 2003 року у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора. Він там відзначив, що ’’правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах’’.

У зв’язку з цим нагадаємо, що й у праворозумінні Євросуду неодмінною складовою є наявність ’’справедливого’’ балансу різноманітних інтересів — насамперед інтересів особи і суспільства, який має бути досягнуто шляхом їх співставлення, ’’зважування’’. З цього приводу можна зауважити, що хоча ’’зважуються’’, співвимірюються явища, котрі існують цілком ’’позитивно’’ — як суще, як факт (насамперед такі явища, як людські потреби, інтереси), однак сам процес “зважування” відбувається у свідомості відповідного суб’єкта — причому за критеріями, які нерідко не тільки не позитивізуються, а взагалі лишаються ідеологічними конструктами, абстракціями, що мають суто оціночний характер. Образно кажучи, ’’важки’’, за посередництвом котрих здійснюється ’’балансування’’ інтересів, аби домогтися справедливості останнього, — ці ’’важки’’ залишаються у сфері ідеалу, який так чи інакше протиставляється позитивно існуючій фактичній ситуації, а тому-то й є проявами, ’’реалізаторами’’ природного праворозуміння.

Та однак не забуваймо, що сам інтелектуально-духовний процес знаходження, конституювання ’’справедливості’’, зокрема змістовне наповнювання її критеріїв (’’важок’’), не є процесом неспричинюваним і невмотивованим. Він об’єктивно зумовлюється низкою обставин, які існують цілком позитивно. До них належать, зокрема, — але нерідко лише в кінцевому рахунку — знову ж таки певні потреби (інтереси). Щоправда, вони зазвичай легко приховуються абстрактними гаслами і поняттями (на кшталт тієї ж ’’справедливості’’). Проте останні завжди є — в їх глибинному вимірі — так чи інакше, духовними ’’випаровуваннями’’ матеріальних умов життя, якими б численними й різноманітними явищами, ланками, це ’’випаровування’’ не опосередковувалось, не ускладнювалось.

Зважаючи на це, заклики окремих авторів відшукувати право, спираючись на лише так звану трансцендентальну справедливість, є давно відомим засобом ухилення від відповідальності за справжні соціальні наслідки рішень, обгрунтовуваних нею. Адже таку справедливість можна витлумачувати, конкретизувати досить неоднозначно — навіть взаємовиключно... Тому пропонована правознавству концепція ’’трансцендентальної’’ справедливості об’єктивно здатна слугувати ідеологічним засобом виправдовування байдужості до реальних потреб, запитів, інтересів — зрештою до людських долей.

Позитивістські складники праворозуміння КСУ

Повертаючись до інтерпретації КСУ верховенства права, відзначимо, що природно-правова засада не є її єдиною складовою.

Другою складовою тут виступає, можна сказати, засада легістсько-позитивістська, оскільки однією із форм прояву справедливості визнається державний закон (хоча й не виключаються, ясна річ, випадки, коли він не відповідатиме справедливості, тобто буде актом неправовим).

Нагадаємо, що й Євросуд не виключає — в принципі — законодавство та деякі інші волевиявлення органів держави із розуміння права. Всезагальна здійсненність тих можливостей людини, які відображаються терміно-поняттям ’’право’’, не може бути забезпечена без позитивної діяльності держави, без державно-вольового (’’юридичного’’) інструментарію — насамперед без закону й без суду.

Саме держава має бути головним гарантом ’’панування’’ права, прав людини у суспільстві (хоча якраз вона, на жаль, часто-густо стає їх головним порушником).

Причому, якщо йдеться про державний закон, то — як неодмінний важіль запровадження верховенства права —такому закону, згідно із практикою Євросуду, має бути неодмінно притаманна певна якість. До її складових належать принаймні наступні: — змістовна відповідність правам людини — бодай у тій їх номенклатурі, що зафіксована у відповідних міжнародних конвенційних актах (як ’’всесвітніх’’, так і європейських); — фактична доступність закону людині, можливість ознайомитись із його текстом; — достатня ясність, мовна зрозумілість закону, аби завдяки йому можна було з достатньою визначеністю передбачити наслідки своїх вчинків.

І ще на одну обставину варто звернути увагу. Інтерпретуючи терміно-поняття ’’закон’’ (в англомовному варіанті -’’law’’), Євросуд неодноразово зауважував, що воно відображає відповідне явище ’’у його ’’сутнісному’’, а не у ’’формальному’’ сенсі. Воно охоплює як акти нижчого аніж закон рівня, так і неписане право… У сфері дії писаного права ’’законом’’ є чинний правовий акт, як він витлумачений компетентними судовими органами у світлі нових фактичних обставин’’ (рішення у справах ’’Kruslin’’, ’’Huvig’’).

Отож верховенство права з необхідності опосередковується (якщо погоджуватися із Євросудом) також і цілком позитивістським державно-вольовим ’’обладнанням’’, що й інтегрує певне праворозуміння із його реальним впровадженням у суспільні відносини. Внаслідок такого ’’сплавляння’’ якраз і конституюється, постає те явище, котрим є верховенство права.

Нарешті, третьою складовою аналізованої інтерпретації КСУ виступають й інші — недержавні — соціальні регулятори, зокрема такі, як мораль, традиції та звичаї. Це свідчить про те, що у цій інтерпретації використані й елементи соціологічно-позитивістського праворозуміння.
Отже, є підстави констатувати, що КСУ у згаданому рішенні продемонстрував комплексний, ’’інтегрований’’ підхід до праворозуміння, на якому й грунтується його витлумачування принципу й феномена ’’верховенства права’’.

Легітимація — неодмінна ознака правовості соціальних регуляторів

Слід звернути особливу увагу на одну досить симптоматичну тезу, викладену у наведеному фрагменті рішення КСУ. Він вважає, що усі соціальні регулятори — аби належати до права — мають бути ’’легітимовані суспільством’’.

Такий вираз може бути інтерпретований у двох різних значеннях — як легітимація: а) саме змісту тих соціальних норм, які закріплені відповідними соціальними регуляторами, та б) самих по собі форм (засобів, інструментів) регулювання — навіть і незалежно від їхнього змісту. Розглянемо наведену ознаку лише у першому значенні, яке, ясна річ, є найсуттєвішим.

У зв’язку з цим зауважимо, що у соціально-неоднорідному суспільстві завжди одночасно існують принаймні два різновиди легітимації (суспільного визнання, схвалення): офіційна, тобто державна, та неофіційна, тобто громадська, недержавна. Перша є, зазвичай, формалізовано однозначною та об’єктивується у волевиявленні всього дорослого населення країни (референдум) або вищих органів держави, які ним сформовані, обрані, — насамперед парламенту і президента.

А ось другий різновид легітимації здійснюється вже різноманітними недержавними суб’єктами суспільства (соціальними спільнотами, громадськими об’єднаннями тощо) і тому є змістовно плюралістичним, неоднозначним. У його рамках оцінки тих або інших соціальних регуляторів як ’’справедливих’’ чи, навпаки, ’’несправедливих’’ будуть завідомо неоднаковими, іноді навіть взаємовиключними. Отже, у цьому випадку відповіді різних суб’єктів легітимації на питання про те, який же із соціальних регуляторів є правом, не збігатимуться. Проводити ж референдуми стосовно кожного законопроекту не є можливим.

Якщо враховувати, що офіційним — з формального боку — представником суспільства виступає лише держава, а також зважати на таку неодмінну складову верховенства права, як правова визначеність (забезпеченість, стабільність), тоді пріоритетну роль у легітимації соціальних регуляторів доведеться визнавати якраз за державою, насамперед за тими її вищими органами, які обираються усім дорослим населенням країни, створюються саме суспільством.

Незайвим буде відзначити й те, що у певних випадках місія легітимації покладається і на національні державні органи конституційного судочинства, рішення яких навіть стосовно актів парламенту (законів) чи актів президента вважаються остаточними. Тією мірою, якою конституція сучасної демократичної держави вважається беззаперечним втіленням права (справедливості), оцінка конституційним судом таких актів, як, скажімо, неконституційних, буде рівнозначною визнанню їх неправовими (несправедливими).

Не забуваймо і те, що схожу легітимаційну роль щодо будь-яких волевиявлень держав—членів Ради Європи відіграє нині й Євросуд. Адже його висновок про наявність чи відсутність ’’справедливого’’ балансу між різноманітними інтересами суб’єктів соціуму — насамперед між інтересами особи і суспільства — тягне за собою й визнання, відповідно, правовості, правомірності чи, навпаки, неправовості, неправомірності таких волевиявлень (дій).

З огляду на ці міркування видається, що в аналізованому фрагменті рішення КСУ вказівка на те, що соціальні регулятори мають бути ’’легітимовані суспільством’’, могла би бути сформульована більш точно, коректно.

Та оцінюючи в цілому позицію КСУ із розглядуваного питання, наголосимо ще раз: вона є загалом достатньо обгрунтованою й її оприлюднення, слід сподіватись, сприятиме впровадженню в Україні верховенства права.

Євросуд і КСУ: порівняння інтерпретацій

Що ж є спільним та відмінним у праворозумінні Євросуду та КСУ і, як наслідок, у витлумачуванні ними феномена верховенства права?

Перш ніж відповідати на це питання, нагадаємо, що на підставі узагальнення зафіксованих у численних рішеннях Євросуду низки ознак того явища, яке він відображає терміно-поняттям ’’право’’, видалося можливим запропонувати наступну дефініцію останнього: право — це об’єктивно зумовлені біологічними та соціальними факторами конкретні й реальні можливості задоволення потреб (інтересів) людини, справедливо збалансовані з можливостями задоволення потреб (інтересів) інших суб’єктів та усього суспільства (див.’’ЮВУ’’, 2005, №51).

Отож змістовно співставляючи інтерпретації верховенства права, здійснені Євросудом і КСУ, відзначимо насамперед, що спільним у них є, по-перше, інтегральність праворозуміння, в якому представлені — так чи інакше — і природно-правові, і позитивістсько-правові концепції, зокрема засади відповідно етичного та інструментально-потребового підходів.

По-друге, спільною рисою є гуманістичність їхнього праворозуміння, тобто зорієнтованість його в першу чергу на забезпечення природних (загальносоціальних) прав людини, її гідності, її інтересів. Обидва порівнювані варіанти праворозуміння є, можна сказати, людиномірними. Вони можуть слугувати додатковими ілюстраціями слушності положення про те, що сутність, квінтесенція феномена верховенства права — це панування у суспільстві саме прав людини.

Що ж до відмінностей, то їх можна вбачати передовсім у тому, що Євросуд постійно акцентує ситуативність змістовної інтерпретації поняття права (а отже, й поняття верховенства права), традиційно уникаючи такого вкрай абстрактного визначення (дефініювання) загального поняття права, яке можна було б поширити на усі без винятку конкретно-історичні й конкретно-суб’єктні життєві випадки. Натомість КСУ, як ми бачили, здійснив спробу сформулювати — хай і дещо в описовій формі — якраз загальне визначення такого поняття.

Далі. Зміст поняття саме ’’верховенства’’ (стосовно права) Євросуд розкрив на сьогодні вже досить детально, більш-менш конкретизовано — у цілій низці ознак, які було сформульовано ним у рішеннях, ухвалених з конкретних справ. Нагадаємо, що серед властивостей, характеристик цього явища він вирізняє, зокрема, наступні: визнання пріоритетності, домінування, визначальної ролі прав людини у діяльності держави, оскільки — за висловом Суду — принцип верховенства права втілено в усіх статтях Конвенції, якої зобов’язались дотримуватись держави—члени Ради Європи; поширюваність цієї пріоритетності, цього принципу на діяльність усіх без винятку органів держави, включаючи, зокрема, й органи прокуратури; правова певність, визначеність (legal certainty) становища людини у тій ситуації, в якій вона перебуває; неприпустимість затримання особи на невизначений і непередбачуваний термін, якщо воно не грунтується на законі чи судовому рішенні; обсяг будь-якого правового розсуду й спосіб його здійснення мають бути з достатньою ясністю визначені законом; наявність громадської довіри до судів як до гарантів справедливості; майже безвиняткова можливість доступу до суду; наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у права людини; підпорядкованість судовому рішенню усіх органів держави, безвиняткова обов’язковість його виконання будь-якими органами і посадовцями; можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало чинності; незмінність, неоспорюваність остаточного судового рішення, яке набрало чинності; невтручання законодавчої влади у відправлення правосуддя; секулярність (світський характер) держави; забезпечення державою, у разі застосування смертельної зброї, швидкого й ефективного розслідування справи її органами, ’’аби підтримувати громадську довіру у дотримання ними верховенства права’’.
Отже, на сьогодні Євросудом сформульовано майже п’ятнадцять ознак верховенства права. На відміну від цього, КСУ, знов же, вжив стосовно розглядуваного поняття досить абстрактну формулу: ’’верховенство права — це панування права у суспільстві’’.

Означена відмінність є цілком виправданою з огляду передовсім на специфіку природи, призначення (функцій) і повноважень (компетенцій) кожної з цих судових інстанцій. Дається взнаки також істотна різниця у часі їх існування (Євросуд функціонує понад чверть століття, а КСУ — приблизно десять років), а також у кількості справ, що ними розглянуті.

Водночас, слід зауважити, що окремі з таких ознак зазначались і у рішеннях КСУ, хоча й без текстуальної ’’прив’язки’’ саме до верховенства права. Наприклад, у рішенні від 22 вересня 2005 року у справі про постійне користування земельними ділянками КСУ згадує про принцип ’’поваги і непорушності прав та свобод людини’’, принцип ’’справедливості’’, про вимогу ’’визначеності, ясності і недвозначності правової норми’’, від дотримання якої залежить, зокрема, ’’довіра громадян до держави’’.

Загалом же, підсумовуючи все викладене, можна висловити сподівання, що врахування у вітчизняному конституційному судочинстві практики Євросуду також позитивно впливатиме на поступове утвердження в Україні верховенства права.

http://www.yurincom.kiev.ua/uvu/