/ Головна Середа, 06 Липня 2016  
розділи
швидкий перехід
сервіс

Конституційна категорія соціальної держави

Шаповал В. (доктор юридичних наук, професор) // Право України. – 2004. – №5 05.09.2004, 14:02

Однією з особливостей сучасного конституційного регулювання є його «соціалізація». Така особливість пов'язана з розширенням предмета конституційного регулювання, котре відобразило ускладнення взаємодії між соціумом та державою як його складовою, посилення загальносоціальної ролі держави і диверсифікацію її участі насамперед в економічній і політичній сферах суспільного буття. Відповідні процеси розпочалися ще у XIX ст., однак набули завершеного оформлення в новітніх основних законах, прийнятих після другої світової війни. Характерно, що новітні конституції нерідко класифікуються і як соціальні. Зміст і призначення конституційних положень, адресованих суспільству, можуть помітно різнитися. Вони, як правило, сформульовані у загальній формі і виглядають фрагментарними. З іншого боку, такі положення завжди відображають зв'язки соціуму саме з державою. Тому навіть найбільш «соціалізовані» конституції є передусім основними законами держави.

 

Одним з проявів «соціалізації» конституційного регулювання є віднесення до його інструментарію терміна «соціальна держава». Основні закони не містять визначень, пов'язаних з таким проявом, але з аналізу їх положень випливає, що соціальна держава — це характеристика сучасної держави, за смислом якої державна діяльність має бути спрямована на створення реальних стандартів матеріального добробуту, освіти, охорони здоров'я тощо і забезпечення таких стандартів для усіх громадян (індивідів), а також на мінімізацію фактичної соціальної нерівності з її економічними наслідками та створення системи соціальної підтримки (захисту) тих, хто цього потребує. Тим самим поняття соціальної держави поєднується з відповідно трактованими ідеями соціальної справедливості і соціального захисту. Про таке поєднання свідчить той факт, що практично усі дослідники пов'язують феномен соціальної держави з конституційною і міжнародно-правовою фіксацією соціально-економічних прав, а також з практикою щодо їх реалізації. За будь-яких умов наведене чи інші подібні визначення соціальної держави передбачають здійснення дієвих заходів за змістом однієї з головних функцій сучасної держави — соціальної функції.

 

Поняття соціальної держави іноді формулюють і як таке, що не пов'язане безпосередньо з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту. На думку прибічників такого підходу, це поняття відображає загальні зміни, які сталися протягом минулого століття у співвідношенні суспільства і держави, за винятком випадків етатизації суспільного буття за умов авторитарних і тоталітарних режимів. Воно відображає активізацію регулятивної участі держави у процесах економічного характеру, посилення її відповідного впливу на духовну та деякі інші сфери суспільного буття. Важлива роль у контексті такого визначення соціальної держави також визнається за державною регламентацією взаємозв'язків індивіда і суспільства. В першу чергу це стосується положень стосовно визнання соціальної цінності індивіда, включених до багатьох новітніх конституцій. За приклад може слугувати частина перша статті 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. В сучасному конституційному регулюванні знайшли відображення обидва наведені підходи до визначення соціальної держави.

 

Концепція соціальної держави має свою історію і навіть передісторію, адже потяг до соціальної справедливості супроводжував розвиток суспільства і держави практично за усіх часів. Однак лише з формулюванням ідеї щодо підтримки з боку суспільства і держави найменш забезпечених верств (категорій) населення цей потяг набув, по суті, офіційного визнання. У XVIII ст. таким визнанням були закони про бідних, прийняті в деяких європейських країнах, а також тогочасне міське самоврядування.

 

Ідейною основою відповідних заходів слугувала, зокрема, теорія природних прав людини, яка знайшла відображення у політичних і правових актах. Так, у статті 1 Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція) наголошувалося на тому, шо люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах. Водночас застерігалося, що суспільні відмінності можуть грунтуватися лише на міркуваннях загальної користі. Наведені приписи засвідчують суперечливий зміст перетворень, що сталися, та позначають їх межі.

 

Надалі потяг до соціальної справедливості почали трактувати з огляду на ідеологію лібералізму, яка передбачала невтручання держави в економічне життя індивіда з посиланнями на мету гарантування його свободи. Це зумовлювало обмеженість не тільки у засобах соціальної підтримки тих, хто її потребував, а і певною мірою у трактуванні самої ідеї соціальної справедливості. З визнанням соціальної функції держави та з активізацією її участі у вирішенні питань суспільного буття відбулось офіційне усвідомлення необхідності соціальної підтримки (захисту) певних категорій населення. Разом з тим таке усвідомлення супроводжувалось декларуванням тези про самовідповідальність індивіда як прояву його свободи. Ця теза заперечувала соціальне споживацтво з боку тих, хто не потребував відповідної підтримки. За її значенням кожний дорослий і працездатний індивід мав піклуватися про свій матеріальний добробут (добробут своєї сім'ї), а суспільство і держава повинні були створювати для цього рівні умови. їх втручання визнавалось припустимим або необхідним лише тоді, коли індивід з об'єктивних причин не міг забезпечити собі «достойне існування». Згадувана теза покладена в основу соціальних програм, що реалізуються державами, які в теорії або на практиці визначені саме як соціальні.

 

Уперше термін «соціальна держава» (нім. Sozialer Staat) як складова інструментарію конституційного регулювання було вжито в 1946 р. у Баварії, яка згодом набула статусу однієї із земель ФРН. Проте на доктринальному рівні він був сформульований ще у міжвоєнний період значною мірою під впливом змісту Конституції Німеччини 1919 р. — найбільш «соціалізованої» з нових основних законів. За наслідками другої світової війни соціальна проблематика у конституційному регулюванні об'єктивно стала ще більш витребуваною, що було одним з чинників використання терміна «соціальна держава» в ст. 20 Основного Закону ФРН. Надалі термін «соціальна держава» вживався в конституціях таких європейських держав, як Албанія, Андорра, Болгарія, Іспанія, Македонія, Румунія, Словенія, Туреччина, Хорватія та Франція. Соціальний характер держави прямо задекларовані у ряді основних законів, прийнятих у пострадянських країнах (Білорусії, Вірменії, Грузії, Казахстану, Росії, Таджикистану та України).

 

Термін «соціальна держава» також є надбанням конституційної практики в окремих країнах Латинської Америки (Венесуела, Еквадор, Колумбія, Парагвай). Про соціальну державу йдеться і в конституціях, прийнятих у більшості франкомовних країн Тропічної Африки (Габон, Гвінея, Конго, Нігер, Руанда, Сенегал, Того, Чад). У Гаїті та Мавританії на конституційному рівні вжито термін «соціальна республіка», а в Марокко — «соціальна монархія». Звичайно соціальну державу визначають у перших статтях основного закону, хоча іноді вона декларується лише в його преамбулі. Очевидно, що приписи стосовно соціальної держави у багатьох випадках мають своєрідне програмне значення для суспільно-політичного і державно-правового розвитку відповідних країн.

 

Як зазначалось, основні закони не містять визначень соціальної держави. Виняток становить положення ст. 7 Конституції Росії (практично відтворене у ст. 1 Конституції Таджикистану), де за змістом відповідного визначення констатовано, що політика соціальної держави спрямована на створення умов, які забезпечують «достойне життя і вільний розвиток людини». В цій же ст. 7 передбачені заходи у здійсненні такої політики: охорона праці і здоров'я людей, встановлення гарантованого мінімального розміру оплати праці, забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, батьківства і дитинства, інвалідів та громадян похилого віку, розвиток системи соціальних служб, встановлення державних пенсій, виплат та інших гарантій соціального захисту. Тим самим соціальна держава асоціюється насамперед із соціальною справедливістю (без вживання такого словосполучення) і забезпеченням певного рівня соціального захисту.

 

У багатьох конституціях, навіть за умов відсутності в їх текстах терміна «соціальна держава», поєднання фактично сприйнятої концепції соціальної держави з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту можна вивести зі змісту загальних положень, включених або до преамбули, або до так званого засадничого, звичайно першого розділу (частини, глави), а також положень, присвячених конкретним соціально-економічним правам та гарантіям їх реалізації. Іноді відповідні положення основних законів сформульовані у вигляді певних основ, цілей, цінностей тощо. Так, у ст. 2 Конституції Польщі держава визначена як така, що «здійснює принципи соціальної справедливості». В Македонії і Хорватії соціальна справедливість на конституційному рівні визнана однією з «найвищих цінностей конституційного ладу», в Албанії — однією з «основ держави», а в Румунії йдеться про справедливість як «найвищу цінність». У Конституції Португалії побудова «справедливого і солідарного суспільства» охарактеризована як державна мета (ст. 1), а сприяння підвищенню добробуту і якості життя народу шляхом «перетворення і модернізації економічних та соціальних структур» — як одне з головних завдань держави (ст. 9). За змістом ст. 1 Конституції Казахстану одним з «основоположних принципів діяльності» держави є економічний розвиток на благо усього народу.

 

Загальний характер також мають положення, якими фактично проголошені наміри держави щодо реалізації ідеї соціальної справедливості. При цьому ступінь загальності таких положень є різним. Наприклад, у преамбулі Конституції Іспанії задеклароване прагнення гарантувати існування «на основі справедливого економічного і соціального ладу», а в її статті 9 передбачено, що органи державної влади повинні сприяти участі усіх громадян у політичному, економічному, культурному і соціальному житті. В ст. 2 Конституції Італії застережене виконання обов'язків, які випливають з «політичної, економічної і соціальної солідарності», а в ст. З визначене як завдання держави «усувати перешкоди економічного і соціального порядку, які заважають ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни». Більш конкретним виглядає припис, згідно з яким держава «підтримує малозабезпечених шляхом різноманітних заходів соціальної допомоги» (ст. 17 Конституції Угорщини). Подібні за змістом і формою положення включені і до деяких конституцій, прийнятих у пострадянських країнах, а також у країнах, що розвиваються. Очевидно, що частина з наведених та інші аналогічні положення є так званими конституційними деклараціями. Декларативність таких положень може бути «подолана» шляхом їх конкретизації на рівні законів та підзаконних актів, а також відповідною суспільною практикою.

 

Декларативність притаманна і так званим основним або директивним принципам державної політики, зафіксованим у ряді конституцій. Положення про принципи (іноді також цілі) державної політики, більшість з яких присвячена різним аспектам суспільного буття, містяться у спеціальних розділах (частинах або главах), звичайно відповідно поіменованих. Включення до окремих конституцій, прийнятих у період між світовими війнами, положень про принципи (цілі) державної політики відобразило сприйняття на офіційному рівні концепцій держави загального благополуччя. За приклад може слугувати чинна Конституція Ірландії 1937 р., у структурі якої є частина під назвою «Основні принципи соціальної політики». Згодом за прикладом чинної Конституції Індії 1950 р. така практика набула певного поширення в країнах Азії та Африки — насамперед у колишніх британських колоніальних володіннях. Положення про відповідні принципи або цілі включені і до деяких конституцій, прийнятих у розвинутих країнах (Мальта, Швейцарія).

 

Конституційні положення про основні або директивні принципи (цілі) державної політики визначають особливості їх же здійснення. Насамперед у відповідних основних законах застерігається, по суті, програмне значення названих принципів (цілей) для законотворчої діяльності парламенту. До того ж положення про принципи (цілі) державної політики не встановлюють прав, які індивід може захистити в суді. Такий підхід відображений, зокрема, в ст. 45 Конституції Ірландії, за якою основні принципи соціальної політики «призначені бути загальним керівництвом для парламенту», а їх здійснення не підлягає розгляду в суді. Більш загальним виглядає припис ст. 41 Конституції Швейцарії: «із соціальних цілей не можуть випливати безпосередні претензії на державні послуги». В юридичній теорії такий підхід нерідко застосовується для оцінки можливостей щодо реалізації соціально-економічних прав.

 

В інших випадках у конституціях сформульовані обов'язки держави здійснювати заходи у здійснення її соціальної функції, зокрема, у забезпечення ідей соціальної справедливості і соціального захисту у вигляді гарантій реалізації саме соціально-економічних прав. У зв'язку з дискусійністю питання щодо характеру цих прав нерідко стверджують, що у зазначений спосіб формулюються не обов'язки держави, а лише її наміри. З позицій юридичної техніки фіксація таких обов'язків (намірів) держави, як правило, виглядає так, що в одній з частин статті основного закону, по суті, присвяченій конкретному соціально — економічному праву, визначається саме право, а в інших її частинах або в іншій статті (статтях) — гарантії реалізації цього права, за змістом яких і передбачається здійснення державою відповідних заходів. У зв'язку з тим, що гарантії сформульовані в основному законі, вони характеризуються як конституційні гарантії реалізації соціально-економічних прав. Відсутність у статті, де йдеться про конкретне соціально-економічне право, гарантій реалізації може засвідчувати обмеженість можливостей щодо реалізації того або іншого соціально — економічного права.

 

За приклад можуть слугувати положення ряду статей розділу II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України. Зокрема, у частині першій її ст. 46 зафіксоване право громадян на соціальний захист і визначений його загальний зміст. У частині другій встановлені гарантії реалізації права на соціальний захист: загальнообов'язкове державне соціальне страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Гарантії реалізації права на соціальний захист встановлені і в частині третій, відповідно до якої пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Визначений у ст. 46 Конституції України зміст гарантій не є абсолютом, адже основними законами, в яких закріплене право на соціальний захист, нерідко передбачені різні заходи відповідного характеру.

 

Обов'язки держави здійснювати заходи у забезпечення ідей соціальної справедливості і соціального захисту, по суті, передбачені й іншими статтями розділу II Конституції України, хоча зв'язок між змістом цих статей і такими ідеями не завжди має прямий характер. Сюди віднесені ст. 41, в якій, зокрема, зафіксоване право приватної власності, ст. 42 (право на підприємницьку діяльність), ст. 43 (право на працю), ст. 45 (право на відпочинок), ст. 47 (право на житло), ст. 49 (право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування), ст. 53 (право на освіту) та деякі інші. На окрему згадку заслуговує ст. 48 Конституції України, якою визначене право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. В інших конституціях відповідні положення, як було показано, сформульовані у вигляді цілей, завдань тощо, на досягнення або на вирішення яких має бути спрямована соціальна діяльність держави. Прикметно, що ст. 48 Конституції України є єдиною серед її статей, присвячених соціально-економічним правам, яка не має поділу на частини. Тим самим в ній не визначено конституційних гарантій реалізації відповідного права, що можна вважати за опосередковане визнання економічних і соціальних реалій.

 

Як зазначалось, поняття соціальної держави іноді не пов'язують безпосередньо з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту. Прибічники такого підходу акцентують увагу на взаємозв'язках між державою та суспільством і вказують на посилення регулятивного впливу держави на функціонування насамперед економічної організації суспільства. Протягом тривалого часу конституційна регламентація питань економічного життя зводилася до закріплення права приватної власності (права на приватну власність), яке розглядалось як природне право людини. Проте ще наприкінці XVIII ст. було сформульоване положення, згідно з яким «власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього здійсненого відшкодування» (ст. 17 Декларації прав людини і громадянина 1789 p.). Наведене положення, зміст якого знайшов відображення у багатьох конституціях, прийнятих у XIX ст., засвідчувало намагання узгодити економічні інтереси окремого індивіда з інтересами суспільства.

 

Надалі предмет конституційного регулювання охопив окремі характеристики приватної власності, що мають визначальне значення для її правового статусу. У згадуваній Конституції Німеччини 1919 р. вперше було визнано соціальну значущість приватної власності: «Власність зобов'язує. Користування нею повинно водночас слугувати суспільному благу» (ст. 153). Цитовані приписи згодом були відтворені у ст. 14 Основного Закону ФРН, звідки вочевидь запозичені у Конституцію Казахстану (ст. 6). Практично тотожними цим приписам, хоча і сформульованими з елементами заборони, є приписи частини третьої ст. 13 Конституції України: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». В Європі подібні положення включено до основних законів Азербайджану, Вірменії, Естонії, Італії, Македонії, Молдови, Румунії, Словаччини, Словенії, Хорватії і Чехії. У такий спосіб встановлюється соціальна детермінованість можливостей використання власності, по суті, визнається її зв'язок не тільки з інтересами самих власників, а і з потребами усього суспільства.

 

Особливістю ряду новітніх основних законів є фіксація засад економічної організації суспільства. Наприклад, у главі «Економічні відносини» Конституції Італії, яка входить до її частини, присвяченої правам і обов'язкам громадян, йдеться про свободу приватної господарської ініціативи, про соціальну функцію кооперативів та їх державну підтримку, про право трудящих на участь в управлінні підприємствами тощо. Конституція Швейцарії містить розділ «Економіка», в якому визначено економічну свободу, свободу конкуренції, здійснення заходів проти безробіття, захист споживачів та деякі інші принципи економічного ладу. У структурі Конституції Португалії є навіть частина під назвою «Економічна організація суспільства», до складу якої входить кілька розділів (загальні принципи; планування; сільськогосподарська, торгова і промислова політика; фінансова та податкова системи). Обсяг і зміст відповідних положень є унікальними для конституційної практики розвинутих країн.

 

Економічна сфера суспільства перебуває у своєрідному епіцентрі перетворень, що здійснюються у постсоціалістичних і пострадянських країнах. Напрями таких перетворень, по суті, встановлені в конституціях, у структурі яких відповідним питанням також нерідко присвячені спеціальні розділи (частини, глави). Так, у Конституції Литви виділено главу «Народне господарство і праця», в Конституції Македонії — главу «Основи економічних відносин», а в Конституції Узбекистану — главу «Економічні засади суспільства». Конституція Словаччини включає розділ під назвою «Економіка Словацької Республіки», Конституція Молдови — розділ «Національна економіка та публічні фінанси». Промовистими є також назви статей окремих основних законів: «Власність», «Природні ресурси», «Економічний розвиток і держава» (Азербайджан) або «Основні принципи власності», «Економіка», «Власність», «Зовнішньоекономічна діяльність» (Молдова).

 

Майже в усіх основних законах, прийнятих у пострадянських країнах, встановлено різні форми власності і застережено рівний захист власності з боку держави незалежно від її форм, що засвідчує відхід від старих форм господарювання. Свідченням такого характеру можна вважати і положення частини першої ст. 15 Конституції України, за яким суспільне життя в Україні грунтується на засадах економічної багатоманітності. У більшості постсоціалістичних і пострадянських країн відповідно визначають характеристики ринкової економіки. Наприклад, згідно зі ст. 9 Конституції Молдови, «ринок, вільна економічна ініціатива, добросовісна конкуренція є основоположними чинниками економіки». Подібні положення включені до основних законів Азербайджану, Албанії, Македонії, Польщі, Словаччини і Угорщини. У ст. 42 Конституції України, яка передусім присвячена праву індивіда на підприємницьку діяльність, встановлено, що держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція (частина третя цієї статті). Свободу або рівні можливості для різних суб'єктів підприємницької (господарської) діяльності, а також державний захист конкуренції проголошено в конституціях Азербайджану, Албанії, Білорусі, Казахстану, Литви, Македонії, Польщі, Росії, Словаччини, Таджикистану, Угорщини і Хорватії.

 

У багатьох конституціях, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах, як об'єкти власності виділено землю та інші природні ресурси. Так, у частині першій ст. 13 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Згідно з частиною другою названої статті кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. До того ж земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 14). Важливим є і те, що в Конституції України земля та інші природні ресурси визнані власністю не держави, а народу. Формулювання стосовно народної (всенародної) власності у першу чергу характеризують зміст так званих соціалістичних конституцій.

 

У ряді конституцій йдеться про природні ресурси як об'єкт виключно державної власності (Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Молдова, Словаччина і Таджикистан). Звичайно види таких ресурсів конкретизуються, і земля серед них спеціально не виділяється. З іншого боку, іноді встановлюються застереження щодо правового статусу землі як об'єкта власності. Зокрема, в Білорусі у власності держави перебуває тільки земля сільськогосподарського призначення. В Литві земля та інші природні ресурси можуть належати на праві власності тільки громадянам та самій державі. У Вірменії право власності на землю не визнається за іноземними громадянами і особами без громадянства, за винятком передбачених законом випадків. У Киргистані і Росії конституційно закріплені різні форми власності на землю, а в Казахстані земля та інші природні ресурси є власністю держави, хоча припускається, що земля може бути у приватній власності на підставах, умовах і в межах, встановлених законом.

 

У деяких випадках в основних законах формулюється об'єктивний інтерес з боку суспільства або держави щодо використання землі та інших природних ресурсів. Так, у Вірменії держава забезпечує раціональне використання природних ресурсів, у Македонії і Хорватії — забезпечує природним ресурсам особливий захист, у Таджикистані — гарантує ефективне використання природних ресурсів в інтересах народу. В Киргистані і Росії на конституційному рівні застережена, що земля та інші природні ресурси використовуються і охороняються як основа життя і діяльності народу. Вимога економічного використання природних ресурсів як національного багатства відповідно сформульована в Естонії. Іноді в конституціях також йдеться про державну власність на інші, ніж природні ресурси, об'єкти або про суспільний чи державний інтерес стосовно використання таких об'єктів.

 

Соціальну державу, що не пов'язана безпосередньо з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту, засвідчують певні взаємозв'язки між державою і соціумом, які виникають поза економічною сферою суспільного буття. Такі взаємозв'язки відображені в положеннях засадничих за змістом розділів (частин, глав) деяких конституцій. Частина з цих положень присвячена визначенню ролі держави стосовно духовної сфери суспільного буття (культура, мистецтво, наука, освіта тощо). «Республіка заохочує розвиток культури, наукових і технічних досліджень, охороняє історичну і художню спадщину нації» — передбачено в ст. 9 Конституції Італії. Згідно зі ст. 9 Конституції Португалії, захист культурної спадщини є одним з основних завдань держави. Подібні положення включено і до основних законів, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Польща і Туркменистан). Про відповідну роль держави нерідко йдеться в розділах конституцій, де зафіксовано права і свободи, зокрема так звані соціально-культурні права. Такий підхід найбільшою мірою характеризує конституційне регулювання суспільних відносин у країнах Латинської Америки. За приклад також слугують частини третя, четверта і п'ята ст. 54 Конституції України, якими визначено гарантії реалізації окремих соціально-культурних прав. Водночас в її статті 66 сформульовано обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

 

Соціальний характер держави засвідчують і положення, якими визначається роль держави стосовно збереження довкілля (навколишнього середовища). В основних законах Азербайджану, Болгарії, Вірменії, Італії, Португалії, України та Хорватії відповідна роль держави констатується в їх засадничих розділах (частинах, главах), а в інших випадках — в розділах щодо прав і свобод у зв'язку з декларуванням права індивіда на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Прикметно, що в Португалії охорона природи і довкілля конституційно визнана одним з основних завдань держави, а в Хорватії — однією з найвищих цінностей конституційного ладу. Проте унікальним можна вважати зміст ст. 16 Конституції України: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави». Об'єктивність цитованого припису не потребує коментарів.

 

У наведений спосіб визначається роль держави стосовно суспільних інститутів шлюбу та сім'ї, а також пов'язаних з ними станами дитинства, материнства та батьківства. Відповідна діяльність держави є складовою здійснення її соціальної функції і також засвідчує соціальний характер самої держави. Охорону (захист, підтримку) з боку держави шлюбу та сім'ї встановлено на рівні засадничих розділів (частин, глав) основних законів Азербайджану, Болгарії, Вірменії, Польщі та Угорщини. При цьому в Азербайджані та Вірменії конституції містять визначення сім'ї як «основного осередку суспільства». Прикладом, коли охорону шлюбу та сім'ї застережено за змістом конституційних положень, присвячених правам і свободам, є статті 51 і 52 Конституції України. Існують деякі інші сфери суспільного буття, де участь держави забезпечує їй соціальний характер.

 

Очевидно, що поняття соціальної держави не можна однозначно сформулювати за змістом конституційного регулювання за умов різних країн. До того ж це поняття звичайно по-різному визначається навіть дослідниками, які репрезентують одну країну. З іншого боку, в основних законах відображені основні концептуальні підходи до визначення соціальної держави, що зумовлює подібність або хоча б порівнюваність їх відповідних положень і уможливлює узагальнення. Попри все, конституювання соціальної держави є закономірністю, спричиненою якісними змінами у суспільному бутті, які супроводжуються адекватним коригуванням державних функцій. Залишаючись здобутком розвинутого суспільства, соціальна держава об'єктивно сприймається як орієнтир там, де таке суспільство поки що відсутнє.


версія для друку   |  обговорити у форумі   |  відгуки і пропозиції
/ Головна /
Copyright © 2006 Юриспруденція
Всі права застережено.
Ідея та концепція: Юриспруденція
Якщо інше не зазначено в самих публікаціях, всі права на них (статті, дослідження, інформаційні та наукові повідомлення тощо) належать відповідним авторам і охороняються у відповідності з чинним законодавством України. Передруки та цитування вітаються за умови гіперпосилання .