Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я
Ірина Сенюта // ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія юридична. 2004. Вип. 40. 24.05.2005, 16:04
Реалізувати процес повного входження України до світового співтовариства, європейських структур неможливо без забезпечення втілення міжнародно-правових стандартів у національне законодавство. Становлення та розвиток України як демократичної, правової держави відбувається з оновленням правової бази із захисту прав і свобод людини. Перехід до ринкових відносин в Україні, зокрема у системі охорони здоров’я, здійснюються еволюційним шляхом і віддзеркалює процеси гуманізації медичної допомоги [1, с.16].
Завдання з охорони здоров’я мають універсальний характер. Визнання на міжнародному рівні і закріплення у нормах міжнародного права посилює загальність на обов’язковість закладених у праві на охорону здоров’я людини вимог у межах усієї світової спільноти стосовно до всіх народів і держав світу. З моменту міжнародно-правового визнання права на охорону здоров’я людини як загальносоціальної категорії воно набуває нову, додаткову якість: воно стає міжнародно-правовим [2, с.180]. Це означає, що відповідне право як загальносоціальна, "до-юридична" категорія набуває чітко виражене нормативно-правове начало, але не внутрішньодержавного, а міжнародно-правового характеру. Значення норм міжнародного права у сфері охорони здоров’я людини полягає у тому, що, з одного боку, вони зобов’язують держави світового співтовариства забезпечувати особі закріплені у міжнародно-правових актах права людини у сфері охорони здоров’я, а з іншого– надають індивіду право вимагати від держави виконання її міжнародних зобов’язань. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосередньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише взаємні зобов’язання держав стосовно надання своїм громадянам певних прав та свобод. Вирішення конкретних питань про права й свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави [3, с.208]. Таким чином міжнародно-правове визнання права людини на охорону здоров’я безпосередньо впливає на характер взаємовідносин суспільства і особи, на процес забезпечення даного права у кожній конкретній державі.
Після Другої світової війни почалось інтенсивне усвідомлення світовою спільнотою вагомості і значення проблеми прав людини та їхнього захисту, цінності людського життя і здоров’я та необхідності задоволення соціально-економічних потреб. Створюються численні міжнародні організації, до компетенції яких входять вироблення мінімальних необхідних стандартів, обов’язкових правил поведінки, залучення різних спеціалістів для вирішення питань, що пов’язані з впливом на держави, що порушують закріплені стандарти поведінки, надання різноманітної допомоги державам, що її потребують. Поступово питання охорони і захисту здоров’я людини вийшло за межі кожної окремої держави і перетворилось із суто внутрішньої у міжнародну проблему. Відтак, виникла потреба у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я, які відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначають той рівень, який повинна забезпечити кожна держава, у тому числі у такій важливій сфері державного і громадського життя як охорона здоров’я. І, як наслідок, національне правове регулювання права на охорону здоров’я теж зазнало впливу міжнародно-правових стандартів. На сьогодні вже загальновизнано, що право людини на охорону здоров’я, у якій би державі вона не жила, перебуває під захистом світової спільноти і є досягненням усієї цивілізації.
Метою пропонованої статті є дослідження міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я та їхній вплив на національне законодавство. При цьому особливу увагу зосереджено на характеристиці всесвітніх та регіональних міжнародно-правових актів, які містять стандарти у цій сфері, зокрема щодо прав пацієнтів. У статті також певну увагу приділено стандартам Європейського Союзу у сфері охорони здоров’я. Як видається, це сприятиме удосконаленню, оновленню та приведенню у відповідність із міжнародними вимогами законодавства України у сфері охорони здоров’я з урахуванням національни особливостей та реформуванню усієї діяльності держави у цій галузі. Джерелами для дослідження стали праці С. Дюжикова, В.А. Іваненко, В.С. Іваненко, В. Карташкіна, В. Москаленка, М. Орзіха, А. Полешка, П. Рабіновича, В. Якубовяка, які аналізували питання міжнародно-правових стандартів з прав людини, зокрема у сфері охорони здоров’я та їх втілення в Україні. Коло питань окреслених у цих працях, дає можливість глибше осягнути досліджувану проблематику і запропонувати своє бачення деяких зцих питань, а саме:
* поняття міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я;
* основних об’єктів стандартизації;
* ознак стандартів у сфері охорони здоров’я.
Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я, як і стандарти в інших галузях, закріплюються у міжнародно-правових актах, які у літературі, як правило, поділяють на всесвітні (універсальні) та регіональні. Серед найважливіших всесвітніх міжнародно-правових документів з прав людини виділяється Міжнародний білль про права людини (Міжнародна хартія прав людини), який прийнятий ООН. Ця організація зробила вагомий внесок у процес становлення і розвитку права на охорону здоров’я, ухвалила низку важливих універсальних міжнародно-правових актів та зафіксувала у базових документах обов’язок держав співпрацювати у справі розвитку системи охорони здоров’я.
Міжнародна хартія прав людини складається з п’яти документів, одним з яких є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, що відігравала і продовжує відігравати важливу роль в утвердженні прав людини. Преамбула Декларації прав людини проголошує віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особи. Право на охорону здоров’я у цьому документі безпосередньо не закріплено, тому визначимо це право як похідне від інших прав, що містяться у цьому акті. Опосередковано регулювання охорони здоров’я знаходимо через норму ст.3 Декларації, яка визначає право кожної людини на життя та ст.5 Декларації, де мова йде про заборону тортур та нелюдського поводженя чи покарання. У ст.25 Загальної декларації зазначено: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї.
У 1966 р були прийняті такі три документи: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Останній документ, що сановить Міжнародну хартію прав людини, є Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про скасування смертної кари, прийнятий у 1989 р. У Пактах дається більш деталізований перелік прав людини і громадянина. Ці пакти становлять своєрідний міжнародний кодекс прав людини і громадянина. На відміну від Декларації, пакти є юридично обов’язковими договорами для держав, які є їхніми учасниками. Україна є учасником цих договорів. Держави–учасники взяли на себе зобов’язання вжити необхідних законодавчих заходів для забезпечення прав і свобод, які передбачені у Пактах. Ці важливі міжнародно-правові акти заклали фундамент права на охорону здоров’я.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права також не містить у своєму каталозі прав безпосереднього закріплення права на охорону здоров’я. Це право розглядаємо як похідне від права на життя як невід’ємного права кожної людини, що закріплене у ст.6 Пакту, через норму ст.7, яка містить заборону катувань, жорстокого, нелюдського поводження чи покарання, а також заборону, що відображена у ст.17 Пакту, свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя людини, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність її життя та інші.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я, а також закріплює заходи, які повинні вжити держави-учасниці для повного здійснення цього права. До таких заходів 12 Пакту відносять:
1) забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини;
2) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці у промисловості;
3) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними;
4) створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.
У 1966 р у Лімбурзькому університеті (Нідерланди) обговорювалось питання про природу і ступінь юридичних зобов’язань, які взяли держави-учасниці Пакту. Вони дійшли таких основних і дуже важливих висновків:
1) усі права і свободи людини, у тому числі соціальні права, неподільні й взаємозв’язані і утворюють невід’ємну частину міжнародного права;
2) Пакт накладає юридичні обов’язки на держави-учасниці. Вони повинні якомога швидше вжити необхідних заходів, як законодавчі, так і адміністративних, для здійснення закріплених у ньому прав і забезпечення кожного правом на судовий захист соціально–економічних прав;
3) держави-учасниці Пакту, незалежно від рівня їхнього економічного розвитку, зобов’язані забезпечити соціально–економічні й культурні права для всіх, хоча б у мінімальному розмірі [4, с.46].
Ще одним актом універсального характеру є Конвенція про права дитини, яка прийнята ООН у 1989 р. Цей міжнародний документ у ст.24 закріплює право дитини на користування найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновленням здоров’я. Окрім цього, у статті передбачено заходи, яких повинні вживати держави-учасниці для повного здійснення цього права, зокрема:
1) знижувати рівень смертності немовлят і дитячої смертності;
2) забезпечувати надання необхідної медичної допомоги і охорони здоров’я всіх дітей, з приділяючи першочергову увагу розвитку первинної медико – санітарної допомоги;
3) боротися з хворобами і недоїданням, у тому числі в рамках первинної медико–санітарної допомоги;
4) надавати матерям належні послуги з охорони здоров’я у допологовий і післяпологовий періоди;
5) забезпечувати знаннями всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, про здоров’я і харчування дітей, переваги грудного годування немовлят про основи гігієни, санітарії середовища перебування дитини; про запобігання нещасним випадкам, а також доступу до освіти та їхньої підтримки у використанні цих знань;
6) розвивати просвітницьку роботу і послуги у галузі профілактичної медичної допомоги та планування розміру сім’ї.
Держави-учасниці зобов’язані заохочувати і розвивати міжнародну співпрацю у сфері охорони здоров’я і вживати усіх ефективних і необхідних заходів для забезпечення права дитини на охорону здоров’я.
Поміж з усіх міжнародно-правових актів, які закріплюють права і свободи людини і громадянина, у тому числі і право на охорону здоров’я, виділяємо ті документи, які присвячені регулюванню правовідносин у сфері охорони здоров’я та прийняті організаціями, що безпосередньо покликані розробляти стандарти у сфері охорони здоров’я. До них першою чергою відносимо Всесвітню організацію охорони здоров’я, яка створена у 1946 р. при ООН і займається заходами, що спрямовані на досягнення якнайвищого рівня здоров’я у глобальному масштабі.
Серед документів ВООЗ важливо звернути увагу на Декларацію про розвиток прав пацієнтів у Європі 1994 р. У цьому акті закріплені права людини і людські цінності в охороні здоров’я, наприклад, право кожної людини на повагу до своєї особи, на самовизначення, на збереження своїх таємниць, на захист власного здоров’я тією мірою, у якій це дають можливість існуючі заходи профілактики і лікування хвороб. Також у Декларації визначено вимоги, до інформації, яка надається пацієнту і яка, відповідно до п.2.2 Декларації, має бути вичерпною, тобто медичні факти відносно свого стану, дані про можливий ризик і переваги методів лікування, що пропонується та альтернативних, відомості про можливі наслідки відмови від лікування, інформацію про діагноз, прогноз і план лікувальних заходів. У документі зазначаються умови надання згоди на медичне втручання та умови збереження відомостей про стан здоров’я і будь-яких інших відомостей особистого характеру про пацієнта. У розділі п’ятому містяться норми, що регулюють питання надання медичної допомоги відповідно до стану здоров’я, включаючи профілактичну і лікувальну допомогу, а реалізація прав пацієнта закріплена у шостому розділі міжнародного акт.
У 1947 р створено Всесвітню медичну асоціацію (ВМА), що сформувалась з громадських організацій лікарів 64 країн світу. Ця організація прийняла численні документи зокрема міжнародний кодекс медичної етики (1983), Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985), Декларація стосовно незалежності і професійної свободи лікаря (1986 р.), Декларація стосовно ейтаназії (1987), Хельсинська декларація; Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині (1964), Декларація стосовно трансплантації людських органів (1987), Заява про торгівлю живими органами (1985), Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983), Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1983), Заява про використання психотропних засобів і зловживання ними (1983), Заява про політику у сфері охорони здоров’я дітей (1987), Заява про доступність медичної допомоги (1988), Декларація про жорстоке ставлення до людей похилого віку і старих (1990), Заява про політику у сфері лікування смертельно хворих пацієнтів,які відчувають хронічний біль (1990), та інші.
Привертають увагу документи, які визначають етичні норми і правила поведінки лікаря: Заява про свободу контактів між лікарями (1984), Декларація про незалежність і професійну роботу лікаря (1986), Заява про підготовку медичних кадрів (1986), Заява про недбале ставлення лікарів до своїх обов’язків (1992), Заява з питань медичної етики в період катастроф (1994), Мадридська декларація про професійну автономію і самоуправління лікарів (1987), Заява про професійну відповідальність за якість медичного обслуговування (1996), Міжнародна клятва лікарів (Женевська декларація) (1948) та інші.
Важливим документом ВМА є Ліссабонська декларація про права пацієнта, що прийнята у вересні – жовтні 1981 р. з урахуванням змін і доповнень, що були зроблені у вересні 1995 р. Як передбачено у Преамбулі Декларації, відносини між лікарями, пацієнтами та громадськістю зазнали змін. Хоча лікар повинен діяти в інтересах пацієнта відповідно до своєї совісті, але все ж необхідно визначити гарантії автономії і справедливого ставлення до пацієнта. У цьому документі закріплено основні права, якими, на думку медичної спільноти, має володіти кожний пацієнт. Згідно з Декларацією пацієнти мають право на високоякісне медичне обслуговування, на свободу вибору, на самовизначення, на отримання інформації, на конфіденційність, на санітарну просвіту, на людську гідність, на релігійну підтримку, а також визначено права пацієнта, що перебуває у стані коми і є недієздатним, а також визначено умови, коли процедури проводяться проти волі пацієнта.
У 1967 р. була створена Всесвітня асоціація медичного права (ВАМП), яка об’єднала медиків, юристів, організаторів охорони здоров’я, спеціалістів з біоетики та інших зацікавлених осіб майже з усіх країн світу, крім СРСР. ВАМП займається розвитком права у сфері охорони здоров’я. Норми права останніми роками інтенсивно проникають в охорону здоров’я і медицину, розширюючи свої позиції у всіх її сферах. Дедалі більше створюється міжнародних об’єднань лікарів, проводяться форуми, конгреси, які нерідко присвячені питанням медичного права, що охоплює найгостріші аспекти життя і здоров’я людини та суспільства. Раз на два роки ця організація проводить свої конгреси, на яких розглядаються актуальні питання та проблеми медичної етики, медицини, правового забезпечення охорони здоров’я та ін. Зокрема, чотирнадцятий міжнародний конгрес з медичного права, який був першим форумом з медичного права у новому тисячолітті, проходив у серпні 2002 р. у Нідерландах. Тематика лекцій і семінарів на цьому конгресі свідчить, що у розвитку медичного права головною тенденцією є розробка сучасних науково-методологічних підходів у медико-правовому забезпеченні, захист прав пацієнтів в умовах швидкого розвитку інформаційних технологій у клінічній медицині. На форумі мова йшла, зокрема, про формування спеціальних адвокатських бюро із захисту прав пацієнтів і структур, що ведуть аналогічну діяльність у державних закладах, про інформовану згоду як важливий медико-правовий принцип, у тому числі у медико-правовому забезпеченні неповнолітніх пацієнтів, інформовану згоду і захист прав пацієнта при наукових дослідженнях і у навчальному процесі, про права пацієнтів з урахуванням їхніх релігійних і моральних переконань, актуальним було питання евтаназії в усіх його аспектах та інші проблеми [5].
Конвенції Міжнародної організації праці теж вміщують стандарти, які тією чи іншою мірою стосуються охорони здоров’я. Наприклад, ст.10 Конвенції МОП 1952 р. №102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення здоров’я" визначає мінімальний перелік медичних послуг, які мають бути надані, у тому числі і за рахунок страхування. Відповідно до ст.13 Конвенції МОП 1969 р. №130 "Про медичну допомогу і допомогу у зв’язку із захворюванням" громадян кожної з країн, що ратифікували цей документ, повинні одержувати принаймні такі види медичної допомоги: загальну лікарняну допомогу, зокрема допомогу на дому; допомогу, яку надають спеціалісти стаціонарним або амбулаторним хворим, і допомогу спеціалістів, яка може бути надана за межами лікарні; відпуск необхідних медикаментів за рецептом лікаря або іншого кваліфікованого спеціаліста; госпіталізацію у випадку потреби; стоматологічну допомогу, якщо це передбачено національним законодавством; медичну реабілітацію, у тому числі надання, ремонт і заміну протезів або ортопедичних засобів, якщо це передбачено національним законодавством [6, с.7].
Відтак закріплення права на охорону здоров’я на рівні всесвітніх документів з прав людини є дуже важливою гарантією визнання світовим співтовариством цього права і покладає на держави, у тому числі і на Україну, обов’язки щодо його забезпечення. Міжнародно-правові акти з прав людини, які визначають міжнародні стандарти у сфері охорони здоров’я, є дуже важливою базою для захисту одного з основних прав людини і громадянина.
З метою реального здійснення прав людини, у тому числі і права на охорону здоров’я, потрібно на національному рівні створити відповідну законодавчу базу, хоча прийняття одних лише законів не можна розцінювати як достатній захід. Для того, щоб гарантувати в Україні право на охорону здоров’я, кожній людині і громадянину треба, поряд із створенням належної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я, вжити заходів в адміністративній, судовій, політичній, економічній, соціальній, освітній та інших сферах державного і суспільного життя.
Права людини у сфері охорони здоров’я закріплюються також і у регіональних міжнародно-правових актах з прав людини, що містять міжнародні стандарти у сфері охорони здоров’я.
Одним з таких актів є європейська соціальна хартія, що прийнята 18 жовтня 1961 р., яку Україна готується ратифікувати. Хартія – це єдиний документ, який гарантує основні соціальні та економічні права повною мірою. Враховуючи еволюцію у сфері соціальних прав останніми роками, цей документ заповнив прогалини, що були у Хартії 1961 р., і теперє європейським договором про захист людини, що відповідає реаліям ХХІ ст. [7, с.82]. Соціальна хартія закріплює низку положень, які прямо чи опосередковано вимагають охорони здоров’я. Визначені у ст.2 Хартії права (право на справедливі умови праці) грунтуються на категоричній необхідності захищати здоров’я людей в межах їхьої трудової діяльності. Стаття 3 документа закріплює обов’язки, що пов’язані з безпекою і гігієною в умовах праці. Здоров’я і благополуччя дітей і підлітків захищаються ст.7 і 17, а здоров’я вагітних жінок підпадає під захист ст.8 і 17. У ст.12 Хартії гарантується право на соціальне забезпечення. Безпосередньо присвячені праву на охорону здоров’я ст.11 та 13 Хартії. З метою забезпечення ефективної реалізації права на охорону здоров’я держави зобов’язані вжити заходів, що спрямованих відповідно до ст.11 Хартії, на:
1) усунення по можливості причин захворювань;
2) створення консультативних та освітніх закладів, що мають за мету сприяти зміцненню здоров’я населення і схвалення індивідуальної відповідальності людей за своє здоров’я;
3) запобігання по можливості епідеміям, іншим хворобам, а також нещасним випадкам.
Європейський комітет із соціальних прав здійснює аналіз відповідності заходів, що вживає кожна з держав, для того щоб виконати вимоги цієї статті. Зокрема, при проведенні Комітетом оцінки відповідності заходів, що виконують держави, вимогам п.1 ст.11 Хартії, то враховуються такі аспекти як: дії, спрямовані на надання медичних і парамедичних послуг на належному рівні; дії, що пов’язані із захистом навколишнього середовища та ті, що забезпечують безпеку продуктів харчування, зменшення забрудненості повітря, води тощо; дій, що спрямовані на лікування деяких захворювань, зокрема СНІДу, хвороб, пов’язаних з курінням, наркоманією, алкоголізмом, а також бере до уваги відомості про кількість лікувальних закладів, про чисельність працюючих у санітарних службах та ін. Дослідження дотримання державами п.2 ст.11 Хартії здійснюється Комітетом через перевірку надання консультативних та освітніх послуг у сфері охорони здоров’я, послуг, що надаються вагітним жінкам і людям похилого віку, проведення санітарної просвіти у школах, а також розглядаються дані про інші види діяльності, наприклад про кампанії, що спрямовані на привернення уваги до проблем захворювання та здорового способу життя. Оцінка Комітету з приводу забезпечення державами вимог п.3 ст.11 Хартії відбувається внаслідок урахування таких елементів, як практика у сфері вакцинації, тобто перевіряється, чи є щеплення обов’язковим і чи проводяться вони безоплатно, а держави зобов’язані довести, що їхні програми з вакцинації населення є широко доступними і що у них бере участь більшість населення та заходи, що пов’язані з інфекційними захворюваннями, а саме Комітет розглядає дані про реагування держав на інфекційні захворювання – конкретні умови повідомлення про захворювання, особливе лікування у випадках СНІДу та ін. [7, с.171-173].
У висновку Комітету незалежних експертів Європейської соціальної хартії зазначається, що положення ст.11 Хартії щодо зобов’язання сторін "усунути по можливості причини слабкого здоров’я будуть вважатись дотриманими державою, якщо вона надасть свідчення наявності у неї належної системи охорони здоров’я, включаючи: належну і загальнодоступну державну систему охорони здоров’я, що дає можливість надавати необхідну медичну допомогу усьому населенню, яка забезпечує профілактику і діагностування хворого, тощо [8, с.118].
Аналізуючи норму ст.49 Конституції України, що закріплює право на охорону здоров’я, а також його гарантії, можна зробити висновок, що Основний Закон України урахував це положення і вимоги, зокрема у ч.3 ст.49 Конституції передбачено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування; медична допомога надається у державних і комунальних закладах безоплатно; існуюча мережа таких заклдадів не може бути скорочена. Крім цього, держава фінансує відповідні соціально-економічні, медико-санітарні, оздоровчо-профілактичні програми, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя. Але, на жаль, коли мова йде про практичну реалізацію положень цієї норми, то виникає велика кількість проблем різного характеру від неналежної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я до скрутної економічної ситуації в Україні. Як зазначає доц. Н. Болотіна, в Україні стару систему охорони здоров’я майже зруйновано, а для нової не створено ні законодавчої, ні фінансової бази [8, с.118].
Стаття 13 Європейської соціальної хартії з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальну і медичну допомогу зобов’язує держави:
1) створити умови, щоб кожна особа, яка опинилась без адекватних ресурсів і не здатна набути такі ресурси шляхом власних зусиль чи з інших джерел, зокрема, з фондів соціального забезпечення, змогла б одержати необхідну допомогу на випадок хвороби;
2) гарантувати, щоб така допомога не призвела б до скорочення політичних і соціальних прав осіб, що їїодержують;
3) передбачити, щоб кожен міг дістати через відповідні державні і приватні служби відповідну пораду і особисту допомогу, які необхідні, щоб уникнути, ліквідувати або полегшити особисту чи сімейну потребу.
Крім Європейської соціальної хартії на регіональному рівні прийнято й інші міжнародно-правові акти з прав людини, що покликані захистити здоров’я: Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини; Конвенція про права людини і біомедицину (1996); Конвенція про захист основних прав і свобод людини (1950); Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р., переглянутий 1990)та ін.
Відповідно до міжнародно-правових документів, право на охорону здоров’я є складовою системи невід’ємних прав людини. Це право стосується не лише відносин лікаря і пацієнта, обов’язкових вимог до системи охорони здоров’я, але також і соціальних стандартів "достатнього життєвого рівня".
Реалізація проголошеного Україною курсу на більш повне входження у світове співтовариство, інтеграція у Європейські структури неможливі без забезпечення ефективного процесу імплементації норм міжнародного права у національному законодавстві, його гармонізації з відповідними стандартами та вимогами [9, с.26]. С. Дроздов відзначає, що шлях до реальної інтеграції України в Європейське і світове співтовариство лежить через демократію, через захист і реалізацію прав та свобод людини. Для реалізації прав людини необхідно щонайменше прийняти національне законодавство, що забезпечувало б повагу і захист міжнародно визнаних прав людини [10, с.11]. Аналізуючи проблеми гармонізації національного законодавства з міжнародним правом, не можна не враховувати умови економічного та політичного життя, що склались в Україні на сьогодні, національні інтереси якої потребують її утвердження як впливової Європейської держави, повноправного члена Європейського Союзу (ЄС).
Реформування національного законодавства треба проводити відповідно до загальноєвропейських норм і стандартів. Характерною особливістю сучасного етапу правової реформи в Україні є впровадження норм міжнародного законодавства у правову систему нашої держави. Питання адаптації нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я є надзвичайно актуальним і важливим, тим більше, що вони покликані реальними портебами, що пов’язані з розвитком міжнародних відносин. Як зазначає В. Москаленко, законодавство у галузі охорони здоров’я потребує постійного оновлення, необхідним є створення нової нормативно-правової бази відповідно до сучасних суспільних відносин, що складаються в Україні, та з урахуванням стандартів ЄС, оскільки багато медичних правових аспектів України не відповідає міжнародним вимогам [11, с.4].
Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права та передбачає реформування вітчизняної правової системи та поступове приведення до відповідності із європейськими стандартами законодавства у всіх сферах, у тому числі законодавства про охорону життя та здоров’я. Згідно з Указом Президента "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського союзу" від 11 червня 1998 р. адаптація соціальної політики України полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров’я та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС і поступовому досягненні загальноєвропейського рівня соціального забезпечення та захисту населення. Важливе значення у цьому контексті матиме ратифікація і подальша імплементація Україною Європейської соціальної хартії.
У Договорі про заснування ЄС у ст.152 визначено, що високий рівень охорони здоров’я людей повинен забезпечуватись при визначенні та здійсненні всіх видів діяльності співтовариства. При цьому дії ЄС лише доповнюють національну політику держав у сфері охорони здоров’я. У Європейському Союзі охорона здоров’я є прерогативою національних урядів і, за невеликим винятком, медична допомога надається відповідно до так званого другорядного принципу, який означає, що рішення щодо охорони здоров’я ухваляютьна найнижчому із можливих рівнів, і ЄС досі не прийняв рішення з питань національної юрисдикції в охороні здоров’я чи з питань фінансування цієї сфери. Це пояснюється різноманітністю та відмінностями у культурній та економічній природі окремих систем соціального захисту, а не підходом держав – членів до важливості питань соціального захисту та охорони здоров’я. Розвиваючи системи охорони здоров’я, більшість європейських країн намагаються додержуватись так званого "міжнародного стандарту для системи охорони здоров’я", який охоплює: загальне обслуговування населення через обов’язкову участь; всеосяжність основних соціальних благ; внески, які грунтуються переважно на доходах, а не на придбанні індивідуальних страховок; контроль за собівартістю за допомогою адміністративного механізму (включаючи обов’язковий прейскурант на послуги, глобальні бюджети та обмеження на інвестиції).
Метою реформ у сфері політики охорони здоров’я, які проводяться у більшості країн ЄС є: розширення кількості застрахованих; децентралізація державної системи охорони здоров’я; збільшення первинної допомоги; розширення автономії стаціонарів; посилення приватного сектора; поліпшення якості медичних послуг; пріоритетність профілактики та медичної освіти перед процесом лікування як таким.
У цілому, нова стратегія ЄС щодо охорони здоров’я має такі напрями:
* вдосконалення системи інформації щодо здоров’я на всіх рівнях суспільства;
* створення механізму швидкого реагування на основі загрози для здоров’я;
* зосередження на детермінантах здоров’я, зокрема на шкідливих чинниках, пов’язаних зі стилем життя.
Перед Україною стоїть нагальне завдання удосконалити нормативно-правову базу у сфері охорони здоров’я, привести її відповідно до вимог міжнародно-правових актів та загалом реформувати усю систему охорони здоров’я, беручи до уваги міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я, основоположні принципи, що визначені у міжнародно-правових документах з прав людини, світову політику і тенденції в охороні здоров’я, але адаптуючи до вітчизняних традицій та політичних, економічних і соціальних реалій нашого життя.
Доцільно визначити поняття міжнародно-правових стандартів у сфері прав людини і їх значення для внутрішньодержавного права. Міжнародний стандарт обов’язково виражається у міжнародно-правових нормах, які розвивають і конкретизують принципи поваги до людини не лише у сфері охорони здоров’я (тобто права пацієнтів, діяльність медичних працівників), але також і в інших сферах життєдіяльності. Стандарт) у широкому розумінні – це зразок, еталон, модель, що приймається за вихідний для порівняння з ним інших об’єктів [12, с.785]. Стандарт – це визначення очікуваної (отримуваної) якості, утверджена модель, яка є основою процесу оцінки [13, с.36], документ, що складений у результаті консенсусу спеціалістів, схвалений спеціалізованою організацією і спрямований на досягнення оптимального ступеню впорядкованості у даній сфері [14, с.3].
У кожній галузі державного і суспільного життя є свої вимоги до стандартів, у тому числі і у сфері охорони здоров’я.Однак передусім доцільно звернути увагу на стандарти прав людини. П. Рабінович вказує на необхідність уточнення змісту поняття міжнародного стандарта прав людини, зокрема європейського. За його визначенням, професора, європейські стандарти прав людини – це зафіксовані у юридичних актах та документах європейських міжнародних організацій принципи й норми стосовно прав і свобод людини, призначені слугувати орієнтирами для відповідної внутрішньодержавної юридичної практики [15, с.21]. Щодо охорони здоров’я, то крім визначення самого стандарту, що залежить від його напряму, рівня і об’єму, величезне значення мають аспекти і показники якості цього стандарта. Стандарти в охороні здоров’я визначають як і що діагностувати або лікувати, як організовувати профілактичний огляд, яким повинен бути результат тощо [16, с.65]. Основною метою розробки стандартів в охороні здоров’я, як зазначає В. Якубовяк, є: охорона і зміцнення здоров’я населення; захист прав людини (пацієнта); підвищення якості життя суспільства за допомогою зміцнення служб охорони здоров’я; розробка законів у сфері охорони здоров’я; забезпечення соціального прогресу [14, с.3].
Основними об’єктами стандартизації в охороні здоров’я є: права і обов’язки населення і медичних працівників, медична інформація і звітність, управління та організація охорони здоров’я, кадри, освіта, лікарські засоби, медичні послуги та ін.
Ознаками стандартів у сфері охорони здоров’я є:
* обгрунтованість з науковго, практичного і технічного поглядів;
* реальність стандарта, тобто об’єм медичної допомоги, вимоги до якості медичного обслуговування, що містяться у стандартах і надаються кожному пацієнту повинні визначатись з урахуванням реальних умов у вітчизняній охороні здоров’я як фінансового, так і кадрового, матеріально-технічного, освітнього;
* надійність, тобто складений відповідно до принципів науково обгрунтованої медичної практики; небхідно досягнути одностайності думок висококваліфікованих лікарів щодо визначення стандартів;
* чітка визначеність, тобто стандарт має бути описаний за допомогою точних формальних визначень, розписано, хто конкретно і яку частину стандарту забезпечує, та ін.;
* дієвість, тобто необхідно проводити періодичний аналіз і перегляд раніше встановлених стандартів і розробити механізм забезпечення або стимулювання виконання встановлених стандартів.
Міжнародний стандарт у сфері охорони здоров’я має багатоаспектний характер і регламентується разом з регулюванням відносин у галузі охорони навколишнього природного середовища, контролю санітарно-епідемічної ситуації, якості продукції, що випускається, та інших чинників, що впливають на фізіологічну і психологічну "якість життя людини". Більшість стандартів прав людин у сфері охорони здоров’я, що закріплені у міжнародно-правових актах, розглядаються міжнародною спільнотою в якості загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, які мають обов’язкову силу для всіх держав світу. Вони мають загальний характер, і відступити від інших неможливо. Їх значення полягає у тому, щоб усі конкретні норми з прав людини розроблялись на основі таких принципів, які одночасно є критерієм їхьої законності [17, с.435].
Сьогодні норми міжнародного права у сфері охорони здоров’я не лише зобов’язують держави забезпечити закріплення у міжнародних угодах основні права і свободи людини, але надають особі право вимагати від держави виконання її міжнародних зобов’язань [18, с.9]. Розвиток сучасних міжнародних відносин свідчить про те, що внутрішньо-державні відносини у сфері прав людини на охорону здоров’я стали безпосереднім об’єктом міжнародно-правового регулювання. Тенденції розвитку міжнародної співпраці у розглядуваній сфері свідчать про дедалі більше визнання примату міжнародного права над внутрішньодержавним. Однак багато питань регулювання прав і свобод людини все ще залишаються у сфері внутрішньої компетенції кожної держави, яка самостійно, з урахуванням взятих на себе міжнародних зобов’язань, визначає час, послідовність і конкретний спосіб їх виконання. Все це відображено у внутрішньодержавному законодавстві, яке визначає, як саме і в якому об’ємі держава виконуватиме взяті на себе міжнародні зобов’язання [18, с.10].
Ступінь впливу міжнародного права на законодавство тієї чи іншої держави зумовлюється внутрішньою і зовнішньою політикою і ратифікацією нею основних міжнародних угод. Чим більше міжнародних договорів ратифіковано державою, тим вагоміший вплив міжнародного права на внутрішнє законодавство. Вплив міжнародного права на охорону здоров’я, на національне право полягає у тому, що у законодавстві держави з’являються нові принципи і норми, яких раніше у ньому не було. Вони закріплюються, конкретизуються, уточнюються, виходячи з міжнародних зобов’язань, що взяла на себе та чи інша держава.
Отже, запропонуємо таке визначення міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я: вміщені у міжнародно-правових актах з прав людини принципи і норми, які визначають зміст та обсяг прав людини у сфері охорони здоров’я.
Міжнародний стандарт у сьогоденних економічних умовах України є метою і програмною настановою, до якої прагнуть юристи, політики, економісти і, звичайно, все населення України, як носії конституційних прав. Досвід розвитку західноєвропейських країн, їхні високі стандарти, забезпечені матеріальними цінностями, не можуть бути у незмінному вигляді перенесені на український ґрунт, без адаптації до наших традицій та реалій. Каталог прав людини залежить від того, яку систему цінностей сповідує суспільство (те, що прийнятно для одного суспільства, може виявитись зовсім не придатним для іншого). Західні моделі не можуть бути застосовані в українському суспільстві без урахування менталітету нашого народу, специфіки його психології, традицій, духовності і культури. І, звичайно, умови фінансової кризи, у якій сьогодні перебуває Україна, не дають можливість створити матеріальні передумови для реалізації соціальних і культурних прав на рівні міжнародно-правових стандартів, у тому числі і права на охорону здоров’я. Конституційне проголошення в Україні людини, її життя і здоров’я найвищою соціальною цінністю, враховуючи реалії нашого життя, поки є заявою про наміри і прагнення України, яка ще не здобула реального втілення у життя.
––––––––––––––––––––
1. Москаленко В.Ф. Охорона здоров’я України у світлі вимог Європейського Союзу, конституційних реформ // Український медичний часопис. Науково-практичний загальномедичний журнал. – 2000. – №6(20).
2. Бондарь Н.С. Права человека и местное самоуправление в РФ. – Ростов-на-Дону: Изб-во Ростов. Ун-та, 1998.
3. Конституційне право України / За ред. проф. В.Ф. Погорілка. – К.: Наук. думка, 1999.
4. Карташкин В.А.Права человека в международном и внутригосударственном праве. – М.: Институт государства и права РАН, 1995.
5. Галь И. Надежная защита врача и пациента: XIV Всемирный конгресс по медицинскому праву // Медицинский вестник. – 2002.–.19 сент.
6. Костицький В. Соціально-економічні та правові проблеми запровадження страхової медицини в Україні // Адвокат. – 2001. – №4-5.
7. Европейская социальная хартия.: Справочник / Пер. с фр. – М.: Междунар. отношения, 2000.
8. Болотіна Н. Медичне право у системі права України // Право України. – 1999. – №7.
9. Полешко А. Імплементація норм міжнародного права у вітчизняному законодавстві – важливий аспект правової реформи // Право України. – 1998. – №12.
10. Дроздов С. Окремі аспекти інтегрування України в Європейське та світове співтовариство (в світлі проблем прав людини) // Право України. – 1998. – №9.
11. Москаленко В.Ф. Нормативно-правова база – основа діяльності медичних установ і закладів // Законодавство України про охорону здоров’я. – Юрінком Інтер. – 2000.
12. Словник іншомовних слів / За ред. акад. АН УРСР О.С. Мельничука. 2-ге,вид., виправл. і допов. – К.: Гол. Ред. Укр. Рад. Енцикл., 1985.
13. Ступаков И.Н., Елисеев М.Б., Самородская И.В. Значение медико-экономических стандартов в организации системы здравоохранения, // Проблемы стандартизации в здравоохранении. – 2002. – №4.
14. Якубовяк В. Международный опыт стандартизации в здравоохранении, // Проблемы стандартизации в здравоохранении. – 2002. – №4.
15. Рабінович П. Європейські стандарти прав людини: онтологічні, гносеологічні та праксеологічні аспекти (у світлі рішень Європейського Суду по правах людини). Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу. Львіський національний університет імені Івана Франка та Університет Ганновер. – Львів, 2003.
16. Ласиця Т.С. Можливість підвищення ефективності лікування хворих на бронхіальну астму за рахунок упровадження стандартів якості // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України – 2000 – №1.
17. Лукашева Е.А. Общая теория прав человека. – М., 1996.
18. Карташкин В.А. Международная защита прав человека. – М., 1976.
версія для друку | обговорити у форумі | відгуки і пропозиції
|