Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії
Василь Нор 12.05.2004, 12:12
1. Однією із конституційних засад кримінального судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції). На реалізацію цієї конституційної засади до Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) Законом України від 21 червня 2001 р. “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” та однойменним Законом від 12 липня 2001 р. були внесені істотні зміни і доповнення. Зокрема, кодекс був доповнений ст. 161 “Змагальність і диспозитивність”. Нею вперше у вітчизняному кримінально-процесуальному законодавстві була підтверджена засада змагальності, яка повною мірою реалізується у судових стадіях кримінального процесу, що відповідає ратифікованій Україною Конвенції про захист прав та основних свобод людини (“Євроконвенції”). У світлі цього міжнародно-правового акта засада змагальності – це справедливий судовий розгляд і вирішення кримінальної справи, в якому кожна сторона (обвинувачення і захист) наділена рівними процесуальними правами (ст. 6).
2. Закріпивши положення, що розгляд кримінальних справ у судах відбувається на засадах змагальності, ст. 161 КПК чітко розмежувала кримінально-процесуальні функції – обвинувачення, захист, розгляд і вирішення справи (інакше – правосуддя або юстиції). Оскільки засада змагальності знаходить свій прояв у реалізації протилежних за своїм змістом функцій обвинувачення і захисту, то учасники процесу, які реалізують названі функції, фактично є сторонами процесу, що й було легально підтверджено новою редакцією ст. 261 КПК. Згідно з названою нормою до сторони обвинувачення належать: прокурор, потерпілий і цивільний позивач та їх представники, а до сторони захисту – підсудний, його захисник, законний представник неповнолітнього підсудного, цивільний відповідач і його представник. Обидві сторони наділені рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь у їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду. Реалізація сторонами перелічених процесуальних прав дає можливість на засаді змагальності успішно виконувати властиву їм процесуальну функцію.
3. Побудова кримінального судочинства на змагальній основі з чітким визначенням сторін процесу, забезпеченням їх рівними процесуальними правами, насамперед свободою представлення судові своїх доказів та доведення перед ним їх переконливості, з неминучістю обумовила розширення у ньому дії засади диспозитивності за рахунок засади публічності (офіційності або державності) – рушійної сили кримінального процесу.
4. Суть засади диспозитивності (від лат. dispono – розпоряджатись, влаштовувати), як відомо, полягає у тому, що сторони судового процесу (учасники процесу з обох сторін) вільно розпоряджаються своїми матеріальними та процесуальними правами, реалізація яких з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів має безпосередній вплив на виникнення, динаміку чи закінчення процесу. Так традиційно, не дивлячись на деякі модифікації, визначається ця засада (принцип) у цивільно-процесуальній доктрині.
Тож засада диспозитивності характеризує стан, коли фізична чи юридична особа вирішує на власний розсуд, як їй розпорядитися своїм суб'єктивним правом, – реалізувати його чи утриматись, зокрема: звернутися до суду за захистом порушеного права чи утриматися від такої дії; відмовитися від заявленого позову, змінити його, укласти з відповідачем (порушником права) мирову угоду чи підтримувати позов “до кінця”; відмовитися, нарешті, від виконання рішення суду у свою користь, – усе це сфера розгляду суб'єкта, права якого було порушено. Він, за загальним правилом, вільний як у розпорядженні своїм матеріальним правом (правом, що порушено), так і наданими йому як учаснику процесу процесуальними правами в динаміці юрисдикційного (цивільного, господарського, нотаріального та ін.) процесу.
5. Якщо в основі цивільного процесу лежить засада диспозитивності, то рушійною силою процесу кримінального є засада публічності (офіційності). Суть цієї засади обумовлена насамперед кримінальним правом, яке пронизане засадою публічності, оскільки в ньому держава визначає в інтересах всього народу (публіки) кримінально-правові заборони та покарання за їх порушення. Оскільки норми кримінального права знаходять свою реалізацію у кримінально-процесуальній формі (з допомогою кримінального процесу), то переважність принципу публічності (засади державності) для кримінального процесу є неминучою і доцільною. Держава не може стояти осторонь того, що нехтуються встановлені нею кримінально карані заборони – вчиняються злочини, якими порушуються встановлений правопорядок (у широкому розумінні) і охоронювані її законами права та інтереси громадян чи їх колективних формувань, і віддавати на розсуд останніх – звертатися до держави (її органів) за захистом порушеного права чи утриматися від цього. Характер суспільної небезпеки кримінального діяння обумовлює реакцію держави на них – реалізувати своє право на покарання винного, зобов'язавши уповноважені нею органи – прокурора, слідчого, орган дізнання – у кожному випадку виявлення ознак злочину встановити подію злочину та осіб, винних у його вчиненні, і притягти їх до кримінальної відповідальності (ст. 4 КПК), а суд – розглянути і вирішити кримінальну справу (здійснити правосуддя) на основі змагальності сторони обвинувачення і захисту. При цьому названі державні органи застосовують надані їм кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і держави, оскільки вчинення злочину – це порушення громадського миру, спокою і злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб. Отож, рушійною силою кримінального процесу, за загальним правилом, є засада публічності (офіційності або державності).
6. Проте при вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила злочин. У встановлених кримінально-процесуальним законом випадках (ст. 27 КПК) законодавець вважає можливим обмежити дію засади публічності (державності) і надає можливість потерпілому від злочину на власний розсуд вирішити питання – чи звертатись йому до держави (суду чи правоохоронних органів) за захистом порушеного права, вимагаючи притягти винну особу до кримінальної відповідальності, чи врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємопорузуміння або й взагалі залишити діяння винного без реакції. Тож у встановлених законом випадках у кримінальному судочинстві визначальною є не засада публічності, а диспозитивності. В таких випадках законодавець віддає перевагу інтересу приватному (потерпілому) перед інтересом публічним.
7. Дія засади диспозитивності щодо порушення кримінального процесу з метою захисту приватного інтересу має свої особливості. Насамперед її дія у кримінальному процесі не є наскрізною. Вона не знаходить свого прояву у всіх його стадіях. У справах приватно-публічного обвинувачення вона (диспозитивність) вичерпується лише зверненням потерпілого за захистом порушеного права до органів правоохорони, після чого починає свою дію засада публічності. Нарешті, навіть у справах приватного обвинувачення вона може бути нейтралізована державою в особі прокурора, якщо він вважатиме, що справа приватного обвинувачення має особливе громадське значення або що потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси. В такому випадку прокурор за чинним законодавством надає і цій категорії кримінальних справ характеру публічності і порушує кримінальну справу, провадження у якій ведеться в загальному порядку і яка закриттю за примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягає. Проте навряд чи є достатньо обґрунтовані підстави обмежувати дію принципу диспозитивності у цій категорії кримінальних справ. Таке обмеження ґрунтується не на волевиявленні потерпілого, що є визначальним, а на аморфному, чітко не визначеному, оцінювальному положенні “Особливе громадське значення вчиненого злочину” (ч. 3 ст. 27 КПК) (хоча це справи про злочини, що не становлять значної суспільної небезпеки) чи наявність у ньому “державного або громадського інтересу (ч. 4 ст. 27 КПК) (хоча законодавець і вбачає у цій категорії кримінальних справ не державний чи громадський інтерес, а приватний).
8. Переважно засадою диспозитивності обумовлено право потерпілої від злочину особи пред'явити у кримінальній справі цивільний позов про відшкодування завданої злочином майнової шкоди і компенсації шкоди моральної (ст. 28 КПК) або утриматися від реалізації цього права, відмовившись від пред'явлення позову взагалі або від підтримання його в повному об'ємі чи в частині (змінити обсяг позовних вимог) під час провадження в справі.
9. З прийняттям нового Кримінального кодексу України (2001 р.) та зазначених раніше законів про внесення змін і доповнень до КПК, якими істотно поглиблена засада змагальності, диспозитивність у кримінальному процесі, природно, знайшла дедалі більше поширення. З'явилася, по суті, нова, до цього незнана категорія кримінальних справ, які можна назвати справами публічно-приватного обвинувачення. Йдеться про кримінальні справи про злочини невеликої тяжкості (за які передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК), порушення і провадження яких здійснюється на засаді публічності. Однак такі справи можуть бути закриті судом і обвинувачений звільнений від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням його з потерпілим та за умов, що обвинувачений вчинив злочин уперше і що він відшкодував завдані його злочинною поведінкою збитки чи іншим чином усунув заподіяну шкоду. Отже, засада диспозитивності розширила свій вплив на значну категорію кримінальних справ про обвинувачення у вчиненні злочинів, яких Кримінальний кодекс нараховує понад 50.
Обмеження засади публічності і розширення диспозитивності знаходить прояв і в інших нормативних положеннях КПК України. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядається у суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд (ч. 2 ст. 17 КПК). Наведена норма дає можливість підсудному зробити свій вибір складу суду – одноособового чи колегіального. Обвинувачений наділений правом вибору і при закритті провадження у справі внаслідок акту амністії чи помилування. Кримінальна справа за названою підставою закриттю не підлягає, якщо проти цього заперечує обвинувачений. За такої обставини (заперечення обвинуваченого) провадження у справі продовжується у звичайному порядку. Аналогічна ситуація із закриттям кримінальної справи на досудовому розслідуванні і щодо померлого обвинуваченого, якщо його родичі наполягають на розгляді справи судом з метою реабілітації (ст. 6 КПК). В обох випадках обвинувачений та його родичі роблять свій вибір, розпоряджаючись своїм правом погодитися з закриттям справи на досудовому розслідуванні чи не погоджуватись з таким рішенням. В останньому випадку справа в звичайному порядку має бути розглянута судом, який і вирішить її по суті.
10. Як прояв засади диспозитивності варто розглядати і положення, що містяться у ч. 3 ст. 253 КПК, згідно з якими суд (суддя) не вправі відмовити учасникам судового розгляду (сторонам процесу) у поданні та дослідженні в стадії судового розгляду справи доказів, якщо вони є належними і допустимими. Він зобов'язаний у таких випадках підпорядкуватися волі відповідної сторони. Аналогічна ситуація має місце і в разі зміни прокурором обвинувачення в суді у бік його пом'якшення чи взагалі відмови від обвинувачення підсудного за наявності для цього підстав. Досягнення гармонії у позиціях між учасниками процесу, які належать до сторони обвинувачення (прокурор, потерпілий і цивільний позивач та їх представники), щодо обвинувачення зобов'язує суд підпорядкуватися волі сторони обвинувачення і розглядати справу за новим обвинуваченням, а в разі відмови її від підтримання обвинувачення – закрити провадження у справі (ч. 3 ст. 264, ст. 277, ч. 2 ст. 282 КПК). Отже, т.зв. “право обвинувача розпоряджатися справою”, що було введене до кримінального процесу України в результаті “малої судової реформи” 2001 р. (воно широко відоме іншим правовим системам), істотно розширило дію засади диспозитивності у ньому.
11. Елементи диспозитивності в кримінально-процесуальному праві можуть бути більшою чи меншою мірою підсилені за рахунок розширення судових процедур, які ґрунтуються на узгоджених діях сторін процесу, а також прийняття судом рішень з урахуванням їх позицій. Прийняті в такий спосіб рішення, якщо й не є у всіх випадках взаємоприйнятними для сторін, проте вони більш гармонійні, ніж імперативні рішення суду, прийняті без урахування їх позицій. Власне, як реалізацію диспозитивності у кримінальному судочинстві необхідно розцінювати законодавче положення про вислухування судом думки сторін з приводу загальних клопотань учасників судового розгляду та врахування її при прийнятті свого рішення – ухвали чи постанови (ст. 296 КПК).
Значно більшою мірою диспозитивність властива тим нормам кримінально-процесуального закону, які вимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов'язує суд у таких випадках віддати перевагу узгодженим сторонами рішенням і ухвалити їх своїм рішенням. Так, лише за наявності згоди сторін прокурор на початку судового слідства оголошує обвинувальний висновок, а приватний обвинувач – скаргу, не в повному обсязі, а тільки їх резолютивну частину (ч. 3 ст. 297 КПК). Згода сторін має вирішальне значення і при визначенні обсягу доказів, які будуть досліджуватися під час судового слідства (ч. 3 ст. 299 КПК), та при з'ясуванні необхідності проведення судового слідства і його обсягу під час попереднього розгляду справи апеляційним судом (ч. 1 ст. 358 КПК).
12. Залежно від характеру поєднання засад публічності і диспозитивності ступінь можливого впливу особи на хід і наслідок процесу може бути різним. Розширення у кримінальному судочинстві України засади змагальності і, як наслідок, – засади диспозитивності є свідченням посилення уваги законодавця до прав, основних свобод та інтересів громадян і юридичних осіб, намагання гармонійно поєднати у сфері кримінально-процесуальної діяльності (публічної за своєю суттю) інтереси особи, суспільства і держави. Розширення дії диспозитивності у кримінальному процесі є визнанням державою переваги особистого інтересу перед конкуруючим державним інтересом. Однак не лише цим, як видається, обумовлене її розширення. Активізація злочинності за останні роки як у всьому світі, так і в Україні змушує законодавців шукати і знаходити вирішення “кримінальних конфліктів” у розширенні засади диспозитивності, яка знаходитиме свою реалізацію у публічному за своєю суттю кримінальному процесі у різних спрощених формах вирішення кримінально-правових конфліктів та більш широкого використання угод між сторонами обвинувачення і захисту, зрозуміло, під контролем суду. Проте таке розширення повинно мати і свої межі, перехід за які може негативно позначитись на стані контролю за злочинністю, а отже, і на захищеності прав і законних інтересів громадян.
З'ясовується суть засад публічності (офіційності) та диспозитивності і їх взаємодія у кримінальному процесі України. Пріоритет публічності не означає повного витіснення з нього засади диспозитивності. Їх раціональне поєднання і взаємодія дає можливість гармонічно поєднати інтереси особи (приватний інтерес) і держави (інтерес публічний). Розширення у кримінальному судочинстві України засади змагальності неминуче привело до істотного розширення у ньому засади диспозитивності за рахунок публічності. Проведено аналіз сфери дії диспозитивності у кримінальному процесі, її конкретні прояви, а також з'ясовуються можливі шляхи і форми розширення.
версія для друку | обговорити у форумі | відгуки і пропозиції
|