Права людини з позицій універсалізму та релятивізму

Стаття присвячена дослідженню актуальних проблем теорії прав людини – закономірностей формування змісту прав людини, а також питанню співвідношення міжнародних та внутрішньонаціональних стандартів прав людини. На основі аналізу сучасної наукової літератури зроблено спробу продемонструвати можливі шляхи поєднання, співіснування загальних та особливих елементів у змісті прав людини.

Людство ще тільки "доростає" до повсюдного сприйняття категорії прав людини. Для того щоб права людини були цілковито втілені у практиці окремих держав та всієї світової спільноти, потрібні не декларації про відданість тих чи інших держав правам людини, а "приземлення" сучасних міжнародних світових стандартів з прав людини до конкретно-історичних умов соціального розвитку.

Ще в 1968 р., який було проголошено Міжнародним роком прав людини, ЮНЕСКО було опубліковано низку текстів, що відносять до різних культурних традицій та періодів людської історії, з метою демонстрації універсальності феномена прав людини. З того часу різноманітні думки щодо характеру прав людини суттєво збагатились [1, с.8].

Уже на початку 80-х років у світовій літературі з проблем прав людини теоретиками були зроблені перші спроби оспорити поширену точку зору щодо універсальності, як тоді стверджувалося, західної ліберальної концепції прав людини. Результатом цього стала дискусія між захисниками культурного релятивізму та універсалізму.

Розглянемо докладніше висловлені у науковій літературі думки щодо відображення співвідношення загальних (універсальних) та партикулярних (особливих, релятивних) рис культур відповідних суспільств власне у площині прав людини.

Абсолютний універсалізм. Окремі науковці висловлюються про можливість застосування у всесвітньому масштабі єдиної, універсальної концепції прав людини.

Зокрема, А. Робертсон стверджує, що права людини належать індивіду внаслідок самого факту належності до роду людського і мають бути гарантовані на основі принципу рівності (без жодної дискримінації). Неприпустимими є будь-які відмінності на основі принципу регіоналізму: африканець або американець повинен мати права, тотожні тим, якими володіють, скажімо, європеєць чи азіат [2,с.14]. Таку позицію слід, очевидно, кваліфікувати як абсолютний універсалізм (далі – АУ), тобто доктрину, яка не визнає існування жодних обставин, які могли б якось впливати на модифікацію реалізації прав людини залежно від конкретних часово-просторових умов.

Синонімом до поняття абсолютного універсалізму, яке традиційно характеризує моральні поняття певного суспільства, слід вважати поняття монізму (останнє використовується нами для характеристики елементів змісту прав людини). Представники цієї течії вважають, що людина як виходець із певного суспільства не лише може оцінювати моральні системи інших суспільств, але й також встановлювати, яке життя чи життєвий шлях є справжнім людським життям.

Центральною тезою їхнього вчення є те, що а) моральність має об’єктивну основу, оскільки людські істоти повинні жити у гармонії з природою, та б) людська істота володіє засобами, здатними виявити закономірності людської природи, а відтак набути об’єктивне та загальнозначуще знання про те, яким саме має бути життя людини.

Задля цього слід абстрагуватися від усяких культурних умов і досягти стану трансцедентальної свідомості (чистої раціональності), що, в кінцевому підрахунку, і дасть можливість пізнати справжню людську природу (щодо останнього положення в зарубіжній літературі висловлюється цілком обґрунтований сумнів з приводу того, чи вдалося комусь досягти зазначеного стану).

Об’єктивно існуючий моральний плюралізм різних суспільств моністи пояснюють, посилаючись на такі чинники, як незнання моральних норм, "нерівномірний розподіл" інтелектуальних здібностей, а також вказівкою на регулювання відмінними (за змістом) нормами таких сфер людського життя, які є морально індиферентними, як-от: спосіб одруження, поховання померлих, виховання дітей. Характерно, що цей напрямок отримав своє продовження у працях деяких класиків лібералізму (Дж. Локк, А. Токвіль, Д. Міль), для яких справжнє людське життя побудоване на принципах автономії, раціонального осмислення, секулярного світогляду, матеріального багатства та технологічного опанування природи [3,с.64].

Поміркований універсалізм. Проміжну позицію як щодо монізму (абсолютного універсалізму), так і щодо релятивізму, займає поміркований (мінімальний) універсалізм (далі – ПУ). Представники цього напряму поділяють постулат про те, що моральне життя може бути організоване декількома різними рівнозначними способами. Іншою тезою їхнього вчення є те, що моральне життя різних людських спільнот повинно будуватися на системі загальновизнаних моральних ціностей [4,с.72].

Представники ПУ, з одного боку, поділяють положення моністів щодо існування певної загальної системи цінностей (обмежуючись, проте, визнанням самого факту існування системи таких цінностей). Проте розбіжності з моністами полягають у тому, що між різними способами організації суспільного життя немає ієрархічних відносин, а також у тому, що існує певний мінімум, "поріг" моральних цінностей, забезпечуючи дотримання яких суспільство може організовувати своє життя так, як воно цього забажає.

Всередині течії ПУ немає одностайності щодо того, як можна визначити такий мінімум універсальних моральних принципів. Одні автори пропонують звертатися до людської природи, інші – до емпірично підтвердженого міжкультурного консенсусу, треті – до раціонально обґрунтованих принципів гіпотетичного консенсусу за умов незнання своїх специфічних, партикулярних властивостей (професори Дж. Роулз, Хемшає) [5, с.355]. Однак, незважаючи на спосіб, у який пропонується досягнути системи мінімальних загальних властивостей, усі автори сходяться на думці про те, що такі властивості все ж існують.

Утім, навіть враховуючи недоліки інших конкуруючих із ним позицій, ПУ все ж може бути підданий критиці на підставі таких аргументів:

1) цей напрям ґрунтується на тому, що загально (універсально) значущі принципи можна вивести із загальної людської природи або ж із універсального чи гіпотетичного консенсусу. Тим не менше залишається дискусійним питання про те, чи можна з’ясувати характеристики людської природи у позакультурному середовищі, а та (людська природа), що її риси, властивості виводяться із культур різних суспільств, виявляється надто багатогранною та суперечливою, щоб на її основі можна було з’ясувати принципи, придатні для побудови внутрішньо несуперечливої, змістово визначеної системи моральних цінностей;

2) що стосується загального консенсусу щодо принципів, притаманних усім людським культурам, то вони формулюються настільки абстрактно, що втрачають усяке нормативне значення або ж визначаються змістово у такий спосіб, що не можуть бути cприйняті іншими культурами без звинувачення у етноцентризмі. До перших (абстрактно сформульованих) віднесемо, скажімо, принцип захисту життя людини, до другої категорії можна віднести принцип безумовного захисту права приватної власності чи вільного вибору партнера по шлюбу [6, с.53].

Приміром, упродовж майже всієї історії людства у різних спільнотах нерівність статей вважалася цілком прийнятним явищем. Расизм, дискримінаційне ставлення до іноземців, зневага до бідних – явища, культивовані багатьма культурами. Такі риси властиві в історичному аспекті багатьом суспільствам, однак навряд чи їх можна вважати загальними принципами людських відносин.

Культурний релятивізм. Саме поняття культурного релятивізму, як його розуміють у межах теорії захисту прав людини, не є суто юридичним, оскільки воно було запозичене з категоріального апарату моральної філософії та антропології.

Культурний релятивізм у контексті теорії прав людини визначено як "точку зору, згідно з якою місцеві культурні традиції (включаючи релігійну, політичну та юридичну практику) детермінують існування громадянських та політичних прав, що ними користуються особистості у певному суспільстві" [7,с.870 – 871].

Культурний релятивізм вбачає сутність історичного розвитку не в поступовому виникненні єдиної всесвітньої цивілізації, а в ізольованому співіснуванні окремих культур, які, на думку релятивістів, є сукупністю систем соціально-культурних цінностей, які не взаємодіють і незбігаються.

Отже, головною тезою цього вчення є заперечення існування будь-яких універсальних юридичних або моральних стандартів прав людини, які можна було б вважати надійним і об’єктивним критерієм, що має відповідати внутрішня політика кожної держави.

Розглянемо головні положення концепції релятивізму. Головною його засадою є теза про те, що системи моральних цінностей різних суспільств детерміновані такими явищами, як історія, традиції, географічні обставини та світогляд (бачення світу).

Представники цього наукового напряму стверджують, що, на відміну від наукового пізнання та його наслідків, які грунтуються на об’єктивних критеріях, системи моральних вірувань не можуть бути предметом самостійного дослідження чи перевірки на підставі достовірно відомих фактів про навколишній світ.

Людина як представник певного суспільства не може оцінювати систему моральних цінностей іншого суспільства, оскільки її розуміння оточуючої дійсності (як у матеріальній, так і в нематеріальній формі) сформоване культурою її середовища настільки, що вона неспроможна "чисто" (неспотворено) сприймати інші моральні цінності [5,с.350].

Відповідно, релятивісти заперечують можливість дослідження феномена культури крізь призму природи людини, яка, на їхнє переконання, не може існувати у позакультурному (позасоціальному) середовищі.

Застосовуючи порівняльний метод дослідження, звертаємо увагу на той факт, що кожна з вищенаведених позицій (як Р, так і У) має за основу діалектику взаємовідносин індивіда, суспільства, держави.

Порівняння підходів до пояснення детермінації змістових ознак прав людини дає можливість виявити, що антагонізм розглядуваних позицій зумовлений наголосом, як правило, на одній зі сторін розглядуваного діалектичного зв’язку: а) у одному випадку – на принципових та незмінних характеристиках природи індивіда; б) в ішому ж – на вічно змінних соціальних (у широкому розумінні) умовах.

Видається, що за такого підходу відбувається механічне роз’єднання діалектично пов’язаних елементів, які не лише перебувають у постійному зв’язку, але й оберігають, детермінують свої характерні ознаки лише через та завдяки механізмові такої взаємодії.

Отже, більш плідно шукати шляхи розв’язання проблеми не через відокремлений розгляд, протиставлення, виділення головних (базово-методологічних) елементів, які детермінують зміст інституту прав людини, а шляхом з’ясування всієї сукупності характеристик кожного з елементів, рівнів їхніх взаємозв’язків та детермінації, результатом чого може стати виявлення та виділення первісних, визначальних елементів та елементів фонових, які, не справляючи визначального впливу, за певних умов виступають як стимулюючі чи, навпаки, гальмівні чинники. Адже права людини, індивідуальні, за своїм характером, так чи інакше реалізуються у конкретних умовах простору та часу.

Права людини можуть бути реальними лише за двох умов: якщо вони виражають, з одного боку, головні цілі усього людства (як сучасної світової спільноти, пов’язаної загальними інтересами, потребами, суперечностями), а з іншого – цілі кожної людини, породжені відносинами, які характеризують становище особистості, як фактичне, так і правове, у кожній державі [8, с.6].

––––––––––––––––––––

1. Merrils J.G. Human Righs in the World. An Introduction to the Study of the International Protection of Human Rights. – Manchester and New York: Manchester University Press, 1996.

2. Robertson A.H. Human Rights in the World. – New Heaven: Columbia Press, 1972.

3. Tzvetan T. The Conquest of America // The Question of the Other. – New York: Harper and Row, 1981.

4. Pieter Van D. A Common Standard of Achievement. About Universal Validity and Uniform Interpretation of International Human Rights Norms // Human Rights: Chinese and Dutch Perspective. – The Hague, Kluwer Law International, 1996.

5. Minow M. Rights and Cultural Difference // Identities, Politics and Rights: The University Michigan Press, 2000.

6. Sohn L. The New International Law: Protection of the Rights of Individuals Rather Than States // American Law Review. – 1982. – Vol. 32. – №16.

7. Fernando R. International Human Rights and Cultural Relativism // Virginia Journal of International Law. – 1985. – Vol. 12. – №4.

8. Серкова В.В. К вопросу о двойственном характере прав человека. – СПб.: Фолио, 1996.