Особливості телеологічного тлумачення Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод
В. Мармазов, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 06.06.2004, 12:12
Європейський Суд з прав людини (далі – Суд) у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що цілі і завдання Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) спрямовані, перш за все, на ефективне забезпечення індивідуальних прав. В цій статті ми маємо намір розглянути дії Суду, скеровані на визначення способу тлумачення, що якнайкраще відповідав би цілям та завданням Конвенції. У вітчизняній теоретико-правовій науці такий спосіб тлумачення юридичних норм має назву "телеологічний" або "цільовий".
Свого часу в окремій думці суддя Міжнародного Суду М. Анзілотті зазначив, що робити висновки про справжнє значення статті певної конвенції неможливо, доки не будуть визначені цілі та задачі цієї конвенції. Тому, перш ніж розпочати тлумачення, необхідно відповісти на запитання: якими є цілі та завдання конвенції, в якій міститься ця стаття? Понад тридцять років потому Європейський Суд висловив у рішенні по справі Вемхоф (Wemhoff) проти Німмечини ідентичну думку: він зазначив, що правовстановлюючій міжнародній угоді необхідно надавати таке тлумачення, яке було б найбільш сприятливим для досягнення цілей та реалізації завдань такої угоди (§ 8). Таким чином, телеологічне тлумачення має на меті забезпечення загального визнання індивідуальних прав та ефективного дотримання державами – членами їхніх конвенційних зобов’язань. Щоб досягти такої мети, Суд при визначенні смислу тексту засновується або на цілях та задачах всієї Конвенції, або на цілях та задачах одного з її положень.
Предмет та цілі міжнародної угоди, якщо вони не вказані прямо в її тексті, можна визначити, виходячи із контексту або виходячи з духу такої угоди. Постійно звертаючись до Преамбули, Суд розглядає останню у всій її цілісності: кожне її положення має розглядатися як частина цілого та тлумачитися у контексті інших положень.
Рішення по справі Абдулазіс, Кабалес та Балкандалі (Abdulazis Cabales et Balkandali) проти Об’єднаного Королівства може бути прикладом такого підходу. Йдеться про закон, що забороняє іноземцям проживати на території Великобританії разом зі своїми дружинами, які є резидентами цієї держави. Заявники стверджують, що вживані органами державної влади у зв’язку з таким законом заходи порушують їхнє право на повагу до приватного та сімейного життя, закріпленого в ст. 8 Конвенції. Якщо б такі заходи розглядалися самостійно, Суд не визнав би їх такими, що суперечать Конвенції, адже вона не забороняє державам регулювати імміграційний процес відповідно до їх внутрішньої політики, яка визначається ними самостійно. Однак Суд сприйняв цю справу в цілому. Жорсткий контроль за в’їздом іноземців у Великобританію, який може бути розцінено як такий, що не суперечить окремим положенням Конвенції, не виключає можливості, що застосовані у зв’язку з таким контролем заходи, можуть спричинити порушення права на сімейне життя (§ 60). Поєднуючи ст. 8 та 14, Суд дійшов висновку, що у цьому випадку мала місце статева дискримінація стосовно заявників. Цільове застосування Конвенції та урахування її завдань дозволило у цьому випадку ефективно забезпечити права особи.
Подібний підхід до тлумачення має досить велике значення у багатьох справах, що розглядаються Судом. Як приклад можна навести рішення по справі Об’єднаної Комуністичної партії Туреччини. В цьому випадку йдеться про тлумачення ст. 11. Перед Судом постали два головних питання. Перше питання постало щодо меж застосування цієї статті. Туреччина вважає, що право свободи людини вступати в об’єднання не стосується політичних партій, тому що автори Конвенції, зазначаючи в цій статті право створювати професійні спілки, нібито виключають політичні партії зі сфери застосування ст. 11. Такий аргумент можливо був би прийнятий Судом у разі, якщо тлумачення здійснювалося би на основі буквального розуміння ст. 11. Однак Суд був переконаний у необхідності тлумачення цієї статті відповідно до предмета та цілей Конвенції загалом. На думку Суду, якщо в ст. 11 зазначено, що "свобода об’єднань, в тому числі право створювати професійні спілки", сполучник "в тому числі" ясно доводить, що це лише один з прикладів форм, які можуть користуватися правом на свободу асоціацій (§ 24). Суд зазначає, що політичні партії – це форма об’єднання, життєво необхідного для функціонування демократії, та з огляду на важливе значення демократії в системі Конвенції, не може бути сумніву, що політичні партії підпадають під дію цієї статті (§ 25). Ця думка підтверджується також посиланням на Преамбулу та ст. 1 Конвенції.
Друге питання полягає в тому, чи може застосування ст. 11 запобігти розпуску об’єднання громадян. Туреччина вважає, що ця стаття не забороняє такий розпуск. У вирішенні цього питання Суд засновується на тому, що мета Конвенції – захищати конкретні права людини. Якщо б право, закріплене в цій статті мало причетність лише до створення об’єднань, воно б виявилося теоретичним та ілюзорним (§ 33). З цієї точки зору застосування ст. 11 повинно поширюватися на всі види організацій та на весь строк їх існування. Більш того, сама думка про те, що діяльність будь-якої політичної партії може бути зупиненою на тій підставі, що її цілі не подобаються уряду, є неприйнятною: одна з задач такої партії якраз і полягає в тому, щоб бути виразником ідей, альтернативних ідеям уряду. Підвалини демократії складає можливість вільного висловлення різних ідей (§ 57). У цьому рішенні принцип ефективності було реалізовано шляхом поєднання духу демократії та духу Конвенції.
Оскільки дух Конвенції виявляється в кожному з її положень, Суд визначає зміст тексту Конвенції, враховуючи цілі та завдання кожного положення, незалежно від того, скільки в ньому абзаців – один або декілька. Спочатку розглянемо положення Конвенції, які складаються з одного абзацу. Тут проблема тлумачення може виникнути в тих випадках, коли існує різниця між французьким та англійським варіантами текстів Конвенції. На відміну від практики міжнародного публічного права, у разі розбіжностей між цими двома текстами Суд розглядає предмет та мету положення з метою вирішення, якій версії надати перевагу. Намагаючись узгодити обидві версії, Суд визначає спосіб тлумачення, який би якнайкраще сприяв досягненню цілей та реалізації завдань цього положення.
Наприклад, значення слова "promptly" в ст. 5 § 3 в англійському тексті ширше, ніж значення його еквівалента "aussitot" у французькому тексті. Суд вважає, що значення французького слова краще відповідає цілям та завданням цієї статті, в якій йдеться про права осіб, що були затримані або арештовані. У випадку зі ст. 6 § 3-с яка гарантує три права особі, обвинуваченій у скоєні карного злочину, Суд стосовно вживання розділового сполучника "or" (англійська мова) та сурядного сполучника "et" (французька мова) відзначає, що при тлумаченні цієї статті у французькому варіанті більш повно враховуються "предмет та мета положення, яке має ефективно забезпечити дотримання права на захист".
Таким же чином Суд надав тлумачення слову "domicile" у справі про обшук в кабінеті адвоката. Чи можна розцінювати такий кабінет, як "domicile" (житло), щодо ст. 8 Конвенції? На думку Суду, значення слова "home" (домівка, оселя) в англійському тексті не поширюється на робочі місця, тоді як смислові відтінки слова "domicile" у французькому варіанті дозволяють припустити, що робочий кабінет представника вільної професії також може бути розцінено як житло ("domicile"). Якщо б ці поняття використовувались у вузькому сенсі, то тлумачення поняття "приватне життя" ("vie privee") було б також неадекватним його змісту (§30). При здійсненні тлумачення у поняття "приватне життя" ("vie privee") та "житло" ("domicile") необхідно включати певні місця, де здійснюється професійна та комерційна діяльність. Тільки подібне тлумачення "буде відповідати основним цілям та задачам ст. 8: захисту приватного життя особи від втручання з боку органів державної влади" (§ 31). Обшук, необхідність якого викликає сумніви в цій справі, розцінюється, таким чином, як порушення права на недоторканність житла. Таке тлумачення означає бажання Суду якнайкраще забезпечити захист прав, закріплених у ст. 8; якщо б представники влади могли вільно проникати в приміщення, подібні до того, що згадується в вищенаведеній справі, реалізація мети цієї статті була би неможливою.
Коли йдеться про положення, що складається з декількох абзаців, Суд тлумачить такі абзаци відповідно до предмета та мети всього положення загалом.
Рішення у справі Броган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства ілюструє застосування такої техніки. При розгляді цієї справи необхідно було визначити, чи є порушенням ст. 5 п. 3 утримання під вартою осіб, що підозрюються у причетності до терористичних актів, протягом семи днів без передачі до суду. В цій статті обмежується строк тримання під вартою шляхом надання права затриманим бути негайно доставленими до судді або до іншої особи, уповноваженої законом здійснювати судові функції. Великобританія стверджує, що подовження строку затримання було необхідним заходом, запобіжним небезпеці тероризму. Необхідно було, таким чином, визначити зміст поняття "негайно". Відповідно до думки Суду, тривалість процедури потрібно уточнити в світлі предмета та мети ст. 5: забезпечення захисту свободи осіб від незаконних посягань держави. Надання особливостям цієї справи значення, яке б виправдовувало тривалий строк затримання без припровадження до судді, було б занадто широким тлумаченням поняття "негайно". Подібне тлумачення значно послабило б процесуальні гарантії ст. 5 п. 3 на шкоду окремої особи та призвело б до наслідків, що підривають саму сутність суб’єктивного права, закріпленого в цій статті. Суд визнав, що строк затримання у цій справі виходить за рамки строку, встановленого ст. 5 у понятті "негайно" ("aussitot"), незважаючи на переконливі докази обґрунтування необхідності такого строку затримання.
У цій справі Суд також відхиляє тлумачення ст. 5 п. 5, запропоноване урядом Сполученого Королівства, згідно з яким цей пункт статті надає право на компенсацію лише тим особам, які потерпіли від "незаконного" арешту або затримання (detention). Уряд стверджує, що утримання було законним щодо внутрішнього права Великобританії: поняття "законний" повинно тлумачитися як таке, що розуміється переважно до внутрішнього права. Суд вважає, що подібне тлумачення є несумісним з формулюванням ст. 5 (§ 67). Ця стаття має тлумачитися як у світлі предмета та мети кожного її пункту, так і відповідно до предмету та цілі цієї статті загалом. Отже, затримання були законними відповідно до норм внутрішнього права, але з порушенням ст. 5 Конвенції.
З вищесказаного можна зробити висновок, що ідея захисту осіб проти незаконних посягань на їх свободу та особисту недоторканність складає основу ст. 5. Зокрема, процесуальні гарантії пункту 3 цієї статті дозволяють ефективно забезпечити захист прав особи від такого типу посягань. Таким чином, рішення Суду протиставляються нормам національного права окремих держав, які передбачають різний строк тривалості затримання особи без втручання суду. Виходячи з принципу верховенства права, така тривалість затримання може бути подовжена лише в порушення положень ст. 5 п. 3. Європейський Суд приділив особливу увагу рішенню цієї справи, тому що воно дозволяє уникнути свавілля влади.
У свою чергу, Суд надає широке тлумачення поняттю "позбавлення волі" з метою забезпечити дотримання положення, що ніхто не може бути незаконно позбавлений фізичної свободи. В справі Гуззарді (Guzzardi) проти Італії Суд мав визначити, чи може розцінюватися попереднє ув’язнення заявника на острові як позбавлення волі у світлі ст. 5, або йдеться лише про обмеження свободи пересування та вибору місця проживання, яка закріплюється у ст. 2 протоколу № 4 до Конвенції. Щоб уникнути негативних для себе наслідків, уряд Італії підтримує останню думку, аргументуючи свою позицію тим, що на момент судового розгляду Італія ще не ратифікувала цей протокол. Відверто кажучи, між поняттями "ув’язнення" та "позбавлення волі" існує різниця лише в ступені або інтенсивності санкції. Перш ніж віднести попереднє ув’язнення до тієї чи іншої категорії, необхідно надати йому відповідну оцінку. Посилаючись на мету ст. 5, Суд вважає, що в обставинах цієї справи попереднє ув’язнення на острові більше схоже на утримання у "відкритій в’язниці" (§ 95). Суд, таким чином, відхилив тлумачення, що було надане італійським урядом з метою уникнення відповідальності. Важливість цього рішення полягає в тому, що в ньому було чітко визначено поняття "свободи особистості": таке поняття має тлумачитись як відсутність будь-якого незаконного утримання.
Таким чином, урахування мети Конвенції відіграє суттєву роль при тлумаченні її положень Судом.
версія для друку | обговорити у форумі | відгуки і пропозиції
|